1957, “Римськийдоговір”

Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди,Люксембург

1952, Єовс: Європейське об’єднання вугілля істалі

1957,

Євратом

1967, Європейські співтовариства

1993,Європейський Союз (ЄС)

1973

ЄЕС, Європейське економічне співтовариство

15 країн

Велика Британія, Данія, Ірландія

1981

Греція

Австрія, Фінляндія, Швеція

1986

Португалія, Іспанія

2004

Польща, Словенія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Мальта, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва

Болгарія, Румунія

2007

Рис. 2.2. Етапи формування Європейського Союзу

Основні напрями інтеграційного процесу України до ЄС:

- адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини;

- економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин;

- інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки;

- політична консолідація та зміцнення демократії;

- адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС;

- культурно-освітня і науково-технічна інтеграція;

- регіональна інтеграція України;

- галузева співпраця;

- співробітництво у галузі охорони довкілля.

Інтеграційні об’єднання країн, що розвиваються:

1. Асоціація співробітництва Південної Азії – СААРК, 1985;

2. Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво – АТЕС, 1989;

3. Рада співробітництва арабських країн Перської затоки – РСАДПЗ, 1981;

4. Африканська регіональна інтеграція

5. Латиноамериканська регіональна інтеграція

Тема 3. Міжнародний рух факторів виробництва

Блок 1. Міжнародна інвестиційна діяльність і виробниче співробітництво. Загальні передумови розвитку міжнародної інвестиційної та виробничої діяльності. Міжнародний рух капіталу. “Інвестиційний клімат”. Види зарубіжних інвестицій, їх масштаби. Основні потоки міжнародного капіталообміну. Особливості регулювання руху капіталу, вплив ТНК на його переміщення. Іноземні інвестиції в економіці України. Головні форми виробничого співробітництва. Міжнародна спеціалізація виробництва. Міжнародне виробниче кооперування. Співробітництво на компенсаційній основі. Сучасна стратегія, суттєвість та еволюція ТНК. Типи монопольних об‘єднань. Роль внутрішнього корпораційного обміну. Регулювання діяльності ТНК. Спільні підприємства: передумови і особливості розвитку, організаційно-правові і економічні форми створення та функціонування. Масштаби, рівень і динаміка розвитку СП. Вільні економічні зони. Класифікація вільних економічних зон, їх діяльність в різних країнах. Передумови розвитку міжнародної підприємницької діяльності в Україні

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділя­ються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал — це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішен­ням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримують­ся з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

За характером використання капітал поділяється на:

а) підприємницький;

б) позиковий.

Підприємницький капітал — це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

За фінансовим визначенням інвестиції — це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання дохо­ду. За економічним визначенням інвестиції — це витрати на ство­рення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв'язані з цим зміни оборотного капіталу. Іно­земні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни і вкла­дені в справу або підприємство на території іншої.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений.

Прямі інвестиції поділяються на:

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньо корпоративні переміщення капіталу у формі креди­тів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компа­нія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контро­лює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною части­ною її акцій або всім її капіталом.

Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізня­ється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій на­лежить суттєва, але не основна частина акцій.

Відділення не є самостійними компаніями та юридичними особа­ми і на всі 100 % належать батьківській фірмі.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують прав власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:

а) акціонерні цінні папери;

б ) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов'язання; інструменти грошового ринку — казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи — опціони, варанти, ф'ючерси, свопи тощо.

Основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

- відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

- попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірні­стю економічного розвитку держав;

- різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

- інтернаціоналізацію виробництва;

- зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпе­чення сировиною своїх підприємств;

- відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих вироб­ництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

- бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у зви­чайному комерційному експорті;

- захист грошей від інфляції;

- технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших тех­нологій;

- необхідність технічного переозброєння та модернізації націо­нальних підприємств.

Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвес­тицій можна виділити групи країн:

а) які переважно вивозять (нетто-інвестори);

б) які приймають;

в) в яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до дру­гої — Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої — решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ є дещо умовним, оскільки асі країни одночасно як приймають, так і екс­портують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капі­талів є:

а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестуван­ня. До традиційних міжнародних інвесторів додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд. дол. США (1,5—2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд. дол.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоніст­ських бар'єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу. Зросла роль держави у вивезенні капіта­лу. Посилюється міграція приватного капіта­лу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають порт­фельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капі­талів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни. Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпа­дом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою економічну незалежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, — позичальниками країн Заходу. В останні роки екс-соціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвес­тиції на власних територіях;

е) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціо­нальних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

Транснаціональні банки — це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг, їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя.

Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єди­ного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах.

Інвестиційним кліматом називається ситуація в країні з погляду іноземних підприємців, які вкладають в її економіку свої капітали. Цей клімат формується багатьма факторами (факторами ризику), які можна об'єднати в такі три основні групи:

• соціально-політична ситуація та її перспективи;

• економічна ситуація та її перспективи;

• зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи.

Вважається, що вибір інвестором місця вкладення капіталу обумовлюється переважно:

а) привабливістю країни з погляду витрат — вартості робочої сили, кадрових ресурсів, наявності розвиненої інфраструктури, роз­виненості фінансових ринків, характеристики податкової системи;

б) привабливістю країни з погляду збуту — розвиненості місце­вого ринку та стану конкуренції на ньому, відкритості країни для міжнародної торгівлі;

в) привабливістю країни з погляду особливостей культури, істо­ричного розвитку, політичної стабільності.

Блок 2 . Міжнародні науково-технічні відносини Науково-технічне співробітництво: передумови, форми. Міжнародний рух технологій та механізм їх передачі. Сумісні наукові дослідження щодо захисту навколишнього середовища, у медицині, освоєнні космосу і Світового океану. Міжнародні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи. Розробка науково-технічних прогнозів. Співробітництво в галузі винахідництва та патентної справи. Комерційний захист науково-технічних відносин. Розвиток торгівлі ліцензіями і ноу-хау. Захист інтелектуальної власності. Перспективи включення науково-технічного потенціалу України в міжнародні науково-технічні зв‘язки

Під міжнародним трансфертом технологій розуміють сукупність економічних відносин різних країн з приводу передавання науково-технічних досягнень. Величезна вартість наукових робіт зумовила концентрацію наукових досягнень в обмеженій кількості країн.

Для країн, що розвиваються передача технологій – єдиний засіб не стати технологічним аутсайдером, підняти економіку та відповідати міжнародному рівню якості продукції. Технології передаються некомерційним та комерційним шляхами. Перший передбачає: спеціальні науково-технічні видання та спец. літературу, бази і банки даних, міжнародні виставки, обмін делегаціями, міграція вчених і фахівців, стажування, навчання студентів та аспірантів, діяльність міжнародних організацій у сфері науки.

Комерційна передача технологій відбувається у таких формах:

1. Матеріальні види технологій: підприємства “під ключ”, технологічні лінії, обладнання тощо.

1. Нематеріальні види технологій: патент, ліцензія, копірайт, товарний знак, “ноу-хау”.

1. Послуги: науково-технічні, інжинірингові, консультаційні, навчання персоналу тощо.

Патент – свідоцтво, яке видається відповідною державною установою винахіднику, і засвідчує його монопольне право на використання цього винаходу.

Ліцензія – дозвіл, який видається ліцензіаром ліцензіату на використання її протягом визначеного часу і за визначену плату.

Копірайт – ексклюзивне право автора літературного, аудіо чи відео продукту на показ і відтворення своєї роботи.

Товарний знак – символ визначеної організації, що використовується для індивідуалізації виробника товару і який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника.

“Ноу-хау” – надання технічних знань, практичного досвіду технічного, комерційного, управлінського чи фінансового характеру, які представляють комерційну цінність, застосовуються у виробництві і не мають патентного захисту.

Особливості сучасного обміну технологій

1. Розвиток ринку наукоємних технологій: (класифікація розроблена США):

• біотехнологія (ліки, гормони продукти на основі генетичних досліджень);

• технології наук про життя людини: ехокардіографія, хімічна терапія тощо.

• опто-електроника: оптичні сканери, оптичні компакт-диски, фотоелементи, лазерні принтери;

• комп’ютери і телекомунікації: радари, супутники, сервери, програмні продукти;

• електроніка: інтегральні схеми, плати, рідкі кристали;

• комп’ютеризоване виробництво: автоматизація;

• нові матеріали: напівпровідники, оптичні фібер-кабелі, відео диски;

• аерокосмічні технології;

• озброєння;

• атомні технології.

2. Монополія найбільших фірм на риках технологій.

3. Технологічна політика ТНК (створення технологічних пулів – картелів). Більша частина технологій передається дочірнім компаніям на пільгових умовах, що підвищує ї конкурентоспроможність на місцевому ринку.

4. Взаємини ТНК із країнами, що розвиваються: створення підприємств по виробленню комплектуючих, переміщення виробництва товару, життєвий цикл якого вже закінчується.

5. Участь у міжнародному технологічному обміні “венчурних” фірм.

6. Розвиток міжнародної технічної допомоги.

Ліцензійна торгівля

Ліцензія може бути:

- патентна та безпатентна;

• проста, виняткова (ліцензіар втрачає право на її використання на домовленій території), повна (ліцензіар втрачає право на її використання протягом встановленого терміну);

• відкритою ( патентом має право скористатися будь-яка зацікавлена особа);

• примусовою (примушують передати право на використання патенту іншим особам).

Формою передачі ліцензії є ліцензійна угода, яка може бути самостійною чи супутньою.

Ліцензійні платежі – це визначена винагорода ліцензіарові, яка виплачується ліцензіатом як відшкодування за надання прав на використання предмета угоди. Види платежів:

• роялті – фіксовані ставки (2-10%) з вартості виробленої за ліцензією продукції, які сплачуються у визначені проміжки часу (база може бути різною);

• участь у прибутку ліцензіата (10-30 % від прибутку) – рідко використовується;

• паушальний платіж – твердо зафіксована сума винагороди, що виплачується одразу при передачі ліцензій;

• первісний платіж готівкою – найбільш розповсюджена форма;

• передача цінних паперів – 5-40 % акцій ліцензіата одержує ліцензіар;

• передача технічної документації – взаємна передача ліцензій – японська практика.

Блок 3. Міжнародна міграція робочої сили Поняття міжнародної трудової міграції, рушійні сили, етапи розвитку. Масштаби, форми і основні тенденції розвитку сучасних міграційних процесів. Міжнародний ринок спеціалістів високої кваліфікації і проблема “відпливу умів”. Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції. Міжнародна міграція робочої сили і платіжні баланси країн. Загальні закономірності створення світового ринку робочої сили, головні регіони і центри її міжнародного тяжіння і експорту. Міжнародні монополії і ринок праці. Форми і засоби експлуатації робочих-іммігрантів. Державне і міжнародне регулювання трудової міграції, діяльність Міжнародної організації праці. Програми стимулювання еластичності ринку праці і забезпечення зайнятості населення. Проблеми зовнішньої трудової міграції і ринку робочої сили в Україні

Еміграція, імміграція та реімміграція–основні процеси, які характеризують рух робочої сили. Розрізняють також постійну міграцію, тимчасову міграцію, нелегальну міграцію.

Причини трудової міграції (за неокласичною теорією):

• відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світу;

• темпи і розміри накопичення капіталу у свою чергу до певної міри залежать від рівня міграції;

• зміни в структурі потреб і виробництва, викликані НТП спричиняють періодичне вивільнення робочої сили з “застарілих” галузей і переміщення її в нові.

Головні мотиви міграції: пошук роботи, пошук більш оплачуваної роботи, гуманітарні, соціально-культурні, екологічні, психологічні, правові сімейні тощо.

Історичні етапи переміщення трудових ресурсів:

І етап – промислова революція (Європа, остання третина 13 ст. –середина 19 ст.)

Причина: внаслідок накопичення капіталу і підвищення продуктивності праці утворилося відносне перенаселення країн Європи. В результаті – міграція до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії.

Наслідки: - економічний розвиток в країнах імміграції, де спостерігався дефіцит трудових ресурсів; - колонізація малозаселених районів землі.

ІІ етап – (80-ті роки 19 ст. – 1914 р.)

Причина: зростання масштабів нагромадження капіталу в передових країнах (США, Великобританія) а дефіцит робочої сили.

Наслідки: імміграція з менш розвинутих країн Європи, Індії Китаю. Основна маса – некваліфікована робоча сила.

ІІІ етап – (1914-1939 рр.) скорочення міграції, активізація реімміграції з США.

Причини: Світова економічна криза 1929-1933 рр.; тоталітарна політика СРСР, в т.ч. і з питань міграції.

ІV етап (1945 –наш час) зростання внутріконтинентальної міграції (Європа, Африка); “втеча розуму”; міжнародне регулювання трудової міграції.

Наслідки переміщення трудових ресурсів

Для країн, що приймають робочу силу:

+ прискорюються темпи зростання економіки за рахунок створення додаткового попиту на товари та послуги іммігрантами;

+ підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів через зменшення витрат на оплату праці в структурі собівартості;

+ додатковий потік податків, які залежать від віку та кваліфікації іммігрантів;

+ країна економить на витратах на освіту: в США 230 членів НАН та кожен 3-й Нобелівський лауреат – іммігранти;

+ іноземні робітники можуть бути звільнені у першу чергу на випадок скорочення штатів;

+ поліпшення демографічних показників: в Німеччині, Франції, Швеції 10 % новонароджених з’являються в родинах іммігрантів, у Швейцарії – 24 %, у Люксембургу – 38 %.

- соціальні чвари, конфлікти, міжнаціональні проблеми, злочинність.

Для країн-експортерів робочої сили:

+ зниження рівня безробіття;

+ безплатне навчання та отримання досвіту;

+ отримання валютних надходжень в результаті переказів та цінностей, які привозять іммігранти по поверненні (перекази в Пакистан від іммігрантів перевищує в 5 разів доходи від експорту товарів в Ємені – в 30 разів, в Єгипті такі перекази = 3 млрд. дол. на рік, в той час як доход від Суецького каналу 970 млн. дол.;

- скорочення податкових надходжень;

- “відплив умів” – втрати біля 73 млрд. дол.