авторитаризм, демократія). Владні структури формуються і спираються у своїй діяльності на конкретну соціальну спільність і захищають її інтереси. Через об'єктивні умови державній владі будь-якого типу доводиться представляти інтереси всього населення даної країни та вирішувати загальносоціаль-ні проблеми. Стійкість, стабільність та ефективність функціонування державної влади підвищуються у міру розширення її соціальної бази, наближення характеристик держави і громадянського суспільства, переважання демократичних форм і методів при формуванні та здійсненні влади.

Засоби, що їх використовують або вони можуть бути використані для здійснення влади політичною елітою, називають підставами або ресурсами політичної влади. До них належать:

1.Структурні ресурси — закони, суд, державний апарат, партійна дисципліна, авторитет лідера, вплив регіональних владних структур.

2.Психологічні ресурси — страх, інтерес, віра, переконання.

3.Матеріальні ресурси — забезпечення матеріальних потреб, маніпулювання

усілякими пільгами та привілеями, маючи на меті прихильність мас до влади та виконання ними її розпоряджень.

Серед множини причин, через які люди погоджуються добровільно підкорятися владі, є дві найбільш очевидні причини потреби у владі:

1.Суспільство — це моральна спільнота, що утворюється і функціонує згідно з певними правилами. Чим краще владна верхівка створює і дотримується цих правил, тим охочіше населення їй підкоряється. Щоб бути визнаною, вона повинна утворюватися і функціонувати згідно з цими правилами.

2.Влада здатна створювати і розподіляти дуже важливі для всіх людей вартості

—безпеку, порядок, стабільність, добробут. Тому люди усвідомлюють чи відчувають потребу в урядових (владних) структурах і готові поступитися частиною своєї волі заради цих вартостей, сподіваючись, що влада буде справлятись зі своїми функціями більш-менш задовільно.

Кожна політична влада виконує ряд функцій у суспільстві:

1.Регулятивна — спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість.

2.Інтегративна — полягає в об'єднанні соціально-політичних сил суспільства.

3.Мотиваційна — формує мотиви політичної діяльності, передусім загал

ьнозначущі.

4.Стабілізуюча — націлює на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства.

1.3.2.Форми, види та механізм реалізації політичної влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей іншими.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

1)монархія — єдиновладне (абсолютне чи обмежене) спадкоємне правління однієї особи — глави держави — монарха;

2)тиранія (деспотія) — одноосібне необмежене самовладдя, внаслідок насильницького захоплення влади, яке характеризується абсолютним свавіллям правителя та цілковитим безправ'ям народу;

3)аристократія — влада спадкової, родовитої, знатної меншості, привілейованого

стану;

4)олігархія (плутократія, тимократія) — влада багатіїв, заможної, неродовитої меншості, яка підпорядковує собі державний апарат;

5)теократія — політична влада духівництва, глави церкви у державі;

6)охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої, примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

7)демократія — влада народу на основі закону та гарантії прав і свобод

громадян;

8)партократія — влада однієї партії, партійної номенклатури (верхівки) в

державі;

9)бюрократія — влада чиновників, адміністраторів у державі; ієрархічно організована система влади державного апарату, наділеного специфічними функціями;

10)технократія — влада науково-технічної еліти (фахівців), керівників підприємств, менеджерів;

11)меритократія — влада найбільш обдарованих, гідних людей, в основу якої покладено принцип індивідуальних заслуг;

12)автократія — необмежене і безконтрольне самовладдя;

13)анархія — безвладдя держави; самоуправління громад, комун, сімей та інших первинних спільностей людей.

Відомий політолог і економіст Б. Гаврилишин вважає, що на сучасному етапі існує три види влади:

1. Влада типу противаги. Така влада ґрунтується на індивідуалістсько-конку ренцій них цінностях та існує в країнах, де такі цінності переважають (англомовних). Характерними ознаками цього виду владної організації є:

а) існування правлячої групи й опозиції (противаги), що постійно конкурує з нею (еліта і контреліта);

б) розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову; в) побудова владних інституцій за принципом контролю та рівноваги; г) наявність періодичних виборів; д) прийняття рішень згідно з принципом більшості.

2. Колегіальна влада (співпраця при владі). Характеризується такими рисами: а) поділ влади без утворення опозиції; б) колегіальність у прийнятті рішень; в) децентралізація влади; г) високий рівень консенсусу (згоди);

д) використання засобів прямої демократії (наприклад, у Швейцарії, Японії).

3. Унітарна ( недиференційована, диктатура, неподільна, інтегральна) влада, для якої характерні такі риси: а) концентрація влади в одних руках; б) відсутність легальної опозиції або противаги. Унітарна влада функціонує за принципом правління меншості та завжди має ідеологічне виправдання. Відібрати і передати владу іншим можна лише за допомогою революції чи державного перевороту. Унітарна влада виправдана лише під час воєн, економічних труднощів, тобто у критичних ситуаціях.

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Його структура, за польським політологом Єжи Вятром, виглядає так:

1. Наявність у владних відносинах не менше двох партнерів.

2. Волевиявлення владарюючого здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі.

3. Обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу.

4. Соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших — їм підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій.

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це, російський політолог Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом державної влади.

1.Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження.

2.Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна.

3.Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу (влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя).

4.Політична програма владарюючих може передбачити лише заходи, які мають загальний інтерес.

5.Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя.

6.Державна влада принципово пов'язана з розподільчою справедливістю. Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до

кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.

1.3.3. Поняття легітимності та принцип поділу влади

Владу, спосіб формування і діяльності якої збігається з існуючими у суспільстві нормами і цінностями, а результати діяльності приблизно відповідають соціальним очікуванням, визнає народ, або, інакше кажучи, вона стає легітимною. Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади — це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.

Легітимність влади є її невід'ємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності є три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності називають легітимацією. Підстави легітимації, тобто умови, за яких народ готовий визнати владу, мають історичний характер: 1) успадкування влади главою держави від своїх предків; 2) у давні часи, перемігша у війні, держава-завойовник могла розраховувати на визнання її влади над приєднаною територією правочинною; 3) у сучасних демократичних державах підставою легітимації вважається обрання, владних структур народом.

Макс Вебер розробив концепцію ідеальних типів (зразків, моделей) політичного панування, на якій ґрунтуються сучасні уявлення політологів про три основні типи легітимності влади: 1) традиційна влада, яка спирається на віру людей у святість традицій і право володарювати тим, хто здобув владу за цією традицією; 2) харизматична влада (з грецької мови "харизма"— милість, благодать, Божий дар, винятковий талант) — ґрунтується на ірраціональних мотивах, на вірі підлеглих у божественний дар, у надприродну святість, героїзм, екстраординарні здібності та виняткові чесноти володаря (політичного лідера) і створеної або здобутої ним влади; 3) легальна (раціональна) влада, що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур, на визнанні добровільно встановлених юридичних норм, що регулюють відносини владарювання і підкорення. Найрозвинутіша її форма — конституційна держава, в якій чітко визначені правила функціонування влади та її взаємин з народом (сучасні демократії)"

Легітимність конкретної влади не вічна. Вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур і може як зростати, так і спадати. Будь-яка передреволюційна чи революційна ситуація, коли, як писав В.І. Ленін, "маси рвуться до політики", є наслідком кризи легітимності влади.

Криза легітимності — це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. Вона

виникає тоді, коли влада нечутлива до назрілих потреб суспільства у структурних змінах, коли вона не відгукується на вимоги прогресивних сил, які наполягають на перетвореннях. Криза легітимності є типовим явищем різноманітних перебудовчих, перехідних і революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних цінностей. Для зміцнення своєї легітимності влада ще може, але не завжди вміє використати такі засоби:

1)зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог (наприклад, спроби реформування партійного керівництва Радянського Союзу в часи "перебудови");

2)створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення (еволюція комуністичного режиму в Туркменістані у недемократичному напрямі);

3)використання харизматичних рис політичного лідера (М. Горбачов, пізніше — Б. Єльцин);

4)успішне здійснення державних програм, підтримання законності та правопорядку (цей спосіб було використано для стабілізації режиму в комуністичному Китаї, що забезпечило зростання добробуту завдяки впровадженню кардинальних змін в економічній системі).

Узагальнивши теоретичний і практичний досвід, російський політолог Олександр Соловйов запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

• підтримка постійних контактів з населенням; * проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

• посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

• врівноваженість гілок влади; * виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній

участь;

• організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

* зміцнення демократичних цінностей у суспільстві; * подолання правового нігілізму населення.

Якщо ж владі не вдається використати ці засоби, то народ вдається до її заміни. Але й нова влада в перехідну епоху не відразу стає легітимною.

їй треба дотримуватись певних усталених процедур формування владних інституцій (становлення влади більшовиків; процедура становлення легітимності державної влади в незалежній Україні: ратифікація Верховною Радою, референдум).

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип

їїподілу. Започаткував цю ідею ще Аристотель, з його поділом влади між трьома органами управління (законодавчим, адміністративним і судовим). Продовжив її розробку давньогрецький історик Полібій, а в Середньовіччі цю ідею підтримував Марсилій Падуанський. Завершили розгляд теорії поділу влади англійський філософ Джон Локк і французький мислитель і правник Шарль Монтеск'є. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Це створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею, сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади є вищий представницький державний орган — парламент (Верховна Рада, Сейм тощо); виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, комуністичні, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії).

Існує суспільно-політичне вчення, яке заперечує будь-яку форму політичної, економічної та ідеологічної влади — анархізм (з гр. — безвладдя). Це вчення не визнає державу як форму організації та управління суспільством, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль. Як суспільно-політична течія анархізм сформувався в 40— 70-х роках XIX ст. у країнах

Західної Європи, Провідними його теоретиками були П.Ж. Пру-дон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін. Анархія як суспільно-політичний ідеал пропонує організацію суспільства без державної влади, яка базується на принципі самоуправління общин, комун, сімей та інших первинних спільностей людей. Насправді ж анархія дестабілізує суспільну систему, вносить хаос, сприяє криміналізації суспільства і розгулу злочинності та як наслідок не може існувати довго і веде до встановлення диктатури. Тому анархія в теоретичних конструкціях існує як утопічна, оскільки у позитивному сенсі вона є нездійсненною, а на практиці вона відповідає періодам кризи легітимності влади, революцій і громадянських війн.

Підсумовуючи, зазначимо, що політична влада, її механізм повинні:

•забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

•утверджувати право як стрижень суспільних відносин і сприяти (через навчання чи примус) вмінню людей підкорятися праву;

•виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні).

1.4. Демократія: витоки, сутність і перспективи розвитку 1.4.1. Витоки і сутність демократії

Демократія у її сучасному розумінні виникла і набрала свого розвитку на Заході,

проте вона ніколи не була суто західним явищем. "Демократія народжується і вмирає на всіх широтах, отже, немає сенсу визначати її точні географічні координати", — писав свого часу південноафриканський вчений О. Сакс. Сьогодні демократія є однією з основоположних рис сучасної цивілізації — як, скажімо, прогрес науки або технології. Недаремно У. Черчилль сказав про демократію такі слова: "...ця система влади погана, але всі інші набагато гірші". З одного боку, демократія дає людству широкі можливості, але вона ж породжує і цілу низку проблем. Та все ж поширення духу й цінностей демократії є однією з головних ознак сучасної цивілізації, одним із проявів глобалізації цивілізаційних надбань.

Термін "демократія" перекладається з грецької мови як народовладдя, або, використовуючи визначення американського президента А. Лінкольна, "правління народу, вибране народом і для народу". Даним терміном в Стародавній Греції позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню.

Ідея демократії вперше була висловлена Геродотом у V ст. до н.е.: це — держава, побудована на рівності (грецькою мовою така держава називалась "ізономія"). Вважають, що вперше слово "демократія" пролунало з уст афінського стратега Перікла: "Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління знаходиться в руках багатьох, а не кількох".

Зміст поняття "демократія" завжди мав конкретно-історичне наповнення, і з цієї причини його визначення залишається проблемою для теоретиків і практичних політиків. Починаючи з Великої Французької революції мислителі під демократією розуміли форму устрою держави. І тільки починаючи з кінця XVIII ст. поняття "демократія" вживається і в іншому значенні.