1.Літературознавство як наука: об’єкт і предмет літературознавства; головні, допоміжні й суміжні літературознавчі

Літературознавство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова.

виділилось у відносно окрему галузь знання наприкінці XVIII — на початку XIX ст.. До 18 століття вона розвивалася як галузь філософії та естетики. Сам же термін «літературознавство» у сучасному розумінні з'явився у 1812 році. У 19 столітті з'являються і перші літературознавчі школи.

Питання, які вивчає літературознавство

1. Специфіка та функції літератури як виду мистецтва.

2. Зміст та форма художнього твору.

3. Загальні тенденції у розвитку літературного процесу

Сучасне літературознавство як наука про художню літературу об'єднує три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику.

Теорія літератури вивчає природу, специфіку, загальні закономірності розвитку художньої літератури, основні закони творчості, яких свідомо чи підсвідомо дотримуються письменники різних епох і народів. Вона встановлює критерії та принципи аналізу й оцінки літе­ратурного матеріалу. Основними жанрами теорії літератури є монографія, стаття, огляд, есе.

Історія літератури досліджує літературний процес і на його основі з'ясовує місце і значення окремих явищ літератури. В історії літератури побутують переважно ті ж жанри, що й у теорії: монографія, огляд, стаття, есе. Трапляються також нарис, рецензія.

  Літературна критика — це певний відгук на важливі літературні події доби. Головне її завдання — все­бічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство. Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети

  Літературознавство, як і кожна інша наука, має ще цілий ряд допоміжних дисциплін. Передусім слід назвати літе­ратурознавчі історіографію й бібліографію, а також тексто­логію. Деякі дослідники додають ще й палеографію.

Предметом літературознавства є художня література, яка у свою чергу є частиною мистецтва, дослідженням якого займається мистецтвознавство.

Компаративістика, або Компаратистика, Порівняльне літературознавство — наукова дисципліна, метою якої є виявлення міжлітературних зв'язків на основі зіставлення творів та явищ національних письменств одного чи різних історичних періодів. У європейській філології вона відповідає літературознавству, у східнослов'янській, для якої характерний вплив школи О. Веселовського, стосується також порівняльної фольклористики.

Компаративний аналіз - не тільки знаходження у творі відповідностей і відмінностей, тобто здійснення порівняння заради порівняння, а й необхідність формування гуманістичного світогляду читача, шанобливого ставлення до чужинців.

Принципи компаративістики:

• порівняння творів зарубіжних письменників, які належать до однієї або різних літературних епох( порівняльний аналіз поем "Іліада" й "Одіссея" Гомера та "Енеїди" Вергілія).

• зіставлення творів зарубіжної й української літератури(порівняння "Енеїди" Вергілія й однойменної поеми І. Котляревського).

• порівняння образів літературних героїв(Офелія і Джульєтта, Маргарита Гете ("Фауст"), і Катерина Т. Г. Шевченка ("Катерина"), Чайльд Гарольд, Онєгін і Печорін).

Літературознавча методологія

Літературознавча методологія — система методів, які використовуються в науці про літературу — літературознавстві; теоретичне осмислення суті цих методів, їх евристичних можливостей, умов ефективного використання. Літературознавча метолологія тісно пов'язана з теорією літератури, історично змінюваним розумінням природи і специфіки художньої літератури.

За Г.-В.-Ф. Гегелем, метод — це теорія, повернута до практики. На основі цієї тези можна твердити, що літературознавчі методи — це теоретико-літературні знання, на які спирається дослідник літератури в процесі її вивчення. Якщо будь-який метод у сфері духовної культури — це аналог попередньо узагальнених і теоретично осмислених явищ, то стає зрозумілим, що літературознавча методологія залежить від адекватного і повного пізнання літературного процесу в усьому його розмаїтті, а тому вона не може бути застиглою, аби за її допомогою вичерпно і задовільно пояснити нові неповторні художні цінності. У зв'язку з цим кожна літературознавча школа, яка опирається на літературу свого часу і відповідні її суті засади, швидко виявляє власну обмеженість (її випереджує художня практика) і дає поштовх народженню нових методологічних підходів.

З погляду історичної змінності літературного процесу виділяють такі літературознавчі школи:

філологічну,біографічну,історико-порівняльну,культурно-історичну,психологічну,психоаналітичну,феноменологічну,соціологічну,структуральну,постструктуралістську міфологічнуформалізм та інші.

2. Художня література як вид мистецтва. Об’єкт і предмет літератури. Естетичні категорії: красиве-потворне, високе-низьке, трагічне-комічне та їхня роль в аналізі й оцінці твору. Поняття національної та світової літератури.

Художня література – вид мистецтва, що становить специфічну, художньо-образну форму відображення і творення об'єктивної дійсності, практично-духовного освоєння світу.

Джерело художньої літератури, як і усної народної творчості, - життя, народ. Об'єкт літератури становить людина, людський світ - зовнішній і внутрішній, різноманітність людських взаємин і ставлень до дійсності, реальність з погляду особи, природа нашими очима. Це й дало підставу О.М.Горькому образно називати літературу "людинознавством", "художнім дослідженням" людського світу.

Прогресивна художня література зберігає форми, що складалися віками. На основі принципу історизму вона розвиває складну динамічну систему літературних родів - епос, лірику, драму. Всередині них відбувається відповідне формування жанрів, видів, мотивів, сюжетів, образів.

Естетичний аналіз передбачає розгляд творів з погляду категорій естетики: прекрасне — потворне, трагічне — комічне, високе — низьке, а також моральних категорій, які вкладаються в окреслений естетикою діапазон ціннісних орієнтацій: героїзм, вірність, зрада тощо.

Естетичне – це ціннісне ставлення до навколишнього світу. Будь-який тип ціннішого ставлення функціонує у повсякденному бутті людини, що зумовлює соціально-психологічний характер, ціннісного ставлення, а втім і естетичного. У буденному житті цінніше ставлення виявляється у формі почуття, переживання. У соціальній практиці естетичне має різнобічність проявів. Усвідомлення принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм естетичного і прекрасне – потворне, піднесене – низьке, комічне-трагічне, що в свою чергу пов’язано з теоретичним відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху.

Прекрасне – це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що вдосконалює життя.

Особливості прекрасного:

діяльність містить у собі об’єктивну основу, що відбилась у так званих законах краси: законах гармонії, симетрії, міри;

прекрасне має конкретно-історичний характер;

уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, тобто від її способу життя;

ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури;

розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку.

Потворне – антипод, протилежність прекрасного. Це категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії і відображає неможливість або відсутність досконалості.

Піднесене – категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання.

Низьке – категорія естетики, яка відтворює негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя. Які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство і зневагу).

Як низькі сприймаються явища, які містять загрозу для життя людини, її гідності. Самоповаги, які заважають процесі самореалізації особистості.

Трагічне – це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя між необхідністю та неможливістю її здійснення.

Таким чином, у центрі трагічного – конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона бажає (свобода).

Трагічний герой – це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть.

Комічне пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й комедію.

Комізм – результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість.

Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне.

Взаємозв’язок літератур

Національна література- сукупність словесних творів, створених народом і відображають його дух.

Світова (всесвітня) література - літературний процес в масштабі всесвітньої історії.

Одночасно з різнорідністю літератур, посилюються і взаємозв’язки та взаємовпливи між ними. Саме в цей період з’являється поняття "всесвітня література", що відображає ту взаємну потребу культур у пізнанні та обміні, наявність численних контактів та генетичних зв’язків. У цей період ще не можна говорити про всесвітню літературу як єдиний процес, але в цей час відбувся значний поступ на шляху до цього. Зближення літератур багато в чому стало визначатися усвідомленою, цілеспрямованою волею письменників. Посилились і стали частішими контакти літератур, зросла роль перекладів і переробок у світовому художньому процесі. Відкриття Сходу, що почалось у минулому столітті, продовжилось і в першій половині 19 століття, та призвело до появи багатьох художніх цінностей, що синтезують дух західної та східної культури (Гете "Західно-східний диван", Пушкін "Наслідування Корану"). Виникла і можливість засвоєння художніх цінностей, накопичених у різних куточках землі за попередні епохи.

Універсальне і національне

Існувала своєрідна діалектична єдність двох сторін літературного розвитку тієї доби: потяг до універсалізації та взаємозбагачення і становлення та виявлення національного начала. Це була доба національної самобутності. Національна оригінальність проголошувалась метою і вінцем творчих зусиль. Багато літератур усвідомлюють та заявляють про себе як про національні, шукають опори у мові, що нерідко вважається грубою та просторічною, у місцевих звичаях та особливо у фольклорі, щоб утвердити свою самостійність. Майже кожен народ отримує звід народних сказань чи пісень, серед них такі монументальні твори, як фінська "Калевала", "Романсеро" в Іспанії (вид. А.Дурданом), "Романсейро" у Португалії (вид. Алмейда Гарретт), словацькі "Національні пісні" (вид. Я.Коллар) тощо. З’являються творчі обробки фольклорних мотивів ("Після про Гайявату" Лонгфелло, "Сага про Фрітьофа" Тегнера, "Фрагменти з Яношика" Я.Краля). Великий інтерес до національної самобутності інших народів, ближніх і дальніх ("Гузла" Меріме, "Пісні західних слов’ян" Пушкіна, "Альгамбра" Ірвінга, "Лалла Рук" Т.Мура).

Засвоєння інонаціонального досвіду не заважає, а часто навіть допомагає у ствердженні національної самобутності. Сторона, що приймає, відповідно до вимог своєї дійсності, відбирає, переосмислює та перетворює запозичене. Сторонні впливи стимулюються пізнання власного, ще не відкритого або забутого духовного надбання. Так, під впливом Вальтера Скотта багато романістів у країнах Європи та Америки розробили сюжети з історії своїх народів, познайомивши читачів з їхнім минулим, з побутом їхніх предків.

Буйне становлення і розвиток національних літератур висувають проблему спільності та повторюваності у цьому процесі. Очевидно, що обов’язкового повторення певного "еталонного" шляху (чи то французького, чи сконструйованого теоретиками умовно західноєвропейського) не було і не могло бути. У різних історичних умовах (Росія, країни Латинської Америки, Азії і т.д.) розвиток відрізняється великою своєрідністю у відношенні темпу, зміни та співіснування напрямів і жанрів. Навіть у межах регіону спостерігаються значні розходження — наприклад, у способах подолання середньовічного типу літератури. Так, у Китаї нові віяння помітніші у високій безсюжетній прозі есеїстичного типу, а оповідна проза довше і послідовніше зберігає канон. А в Японії, хоча відродження Середньовіччя також пов’язано в першу чергу з авантюрно-лицарським романом, були популярні прозаїчні оповіді іншого, перехідного типу, автори яких намагались вникнути у психологію та реальний побут своїх сучасників.