Занепад Візантійського феодалізму

ХІІІ–ХІV століття характеризується подальшим закріпаченням вільного селянства, збільшенням прошарку париків, перехід яких з помістя в помістя все більше обмежувався державою. Це послаблювало державу, скорочуючи число потенційних вояків і платників податків. В ХІV–ХV стст., незважаючи на домінування натурального господарства на селі, поступово розвивається хлібна торгівля і на цій основі – комутація натуральних оброків. Це посилило процес диференціації селянства, виділення прошарків бідняків і батраків.

Занепад Візантії був значно прискорений складною геополітичною ситуацією, що все більше виснажувала її військові і економічні ресурси: в ХІ–ХІІ ст. імперії доводилося вести боротьбу проти норманів і турків–сельджуків на фоні недоброзичливої позиції Західної Європи, апогеєм якої став ІV Хрестовий похід, який призвів до захоплення Константинополя (1204 рр.) і окупації Візантії хрестоносцями протягом 1204–1261 рр. Невиваженими кроками візантійської влади після звільнення від хрестоносців були звільнення іноземних купців від податків, що надавало венеціанцям і генуезцям конкурентних переваг перед візантійськими купцями і ремісниками, а також передача італійцям контролю над зовнішньою торгівлею, яка, враховуючи транзитне значення середземноморських проливів, давала раніше державі надзвичайно високі прибутки. Зовнішній тиск і сепаратизм національних окраїн невпинно послаблювали Візантійську імперію, доки у травні 1453 року її столиця – Константинополь, не була захоплена турками-османами.

3. Ранньофеодальна Франція.

Германські племена франків, що прийшли на територію римської Галлії в III столітті до н.е., створили тут велику державу, що досягла свого розквіту при Карлі Великому (768–814), якому вдалося об'єднати військовою силою всю територію Західної Римської імперії (крім Іспанії) під назвою Священної Римської імперії. До VI століття н.е. франки перейняли у римлян двопілля, стійлове утримання худоби, вирощування садів і виноградників, багатьох злакових культур, однак, не перейняли інституту приватної власності. Після збору врожаю і переходу поля під пар огорожі знімалися, оскільки земля знаходилася в спадкоємному користуванні родини, вважаючись власністю усієї франкської общини. Власністю общини були також пасовища, луги, пустища, ліси, болота, ріки.

Про соціальне розшарування франків у цей період свідчить збірник документів "Салічна правда", у якому міститься перелік штрафів (вергельдів) за убивство або інше заподіяння збитку якій-небудь особі в залежності від її соціального статусу. Відповідно до судебника, основною фігурою в франкській державі V-VI ст. був вільний селянин-общинник, життя якого захищалося вергельдом у 200 солідів. Крім того, виділялися залежні селяни – літи, чий вергельд займав проміжне становище між вергельдом рабів і худоби (50 солідів) і вергельдом вільного селянина. Нащадки римлян поділялися на посесорів – нащадків римських землевласників (100 солідів) і трибутаріїв – нащадків колонів (50-100 солідів).

Найбільш привілейованими, що стосується штрафу, членами суспільства були представники королівської військової знаті і служителі християнської церкви (600 солідів).

У період формування франкської держави (V–VI ст.) особливо гостро постало питання про створення військового і поліцейського апарату, за службу в якому королівська династія розплачувалася землею, що спочатку передавалася військовим з правом успадковування; ця форма земельного володіння називалася алод (al – повний, od – володіння). Через кілька поколінь така політика призвела до вичерпання королівського земельного фонду, однак вона не змогла забезпечити формування сильного державного і військового апарату, оскільки люди, що одержали від короля землю, особливо їхні нащадки, прагнули уникнути служби в королівській армії.

У зв'язку з загрозою арабського нашестя на початку VIII століття майордом з дому Каролінгів Карл Мартел здійснив аграрний переворот: з метою створення важкої феодальної кінноти він набирає до неї велику кількість незаможних людей і, спираючись на них, проводить репресії проти великих спадкоємних землевласників. Землю, що вивільнилася, він роздає своїм воїнам на нових умовах – у довічне користування за особисту участь у військовій організації короля без права передачі в спадщину, за винятком тих випадків, коли син померлого воїна зобов'язувався перед королем служити замість батька. Ця форма землеволодіння називалася бенефицієм (від латинських «bene» – «добре», «fecio» – «роблю»; «благодіяння»).Оскільки бенефіціарії не були упевнені в тому, що їхнє володіння землею буде тривалим, вони намагалися максимально посилити повинності селян, на що селянство відповіло масовою втечею, що не давало феодалам можливості збільшити податковий тягар. Бенефіціарії виступили перед королем з ініціативою закріпачення селян з метою позбавити їх права на пересування. Як правило, у родині кожного дружинника знаходився син, готовий нести службу при дворі, нехай навіть номінальну, з метою успадкування маєтку батька, у результаті чого за збереженими документами бенефіції передавалися від батька до сина протягом приблизно чотирьох поколінь через переукладання контракту з королем, поки в середині IX століття поміщики відкрито не надавили на більш слабких нащадків Карла Великого і не змусили їх повернути інститут успадкування землі.

Новий маєток став називатися лен або феод. З цього моменту великі землевласники стають усе більш незалежними від короля, центр політичної і військової сили переноситься у феодальний маєток, у результаті чого починається формування феодального імунітету - незалежності місцевих феодалів від центральної королівської влади («Васал мого васала – не мій васал»).Феодали привласнили собі не тільки військові, але також юридичні і податкові функції і почали самостійно дробити свої маєтки, роздаючи власні землі рядовим дружинникам - лицарям.

У 843 році король Карл Лисий видав капітулярій, за яким кожен селянин повинен був знайти собі сеньйора під страхом смерті.