Fursa_S_ya_Teoriya_Notarialnogo_Protsesu_2012

провадження, а також встановити законність повноважень представника як фізичної, так і юридичної особи.

Зокрема, подача паспорта особи, в інтересах якої має бути вчинена нотаріальна дія, не повинна вимагатися, якщо повноваження передані на підставі нотаріально посвідченої довіреності, оскільки нотаріус, який посвідчу вав довіреність, мав встановити особу та перевірити її волю щодо передачі повноважень конкретній особі. Отже, першим кроком має бути встановлення особи, яка звернулася з вчиненням нотаріальної дії, а потім питання, чи діє вона у власних інтересах, чи є представником фізичної або юридичної особи.

9.7.4. Перевірка цивільної дієздатності фізичної особи

Найскладнішим для нотаріусів можна вважати питання щодо визначення обсягу дієздатності фізичних осіб, оскільки до його вирішення існує декілька підходів. Так, медичний передбачає можливість встановити безпосередній стан особи на момент вчинення нотаріального провадження, наприклад щодо вживання алкоголю, наркотичних засобів або перебування у такому стані, коли особа не розуміє значення своїх дій, зокрема, через психічний розлад. Юридичний підхід передбачає встановлення нотаріусом юридичних фактів щодо обмеження дієздатності (ст. 36 ЦК) чи визнання особи недієздатною (ст. 39 ЦК), а також віку дитини, що встановлює межі її дієздатності.

Формально від нотаріуса не можна вимагати надавати медичний висновок щодо адекватного сприйняття людиною тих юридичних обставин, за засвідченням чи посвідченням яких особа до нього звернулася, оскільки у нотаріуса, як правило, не має медичної освіти. Він не зобов'язаний оцінювати психічний стан своїх клієнтів чи інших учасників нотаріального акта, складання якого йому було доручено, за умови, що відсутній будь-який явний розлад; він не "суддя договору" і не лікар-спеціаліст 13в. Останнє положення узгоджується із Законом України "Про психіатричну допомогу", у ч. З ст. 7 якого встановлено правило щодо заборони визначати стан психічного здоров'я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психіатричного огляду, крім випадків проведення судово-психіатричної експертизи посмертно187. Із наведеного Р. Стефанчуком визначення психічного розладу можна зробити висновок, що в Україні домінує презумпція психічного здоров'я, згідно якої кожна особа вважається такою, що не має психічного розладу, тому він не вважає можливим обмежувати право особи на посвідчення прав особи в нотаріальному порядку138.

У той же час від нотаріуса вимагається вказати у посвідчу-вальному написі на документі про те, що ним дієздатність особи перевірена.

Це положення у Законі України "Про нотаріат" відображено так само з двох підстав, оскільки у ч. 2 ст. 44 встановлено, що у разі потреби нотаріусу надається довідка про те, що особа не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Якщо це положення сприйняти згідно норм ЦК, то хронічний, стійкий психічний розлад і не спроможність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними є підставою для визнання особи недієздатною (ст. 39 ЦК). Оскільки такий стан людини кваліфікують не тільки юридично, а й у широкому застосуванні пересічними громадянами, він є образливим. Пропозиція нотаріуса щодо надання відповідної довідки може бути сприйнята і юридично, як посягання на честь, гідність і ділову репутацію людини, що може слугувати підставою для відповідного

позову, якщо особа звернулася до нотаріуса з контрагентом, з яким мала намір посвідчити договір. Тому важко собі уявити, що нотаріуси запропонують громадянам надавати такі медичні довідки.

Частина 2 ст. 44 Закону не передбачає ні підстав надання такої довідки, ні відповідного обов'язку заявника, ні права нотаріуса її витребувати. Так, згідно ч. 4 ст. 286 ЦК, фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду, але у випадках, встановлених законодавством. Ні ст. 44 Закону, ні інші норми законодавства не встановлюють однозначного обов'язку щодо проходження медичного обстеження за вимогою нотаріуса.

Можна на законодавчому рівні встановити загальне правило, що при відчуженні майна громадяни мають надавати довідку про психічний стан, але це положення істотно ускладнюватиме вчинення нотаріальних дій, перекладатиме відповідальність за. стан осіб при посвідченні нотаріальних дій на медичних працівників тощо.

Тому вважаємо, що ч. 2 ст. 44 Закону щодо надання довідки про те, що особа не страждає на психічний розлад, не повинна застосовуватися на практиці, оскільки вона стосується не правового питання, а медичного. Автор вважає, що опікуни та піклувальники зобов'язані вживати всіх засобів, які мають бути встановлені у законодавстві, щоб фізичні особи, які страждають на психічні хвороби, не мали можливості здійснювати юридично вагомі дії. Наприклад, у таких осіб не повинні знаходитися документи, за допомогою яких можна підтвердити права власності на майно тощо.

У той же час передбачається цілком юридичною кваліфікація стану особи, коли встановлюється відсутність обмежень у дієздатності, оскільки у разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов'язаний звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою. Це положення ч. З ст. 44 Закону України "Про нотаріат" також ускладнює діяльність нотаріусів через те, що до його обов'язків передбачено відносити встановлення за зовнішнім виглядом пересічного громадянина його психічний стан, який може проявлятися у стані кризи, а не у повсякденному житті.

Автор до такого обов'язку знов таки відноситься не зовсім однозначно. Дійсно, не можна посвідчувати правочин у тому випадку, коли у нотаріуса виникає сумнів у дієздатності заявника. Але уявити механізм звернення нотаріуса до органів опіки та піклування складно, оскільки для відповіді на питання щодо опіки та піклування над конкретною особою необхідний час. Таке ускладнення не передбачене ст, 42 Закону, тому особа не зобов'язана очікувати відповіді від органів опіки та піклування. Крім того, таке звернення до органів опіки та піклування можна сприймати як образу, приниження честі, гідності і ділової репутації заявника, особливо, якщо буде встановлено, що особа не обмежена у дієздатності і вона не визнана недієздатною.

Наприклад, особа звернулася до нотаріуса в стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, отже можна припустити, що для неї такий стан є повсякденним, оскільки, за логікою, до нотаріуса звертаються не кожен день і ціна такого звернення є значною. Тому є підстави сумніватися в дієздатності такої особи, але не можна поширювати свої сумніви з приводу конкретного стану особи і узагальнювати їх до правової оцінки, оскільки таким чином підстава звернення до органів опіки та піклування не відповідатиме висновку, який змусив нотаріуса звернутися до зазначених органів.

Тому автор цілком приєднується до концепції, що мають Існувати електронні реєстри, в яких будуть наведені відомості про осіб, які обмежені у дієздатності або визнані недієздатними. Тобто у цьому реєстрі надаватиметься об'єктивна інформація про фізичну особу. А всі зацікавлені (члени сім'ї та інші, кому надане відповідне право згідно вимог законодавства) особи, які вважають особу психічно хворою, мають звертатися до суду за визнанням такої особи недієздатною або обмежено дієздатною, щоб застерегти інтереси такої особи від помилок.

Більше того, автор крім бази даних про обмежено дієздатних або недієздатних осіб139, пропонує створити базу даних втрачених документів, за допомогою яких може встановлюватися особа заявника, та правовстановлюючих документів на майно. Остання пропозиція зумовлена тим, що доволі часто видаються дублікати правовстановлювальних документів, але можуть використовуватися й оригінали таких документів. Нотаріус має бути повідомлений через електронний реєстр, з яким документом він має працювати. Якщо заявник отримав дублікат правовстановлювального документа, то він фактично заявляє, що оригінал цього документу ним втрачено. Отже, наступні нотаріальні дії мають вчинятися не з оригіналом такого документу, а з дублікатом, щоб застерегти можливість кримінальних елементів скористатися викраденим документом.

Якщо розглядати можливість електронної бази інформації, в якій працюють нотаріуси, то можна говорити про те, що електронна мережа дозволяє не тільки отримувати довідки про певну інформацію, а й надає можливість не допускати до посвідчення правочинів інформацію, яка є забороненою. Наприклад, коли нотаріус набирає документ у комп'ютері, а він "скачав" всю останню інформацію про втрачені паспорти, то за допомогою програмного забезпечення можна унеможливити посвідчення правочинів за втраченим паспортом тощо. Така система є реально необхідною для діяльності всіх правоохоронних органів. Так само інформація про автомобілі, які знаходяться у розшуку має надаватися не тільки органам Державної автоінспекції, а й нотаріусам, що унеможливить посвідчення договорів купівлі-продажу транспортних засобів тощо. Так само, необхідно фіксувати в електронній мережі інформацію про втрачені цінні папери, ознаки їх підробки, втрачені печатки юридичних осіб тощо, щоб застерегти випадки їх незаконного відчуження.

У зв'язку з цим, автор вважає, що не тільки нотаріуси мають надавати іншим правоохоронним органам інформацію про вчинені ними правочини, а й має існувати зворотній зв'язок, згідно якого органи міліції та інші будуть надавати нотаріусам інформацію, яка використовуватиметься для застереження порушення прав громадян та юридичних осіб.

Питання про дієздатність малолітніх та неповнолітніх осіб останнім часом не викликає складнощів, оскільки необхідні зміни були внесені до ст. 32 ЦК і була усунена колізія щодо необхідності отримання згоди органів опіки та піклування на посвідчення договорів в інтересах перерахованих осіб.

9.7.5. Перевірка цивільної правота дієздатності юридичної особи

Щодо правоздатності та дієздатності юридичних осіб, то в ст. 44 Закону цьому питанню приділена незначна увага, яка має бути компенсована нормами матеріального права. Цьому питанню було присвячено і багато наукових робіт, серед яких слід виділити роботи, які присвячені юридичним особам в нотаріальному процесі140.

УЗаконі встановлено, що при перевірці цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи нотаріус зобов'язаний ознайомитися з установчими документами, свідоцтвом про державну реєстрацію і витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців цієї юридичної особи і перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, обсягу її цивільної правоздатності та дієздатності. На цьому перевірка завершується, але вчені вже підіймали питання про те, що для деяких видів підприємницької діяльності потребуються ліцензії або патенти і можливість вчинення нотаріального провадження без відповідних документів до останнього часу не регламентована у законодавстві про нотаріат. Крім того, банки до останнього часу були обмежені у правах щодо будь-якої діяльності, крім фінансової. Тому питання про перевід права власності на іпотечне майно від боржників до банківських установ з подальшою його реалізацією представляється незаконним, оскільки така діяльність не є фінансовою. Тому крім безпосередніх документів, що пов'язані з реєстрацією юридичної особи, нотаріуси мають досліджувати правовий статус юридичної особи на предмет можливості вчиняти ті чи інші правочини згідно вимог законодавства.

Узв'язку з наведеним вважаємо некоректною позицію Мін'юсту, висловлену у листі № 19- 41-34 від 24.01. 2001 р. Так, Мін'юст дає роз'яснення, що "права та обов'язки юридичних осіб передбачаються в установчих документах. На наш погляд, перелік цих прав не завжди є вичерпним. Тобто в юридичних осіб можуть виникати й інші права та обов'язки, прямо не передбачені установчими документами, але при умові, що вони не суперечать чинному законодавству і цілям діяльності даної юридичної особи"142. Дійсно, права та обов'язки юридичної особи виникають і встановлюються на підставі закону або договору та діє принцип цивільного права щодо свободи договору, але Мін'юст не може висловлювати свою правову позицію в листах з таким формулюваннями як: "На наш погляд,...". Мін'юст є органом державної виконавчої влади, тому має діяти відповідно до вимог законодавства, а не висловлювати міркування та тлумачити закон.

При вчиненні нотаріальної дії та перевірці правоздатності юридичної особи нотаріус має враховувати положення ч. 2 ст. 91 ЦК щодо обмеження правоздатності юридичної особи судом. Власник-юридична особа може бути позбавлена однієї із своїх правомочностей щодо належного йому майна на підставі рішення суду. Наприклад, таким рішенням може бути ухвала суду про забезпечення позову, шляхом накладення арешту на рахунки цієї юридичної особи або встановлена заборона вчиняти певні дії, наприклад, щодо поширення певного виду продукції тощо.

Сучасна практика вказує на те, що нотаріуси, в основному реєструють обмеження у правах на відчуження певних об'єктів, за звичай, нерухомих. Але нотаріусам не надаються

відомості про те, що певним суб'єктам-юридичним особам забороняється вчиняти певні дії. Така неузгодженість у діяльності суддів та нотаріусів призводить до того, що ухвала суду про заборону вчинення юридичними особами певних дій не фіксується нотаріусом, а юридична особа скориставшись цим звертається до нотаріусів і посвідчує договір купівліпродажу. Помилка полягає в тому, що нотаріуси мають реєструвати не тільки арешти на майно, а й будь-які обмеження у правах юридичних осіб.

Сьогодні дуже актуальними є питання виконання судових рішень, оскільки доволі часто боржники намагаються навіть після відкриття виконавчого провадження будь-яким чином відчужити майно або за фіктивним договором передати майно близьким родичам, знайомим тощо. Тому доцільно ставити питання про те, що боржник до повного виконання судового рішення має бути обмежений у праві на відчуження цінного майна, за рахунок якого має бути покритий борг, що спонукатиме до добровільного виконання зобов'язань і саме таке обмеження у правоздатності юридичної особи має реєструватися

нотаріусами у електронному реєстрі правового статусу осіб. При реалізації даної пропозиції боржник не зможе продати не тільки виявлене, а й приховане, навіть в інших регіонах України майно. Отже, такий захід має стимулювати боржника до своєчасного і повного виконання боргових зобов'язань та застерегти можливість відчуження належного йому майна на підставі фіктивних договорів.

9.7.6. Встановлення намірів особи (сторін) вчинити правочин

Це питання розглядається в контексті правових можливостей нотаріусів, коли їм наданий лише комплекс заходів, за допомогою яких вони здатні виявити волю особи і відрізнити її від волевиявлення, що обумовлене при зверненні до нотаріуса. На практиці існують випадки, коли особи свідомо порушують права інших осіб і з їх поведінки не випливає, що вони діють на шкоду іншій особі. Доволі часто це має місце, коли представник юридичної або фізичної особи діє не стільки в інтересах довірителя, скільки у своїх власних інтересах. Наприклад, доволі часто такі випадки мають місце, коли представник уповноважений продати належний юридичній або фізичній особі об'єкт нерухомості і у довіреності не встановлена мінімальна вартість такого об'єкту, отже представник продає об'єкт нерухомості за оцінкою реєстраційного органу, а різниця між реально сплаченими коштами та ціною за договором залишається у представника. Автор впевнений, що нотаріуси мають посвідчувати правочини за ринковими цінами або цінами, які близькі до ринкових, а у разі істотної відмінності вартості об'єкту договору від ринкових цін необхідно відмовляти у вчиненні правочину.

Іноді до нотаріусів звертаються з непередбачуваними вимогами. Наприклад, коли особа, що діє на підставі доручення на право користування і розпорядження транспортним засобом, вимагала від нотаріуса посвідчити договір дарування на її ім'я. Складність цієї правової ситуації полягала в тому, що нотаріусу практично неможливо пояснити особі, якій було передано право розпоряджатися майном, що вона сама собі не може подарувати майно, яке вона "купила на підставі довіреності". Тобто з самого початку людина потрапила у неправильно зафіксовані правовідносини, оскільки замість права власності на автомобіль особа отримала статус представника власника, хоча й з правом розпорядження цим автомобілем. Але подарувати сам собі представник не може з багатьох причин. Говорити пересічним громадянам про те, що неможливим є випадок посвідчення договорів, коли інтереси обох сторін за договором представляє один представник, недоцільно, оскільки, як показує практика, вони бажають формального підтвердження цього положення. Згідно ч. 4 ст. 720 ЦК доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним і це не зважаючи на те, що представнику надане право розпорядження майном, хоча й з останнім положенням автор не погоджується. Частина 3 ст. 238 ЦК однозначно встановлює, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тому питання про перереєстрацію автомобіля або будь-якого іншого майна в нотаріальному порядку не може бути вирішене, оскільки поняття "перереєстрація" для нотаріусів неконкретне, а воно має вирішуватися лише шляхом укладення передбаченого законодавством договору. Так, представник- "власник" потрапив у важку правову ситуацію тому, що намагався здійснити придбання майна не сплачуючи належних при посвідченні договору купівліпродажу коштів. Проблемність обходу закону полягає в тому, що при "додатковому" посвідченні договорів щодо переводу права власності на себе представник втратить більше коштів, ніж якби одразу належно посвідчував свої права. У такій ситуації існують

й додаткові ризики, наприклад, у разі смерті власника майна тощо, представник може реально втратити будь-які права на майно.

Тому важливість правильного виявлення волі для особи і її сприйняття нотаріусом важко переоцінити для охорони і захисту прав громадян. Це завдання лежить не тільки у площині складності права, а й зумовлено тим, що громадяни доволі часто нотаріуса не сприймають як власного помічника з правових питань.

Виходячи із буквального аналізу ч. 10 ст. 44 Закону України "Про нотаріат" можна дійти висновку, що при посвідченні договорів у нотаріальному порядку, сторони позбавляються права посилатися на те, що угода укладена внаслідок помилки або обману, під тиском насильства або збігу тяжких обставин тощо. До такого висновку спонукає однозначне положення даної правової норми - нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Але неможливо фетишизувати діяльність нотаріусів, які не здатні при посвідченні договору передбачити, як у майбутньому будуть розвиватися реальні відносини. Наприклад, особа, яка має попередню домовленість з банком на отримання кредиту, укладає попередній договір купівлі-продажу майна, але вона не гарантована від втрати роботи і на цій підставі їй можуть відмовити у наданні кредиту тощо. Умови ж договору встановлюються на той час, коли укладається і посвідчується нотаріусом договір. Саме тому не можна говорити про те, що помилка особи при посвідченні договору може бути встановлена нотаріусом. У той же час, помилки у волевиявленні суб'єктів договору виявляються не під час укладення і посвідчення договору, а через певний проміжок часу.

9.7.7. Оплата вчинюваних нотаріальних дій

Сучасна практика встановлення розміру оплати нотаріальних дій та дій нотаріуса, які не передбачені Законом України "Про нотаріат" в багатьох випадках не відповідає вимогам законодавства. Так, діяльність нотаріусів підпорядкована Закону України "Про нотаріат", Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито", Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, Інструкції про порядок справляння та обчислення державного мита та численним наказам Міністерства юстиції.

Звертаючись до нотаріуса переважна більшість громадян не здатна уявити собі, скільки коштів їм потребуватиметься внести для оплати вчинення нотаріального провадження. При вивченні нотаріальної практики щодо оплати нотаріальних послуг автору не зустрівся жоден тариф, згідно якого визначається повний розмір оплати нотаріального провадження. Крім того, не у всіх нотаріальних конторах особи вільно можуть ознайомитися із такими тарифами, тобто не у всіх нотаріусів існує такий письмовий перелік тарифів, який був би розміщений для вільного ознайомлення.

Це зумовлено тим, що нотаріуси мають враховувати не тільки вартість власної праці, а й вартість численних відрахувань за користування єдиною комп'ютерною мережею, наприклад, електронними реєстрами, вартість нотаріальних бланків тощо. Всі ці обставини мають враховуватися нотаріусом при визначенні вартості нотаріального провадження.

При цьому, громадян, як правило, не цікавить собівартість діяльності нотаріуса, а інтересує загальний розмір оплати нотаріальної дії. Собівартість вчинюваного

нотаріального провадження є важливим критерієм для приватних нотаріусів, оскільки його співставлення із загальним розміром вартості нотаріальної послуги свідчитиме про те, на скільки нотаріальна діяльність обтяжена технічними засобами і який мінімальний розмір оплати нотаріального провадження приватний нотаріус мусить встановити, щоб отримати бажаний для нього дохід.

Якщо порівняти оплату за звернення до нотаріусів України та судів, то можна встановити, що оплата судових витрат більш чітко регламентована законодавством. Так, при зверненні до суду заявник (позивач) мають оплатити судовий збір, розмір якого розміщений на стенді об'яв в кожному суді, а також на сайті Державної судової адміністрації України. Тобто цей обов'язковий платіж передує зверненню до суду.

У той же час, Мін'юстом України створюються нормативні акти, з яких неможливо встановити вартості тих дій, які вчиняються нотаріусами. Зокрема, Наказ "Про затвердження Примірного положення про порядок надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, які не пов'язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також послуг технічного характеру" № 3/5 від 04.01.98 р.144 започаткував розмежування послуг правового та технічного характеру, але не встановив реальних критеріїв оцінки цих дій. Так, згідно п. З Примірного положення перед наданням правової допомоги, а також послуг технічного характеру нотаріус зобов'язаний дати роз'яснення щодо умов їх оплати. Але питання має ставитися не про роз'яснення, а про повідомлення відповідних тарифів на відповідні дії. Вважаємо, що державні нотаріуси не можуть самостійно встановлювати відповідні тарифи, тому вони мають встановлюватися Мін'юстом України.

Аналізуючи ж загальний зміст Примірного положення про порядок надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, які не пов'язані Із вчинюваними нотаріальними діями, можна прийти до висновку про те, що має бути створена двоскладова система оплата нотаріальних проваджень, подібна до судової: безпосередня оплата нотаріальних дій нотаріуса та дій, які пов'язані з вчиненням нотаріального провадження, але характеризуються як технічні, наприклад, внесення необхідних відомостей до електронних реєстрів тощо.

Вважається доцільним також проаналізувати відповідний лист Мін'юсту України, який присвячений відповіді на протокольне доручення засідання Кабінету Міністрів України від 23 січня 2008 року щодо впорядкування оплати вчинюваних нотаріальних дій державними та приватними нотаріусами Міністерством юстиції. Зокрема, у листі висловлюється така позиція: "Враховуючи попередню оцінку витрат на забезпечення діяльності державної нотаріальної контори і приватного нотаріуса, вважаємо, що для встановлення розміру оплати за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами необхідно виходити з того, що витрати на утримання державної нотаріальної контори вдвічі менші як приватного нотаріуса. Різниця пояснюється недофінансуванням з державного бюджету утримання державних нотаріальних контор, що в свою чергу позначається на нотаріальному обслуговуванні населення". У цій позиції відсутня об'єктивна логіка, оскільки недофінансування не може служити причиною різниці в оплаті вчинюваних нотаріальних дій державними та приватними нотаріусами.

Недофінансування - це результат діяльності держави по утриманню державних нотаріальних контор, а розмір оплати нотаріальних дій, вчинюваних державними нотаріусами, встановлюється Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" та такі витрати сплачуються особами, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій. У той же час, приватні нотаріуси не мають відповідних тарифів, тому встановлюють розмір

оплати особисто. Хоча у ст. 31 Закону України "Про нотаріат" встановлено, що приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою, але реально ці відносини не складаються як " ринкові", оскільки громадянин або юридична особа звертаються до приватного нотаріуса, який встановлює розмір оплати його діяльності, на який перші або погоджуються, або шукають іншого приватного нотаріуса, або інші шляхи реалізації своїх прав, наприклад, звернення до державного нотаріуса.

Але необхідно враховувати те положення, що державні нотаріальні контори орендують приміщення комунальної державної власності на пільгових умовах, а приватні нотаріуси орендують приміщення на інших умовах і зобов'язані сплачувати податки не тільки особисті, а й за тих працівників, яких прийняли на роботу як помічників. Тому собівартість діяльності державних нотаріусів не може об'єктивно порівнюватися з діяльністю приватних нотаріусів, які вносять кошти до бюджету і утримуються за рахунок відрахувань з цього ж бюджету. Спроби підняти питання про необхідність надати державним нотаріальним конторам більшої фінансової самостійності наштовхувалися на протидію Мін'юсту, який до останнього часу вважає державні нотаріальні контори своїми підрозділами і, всупереч ч. З ст. 17 Закону, не розцінює їх як юридичні особи.

Інша позиція Мінюсту України висловлена в листі: "Проаналізувавши законодавство з питань оплати вчинюваних нотаріальних дій - Закон України "Про нотаріат", Указ Президента України від 10 липня 1998 року N 762/98 "Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій", Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року "Про державне мито", результати роботи робочих груп, створених Міністерством юстиції України з представників головних управлінь юстиції в областях, Української нотаріальної палати, державних та приватних нотаріусів, вважаємо, що на сьогоднішній день запровадження регульованої оплати за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами можливе шляхом внесення змін до статті 31 Закону України "Про нотаріат"...

З огляду на наведене вважаємо, що питання встановлення єдиної норми оплати за вчинення нотаріальних дій має бути вирішено з прийняттям закону, який буде запроваджено систему єдиного нотаріату в Україні"147.

На думку автора, при вирішенні цього досить важливого питання слід враховувати позицію науковців з цього приводу, які вважають, що приватні нотаріуси не можуть працювати за встановленими тарифами через те, що кожен із приватних нотаріусів має свій мінімальний рівень доходів, без отримання якого він не зможе здійснювати свою діяльність та змушений буде її припинити. Тобто мінімальний розмір доходів - це собівартість нотаріальної діяльності, яка залежить не тільки від бажаного для нотаріуса розміру доходу, а й від тих витрат на здійснення нотаріальної діяльності, які від нотаріуса не залежать (розмір орендної плати, вартість бланків, кількість клієнтів, яких він здатен прийняти протягом дня тощо). Тому перед запровадженням єдиних тарифів і пропозицій змін до ст. 31 Закону України "Про нотаріат" мають бути вироблені об'єктивні критерії для встановлення тарифів і ця проблема не залежить від системи єдиного нотаріату в Україні. Навпаки, перед тим, як його запроваджувати необхідно ці питання проаналізувати, інакше багато нотаріусів змушені будуть припинити свою діяльність. Такі наслідки можуть настати ие тільки при низьких тарифах, а й при значних, коли громадяни просто будуть не здатні їх оплатити, зокрема, в умовах фінансової кризи і зменшення доходів населення, а також у разі зменшення попиту на об'єкти нерухомості та транспортні засоби тощо, кількість громадян, які звертаються до нотаріусів зменшилася. Розміри доходів нотаріусів скоротилися й за рахунок тих видів проваджень, які ними вчиняються останнім часом.

У зв'язку з наведеним вважається доцільним проаналізувати чинні тарифи на вчинення нотаріальних дій державними нотаріусами України, встановлені у Декреті Кабінету Міністрів "Про державне мито". В основному розрахунок державного мита здійснюється від розміру неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Найменше розмір державного мита, передбачений у Декреті "Про державне мито" за засвідчення вірності копій документів та витягів з них у розмірі 0,01 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (за сторінку), тобто державне мито складатиме 0,17 грн. Тому розраховувати, що приватні нотаріуси будуть здатні працювати за такими низькими тарифами просто неможливо. Такий рівень оплати нотаріальної діяльності знищить не тільки державний, а й приватний нотаріат України, якщо подібні тарифи будуть встановлені для всіх нотаріусів.

Так само, низькими є й інші розміри державного мита, які встановлені за дії державних нотаріусів, якщо їх порівняти з реальними діями нотаріусів, які вони мають вчинити в окремих видах проваджень. Так, за вжиття заходів до охорони спадкового майна передбачене державне мито у розмірі 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто діяльність державного нотаріуса протягом одного чи декількох робочих днів еквівалентна 34 грн, оскільки проведення опису майна навіть в однокімнатній квартирі займе не менше 5-6 годин.

Але розмір державного мита за вчинення морського протесту взагалі вражає, оскільки він складає 0,3 неоподатковувані мінімуму доходів громадян, тобто 5,1 грн. Згідно статей 9495 Закову України "Про нотаріат" на підтвердження обставин, викладених у заяві про морський протест, нотаріусу в межах строків, установлених чинним законодавством, повинно бути подано на огляд судновий журнал і засвідчену капітаном виписку з суднового журналу. Тобто нотаріус повинен не тільки оглянути судновий журнал, а й порівняти його положення із засвідченою капітаном випискою з суднового журналу. Після цього, нотаріус має опитати капітана і, по можливості, не менше чотирьох свідків з числа членів суднової команди, в тому числі двох, що належать до осіб командного складу, а у подальшому скласти акт про морський протест і засвідчити його своїм підписом і печаткою.

Фактично без істотних змін положення статей 94-95 Закону України " Про нотаріат" перенесені до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Але автор вважає, що таке розкриття змісту нотаріального провадження абсолютно не відповідає функціям фіксації юридично важливих юридичних обставин у нотаріальному процесі. Тобто опит капітана та чотирьох свідків з числа членів суднової команди має бути відображений у протоколі, якщо ми говоримо про доцільність опитування свідків. Можливо таке опитування доцільно здійснювати (фіксувати) за допомогою звукозаписувального пристрою тощо, а у морському протесті робити посилання на відповідний доказ опитування тощо. Але за таку роботу державного нотаріуса встановлювати державне мито у розмірі 5,1 грн просто некоректно. Так низько оцінювалась діяльність висококваліфікованих нотаріусів за радянських часів, коли морські судна були державними і не було сенсу встановлювати реальні розміри державного мита, а також державним нотаріусам виплачувати високу заробітну плату.

Якщо ж до наведеного додати, що морський протест є видом забезпеченням доказів для охорони прав і законних інтересів судновласника на випадок пред'явлення до нього майнових вимог, то стане очевидним, що важливість ґрунтовного морського протесту вимірюється розміром можливого позову до судновласника. У зв'язку з цим, збільшується вірогідність пред'явлення судновласником позову до державної нотаріальної контори, якщо буде виявлено недійсність морського протесту через помилку державного нотаріуса тощо. Отже, не тільки обсяг нотаріальних дій в одному провадженні, а й важливість

нотаріального провадження для охорони і захисту прав фізичних і юридичних осіб має відігравати велике значення при встановленні розміру державного мита та оплати за вчинене приватним нотаріусом нотаріальне провадження. Так, державою встановлене відсоткове співвідношення між вартістю договорів та державного мита, але необхідно враховувати, що морський протест як і переважна більшість морських перевезень мають значні розміри, тому державне мито у 5,1 грн можна вважати просто неадекватним сучасним відносинам, коли морські судна торговельного мореплавства перестали знаходитися у власності держави.

З іншого боку, як державний нотаріус буде ставитися до громадян, які посвідчують в нього заповіт, а вони до нього, якщо розмір державного мита встановлений у сумі 0,05 х 17 = 0,85 грн? Що можна придбати за такі кошти у сучасних умовах? Тому постає питання як державний нотаріус буде ставитися до власної праці, якщо її так низько оцінюють? Висновок буде один, що низькі розміри державного мита при низькій заробітній платі будуть призводити до зловживань з боку державних нотаріусів, а це неодмінно позначиться на порушенні нотаріусами процедури вчинення нотаріальних проваджень та можливих правопорушень. Тому питання про розмір оплати діяльності нотаріусів необхідно відносити до процедурних.

9.8. Нотаріальне діловодства як одна із складових нотаріальної процедури

9.8.1. Актуальні проблеми теорії і практики нотаріального діловодства

Нотаріальне діловодство як складова нотаріальної процедури взагалі опинилось поза межами уваги з боку законодавства та в основному теорії, але воно у своєму розвитку пройшло шлях від особистого підпису нотаріуса і прикладення печатки до запровадження інформаційних (комп'ютерних) технологій, воно перетворилось у складний процес, що має забезпечити надійний захист прав громадян, які звернулись за вчиненням нотаріальних дій. Розвиток нотаріального діловодства має випереджати розвиток кримінальних засобів підробки нотаріальних документів для того, щоб нотаріальний процес не втратив своїх функцій - забезпечити надійну достовірність при широкому обігу нотаріально посвідчених документів. Це завдання визначає спрямованість діяльності щодо вдосконалення нотаріального діловодства, а, крім того, на нотаріальне діловодство покладається завдання забезпечувати єдину нотаріальну процесуальну форму при вчиненні нотаріальних проваджень, забезпечити документообіг та облік документів тощо. Всі ці завдання впливають на постійний розвиток нотаріального діловодства.

Нотаріальне діловодство слід визнати складовою нотаріальної процедури та інститутом нотаріального процесу. Таке його виділення надає можливість більш ґрунтовно його досліджувати, аналізувати та робити наукові прогнози щодо його вдосконалення і запроваджувати такі прогнози у законодавство про нотаріат. Тому, на думку авторів, процес вдосконалення нотаріального діловодства має супроводжуватись позитивними змінами, що будуть впливати на нотаріальний процес. Так, запровадження таких засобів оформлення нотаріального процесу як комп'ютерна база даних свідчить про необхідність по новому ставитись до нотаріального діловодства, а в майбутньому при розвитку цієї системи є можливість прогнозувати, що вона змінить докорінно процес вчинення нотаріальних дій, процес документообігу та реєстрації нотаріального процесу. Коли в обігу опинились не папери, а лише концентрований потік інформації потребуються новітні підходи до діловодства. Сьогодні вже настав час, коди комп'ютерна мережа надає можливість без паперів здійснювати обіг інформації. Але потребується спеціальний її