• Вибори 2006 р. є підтвердженням кризи моделі суспільного розвитку, яка була запроваджена за часів президентства Л. Кравчука та Л. Кучми. На виборах 2006 основні політичні сили, які уособлювали собою попередній режим, не змогли потрапити до парламенту (Народний блок Литвина, Опозиційний блок "Не так!", Блок Народнодемократичної партії, Партія "Відродження", Селянська партія, Виборчий блок "Держава

— Трудовий Союз").

На думку А. Романюка, парламентські вибори 2006 р. мають такі наслідки для розвитку партійної системи:

По-перше, українські партії поступово перетворюватимуться з формальних партійних структур у парламентські партії, які будуть здійснювати класичні партійні функції, тобто партії де-факто мають стати партіями.

По-друге, дрібні політичні партії повинні або зійти з політичної арени, або влитися у більші, потужні партії, внаслідок чого абсолютна чисельність політичних партій в Україні зменшиться, відповідно зростатиме частка великих партій.

По-третє, триватиме ідеологічна структуризація діючих політичних партій в право-лівому спектрі, яка буде стимулювати не лише ідеологічну визначеність, але і переважну взаємодію, блокування ідеологічно близьких партій.

Аналізуючи розвиток багатопартійності в Україні, варто визначити, наскільки вітчизняна партійна система відповідатиме кількісним стандартам парламентської демократії. Для цього послугуємося формалізованими методиками обробки емпіричних даних, зокрема підрахуємо індекс ефективної кількості партій.

Індекс ефективної кількості партій дозволяє визначити кількість значущих партій на електоральному та парламентському рівнях. Підрахунок проводиться за формулою: Np = 1/ n ∑(pi)2, де Np — кількість партій, рі - - відсоток голосів виборців (чи парламентських місць) партії, 2 — сума результатів. У більшості ліберальних демократій цей показник коливається від 2 до 6. За результатами виборів до ВРУ 1998 р. у загальнодержавному виборчому окрузі ефективне число партій становило 8,4, в 2002 р. цей показник знизився до 7,5, а в 2006 р. склав 6,8. Таким чином простежується тенденція до зменшення ефективної кількості партій, що значно стабілізує партійну систему.

Фрагментованість партійної системи в Україні виражається в досить великій кількості партій, що претендують на представництво різних соціальних інтересів, і у високому рівні її нестабільності. З ЗО учасників парламентських виборів 1998 р. у загальнодержавному виборчому окрузі тільки 7 суб'єктів виборчого процесу в такому ж вигляді взяли участь й у виборах 2002 p., і тільки двом з них (КПУ і СДПУ(о)) вдалося знову подолати 4% виборчий бар'єр. Однак із 6 партій, що були представлені у Верховній Раді 2002—2006 pp., лише 4 політичні сили знову здобули представництво після виборів

2006 року.

Таким чином, з 1991 по 2006 р. партійна система незалежної України здійснила складний перехід від аморфної нестійкої багатопартійності до системи поляризованого плюралізму. На думку окремих дослідників (Ю. Остапець, Ю. Шведа), сучасний етап розвитку партійної системи вже можна характеризувати як перехідний від системи поляризованого плюралізму до партійної системи поміркованого плюралізму.

Розділ 3. ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ 3.1. Політична участь громадян

3.1.1. Поняття "політична участь" та його інтерпретація в сучасній політичній науці

Участь у політиці тісно пов'язана з такою характерною рисою активного демократичного громадянина, як політична залученість. Саме через участь у політиці, громадському житті і державному управлінні формується та реалізується громадянин.

Серед найважливіших передумов участі громадян у політиці є: а) інтерес до політики; б) обізнаність у політичних подіях і процесах. Особи, які не цікавляться політикою і не мають про неї необхідних знань, зазвичай приречені стати не лише

виключно об'єктами політики, а й жертвами політичних рішень, прийнятих без їхньої участі. І навпаки, особи, яким властивий достатньо високий ступінь інтересу до політики і які вельми обізнані у ній, здатні стати суб'єктами (акторами, дійовими особами, гравцями) політичного процесу. Завдяки участі у політиці такі громадяни можуть підвищити свій суспільний статус.

Що ж таке політична участь громадян? Західною політичною наукою останньої третини XX ст., яка розвивалась в умовах наростання кількох хвиль масових громадянських рухів, було запропоновано низку визначень політичної участі громадян. Класичне визначення політичної участі було вперше запропоноване такими американськими політологами, як Сідней Верба і його колеги (Норман Най і Джей Он Кім) у 1971—1978 pp. Згідно з цим визначенням, політична участь — це дії приватних громадян з метою прямого чи опосередкованого впливу на відбір державних управлінців та їхню діяльність. Зазначимо, що "приватними громадянами" в сучасній літературі щодо політичної участі прийнято вважати тих громадян, для яких участь у політиці та урядуванні не є складовою їхньої професійної діяльності. Сутність цього визначення зводиться до "діяльності приватних громадян з метою впливу на прийняття рішень урядовцями" (Семюель Гантінґтон і Джоан Нельсон, 1976).

Британець Ґерайнт Перрі, американець Джордж Мойзер і австралієць Ніл Дей (1992) запропонували розглядати політичну участь як участь громадян у процесах формування, прийняття та здійснення державної політики ("публічного політичного курсу"). Це визначення можна розглядати і як доповнення, і як своєрідне переформулювання визначення групи С. Верби. Однак тут є додатковий підтекст з наголошенням на співучасті приватних громадян і урядовців (чи професійних політиків) у публічних політичних процесах.

"Розширеного визначення громадянського активізму" дотримуються американські політологи Стівен Розенстоун і Джон Марк Гансен (1993), згідно з якими "політична участь — це діяльність, виразно спрямована на те, щоб впливати на розподіл суспільних благ і суспільних цінностей". Подібну позицію зайняв американський вчений Нейтан Теске (1997) — прямий критик урядовоцентричних визначень політичної участі, запропонувавши визначення політичної участі як діяльності, спрямованої не стільки на уряд, скільки на пошук колективного взаєморозуміння в суспільстві.

Загалом, з точки зору спрямованості участі, її визначення можна умовно розглядати в рамках двох основних підходів — урядовоцентричного і суспільноціннісного.

Прихильники першого підходу (Л. Мілбрат, Г. Макклоскі, С. Верба, Н. Най, Ґ. Перрі, С. Гантінґтон, М. Конвей, Е. Мюллер та інші), яких ~ переважна більшість, вважають, що політична участь громадян спрямована насамперед на урядовців та урядування.

Прихильники другого підходу (Б. Епштейн, С. Розенстоун, М. Гансен, Н. Теске, їхні праці були опубліковані у 1990-х pp.) розглядають політичну участь громадян як частину діяльності, спрямованої на зміну суспільно-політичних цінностей.

Збагнути особливості політичної участі громадян в активістських ролях — в групах і партіях — можна лише через врахування двох названих підходів. Адже, з одного боку, активістська діяльність громадян часто спрямовується на отримання конкретного результату від уряду, однак, з іншого боку, ця діяльність неминуче впливає на зміну суспільно-політичних цінностей в бік більш сприятливої атмосфери для впливу на урядовців.

У демократичному суспільстві участь громадян у політиці має багатофункціональне призначення. Проте більшість теорій політичної участі можна поділити на дві основні групи, які відбивають "два стилі мислення про участь" (Ґ. Перрі):

1.Інструментальні теорії.

2.Теорії розвитку.

Інструментальні теорії розглядають політичну участь як сукупність засобів для досягнення певної мети, наприклад для захисту групових чи особистих інтересів. Наголошуючи на захисній функції участі, ці теорії розглядають її як ефективний засіб для протистояння бюрократії і авторитарним тенденціям.

Згідно з теоріями розвитку, політична участь є суттєвою частиною розвитку громадсько-політичних здібностей людини, а також своєрідною самоціллю. Вихідна теза теорій розвитку полягає у тому, що участь є частиною процесу моральної і політичної освіти. Освіта у цьому контексті розглядається насамперед як вироблення у громадян почуття відповідальності. Прихильники теорій розвитку вважають, що відповідальність може розвинутися лише через користування нею.

З названими теоріями відповідно пов'язані два основні напрями інтерпретації політичної участі (сформовані впродовж другої половини XX ст.):

1.Елітистсько-демократичний (ревізіоністський).

2.Партисипативно –демократичний (демократія участі). Представники елітистсько демократичного напряму (Б. Берельсон, П. Лазарсфельд, В. Макфі та їх наступники) виходять з того, що демократія не вимагає широко розгалуженої участі громадян у прийнятті політичних рішень. Обмежуючи участь лише голосуванням на виборах, вони вважають, що це сприяє стабільності представницької демократичної системи.

Прибічники учасницької (партисипативної) демократії чи демократії участі (П. Бахрах, К. Пейтман, Б. Барбер та інші) стверджують, що цілком реально створити розгалужену систему участі громадян у політиці, спираючись, зокрема, на розвиток комунікацій і освіти.

Своєрідну позицію між обома напрямами зайняв на межі 1960—1970-х pp. класик американської політології Р. Даль, пройшовши з 1960-х до 1980-х pp. певну еволюцію від елітистсько-ревізіоністського до учасницького напряму тлумачення політичної участі. Для нього "політична участь" важлива передусім як засіб досягнення підконтрольності лідерів громадянам. Так, у книзі Р. Даля "Поліархія: участь і опозиція" (1971) вихідною є теза про ключову роль для демократії "постійної чутливості уряду до уподобань своїх громадян", яка є результатом політичної участі. Для забезпечення політичної участі (насамперед у виборах) Р. Даль пропонував спиратися на інституційні Гарантії демократії, до яких відносив певні свободи (вираження, політичних організацій, доступу до альтернативних джерел інформації) і права (обирати посадовців, бути обраним на публічну посаду, змагатися за голоси виборців).

Ґарантії демократії Р. Даль (1971) розглядає через два виміри: 1) публічне суперництво; 2) політична участь у системі публічного суперництва. Пріоритет суперництва, пов'язаного з рівнем дозволеної опозиції, над політичною участю у Р. Даля є промовистим. Адже без реальної опозиції політична участь залишатиметься номінальною

інедієвою. Звідси зрозумілим є і скептицизм щодо такої політичної участі, яка не забезпечує свого призначення — підконтрольності урядовців громадянам.

3.1.2.Структура, форми і виміри політичної участі

Ознайомлення з основними підходами до структури політичної участі дозволяє дістати достатньо конкретне і предметне уявлення про виміри і способи політичної участі. Цікаво, що багато політологів, розуміючи всю умовність і абстрактність визначень, відмовились від чітких дефініцій політичної участі, але не від переліку структурних компонентів цього поняття.

Вимір активності політичної участі одним з перших запропонував Р. Даль (у книзі "Хто управляє?", 1961), висловивши припущення, що "чим активніша форма участі, то тим менше громадян беруть в ній участь". Основними способами "участі" (політичної участі) він вважав:

1. Голосування на виборах.

2.Участь у політичних кампаніях (переконування, пожертвування коштів, відвідування мітингів тощо).

3.Участь у місцевих справах (обговорення місцевої політики, контактування з місцевими посадовцями чи політиками, вирішування місцевих проблем).

Фактично Р. Даль випередив як підхід Л. Мілбрата (щодо виміру участі), так і підхід групи С. Верби (щодо способів участі).

Американський політолог Л. Мілбрат (автор книги "Політична участь", 1965), виходячи з власного одновимірного (рівень активності) підходу, запропонував свою "ієрархію залучення до політики" з відповідними їй трьома основними ролями громадян:

1) "апатичні" (близько третини громадян); 2) "спостерігачі", включаючи учасників голосування (близько 60%);

3) "гладіатори", як найбільше залучені до політики громадяни (1—7 %). Концепція структури політичної участі Л. Мілбрата стала однією з найбільш

визнаних серед західних вчених, хоча з середини 1970-х років її" витісняла концепція С. Верби та його групи.

Справжній перелом у ставленні до структури політичної участі був пов'язаний з класичними книгами С. Верби, Н. Ная і Дж. Кіма 1971 ("Способи демократичної участі"), 1972 ("Участь в Америці") і 1978 ("Участь і політична рівність: порівняння семи націй") років. Автори цих праць, спираючись на проведені ними соціологічні дослідження, дійшли висновку про необхідність заміни одновимірного підходу до політичної участі багатовимірним підходом (у 1971 р. — чотири виміри, а в 1978 р. — п'ять). Тобто у 1978 р. вони запропонували використовувати такі виміри політичної участі:

1.Тип впливу, який політичні дії громадян здійснюють на лідерів (через здійснення тиску або через передавання інформації).

2.Потенційна результативність (обсяг впливу ухвал урядовців — від впливу на одного громадянина до впливу практично на всіх).

3.Конфліктність (до якої міри одна група учасників намагається дістати певну користь для себе за рахунок іншої).

4.Рівень співпраці (кооперації) з іншими для виконання певної діяльності (чи відсутність цієї співпраці взагалі).

5.Ступінь ініціативи (скільки ініціативи має проявити політичний учасник для того, щоб зайнятися певною діяльністю чи здійснити певну дію).

Відштовхуючись від названих вимірів, С. Верба та його колеги виділили чотири способи політичної участі:

1) діяльність у політичних кампаніях;

2) голосування на виборах; 3) участь у справах місцевих громад і контактування окремих громадян з

урядовцями для вирішення питань громадського значення; 4) контактування окремих громадян з урядовцями для вирішення своїх особистих

проблем.

Спираючись на методи пучкового аналізу (аналізу скупчування видів діяльності), С. Верба і Н. Най виокремили шість типів політичних учасників, чотири з яких відповідають згаданим вище способам політичної участі, а два інші — це: 5) зовсім неактивні (22 % опитаних, внесок яких у політику принаймні дуже незначний); 6) вельми активні (11 % опитаних, які дуже активні у голосуванні, проведенні кампаній і в справах місцевих громад).

Загалом, багатовимірна і розгалужена концепція структури політичної участі С. Верби та його групи завоювала найбільшу підтримку серед політологів Заходу.

Аналізуючи вплив соціально-економічної модернізації на політичну участь, С. Гантінґтон і Дж. Нельсон (1976) назвали такі "форми політичної участі** (типи поведінки):

1.Виборча діяльність (голосування, пожертвування на кампанії, роботу на виборах, вербування прихильників від імені кандидата тощо).

2.Лобіювання (індивідуальні чи групові зусилля, щоб увійти у контакт з урядовцями і політичними лідерами для впливу на їхні рішення з питань, важливих для значної кількості людей).

3.Організаційна діяльність (участь через саме членство в організації, яка прагне впливати на прийняття рішень в державному управлінні).

4.Контактування (індивідуальна діяльність, спрямована на державних службовців з метою отримання користі лише для однієї особи чи для дуже малої групи людей).

б. Насильницькі дії (нелегальні зусилля впливати на ухвали урядовців, завдаючи фізичної шкоди особам чи власності). Приклади насильницьких дій: державні перевороти, політичні вбивства, бунти, повстання.

На відміну від насильства, зазначали С. Гантінгтон і Дж. Нельсон, такі форми участі як виборча діяльність, лобіювання, організаційна діяльність і контактування можуть бути легальними і нелегальними. Адже підкуп виборців, залякування і фальсифікація виборчих результатів, допоки ними займаються приватні громадяни, а не професіонали, так само належать до політичної участі, як і голосування чи відвідування партійних зборів. Лобістські види діяльності, до яких С. Гантінґтон і Дж. Нельсон відносять мирні страйки, демонстрації і пікетування, є легальними в одних країнах і забороненими — в інших. Подібним чином, особисте контактування (з урядовцями) може бути легальним чи нелегальним за своєю сутністю, залежно від того, чи супроводжується воно підкупом та іншими нелегальними аспектами.

Праці вчених 1980-х — 1990-х pp. щодо структури політичної участі висвітлюють риси схожості й відмінності з підходами 1960-х — 1970-х pp.

Так, у своїй книзі "Статеві відмінності у політичній участі" (1987) Керол Крісті виділила п'ять типів (форм) політичної участі. Три з них загалом узгоджуються з підходом групи С. Верби, це:

1) виборча діяльність (включає як голосування, так і участь у проведенні політичних кампаній);

2) діяльність у місцевій громаді (участь у справах місцевої громади); 8) контактуюча діяльність (контактування з урядовцями щодо особистих чи

політичних проблем).

Але два інші типи участі, які виглядають більш своєрідними, це:

4) комунікаційні види діяльності (стеження за політикою через засоби інформації та обговорення політики, включаючи навіть таку особливу форму обговорення, як цілеспрямоване переконування на користь певного кандидата чи партії);

б) нетрадиційна політична участь, яка охоплює дві великі групи видів діяльності: а) менш агресивні (петиційні кампанії, бойкоти, легальні демонстрації, громадянські рухи прямої дії, зосереджені на проблемах споживачів, довкілля і місцевих громад); б) більш агресивні (нелегальні страйки, насильницькі зіткнення, участь у революційних рухах, участь у партизанському русі, рух громадянської непокори).

Відомий британський політолог Ґерайнт Перрі та його колеги (американець Джордж Мойзер і австралієць Ніл Дей) у книзі "Політична участь і демократія в Британії" (1992) зазначили, що, попри важливість виборів, "менш епізодичні форми участі" дістали занадто мало уваги у дослідженнях. Вони, зокрема, відзначили, що результат скарги до мерії щодо контролю над забрудненням повітря місцевою фабрикою може не менше вплинути на життя громадян певного міста, ніж результати загальних парламентських виборів.

Ґ. Перрі та його колеги розглядають появу нетрадиційних форм політичної участі

уконтексті розвитку так званого "нового популізму", ядром якого є ідея участі. Свій висновок вони підтверджували даними досліджень (проведених в країнах західної