Транспорт

 

Транспортна інфраструктура в регіоні залежить від розміщення населення та його економічної діяльності. В окремих країнах головне призначення транспорту — з'єднати узбережжя, столицю або порт із внутрішніми районами. Залізниці збудовано наприкінці XIX — у першій половині XX ст. Загальна протяжність залізничної колії — 127,7 тис. км, електрифікованих шляхів — усього 5471 км. За обсягами пасажирських перевезень першість утримує Аргентина, нарощують пасажирообіг Бразилія і Мексика. Трансконтинентальні залізниці перетинають Мексику, Центральну Америку (Гватемала), Бразилію — Болівію — Чилі та Аргентину — Чилі. Головними проблемами латиноамериканських залізниць є різноколійність, низький технічний стан, вкрай нерівномірний розподіл територією регіону. У 8 країнах (на Багамських Островах, у Барбадосі, Белізі, Домініці, Гренаді, Сент-Люсії, Сент-Вінсенті й Гренадінах, Трінідаді й Тобаго) залізничної мережі немає зовсім.

У 1983 р. було пущено в дію першу чергу метро у Каракасі, протяжність ліній якого становить 40 км (35 станцій).

Друга половина XX ст. ознаменувалася бурхливим розвитком автомобільного транспорту. Нині у регіоні є до 3,2 млн км автошляхів, із яких 60 % пролягають територією Бразилії, з них 527 тис. км мають тверде покриття. Автопарк складається із 37 549 тис. пасажирських і 11 299 тис. вантажних автомобілів. Найбільшою автомагістраллю Латинської Америки є Панамериканське шосе протяжністю майже 33,6 тис. км, яке сполучає країни Південної і Центральної Америки із США. Починається воно у м. Пуево-Ларедо на кордоні Мексики і США, проходить через столиці майже всіх держав Центральної Америки і великі міста та столиці країн Південної Америки. Трансамазонське шосе, починаючись на Атлантичному узбережжі Бразилії, з'єднує судноплавні частини всіх правих приток Амазонки. Його протяжність — майже 5,5 тис. км. Окраїнне шосе має протяжність 8 тис. км, з'єднуючи внутрішні частини Гайани, французької Гвіани, Венесуели, Колумбії, Еквадору, Перу й Болівії.

Роль внутрішнього водного транспорту малопомітна. Судноплавство розвинуте на ріках Парана, Амазонка, Ріо-Гранде, Сан-Франсіску, Уругвай. Загальна довжина судноплавних шляхів — понад 125 тис. км.

Морський транспорт задіяний у зовнішніх перевезеннях вантажів, а в Карибських країнах — і пасажирів. Власні торгові й танкерні флоти мають Бразилія (4,9 млн бр.-реєстр, т) і Аргентина (3,5 млн). Сприятливі умови реєстрації суден, податкові пільги приваблюють іноземних судновласників у так звані країни «зручного прапора». Найбільше суден зареєстровано в Панамі (понад 13 тис.), їх загальна тоннажність — майже 65 млн бр.-реєстр, т. Багато іноземних суден плавають під прапорами Антигуа і Барбуди (607), Багамських Островів (1075), Сент-Вінсенту і Гренадін (825), Белізу (414), Гондурасу (306), Бермудських Островів (115) і Барбадосу (до 50). Головні морські порти — Буенос-Айрес, Ла-Плата, Нассау, Сан-Себастьян, Ріо-де-Жанейро, Ресіфі, Маракайбо, Ла-Гуайра, Санта-Марта, Тампіко, Веракрус, Акахутла, Вальпараїсо, Сан-Антоніо тощо.

Одним з найважливіших транспортних водних шляхів міжнародного значення є Панамський канал на території Республіки Панама, який має довжину 81,6 км, ширину — 91,5 м, 2 шлюзи. Біля атлантичного входу до каналу розташовані порти Кристобаль і Колон, біля тихоокеанського — Бальбоа і Панама. Середній час проходження через Панамський канал — 7—8 год., мінімум — 4 год. Щорічно канал пропускає до 14 тис. суден (середня пропускна здатність — 36 суден на добу). Перше судно пройшло через канал у 1914 р., офіційне відкриття каналу відбулося у червні 1920 р. Зона Панамського каналу (вздовж каналу 16 км завширшки і площею 1432 км²) до 2000 р. перебувала під управлінням США, з грудня 1999 р. перейшла під юрисдикцію Панами, яка є нині його офіційним власником. Навколо порту Колон створена Вільна зона, яка є другою у світі (після Сянгану) за обсягом експортно-імпортних операцій. Тут здійснюють операції 1,7 тис. компаній, товарообіг яких у 1999 р. перевищив 11 млрд дол. Існують варіанти прориття другого каналу в регіоні на території Нікарагуа.

Помітного розвитку набув трубопровідний транспорт. Багато країн (Мексика, Венесуела, Аргентина, та ін.) вкриті густою мережею нафто- і газопроводів, які з'єднують головні родовища із центрами споживання. Загальна протяжність нафтопроводів — 51 145 км, газопроводів — 35 041 км.

Освоєння і розвиток віддалених районів забезпечує повітряний транспорт. У регіоні налічується 12404 аеропорти, серед яких 483 мають постійні рейси. Великі країни мають національні авіакомпанії: «Аеронавес де Мехіко» і «Компанія мехікана де авіасьон» (Мексика), «Сервісіо аеро де Ондурас» (Гондурас), «Авіанка» (Колумбія), «Лінеас аереас костаррісенсес» (Коста-Ріка) тощо. Найбільші аеропорти міжнародного значення — «Есейса» (біля Буенос-Айреса), «їлопанго» (біля Сан-Сальвадора), «Пудауель» (біля Сантьяго), «Стенлі-Філд» (біля Бельмопана), «Лас-Мерседес» (біля Манагуа), «Ла-Аурора» (біля Гватемали), «Ель Коко» (Сан-Хосе), у Ріо-де-Жанейро, Каракасі, Гавані та ін.

На території Латинської Америки, біля узбережжя Атлантичного океану, діють два космодроми: «Куру» на території Французької Гвіани (належить Франції) та «Алькантара» у бразильському штаті Мараньян.

У місцевих перевезеннях, особливо у гірських районах Анд, як і раніше, використовують гужовий та в'ючний транспорт — коней, мулів, а у подекуди і лам. Загалом транспортний комплекс розвинутий недостатньо, що є однією із перешкод економічного зростання. Майже незаселені великі простори внутрішніх територій та півдня материка позбавлені сучасних доріг, наслідком чого є дуже слабкі сухопутні зв'язки між країнами регіону.