19)“Україна в міжнародному поділі праці”

Жодна з держав світу в сучасних умовах не може існувати відокремлено від інших країн та бути ізольованою від тих процесів, які відбуваються в регіоні або частині світу, де вона знаходиться. Країни, їх національні господарства взаємодіють між собою у виробничій, економічній, політичній, військовій, культурній, гуманітарній, екологічній та інших сферах.

Для реалізації цих відносин між країнами встановлюються дипломатичні стосунки, укладаються угоди, договори, що регулюють різні напрямки співробітництва. Країни прагнуть брати участь у міжнародних глобальних організаціях (Організації Об'єднаних Націй - ООН, Міжнародному валютному фонді - МВФ, Світовій організації торгівлі - СОТ та ін.), створюють міждержавні регіональні організації - економічні (наприклад, Європейський Союз - ЄС), військово-політичні (Організація Північноатлантичного договору - НАТО) тощо.

Численні міжнародні зв'язки об'єднують країни світу в тісну систему - світове співтовариство, а їхні національні економіки - у світове господарство.

Світове господарство - це сукупність взаємодіючих національних господарств країн світу, яка функціонує на основі міжнародного поділу праці. Найважливішу роль в об'єднанні країн у світову господарську систему відіграють міжнародні економічні зв'язки. Вони виражаються рухом товарів, послуг, капіталів, робочої сили, інформації між країнами, регіонами й частинами світу.

Національні господарства взаємодіють у системі світового господарства за законами міжнародного поділу праці [5].

Під міжнародним поділом праці (МПП) розуміється процес концентрації в окремих країнах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби у розрахунку на їхній обмін або продаж іншим країнам. Міжнародний поділ праці також передбачає розвиток економіки країн з розрахунком на завезення ряду товарів та послуг з-за кордону, наявність між країнами або регіонами не лише торгівельних стосунків, але й кредитних, науково-технічних, виробничих, транспортних зв'язків [3].

До промислової революції кінця XVIII - початку XIX ст. міжнародний поділ праці базувався на природній основі - відмінностях між різними країнами у природно-кліматичних умовах, сировинних ресурсах, географічному положенні та ін. Процес його становлення зумовлений переходом від мануфактури до крупної машинної індустрії у країнах Європи, промисловою революцією. За цих умов потрібно було ввозити з-за кордону значну масу сировини, палива і продовольства, а вивозити промислові вироби, яких було більше, ніж цього вимагали національні потреби.

В період розвитку колоніальної системи більшість слаборозвинутих країн поставляла на світовий ринок одну або дві переважно сировинні культури, що означало монокультурну спеціалізацію. Формою реалізації міжнародного поділу праці були дво- та тристоронні торговельні зв'язки.

Після промислової революції міжнародний поділ праці став залежати від рівня розвитку продуктивних сил, від особливостей економічного розвитку країни: чим він вищий, тим різноманітніші й глибші форми її зовнішньоекономічних зв'язків.

Нерідко в літературі міжнародний поділ праці повністю зводиться до міжнародної спеціалізації. Але такий погляд ототожнює дві різні економічні категорії (міжнародний поділ праці та міжнародна спеціалізація), і одна з них стає зайвою, а отже не повинна використовуватися в економічній теорії. Проте ними користуються і західні, і вітчизняні економісти. Це свідчить про неправомірність їх ототожнення.

Якщо виходити з наукового розуміння кожної з цих категорій, то міжнародний поділ праці є складнішою (більш ємкою) категорією і охоплює міжнародну спеціалізацію як одну з найважливіших складових частин [2].

Сучасному міжнародному поділу праці притаманна «традиційна» спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються - на експорті сировини. Останнім часом у МПП блискуче проявилися такі тенденції, як різке поглиблення спеціалізації, зрощування національних господарств розвинених країн у міжнародній кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, вплив міжнародних корпорацій, поява країн-«надекспортерів», перенесення деяких галузей з розвинених країн до країн, що розвиваються [3].

Науково-технічна революція здебільшого змінила форми та сутність МПП. Поділ праці між країнами сягнув небаченої раніше глибини, саме тому тема міжнародного поділу праці і ролі України в ньому є досить актуальною.

Утвердження державної незалежності України започаткувало її фактичний вихід на світову арену як суб'єкта міжнародних економічних відносин. Кардинальні зміни в геополітичному становищі України, що відбулися після здобуття нею незалежності, та ситуаційні особливості сучасного стану трансформаційних процесів в економіці істотно підвищили роль зовнішньоекономічних відносин у розвитку країни. Посилення цього чинника об'єктивно диктується здійснюваними ринковими перетвореннями, які формують якісно нові засади подальшого економічного та соціального розвитку країни. Україна тільки входить в систему світового економічного простору і від того, як цей процес буде відбуватись залежить подальший економічний і соціальний розвиток держави, як органічної підсистеми світової економіки [4].

У сучасних умовах, локальні економіки окремих країн поступово втрачають потенціал саморозвитку і все більше інтегруються в загальнопланетарний організм. Прогрес кожної країни тісно пов'язаний з рівнем і характером її взаємодії з іншими державами. Тому інтернаціоналізація економіки України є не тільки основною умовою її піднесення, а питанням виживання всієї країни. Включення економіки країни у міжнародний поділ праці дає можливість значно посилити позиції України в світовому співтоваристві.

Міжнародний поділ праці, система світогосподарських зв'язків передбачають використання так званих конкурентних переваг. Кожна країна, виходячи із своїх конкретних умов, використовує ті чи інші переваги. Мета такого виробу полягає в тому, щоб виробляти і експортувати товари, що користуються попитом на світовому ринку і виготовлення, яких у даній країні вимагає мінімальних затрат, а реалізація - забезпечує максимальну різницю між світовими цінами й виробами виробництва.

Неоднозначне положення України у міжнародному поділі праці пояснюється впливом низки передумов, насамперед природних, демографічних, історико-економічних, геополітичних.

Природні передумови. На відміну від найбільших країн світу (Росія, США, Китай) Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами, проте вона має значний природно-ресурсний потенціал і в цьому відношенні знаходиться у більш вигідному положенні, ніж деякі економічно розвинуті країни (Японія, Італія). Кажучи про природні передумови, треба виділити агрокліматичні умови, які здавна сприяли перетворенню України на великий регіон сільськогосподарського виробництва, особливо зернового господарства, буряківництва, скотарства, свинарства. Ці умови створюються унікальними чорноземними ґрунтами, достатньою кількістю тепла, помірною вологістю, переважно рівнинним характером території. Ми маємо чималі ресурси корисних копалин, деякі з них мають світове значення: залізні та марганцеві руди, кухонна сіль, кам'яне вугілля.

Значний рекреаційний потенціал країни -- це узбережжя теплих морів, гірничоландшафтні комплекси Карпат і Криму, мінеральні джерела.

Деяких важливих ресурсів у нас обмаль: нафта, газ, більшість руд кольорових металів, деревина. В останнє десятиріччя значно зменшились рибні ресурси Чорного та Азовського морів.

Загалом, за природними ресурсами наша країна перебуває у стані певної рівноваги: дефіцит (а отже, імпорт) одних видів ресурсів компенсується достатньою кількістю інших, не менш важливих.

Демографічні передумови. Україна використовує значні трудові ресурси й потенційно широкий ринок збуту споживчих товарів, має високий інтелектуальний потенціал. Всесвітньовідомі такі наукові центри, як Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона, Український фізико-технічний інститут, Інститут надтвердих матеріалів та багато інших. Чималі заслуги українських учених та інженерів у ракето- та авіабудуванні, кібернетиці, біофізиці та біохімії, а також у дослідженні проблем циклу гуманітарних наук. Високий професійний рівень трудових ресурсів, наявність розвинутої науково-дослідної бази сприяє виробництву складної, наукомісткої продукції, що користується попитом на світових ринках.

Що стосується внутрішнього ринку збуту споживчих товарів, у тому числі імпортних, то він формується не тільки простою чисельністю населення, але і його купівельною здатністю. З покращанням добробуту народу купівельна спроможність зростатиме і ринок України приваблюватиме закордонних виробників товарів народного споживання.

Історико-економічні передумови. Протягом століть вельми великі території України завойовувались або захоплювались тими або іншими державами. Тому з погляду міжнародного поділу праці її економіка працювала, перш за все, на внутрішній ринок тієї держави, до якої вона входила повністю або частково, і економіка нашої країни розвивалася за принципом доповнюваності: у нас розміщувались лише ті галузі виробництва, які тут були найефективніші з погляду міжрегіонального обміну. Так, наявність високоякісної залізної руди та коксівного вугілля, відносно густа мережа залізниць, достатня кількість трудових ресурсів, вигідне географічне положення зумовили перетворення Донецько-Придніпровського району на першу металургійну базу не існуючої вже держави СРСР. Ці ж фактори сприяли розвитку металомісткого машинобудування, теплоенергетики, основної хімії.

Водночас країні не давали можливість розвинути деякі види й, навіть, цілі галузі виробництва. Маючи високу щільність населення, висококваліфіковані трудові ресурси, вона помітно відставала за трудомісткими видами виробництва, особливо щодо текстильної промисловості, інструментального машинобудування, автомобілебудування, електроніки (за винятком виробництва телевізорів). Не відповідав трудовому та загальноекономічному потенціалу України й рівень розвитку машинобудування.

Другою складовою історико-економічних передумов зовнішньоекономічних зв'язків України були її орієнтація на країни Східної Європи, особливо після створення Ради Економічної Взаємодопомоги. Це також випливало передусім з політичних міркувань. Україна постачала у ці країни залізну та марганцеву руду, прокат чорних металів, електроенергію, азотні добрива, верстати та обладнання, а натомість вона одержувала продукцію машинобудування (верстати, транспортні засоби, електроніку), легкої та харчової промисловості, фармацевтичні товари. На "країни РЕВ" припадало 70% українського зовнішнього товарообігу. Водночас зв'язки з країнами "несоціалістичної" системи розвивалися повільно, що також було наслідком політичних причин. Відносно успішно розвивалися торговельні стосунки з Індією, а з країнами Західної Європи, Північної Америки та Японією товарообіг був незначний.

Геополітичні передумови. Економіко-географічне положення України досить вигідне для активної участі у міжнародному поділі праці. Вона розташована поблизу економічно високорозвинутого регіону Західної Європи, у безпосередній близькості до Росії, Білорусії та країн Східної Європи. Морським шляхом вона пов'язана з Середземномор'ям, Близьким Сходом та країнами басейну Індійського океану. Через Україну проводять важливі транзитні магістралі (залізниці та автомобільні дороги, нафтопроводи й газопроводи) з країн СНД до Європи та чорноморських портів.

Особливість сучасної геополітичної ситуації в Україні полягає в тому, що зв'язки з країнами СНД зазнають змін через нові реалії в галузі економічного і політичного суверенітету та орієнтацію на світові ціни. Одночасно поліпшились перспективи для економічної співпраці України з економічно розвинутими країнами, причому не тільки Європи, але й США, Японією. З'явилась можливість проводити активнішу торговельну політику стосовно країн, що розвиваються, особливо на Близькому та Середньому Сході, в Південній та Південно-Східній Азії. Ці регіони можуть постачати нам бавовну, чай, каву, натуральний каучук в обмін на метал, машини та обладнання, зерно, цукор, тобто товари, попит на які у цих країнах та регіонах розширюється [4].

У міжнародному поділі праці Україна виділяється, насамперед, сировинними, капітало- та матеріаломісткими галузями (добувна промисловість, сільське господарство та галузі, що розвиваються на їх базі), а тому структура її експорту недосконала - понад 4/5 в ній складають сировинні товари та продукція первинної переробки.

Основу експорту складають чорні метали та вироби з них (прокат, труби), на які припадає понад 44% валютних надходжень від експорту, продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості (азотні добрива, продукти неорганічної хімії), мінеральні продукти (залізна і марганцева руда, концентрати, вугілля, цемент і будівельні матеріали, сіль та ін.), сільськогосподарські та продовольчі товари (цукор і вироби з нього, зерно, олія, м'ясо, молоко і молокопродукти та ін.). Експорт машин, устаткування і транспортних засобів складає менше 13% від загального його обсягу.

Основу імпортних надходжень становлять мінеральні продукти (майже 47%), насамперед паливо (природний газ, вугілля, нафта та продукти її перегонки), машини, устаткування і транспортні засоби. В Україну завозиться також продукція хімічної, фармацевтичної, харчової і легкої, деревообробної і целюлозно-паперової галузей [5].

Україна, як і інші держави, що утворилися після розпаду СРСР, у розвитку своєї суверенної економіки великі надії покладає на інтеграцію в систему світогосподарських зв'язків, активну й зростаючу участь не тільки в регіональному, а й у міжнародному поділі праці, ефективному використанні його переваг. У всіх урядових та альтернативних програмах антикризових заходів і ринкової трансформації української економіки підкреслюється необхідність якнайшвидшого перетворення колишніх міжреспубліканських зв'язків у категорію зовнішньоекономічних, розширення поля господарської взаємодії з основними центрами світового господарства та міжнародними фінансово-економічними інститутами, розгортання широкомасштабного ділового співробітництва на взаємовигідних засадах з усіма державами світу.

Слабка включеність України в міжнародний поділ праці не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу.

Україна поки що не готова зі своїм невідпрацьованим господарським механізмом на паритетних принципах взаємодіяти з лідерами світової економіки. Перед нею нині не тільки відкриваються широкі можливості, а й виникають нові проблеми й труднощі.

На шляху формування інтернаціонального виробництва на ґрунті міжнародної спеціалізації та кооперування зроблені лише перші кроки, які виявилися передусім у створенні на території України кількох сотень спільних з іноземним капіталом підприємств, а також у підписанні поки що незначної кількості контрактів із зарубіжними фірмами на поставку українським підприємствам комплектуючих деталей тощо.

Для прискорення процесу входження України у світові господарські структури необхідно брати до уваги такі обставини:

по-перше, основними орієнтирами українських виробників мають бути: технологічний фактор, світові норми та ємність ринку. Виходячи із ємності ринку, його вимог, визначаються розміри, структура та продуктивність промислового підприємства. Економічний потенціал країни в таких випадках практично не відіграє ніякої ролі, оскільки за визначальну величину береться суто технологічний фактор. Якість продукції, її асортимент, відповідність моді, а також рівень затрат - все це уніфікується незалежно від розмірів країни, її специфічних можливостей. Підприємство "вбудовано" в нішу світової господарської структури і виконує відведену йому роль;

по-друге, характерною рисою сучасного ефективного виробництва є його вибірковість. Визначальною умовою економічної раціональності промислового підприємства, тобто його здатності "йти в ногу" з науково-технічним прогресом, стало наближення його потужностей, технічного оснащення та серійності до світових критеріїв оптимальності. Звичайно, цього досягти може далеко не кожне підприємство. Керуватися світовими критеріями у своїй діяльності має насамперед експортно-орієнтований сектор економіки, покликаний стати мостом, що з'єднає національне господарство із світовим;

по-третє, важливою закономірністю інтернаціоналізації сучасних світових продуктивних сил є те, що економічна доцільність створення в окремих країнах багатогалузевої економіки, включаючи підприємства з повним технологічним циклом, поступово відпадає, бо прагнення кожної країни до самозабезпечення всіма товарами вимагає великих затрат. Значно перспективнішим шляхом є розвиток міжнародної спеціалізації та активна участь у ній дедалі більшого числа країн, що мають чіткий профіль у міжнародному економічному співробітництві та обміні. Це - загальна умова економічного і науково-технічного прогресу. Для України основними сферами міжнародної спеціалізації, виходячи з нагромадженого досвіду та її експортного потенціалу, могли б бути гірничо-металургійна промисловість, окремі підгалузі машинобудування, сільськогосподарське виробництво й туризм. Практичне здійснення цієї мети - нелегке й капіталоємне завдання, яке потребує глибокої структурної і технологічної перебудови національної економіки;

по-четверте, пошук власного місця у світовій господарській структурі вимагає знання специфіки сучасного світового ринку, який також зазнає суттєвих змін: не тільки розширюються його межі, а й зростають потреби, змінюється їхня структура, а також склад тих виробників, які задовольняють основну частку світового попиту на продукцію. Оновлення номенклатури продукції, представленої на світовий ринок, відбувається сьогодні значно швидше, ніж раніше, а враховуючи, що цей процес практично нескінченний, то в нього можуть включатися й нові держави, котрі або створили новий товар, або мають переваги в затратах виробництва. Крім того, жодна країна в сучасних умовах не може довго залишатися монополістом у виробництві передової технології, рано чи пізно досягнення НТП, у тому числі й найпрогресивніші відкриття, стають здобутком багатьох;

по-п'яте, НТР додала до традиційних факторів всесвітнього поділу праці нові об'єктивні стимули, що набувають поступово визначального характеру. Роль природних ресурсів, географічного положення, виробничого досвіду починає різко знижуватися, а натомість висуваються передова технологія, наукові розробки, висококваліфікована робоча сила, банки, розвинута виробнича інфраструктура, які передусім впливають на визначення профілю економіки тієї чи іншої країни, її позиції на світовому ринку. Цю тенденцію необхідно враховувати, розробляючи стратегію виходу України на міжнародний ринок, і з самого початку робити ставку на сучасні фактори міжнародного поділу праці.

Способи включення національних господарств у всесвітню систему поділу праці можуть бути різні: зумовлені об'єктивними потребами внутрішнього розвитку країни, інтересами транснаціонального капіталу. Але найбільший економічний ефект досягається у тому випадку, коли країни добровільно прилучаються до міжнародного співробітництва і між ними налагоджуються рівноправні партнерські відносини на взаємовигідних принципах з урахуванням їхньої спеціалізації та напрямів діяльності. Нинішній рівень розвитку продуктивних сил у світі владно вимагає усунення будь-яких перешкод на шляху поглиблення міжнародного поділу праці та використання переваг міжнародного економічного спілкування.

Стан ресурсного самозабезпечення України і розвиток її експортного потенціалу, подальша інтеграція економіки України у світове господарство, її ефективність великою мірою залежать від наявних ресурсів країни, які є основним елементом економічного потенціалу.

Перш ніж дати характеристику останнього, нагадаємо, що площа України становить 603,7 тис. км². Це приблизно дорівнює території таких європейських країн, як Франція та Швейцарія разом узяті.

Україна має великі запаси корисних копалин і надзвичайно вигідне територіальне поєднання сировинних родовищ. Країна володіє значними покладами вугілля, залізної та марганцевої руд, сірки, ртуті, титану, урану, мінеральних солей.

Функціонування народногосподарського комплексу України, як бачимо, значною мірою залежить від поставок з інших країн різних видів мінеральних, паливно-енергетичних, лісових та інших видів сировини. Передусім, це стосується нафти й газу. Україна забезпечена власними ресурсами газу на 22%, нафти - на 8%. Видобуток нафти в Україні в 2010 р., за прогнозами, становитиме 7-7,5 млн. т, газу - 30-31 млрд. м³. Тим часом тільки при нинішніх витратах палива країні потрібно кожного року мати 57-60 млн. т нафти та 115-120 млрд. м³ газу, що змушує нас імпортувати велику кількість вуглеводів, котрі постійно дорожчають на ринках збуту. За таких умов енергетична програма країни має бути зорієнтована передусім на підвищення ефективності власного енергетичного комплексу, розвиток енергозберігаючих технологій, на структурну перебудову економіки. Іншого шляху немає. Тут можна послатися на досвід Японії: значно зменшивши і постійно витримуючи за останні 15 років річне нафтоспоживання на рівні близько 50 млн. т, країна збільшила при цьому промислове виробництво майже вдвічі.

Є й інші резерви економного використання енергетичної сировини. Зокрема, у переробці вуглеводів Україна відстає від передових країн світу: в США з кожної тонни нафти одержують майже 700 кг бензину, газу й дизельного палива, а на наших заводах - лише 57% цієї величини. В США після так званої енергетичної кризи на початку 70-х років різко скоротили витрати нафти й газу на електростанціях, замінивши їх альтернативним джерелом - вугіллям. У результаті в паливному балансі електростанцій США витрати вугілля досягли 80%, витрати нафти були знижені до 6, газу - до 14%.

Як показали відкриття геологів, вугільна промисловість України цілком може сприяти такій енергетичній переорієнтації. Ще донедавна вважали, що вугільні запаси Донбасу якщо не виснажені, то надзвичайно підірвані сторіччям їхньої експлуатації, проте геологи довели, що це не так. Тільки в Добропільському ареалі Донецької області за останні роки вдалося відкрити досить продуктивні пласти потужністю від одного до двох метрів, що дасть можливість добути 4 млрд. т "чорного золота".

Донбас може забезпечити Україну не тільки вугіллям, а й газом, істотно послабивши залежність країни від зовнішніх джерел надходження. Так, за підрахунками вчених, українська частина вугільного басейну зосереджує понад 1,3 трлн м³ метану, який нині є серйозним ворогом гірників та екології.

Тим часом світова практика, і насамперед вугільна промисловість США, свідчить, що можна не тільки успішно боротися з метаном, а й використовувати його в промислових цілях. У США розроблені й успішно функціонують технології, що дають змогу добувати його з родовищ як до розкриття вугільних пластів, так і в процесі експлуатації. При цьому не тільки розв'язується проблема безпеки праці гірників, а й добувається надійний екологічно чистий енергоносій; тисяча кубів метану за теплотворною спроможністю дорівнює тонні найбільш калорійного вугілля. Вугільний метан у багатьох зарубіжних країнах використовується на теплових електростанціях, металургійних і хімічних заводах як пальне для автотранспорту й побутового палива. Сьогодні з кожних десяти шахт України лише одна частково утилізує метан, а в Донбасі є підприємства, де на кожну тонну вугілля можна добувати понад 100 м³ метану.

За даними Інституту газу США, видобуток вугільного метану в світі до 2010 р. повинен зрости до 470-610 млрд. м³ на рік (15-20% загального видобутку природного газу), в тому числі в США - 60-80 млрд. м³. Очевидно, й Україні слід орієнтуватися на ці цифри. Таким чином, важливим завданням, що стоїть перед економікою України, яка переживає глибоку енергетичну кризу, є створення й розвиток метанодобувної галузі, яка на промисловому рівні займалася б проектуванням вуглегазових промислів, створенням техніки й технології видобутку і транспортування вугільного метану.

З енергетичною програмою України безпосередньо пов'язана й структурна перебудова економіки. Економіка України має деформовану структуру народного господарства, яка залишилася їй від колишнього Союзу. Її докорінна перебудова в напрямі зниження частки важкої індустрії, військово-промислового комплексу й підвищення виробництва наукоємних продуктів і товарів народного споживання дасть можливість значною мірою ослабити залежність наших підприємств-гігантів від поставок палива й енергії з-за меж України. Адже тільки на потреби індустрії використовується 78% річного обсягу газу.

І, нарешті, треба підкреслити, що елементарні заходи щодо економії світла та пального, утеплення приміщень і житла можуть забезпечити країні не менше, ніж 10% економії енергії.

Таким чином, проблеми енергетичного майбутнього України слід розв'язувати комплексно, виходячи з жорсткого режиму економії, враховуючи власні теплові, ядерні, гідрологічні ресурси, відновлювальні джерела енергії, розвиваючи економічне співробітництво з близьким і дальнім зарубіжжям.

В Україні відчувається гостра нестача лісових ресурсів. У зв'язку з цим потреба в лісоматеріалах як деревообробних підприємств, так і населення своїми ресурсами не задовольняється.

Лісистість території країни становить лише 14,3%. Виснаження лісосировинних запасів призвело до зменшення обсягів лісокористування. За рахунок місцевих ресурсів потреба в деревині задовольняється лише на 38-40%, а решта сировини ввозиться з багатолісних районів Росії (до 60%).

Оскільки постачання деревини з Росії дуже ускладнилося й обсяг його обмежений, необхідно ввести суворий режим економії деревини у сфері споживання і на деревообробних підприємствах, де рівень її використання в 2-2,5 рази нижчий, ніж у розвинутих країнах.

Дослідження науковців показують, що лише за рахунок впровадження на підприємствах деревообробної галузі прогресивних технологій можна заощадити й додатково залучити в господарський обіг 10-12 млн. м³ деревини щорічно.

Не останню роль в економії відіграє байдуже ставлення до лісосировинних ресурсів, які відносно дешево діставалися споживачам у минулому. Збільшення обсягу лісокористування можна також досягти за рахунок раціонального проведення вирубок лісу, що не суперечить природоохоронним заходам. Нині інтенсивність вирубок лісу в країні відносно невисока. В розрахунку на 1га вкритої лісом площі в середньому вирубується 1,56 м³ деревини, а її щорічний приріст дорівнює 4 м³. Це означає, що в лісах державного лісового фонду відбувається інтенсивний процес нагромадження деревинної маси, приблизно 15,5 млн. м³ (без урахування рубок лісу) щорічно, яку, враховуючи гостру потребу в деревині, можна використати також у господарських цілях.

Дуже гостро стоїть проблема забезпечення країни картоном і папером. Свої потреби в цій продукції країна забезпечує за рахунок своїх ресурсів тільки на 20-40%. Сировиною для целюлозно-паперового комбінату, який буде розміщено у північно-західному регіоні, може слугувати деревина від рубок, догляду та перерозподілу лісоматеріалів у сфері споживання. Водночас треба збільшити обсяги плантаційного лісовирощування безпосередньо при целюлозно-паперових комбінатах.

Продовольчі ресурси України достатні не тільки для повного задоволення потреб населення, а й для поставки за її межі. Практично повністю за цей рахунок покриваються потреби у вугіллі, електроенергії, продуктах коксохімії, продукції м'ясо-молочної, комбікормової промисловості, у хлібобулочних і макаронних виробах. За межі України вивозиться понад 16% суспільного продукту, в тому числі понад 40% чорних металів і металевих виробів, окремих видів енергетичного, підйомно-транспортного, нафтового, хімічного й ковальського пресового устаткування, автомобілів, тракторів, трансформаторів, екскаваторів, тепловозів, шин, автобусів, сільськогосподарської техніки й цукру.

Існують усі передумови для становлення України як процвітаючої держави. До них можна передусім віднести:

1. Наявність промислових, сировинних і водних ресурсів, чорноземів, що дає змогу повністю забезпечити населення продуктами харчування.

2. Потенційну здатність кадрів до висококваліфікованої і наукоємної праці, яка може бути реалізована у короткий час за рахунок активізації сильніших ринкових стимулів до праці.

3. Вигідне географічне положення, вихід до моря, сприятливий клімат, різноманітна й мальовнича природа.

Таким чином, проведений аналіз дає можливість зробити висновок, що Україна має достатні трудові й природні ресурси, сировинну базу та виробничі потужності, необхідні для її розвитку як незалежної, суверенної держави, інтеграції у світову співдружність [1].

20. Управління ЗЕД на регіональному і місцевому рівнях

   Автономна Республіка Крим відповідно до законодавства України і на підставі Конституції АРК володіє рядом повноважень у сфері управління ЗЕД. Зокрема, до ведення АРК віднесена участь у формуванні і здійсненні основних принципів зовнішньоекономічної діяльності України з питань, що відноситься до АРК, надання пільг іноземним інвесторам, створення і забезпечення функціонування вільних економічних зон, ліцензування і квотування експорту продукції, що виробляється в АРК, здійснення ЗЕД, за згодою Кабінету Міністрів України участь у регулюванні мита і податків на імпортні товари, що завозяться в АРК, з метою захисту власного товаровиробника і власного ринку, та ін. Виконавчі функції і повноваження АРК із питань ЗЕД здійснює Рада міністрів Автономної Республіки Крим.    Обласні, районні, а також у містах Києві і Севастополі державні адміністрації здійснюють (у т.ч. через управління зовнішніх зносин і зовнішньоекономічної діяльності) визначені законом повноваження в сфері ЗЕД. До них відносяться: забезпечення виконання зобов'язань з міжнародних договорів України на території області, району, міст Києва і Севастополя; сприяння розвитку міжнародного співробітництва по різних напрямках, зовнішньоекономічних зв'язках підприємств, установ і організацій, розташованих на території; організація прикордонної і прибережної торгівлі; сприяння залученню іноземних інвестицій для розвитку економічного потенціалу відповідної території (ст.26 Закону від 09.04.1999 р. “Про місцеві державні адміністрації”). Управління зовнішніх зносин і зовнішньоекономічної діяльності місцевих державних адміністрацій здійснюють ряд делегованих їм функцій у сфері управління ЗЕД: ліцензування експортно-імпортних операцій, облік (реєстрацію) зовнішньоекономічних договорів (контрактів), реєстрацію іноземних інвестицій, інші контрольні функції, дача висновків з питань ЗЕД (наприклад, про віднесення операцій до операцій з давальницькою сировиною) та ін. (Типове положення про управління зовнішніх зносин і зовнішньоекономічної діяльності обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 13.09.2001 р. № 1162). В АРК такі функції здійснюються Міністерством економіки Автономної Республіки Крим.    Законом України від 21.05.1997р. “ Про місцеве самоврядування в Україні” територіальні громади наділені рядом повноважень у сфері ЗЕД, здійснюваних через виконавчі органи сільських, селищних, міських рад. До їх власних повноважень віднесені: забезпечення виконання у встановленому законодавством порядку договорів з іноземними партнерами на придбання і реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг; сприяння зовнішньоекономічним зв'язкам підприємств, установ і організацій, розташованих на відповідній території, незалежно від форм власності; сприяння в створенні спільних з іноземними партнерами підприємств виробничої і соціальної інфраструктури та інших об'єктів; залучення іноземних інвестицій для створення робочих місць. До делегованих повноважень можна віднести: організацію і контроль прикордонної і прибережної торгівлі; створення умов для належного функціонування митних органів, сприяння їх діяльності; забезпечення на відповідній території реалізації міжнародних зобов'язань України. Специфічні функції здійснюють органи місцевого самоврядування і виконавчої влади в м. Києві, наприклад, створення необхідних умов для діяльності офіційних представництв іноземних держав і міжнародних організацій (ст.4 Закону України від 15.01.1999 р. “Про столицю України — місто-герой Київ”).    У зв'язку з приєднанням України до Європейської рамкової конвенції про трансграничне співробітництво між територіальними громадами або владами 1980 р. територіальні громади можуть керуватися нею як частиною національного законодавства України, у т.ч. об'єднуватися в асоціації господарського характеру з територіальними громадами інших країн (і не тільки суміжних). Варто також узяти до уваги ст. 4 ратифікованої Україною Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 р., відповідно до якої місцеві влади в межах закону мають повне право вирішувати будь-яке питання, не вилучене зі сфери їх компетенції і рішення якого не доручено ніякому іншому органу. У відповідності зі ст.8 Закону України від 24.06.2004 р. “Про транскордонне співробітництво”, територіальні громади вправі укладати угоди про транскордонне співробітництво, що регламентують правові, організаційні, економічні та інші аспекти співробітництва.