Криза 1929–1939 рр. В Німеччині

Світова економічна криза завдала Німеччині дуже великих втрат, оскільки її економічні досягнення 1920-х років значною мірою спиралися на іноземні кредити і інвестиції. Безперервне падіння промислового виробництва тривало з кінця 1929 року до вересня 1932 року і на цей момент склало 40,6% від до кризового рівня. Особливо постраждали галузі важкої індустрії, де виробництво скоротилося наступним чином: виплавка сталі – на 64,9%, чавуну – на 70,3%; продукція машинобудування – 62,1%, суднобудування – на 80%. Чисельність безробітних досягла в 1932 р. 7,5 млн. осіб, а реальна заробітна плата впала на 25–40%. Протягом 1930–1933 рр. збанкрутували 31 тис.дрібних товаровиробників, оборот роздрібної торгівлі скоротився на 1/3, а ремісничих майстерень – на 50%.

Криза зачепила й сільське господарство, де рівень прибутковості впав на 30%, в той час як заборгованість господарств перевищувала в 1932 р. 18 млрд. марок. Незважаючи на державну підтримку, 13 із 18 тис. юнкерських господарств перебували на межі банкрутства.

Криза робила неможливою й подальшу реалізацію «плану Юнга», на який в червні 1931 р. було накладено річний мораторій, а через рік на конференції в Лозанні всі репараційні виплати були скорочені до 3 млрд. марок з наданням Німеччині відстрочки по їх сплаті на 15 років. Економічний спад і нестабільність розхитали політичну систему Веймарської республіки і полегшили прихід до влади фашистів.

Економічна політика фашизму.

Економічна політика фашизму була спрямована на всебічну мілітаризацію німецької економіки, що проявилося в наступному:

1. Пріоритет було надано галузям військової та важкої промисловості, куди за роки фашизму було спрямовано 3/5 всіх німецьких інвестицій, у результаті чого важка промисловість, яка значною мірою постраждала під час кризи 1929–1933 років, уже до 1934 року досягла передкризового рівня, а в 1939 році перевищила його на 50%; обсяг військового виробництва з 1932 по 1938 рр. виріс в 10 разів. У стільки ж разів зросли витрати на озброєння та армію, що склали перед війною 58% держбюджету Німеччини. Але виробництво товарів народного споживання так і не досягло рівня 1928 р., оскільки було встановлено заборону на інвестиції в галузі легкої промисловості.

2. В 1936 році було прийнято 4-річний план «мобілізації економічних ресурсів, нагромадження дефіцитних матеріалів і розширення виробництва військового спорядження». План передбачав закупівлю за кордоном руди кольорових металів, розширення власної залізорудної бази, виробництво алюмінію й видобуток кам'яного вугілля, ставилося завдання щодо забезпечення Німеччини синтетичним каучуком і виготовлення інших синтетичних продуктів.

3. Німецький уряд знецінив свої акції та боргові зобов'язання, що зберігалися в банках інших країн, а потім, таємно скупивши їх через підставних осіб за 12–18% вартості, продав на внутрішніх біржах країни за повну ціну. Внутрішній державний борг Німеччини склав в 1932 р. 8,8 млрд. марок, в 1949 р. – 47 млрд. марок, в 1945 – 387 млрд. марок; сума іноземної заборгованості Німеччини становила в лютому 1933 р. 19 млрд. марок, а разом з іноземними капіталами, вкладеними в німецьку промисловість – 23,3 млрд. марок, але, незважаючи на це, у червні 1933 р. Німеччині вдається отримати нову позику від Англії на суму 1 млрд. фунтів стерлінгів.

4. Афера МЕФО: до квітня 1938 року всі рахунки фірм, що здійснювали поставки озброєнь для німецької армії, оплачувалися посередницькою організацією МЕФО,причому не грошима, а особливими векселями (мефо-векселі), гарантованими Рейхсбанком, строк оплати за якими наставав у 1942 році. Разом з тим, ці векселі не мали ніякого матеріального покриття на рівні Рейхсбанку, не фігурували в його річних звітах і цифрах держбюджету, а пред'явлення їх до оплати в 1942 році повинне було викликати крах німецької фінансової системи у вигляді бюджетного дефіциту, обвальної інфляції, кризи неплатежів.