Fursa_S_ya_Teoriya_Notarialnogo_Protsesu_2012
.pdfдіяльність всіх органів, які наділені повноваженнями з розв'язання юридичних справ спірного або безспірного характеру у сфері цивільного обігу. При цьому важливою ознакою органів цивільної юрисдикції є положення, що їхня діяльність проходить у межах процедурно-процесуальних форм різного ступеня складності114. Тобто наведена позиція стосується і нотаріусів.
Інші вчені вважають, що обґрунтування необхідності І доцільності збереження нотаріату в системі цивільної юрисдикції є позитивним, оскільки тим самим відокремлюється звичайна цивільно-правова процедура від системи нотаріального провадження. Звичайно, нотаріальне провадження не можна звести до цивільного або арбітражного процесу, та у цьому й не має необхідності, але достатньо велика кількість спільних ознак пов'язує цивільне і нотаріальне провадження, підкреслюючи якісну відмінність нотаріального провадження від цивільно-правових процедур, які використовуються у межах взаємодії учасників цивільного обороту.
Підкреслимо, що, незважаючи на ту увагу до нотаріальної діяльності, яку вчені приділили у своїй роботі, зі стилю викладення матеріалу можна зробити висновок, що вони є вченими-процесуалістами, які займаються проблемами цивільного процесу, оскільки про цивільний процес зазначається з повагою, а нотаріат пов'язують лише з провадженням. Зокрема, такі висловлювання як "звичайна цивільно-правова процедура від системи нотаріального провадження", "звичайно, нотаріальне провадження не можна звести до цивільного або арбітражного процесу" , тобто порівнюються різні категорії.
Але кількість інформації, яка присвячена нотаріальному процесу, вже наближається до обсягу інформації, яка є результатом дослідження цивільного процесу. У зв'язку з цим можна прогнозувати, що через деякий час нотаріальний процес стане у навчальних закладах нормативним курсом, а не спецкурсом, як це має місце, а створений "Нотаріальний кодекс України" за обсягом буде не меншим ЦПК, про що свідчить проект "Нотаріального процесуального кодексу України", запропонований депутатом І. Бережною116, у якому налічується 326 статей. Нотаріальний процес був тривалий час непопулярною серед науковців дисципліною, оскільки у громадян не було значної власності і нотаріуси не мали того впливу на суспільні відносини, які вони мають нині.
Саме тому загальні правила сприймаються вченими та практиками як завершена форма регламентації нотаріальних проваджень, а не як одна із складових нотаріальної процедури. Саме тому, на наш погляд, ототожнюють поняття "нотаріальна процедура" та інші поняття, які до останнього часу не найшли свого законодавчого розкриття. Так, до недавнього часу всі застосовували лише поняття "нотаріальна дія", але завдяки науковим дослідженням провідних вчених звичними нині у нотаріальній практиці стали поняття "нотаріальне провадження", "нотаріальний процес" та інші.
Сьогодні перед науковцями та практиками стоїть завдання формування нотаріальної процедури та складової - загальних правил вчинення нотаріальних проваджень, які мають застосовуватися у певній логічній єдності і послідовності, щоб можна було ними користуватися як спеціальним порядком вчинення нотаріальних дій.
Отже, до загальних правил слід віднести:
1)місце вчинення нотаріального провадження;
2)строки вчинення нотаріального провадження;
3)встановлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріального провадження та (чи) їх представника ;
4)перевірка цивільної правота дієздатності фізичної особи;
5)перевірка цивільної правота дієздатності юридичної особи;
6)встановлення нотаріально-процесуальної правота дієздатності фізичних та юридичних осіб;
7)перевірка дійсних намірів сторін (особи) на вчинення правочину;
8)оплата вчинюваних нотаріальних проваджень.
Автор вважає за доцільне зупинитися на аналізі законодавства, яке регламентує ці правила, та тих проблемних питаннях, що виникають при їх застосуванні у нотаріальній практиці.
9.7.1. Визначення місця вчинення нотаріального провадження
В юридичній літературі окремі аспекти питання місця вчинення нотаріальних дій (провадження) досліджувалися у працях М. Авдюкова, В. Аргунова, В. Баранкової, С. Пасічник, Л. Радзієвської, С Фурси, И. Г.Черемних, Г. Г. Черемних та інших учених.
Визначення місця вчинення нотаріального провадження регламентоване у ст. 41 Закону України "Про нотаріат", де встановлене загальне правило про вчинення нотаріальних дій будь-яким нотаріусом чи посадовою особою органів місцевого самоврядування, за винятком випадків, передбачених статтями 9,55, 60,65, 66, 70-73, 85, 93 і 103 цього Закону, та інших випадків, передбачених законодавством України.
У порівнянні з попередньою редакцією цієї норми зміст істотно змінився, оскільки з попередньої редакції було виключено положення про територію діяльності нотаріусів. Раніше частина аналізованої норми була викладена так: "Нотаріальні дії можуть вчинятися будь-яким нотаріусом чи посадовою особою будь-якого виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів на всій території України...".
Отже, в новій редакції досліджуваної норми зникла обставина, пов'язана з місцем вчинення нотаріального провадження.
Дійсно, попередня редакція аналізованої норми свідчила не про місце вчинення нотаріальної дії, а про забезпечення населення нотаріальними послугами на всій території України. Але автор дане положення не сприймав як негативне, а вважав нелогічно розміщеним у Законі. Тобто держава має гарантувати громадянам надання нотаріальних послуг не тільки на всій території України а й поза її межами. Тому автор пропонував у своїх публікаціях128 доповнити попередню редакцію ст. 41 Закону положенням про те, що нотаріальними діями громадяни України мають забезпечуватися й поза її межами, для цього існує консульська служба. Така редакція ст. 41 Закону надасть діяльності консульських установ України за кордоном передбаченого законодавством та міжнародними договорами змісту, оскільки про це вже зазначали українські вчені124. Однак на території України громадяни та юридичні особи, зокрема й іноземні125, мають бути забезпечені нотаріальними послугами на такому рівні, щоб вони не відчували
проблем з реалізацією власних прав, оскільки держава встановила обов'язкову нотаріальну форму для належної реалізації ними своїх цивільних прав та обов'язків.
Щодо консульських установ України в іноземних державах, то їх нотаріальна діяльність зумовлена двосторонніми договорами про консульські зносини. Тому держава може намагатися як найліпше охороняти права своїх громадян в іноземних країнах, але це залежить від обох країн. Отже, держава не здатна гарантувати правову допомогу своїм громадянам в усіх країнах світу.
У зв'язку з цим автор вважає за необхідне внести відповідні доповнення до гл. 1 Закону України "Загальні положення", а саме до ст. 2, такого змісту: "Держава гарантує вчинення нотаріальних дій відповідно до єдиної процедури на всій території України та у тих країнах, у яких діють консульські установи України". Таким чином, будуть встановлені однакові правила і послідовність дій як для нотаріусів, так і для консулів України. Більше того, держава гарантуватиме вчинення нотаріальних дій на всій території України та поза її межами. Автор вважає, що питання застосування нотаріальної процедури є дуже важливим, оскільки таким чином вона буде випробовуватися у різних регіонах і перевірятиметься її універсальність.
Чинна редакція ч. 1 ст. 41 Закону свідчить не про місце вчинення нотаріального провадження, а про компетенцію нотаріусів та посадових осіб органів місцевого самоврядування. У той же час ч. 2 ст. 41 Закону встановлює загальне правило про вчинення нотаріальних проваджень у приміщенні державної нотаріальної контори, в державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, чи приміщенні органів місцевого самоврядування. В окремих випадках, коли громадянин не може з'явитися в зазначене приміщення, а також якщо того вимагають особливості посвідчуваного правочину, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями.
Тому вважаємо, що ці дві частини однієї норми не узгоджуються між собою, оскільки перша свідчить про компетенцію осіб, які вправі вчиняти нотаріальні провадження, а друга - про місце їх вчинення.
У зв'язку з вище наведеним, автор підтримує концепцію СЯ. Фурси, за якою вважається доцільним встановлювати не тільки повноваження щодо вчинення нотаріальних дій (розд. 2 Закону), а необхідність говорити про компетенцію нотаріусів щодо вчинення нотаріальних проваджень 12в.
Аналізовану тезу можна додатково обґрунтувати тим, що в наведеному у ст. 41 Закону переліку статей Закону не згадується обмеження діяльності нотаріусів нотаріальним округом. У попередній редакції не згадувалася ст. 24, у якій йшлося про особливості діяльності приватних нотаріусів, оскільки їх повноваження обмежувалися округом діяльності. Сьогодні повноваження і приватних нотаріусів, і державних нотаріальних контор обмежені округом діяльності, про що йдеться у ст. 13-1 Закону. Але це обмеження не встановлено у ч. 1 цієї статті. Тому це положення має увійти не до Загальних положень Закону, а встановлюватися в окремому розділі "Компетенція нотаріусів та інших осіб, яким законом надане повноваження по вчиненню нотаріальних проваджень". Зокрема, у цьому розділі має бути встановлене обмеження щодо повноважень не тільки посадових осіб органів місцевого самоврядування, передбачених у ст. 37 Закону, а й головних лікарів, їх заступників з медичної частини, чергових лікарів цих лікарень, госпіталів, інших стаціонарних закладів охорони здоров'я, щодо вчинення нотаріальних дій саме в цих установах.
Отже, автор сприймає наділення певних посадових осіб повноваженнями із вчинення нотаріальних дій як вимушений захід, спрямований на забезпечення громадян України нотаріальними послугами, незважаючи на місце їх перебування. Не важко уявити, що відсутність державних і приватних нотаріусів в окремих регіонах має призвести або до збільшення повноважень посадових осіб органів місцевого самоврядування, або до наділення інших осіб повноваженнями із вчинення нотаріальних проваджень. До останніх можуть бути віднесеш судді або адвокати, оскільки саме вони мають необхідні знання і здатні виконувати спеціальні повноваження нотаріусів після необхідної перепідготовки. Але таким чином зменшиться роль нотаріусів і буде ліквідована їх природна монополія на посвідчення вагомих юридичних фактів.
Якщо ж аналізувати питання компетенції нотаріусів та інших посадових осіб, то воно має безпосередній зв'язок з нотаріальною процедурою, до якої має увійти не персоніфікований за суб'єктами набір нотаріальних проваджень, а перелік нотаріальних проваджень, який має розкриватися у нотаріальній процедурі. Тому автор вважає, що персоніфікація повноважень із вчинення нотаріальних проваджень має належати до питань організації нотаріату, а не до процедури вчинення нотаріальних проваджень. Так, можна не згадувати у ч. 1 ст. 41 Закону ні осіб, передбачених у ст. 40 Закону, ні консулів, ні державних нотаріусів, які працюють у державних архівах, але саме завдяки їхній діяльності тривалий час задовольнялися вимоги громадян у нотаріальних послугах. Якщо ж організаційна структура нотаріату в Україні не спроможна буде забезпечувати потреби суспільства у нотаріальних послугах, то процедура сама по собі цю функцію виконувати не зможе. У зв'язку з цим автор вважає необхідним комплексно вирішувати питання структури та процедури діяльності нотаріату в одному нормативному акті.
Але він свідомо не пов'язує місце вчинення нотаріального провадження з конкретними вимогами до робочого місця приватного нотаріуса, оскільки вважає, що такі вимоги стосуються організації діяльності нотаріусів, а не процедури вчинення нотаріальних дій. Більше того, якщо встановлюються вимоги до робочого місця приватного нотаріуса, то таким вимогам мають відповідати і державні нотаріальні контори, оскільки такі вимоги мають бути об'єктивними. Якщо сьогодні державні нотаріуси працюють в одній кімнаті по декілька осіб, то пред'явлення суворіших вимог до робочого місця приватних нотаріусів є не обґрунтованими, оскільки не зумовлені необхідністю дотримання нотаріальної таємниці тощо. Якщо до робочого місця приватного нотаріуса висуваються вимоги щодо забезпечення зберігання документів, печатки тощо, то аналогічні умови мають бути створені й для державних нотаріусів, оскільки вони деякою мірою вже стосуються діловодства і зберігання бланків тощо.
У розрізі цього питання варто звернутися до законодавства інших країн. Чи є особливі вимоги до приміщення нотаріальної контори (площа нотаріальної контори, технічне устаткування тощо)? Чи є критерії, які дійсно єдині для всіх нотаріусів? Чи повинен нотаріус при призначенні його на посаду пред'являти сертифікат приміщення та якісь інші документи? Так, законодавство Франції не передбачає жодних приписів щодо цього. Нотаріуси Франції - публічні посадові особи, але в той же час вони є представниками вільної професії. Тому самі вибирають приміщення для нотаріальної контори, наймають співробітників, придбавають техніку тощо. Всі ці питання вирішуються на розсуд самого нотаріуса. Але контроль з боку держави має місце.
Контролювання діяльності нотаріусів відбувається шляхом проведення представниками Нотаріальної палати Франції щорічних комплексних перевірок. За результатами перевірки складається звіт, у якому відображаються всі виявлені недоліки у роботі нотаріуса.
Цікавим у порівняльному аспекті є звернення до законодавства США. Нотаріальна діяльність у Штатах не має єдиної законодавчої основи, федеральне законодавство про нотаріат відсутнє, оскільки Конституція США залишила прийняття законодавства про нотаріат за штатами, кожен з яких має своє індивідуальне законодавство про нотаріат. Спільною рисою законодавства штатів про нотаріат є вирішення питання місця вчинення нотаріальної дії. Так, нотаріус має право вчиняти нотаріальні дії у межах штату, у якому його було призначено на посаду. Місце здійснення нотаріальної діяльності у межах штату нотаріус обирає на свій розсуд. Орган, який регулює нотаріальну діяльність (а він також різний, залежно від штату) періодично здійснює перевірку діяльності нотаріуса. Так само, як і у Франції, така перевірка є різносторонньою й комплексною, підчас неї перевіряються в тому числі й умови праці нотаріуса127. Але вимоги у наведених країнах істотно відрізняються від вимог у нашій країні. Якщо говорити про зацікавленість у тому, щоб робоче місце приватного нотаріуса було просторим, із зручним і надійним зберіганням особливо важливих засобів нотаріальної діяльності, то першою особою, яка зацікавлена у цьому є сам нотаріус. Тому їх не треба змушувати до розширення офісу тощо, оскільки при першій ліпшій нагоді вони це зроблять самі. А позбавляти їх права професійної діяльності лише за те, що їхнє робоче місце за новими стандартами вже не відповідає встановленим вимогам, на наш погляд, незаконно. Це пояснюється конституційним положенням про те, що закон не має зворотної дії в часі.
Автор вважає, що під місцем вчинення нотаріальних дій іноді мають на увазі можливість звернення до нотаріуса, якому більше довіряють клієнти, але розташованого в іншому нотаріальному окрузі. Ця теза дискусійна, оскільки переважна більшість громадян йде за вчиненням нотаріального провадження до нотаріуса, робоче місце якого зручно для них розташоване. У них немає досвіду, тому вони не можуть порівняти якість діяльності різних нотаріусів. Але автор може з упевненістю стверджувати, що різниця навіть, у межах однієї процедури, залежить від рівня їх кваліфікації. Так, є нотаріуси, які можуть зрозуміти не тільки, який вид договору потрібен особі, а й особливості його умов після отримання відповіді лише на декілька своїх запитань. Інші працюють за "зразками договорів". Тому навіть у межах однієї процедури кваліфікація нотаріуса відіграє важливу роль, відтак місце вчинення нотаріального провадження може мати важливе значення.
Відносно загального правила щодо вчинення нотаріального провадження лише на їх робочому місці, то воно є правильним, оскільки така схема дозволяє приготувати проекти документів, користуватися довідковою літературою тощо. Тобто існують об'єктивні переваги у діяльності нотаріусів на їх робочому місці. Але автор вважає можливим запровадити нотаріальні послуги за викликом, якщо особа не може звернутися безпосередньо до нотаріуса, наприклад, знаходиться у лікарні і може оплатити нотаріальні послуги високого рівня, а не складання заповіту лікарями. Наскільки такі послуги користуватимуться попитом у громадян, важко передбачити, але непоодинокі випадки, коли нотаріусів запрошують приїхати до заявника на квартиру. Це стало підставою для відповідного висновку автора.
Альтернативність вибору нотаріуса в розрізі ч. 4 ст. 55 Закову України "Про нотаріат" надається фізичній чи/та юридичній особі, яка звертається за посвідченням правочину про відчуження, іпотеки житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, а також правочинів щодо відчуження, застави транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, передбачає можливості вибору у законодавчо окреслених межах місця посвідчення таких правочинів, тобто таке посвідчення провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін відповідного правочину.
Надане у Листі Міністерства юстиції України від 01.02.2006 р. №31-34-19 "Методичні рекомендації щодо застосування ст. 55
Закону України "Про нотаріат" при вчиненні нотаріусами нотаріальних дій" розуміння терміну "місцезнаходження" має звужений характер і не відповідає вимогам українського законодавства, у свою чергу тягне за собою порушення прав фізичних осіб. Якщо сторонами договору є фізичні особи, а нерухоме майно знаходиться у нотаріальному окрузі не за місцем розташування робочого місця нотаріуса, це не є підставою відмовити у вчиненні нотаріальної дії - посвідчення договору відчуження нерухомого майна, за умови дотримання вимоги ст. 55 Закону України "Про нотаріат" щодо місцезнаходження однієї із сторін правочину.
Нотаріальне посвідчення договору про відчуження нерухомого майна, укладеного між фізичними особами, не за місцем розташування майна або не за місцем проживання фізичної особи (сторони договору), не є підставою визнання такого договору недійсним.
Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила вчинення нотаріальних дій, ніж ті, що передбачені законодавством України, то при вчиненні нотаріальних дій будуть діяти норми міжнародного договору, зокрема й ті, які встановлюють місце вчинення нотаріальних дій.
Підводячи підсумок розгляду питання щодо місця вчинення нотаріальних дій, варто зазначити, що воно потребує законодавчого втручання з метою прийняття нових нормативних актів та усунення невідповідностей у чинному законодавстві.
9.7.2. Строки вчинення нотаріального провадження
Щодо строків вчинення нотаріального провадження, то, згідно Ч. 1 ст. 42 Закону, на них мають вплив такі умови:
-оплата нотаріального провадження;
-сплата податку з доходів фізичних осіб;
-подача всіх необхідних документів.
У той же час ч. 2 ст. 42 Закону суперечить частині першій, оскільки у ній йдеться про можливість відкладення нотаріального провадження у разі необхідності витребування додаткових відомостей або документів від фізичних та юридичних осіб. Тобто виникає питання, як розцінювати документи і відомості, необхідні для вчинення нотаріального провадження.
Тобто стадія вчинення нотаріального провадження, згідно ч. 1 ст. 42 Закону розпочинається лише після подачі всіх необхідних документів, а в ч. 2 цієї норми говориться про додаткові документи, тобто з аналізу ч. 1 ст. 42 Закону виходить, що додаткові документи не необхідні (іншими словами, не потрібні для вчинення нотаріального провадження) документи. Якщо вони не потрібні, то нотаріус не вправі відкладати вчинення нотаріальної дії.
Ця суперечність (колізія) у регламентації нотаріальних проваджень зумовлена, на наш погляд, таким. Нотаріус прийняв оплату і не перевірив достатність документів для вчинення нотаріального провадження, оскільки робити це без оплати недоцільно. Якщо ж він заявить про недостатність документів, то заявник може піти від нотаріуса і вимагати повернення оплати. Такий варіант не влаштовує нотаріусів, і законодавець пішов шляхом відкладення нотаріального провадження до надання всіх необхідних документів, оскільки при виявленні недостатності документів вони мають ставати необхідними, а не додатковими. Така колізія у термінології може бути розв'язана конкретизацією ч. 2 ст. 42 Закону та констатацією реальних обставин, про що й має бути зазначено у цій нормі: "Якщо під час перевірки документів нотаріусом буде встановлена недостатність документів або необхідність перевірки згоди на вчинення нотаріального провадження заінтересованих осіб, то в цьому випадку нотаріус може відкласти вчинення нотаріального провадження".
На практиці нотаріуси часто стикаються з необхідністю витребування додаткових відомостей та документів для вчинення багатьох нотаріальних дій. Наприклад, для оформлення спадкових прав необхідні свідоцтва про народження, про шлюб померлих громадян, відомості про наявність вкладів на ім'я спадкодавця тощо. Для видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя нотаріусу необхідна інформація про вклади подружжя. Отримання таких даних відбувається шляхом звернення нотаріуса до відповідних установ.
Важливою для вчинення нотаріальних дій є вимога щодо належності доказів. Тобто нотаріус приймає тільки ті докази, які мають значення для вчинення даного нотаріального провадження. Недопустимо прийняття доказів (а відповідно, і вимагати надати такі докази), які не мають значення для вчинення нотаріальної дії. Проте, як зазначає Т. Калініченко , нотаріуси іноді витребовують документи, не передбачені нормативними актами, як обов'язкові і за їх відсутності відкладають чи зупиняють вчинення нотаріальної дії. А таке недотримання вимог закону щодо належності доказів може призвести до порушення прав суб'єктів нотаріального процесу. Ця позиція є цікавою, але автором така ситуація сприймається більш категорично - це зловживання своїми професійними правами. У такому разі має наставати дисциплінарна відповідальність нотаріуса, оскільки в цьому випадку можна констатувати збирання відомостей для власних потреб або непрофесіоналізм.
При цьому в деяких випадках до витребування доказів спонукає Закон. Автор не погоджується з тим, що нотаріус вправі свої сумніви у достовірності документів вирішувати шляхом призначення експертизи. Дане положення на практиці не застосовується з багатьох причин, найважливішими серед яких є: неврегульованість питань щодо оплати експертизи; призначення експертизи може порушувати права громадян, за рахунок часу яких нотаріус буде "розвіювати" сумніви у достовірності документів. Якщо у нього виникають сумніви у достовірності документів, то він має, насамперед, звернутися до тих уповноважених органів, які їх посвідчували, видавали, або до тих осіб, яким належать відповідні права, наприклад передані на підставі довіреності, яка викликає сумнів.
Якщо продовжувати аналогію з сумнівами нотаріуса, то в цьому випадку можна відправляти заявника на психіатричну експертизу, коли у нотаріуса виникнуть сумніви в адекватності сприйняття ним подій, що мають місце в нотаріальному процесі. Наведена аналогія підкреслює незаконність усунення сумнівів за рахунок призначення експертизи.
Деякі вчені піднімають питання про сприйняття нотаріальних дій як юридичних фактів у цивільному праві. Така позиція є цікавою, але сумніви нотаріуса не можуть розцінюватися як юридичний факт і як підстава для призначення експертизи. Автор пропонує користуватися загальним принципом нотаріального процесу, що нотаріальні дії вчиняються у разі безспірності встановлених нотаріусом юридичних обставин. Якщо нотаріус має сумніви, то він не вправі вчиняти нотаріальну дію до їх усунення, але це має робитися не шляхом призначення експертизи, а шляхом отримання додаткових відомостей із документів, які він вправі витребувати. Крім того, якщо достовірність документа викликає у нотаріуса сумнів, він вправі звернути увагу на цю обставину правоохоронних органів, оскільки надання особою підроблених документів містить ознаки злочину, передбаченого ст. 358 КК.
Доволі цікавим у контексті визначення строків вчинення нотаріального-провадження та виникнення сумнівів у нотаріуса є питання про сплату податку з доходів фізичних осіб, яке давно дискутується вченими і провідними фахівцями України, оскільки демократичні засади нашого суспільства зумовлюють можливість публічної дискусії з важливих юридичних питань. В Росії питання щодо фіскальної функції нотаріату давно вирішено, про що свідчать відповідні публікації181.
Автор же сприймає це питання як складне, оскільки нотаріуси не повинні вимагати сплати від особи податку з доходів фізичних осіб, оскільки воно належить до компетенції державної податкової інспекції, яка й має контролювати сплату податків фізичними та юридичними особами. Цей висновок пояснюється тим, що кваліфікація нотаріуса не дозволяє йому чітко визначати розмір податків з доходів фізичних осіб, враховувати пільги незахищених верств населення, вирішувати питання про звільнення від сплати податку тощо. Отже, він не може правильно встановити розмір податків, то й не повинен здійснювати контроль за їх сплатою фізичними особами.
Так, нотаріус є самозайнятою особою і зобов'язаний особисто сплачувати податки, але за себе. Отже, він повинен вміти здійснювати їх розрахунок, але у даному конкретному випадку він відповідатиме за власні дії, а не за дії інших осіб. Сплата податків та інших обов'язкових платежів має здійснюватися нотаріусом в порядку та розмірах, встановлених Податковим кодексом України.
Загалом автор не заперечує проти можливості нотаріусів виконувати фіскальну функцію, але не шляхом прийняття довідок про сплату будь-яких податків, оскільки в цьому випадку вони мають стати фахівцями з питань оподаткування. Дійсно, відповідно до виконуваної нотаріусами функції вони отримують інформацію про перехід прав власності на майно, взамін чого інша особа отримує доволі часто кошти. Отже, таку інформацію вони й зобов'язані надсилати до податкових інспекцій, яка має визначати розмір податків, терміни їх сплати тощо.
Якщо ж буквально сприймати фіскальну функцію, то її мають виконувати реєстраційні органи, оскільки саме при державній реєстрації прав власності на об'єкти нерухомості відбувається остаточний їх перехід. Саме вони й мають вимагати від фізичних та юридичних осіб сплати податків та саме вони мають звертатися до податкових інспекцій з відповідними довідками про вчинені нотаріальні дії. А нотаріуси лише фіксують волевиявлення осіб, яке може бути потім і не зареєстроване.
Розглядаючи питання про ускладнення в нотаріальному процесі, можна зазначити, що вони вже були ґрунтовно проаналізовані вченими. Так, автор поділяє концепцію СЯ.
Фурси щодо необхідності належної кваліфікації відкладення нотаріального провадження та його зупинення.
Вважаємо, що доцільно законодавцю врегулювати в Законі України "Про нотаріат" питання спливання строку відкладення провадження. Як має діяти в такому випадку нотаріус? У даному разі можливі такі варіанти:
-якщо інформація, заради якої здійснювалось відкладення нотаріальної дії отримана, то нотаріус вчиняє таку дію;
-якщо отримана інформація унеможливлює вчинення нотаріусом нотаріальної дії, він може відмовити у її вчиненні та таку відмову у подальшому можна оскаржити;
-якщо строк відкладення нотаріальної дії пройшов, а зацікавлені особи до нього не
з'явилися, то нотаріусу слід залишити нотаріальне провадження без розгляду, і це в подальшому не позбавить осіб можливості повторного звернення за вчиненням такої нотаріальної дії.
У разі відкладення вчинення нотаріального провадження та одержання повідомлення про порушення цивільної справи за заявою заінтересованої особи, яка оспорює право або факт, про посвідчення якого просить інша заінтересована особа, нотаріус на думку С.Я.Фурси зупиняє провадження по цій нотаріальній дії до набрання рішенням суду законної сили.
Звернемо увагу й на інший аспект строків вчинення нотаріального провадження. Наприклад, нотаріус вживає заходів до охорони спадкового майна і проводить комплекс заходів, включаючи укладення договорів про зберігання майна. Але це перший етап нотаріального провадження із вжиття заходів до охорони спадкового майна, оскільки другий має включати його передачу спадкоємцям. Він може розпочинатися із заяви спадкоємців про бажання отримати спадкове майно, а може ініціюватися його зберігачем, якщо термін дії договору закінчується. Тому ці випадки мають бути передбачені законом, оскільки заява зберігача майна до нотаріуса про закінчення строку дії договору, який був укладений у межах охорони спадкового майна, має служити підставою для таких дій нотаріуса: по-перше, передачі спадкоємцям заяви щодо фактичного прийняття ними спадщини; по-друге, можливої пролонгації договору; по-третє, укладення договору з іншим зберігачем майна, якщо спадкоємці не визначилися, хто і яку частку від спадщини отримає в натурі і спір розглядається в суді, а зберігач майна не погоджується на пролонгацію договору. Тобто в цьому випадку ми взяли до уваги лише найпростіші відносини із вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, але вони можуть ускладнюватися й судовим процесом щодо розірвання договору в односторонньому порядку, смертю виконавця за договором тощо. У цьому контексті автор підтримує концепцію С. Я. Фурси щодо об'єднання нотаріальних провадження у один нотаріальний процес чи їх роз'єднання.
Отже, питання строків вчинення нотаріальних проваджень або окремих їх етапів чітко не встановлене у законодавстві і не конкретизоване у Порядку, тому потребує подальших досліджень.
9.7.3. Встановлення особи, яка звертається за вчиненням нотаріального провадження та (чи) її представника
Будь-яке нотаріальне провадження має розпочинатися зі встановлення мети звернення особи і лише потім зі встановлення особи та перевірки її дієздатності чи правоздатності. Але реальні нотаріальні провадження відрізняються складністю, оскільки заявник спочатку називає мету свого звернення, однак на етапі звернення вона лише визначає загальну цілеспрямованість діяльності нотаріуса у майбутньому, яка може бути згодом змінена, наприклад після роз'яснення тих правових наслідків, які настануть для особи. Наприклад, реальним є випадок, коли особи звернулися до нотаріуса з метою посвідчення договору купівлі-продажу квартири, на яку ще не оформлені документи на право власності, але важливою обставиною є те, що спадкоємець, який виступає в ролі продавця, має терміново від'їжджати на постійне місце проживання за кордон.
Отже, договір купівлі-продажу не може бути посвідчений - це однозначно, оскільки відсутні правовостановлювальні документи на квартиру. Встановлювати у такому разі особу продавця і покупця не має сенсу, але нотаріус повинен сприяти громадянам у вчиненні нотаріального провадження, у зв'язку з цим він може запропонувати укласти попередній договір, у якому обумовити наступні умови основного договору та час його посвідчення тощо. Посвідчити довіреність на ім'я представника, який буде уповноважений підписати замість власника договір купівлі-продажу тощо. Але ж наявність або відсутність документів про право власності на квартиру нотаріус має перевіряти після встановлення осіб, отже, в цьому конкретному випадку зміст його діяльності не можна формалізувати лише до встановлення особи заявника.
Тому питання про те, чого бажає досягти заявник у нотаріальному порядку, це лише орієнтир для нотаріуса, а не єдина мета Його діяльності.
Розпочинати зі встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріального провадження, на наш погляд, необхідно тому, що така перевірка дасть можливість встановити особистісні інтереси кожного із суб'єктів, а також наявність інших заінтересованих осіб. Важко погодитися з тим, як це положення розкривається у ч. 2 ст. 43 Закону, де пропонується "при вчиненні нотаріальної дії встановлювати учасників цивільних відносин, ЯКІ звернулися за вчиненням нотаріальної дії". Автор сприймає це положення в іншому контексті, оскільки нотаріусу необхідно персоніфікувати суб'єктів за їхніми інтересами у вчиненні нотаріального провадження, а вони зумовлені нормами матеріального права у широкому розумінні. Так, для посвідчення договору купівліпродажу квартири особа, яка перебуває в шлюбі, має надати нотаріусу згоду від іншого із подружжя на вчинення цього нотаріального провадження, отже, це положення випливає із норм Сімейного, а не Цивільного кодексу. В нотаріальному ж процесі вони набувають статусу суб'єктів нотаріальних процесуальних правовідносин.
Якщо ж проаналізувати назву ст. 48 Закону, то під терміном "особа" може виступати як фізична, так і юридична особа. У той же час, у ст. 43 Закону йдеться лише про фізичних осіб. Більше того, у назві цієї статті пропонується встановлювати особу, в інтересах якої має бути вчинене нотаріальне провадження, але дане положення не враховує посвідчення нотаріальних актів через уповноваженого представника. Тобто, на наш погляд, необхідно спочатку встановлювати особу, яка звернулася до нотаріуса за вчиненням нотаріального провадження. Тому назва ст. 43 має бути змінена і викладена так: "Встановлення громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріального провадження". Така назва дозволить відокремити особу, яка безпосередньо звернулася до нотаріуса за вчиненням нотаріального провадження, від особи, в інтересах якої має бути вчинене нотаріальне