15. Прийом очуднення та природа фантастичного в романі Свіфта “Мандри Гулівера”.

До прийомів сатиричного зображення у Свіфта належить і прийом «очуднення» (щось поширене, звичне для всіх виступає у творі як дивовижне), образ «наївного», але наділеного здоровим глуздом оповідача, завдання якого створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка є основою комічного (фізична невідповідність: у країні ліліпутів Гуллівер надто великий, у велетнів – малий); розумова (він виявляється єдиним «розумним єгу»); морально-етична (його миролюбність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні ліліпутів), психологічна (зовнішня подібність і внутрішній світ єгу і Гуллівера). Вводячи казкові та фантастичні мотиви в їх особливій художній функції, Свіфт не обмежується нею, розширює її значущість за допомогою пародії, на основі якої будується сатиричний гротеск. Текст "Мандрів" пронизаний алюзіями, ремінісценціями, натяками, прихованими й явними цитатами. Зображуючи Ліліпутію, Свіфт висміює все те, що його не задовольняє в сучасній Англії. Закони, звичаї, устрій Ліліпутії - це гігантська карикатура на монархічну Британію. Країна велетнів Бробдингнег змальовується автором як ідеальна монархія, яка протистоїть недосконалій Англії, а її король - як мудрий правитель, який засуджує війни й у своїх діях користується принципами вищої моралі. Подорож Гулівера до Лапути з відвідуванням Великої Академії - це в'їдлива сатира письменника на псевдонауку його часів з її відірваністю від реального життя. Заключна частина роману знайомить читача з останньою мандрівкою Гулівера - до країни з розумними кіньми й здичавілими представниками людства – йегу, ця держава сприймається як певного роду утопія.

15. Філософія скептицизму д.Юма та її художнє відтворення в романі Свіфта «Мандри Гулівера».

В останній частині свого роману відходить від тону безпристрасного оповідача і коментатора і висловлює в палких монологах гірке розчарування в людстві з його схильністю спрямовувати даний йому від природи розум проти самого себе, замість того, щоб самовдосконалюватися. Так, ще фактично на початку просвітницького руху, Свіфт відобразив його неявні вади. Для таких настроїв були свої філософські причини. Пануючий напрям доби, англійський емпіризм, відкинувши барокову метафізику, позбавив себе принципової можливості філософськи обґрунтовувати ідеальні поняття, а, фіксуючи розум на скінченному, – можливості продуктивно шукати сенс життя в нескінченності людського розуму, діяльності. (Тут лежать витоки філософського скептицизму Д. Юма, видатного філософа доби.) Філософія стала певною мірою заручником політики з її культом миттєвого успіху. Світоглядний емпіризм Свіфта, обтяжений драматичними перипетіями особистого життя, логічно привів його до трагічного розчарування в людській природі, яку він сприймав тільки в її проявах у повсякденному, буденному, земному, зрештою – у низькому. «Ми залишаємося особливою породою тварин, що наділена завдяки щасливій випадковості крихітною частинкою розуму, яку використовуємо лише для поглиблення притаманних нам вад для набуття пороків, що не властиві нам від природи, – писав Свіфт в «Гуллівері». – Притлумлюючи в собі багато високих обдарувань, які одержали з рук природи, ми майстерно змножуємо наші первісні низькі потреби і, без сумніву, проводимо наше життя у марних намаганнях задовольнити їх за допомогою витончених засобів».