1.4. Поняття дипломатичного права

Необхідним регулятором діяльності держав у сфері зов­нішніх відносин виступає міжнародне право, яке функціо­нує як певна цілісна система норм. Але оскільки диплома­тична діяльність не є тотожною зовнішньополітичній діяль­ності, вона, відповідно, регулюється за допомогою норм дипломатичного права. За своїм призначенням ці норми виступають необхідним засобом встановлення, підтриман­ня та зміцнення політичних, економічних і культурних відносин між державами незалежно від їх державного і су­спільного ладу, існуючих відносин, що ґрунтуються на по­вазі суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи та взаємній вигоді.

Дипломатичне право є частиною загального міжнарод­ного права, яке складається із системи норм, зокрема і зви­чаєвих норм, що визначають основи представництва дер­жав у міжнародних відносинах, закріплюють статус, орга­нізацію, а також діяльність державних органів і певного кола осіб, уповноважених від імені держави здійснювати дипломатичні функції. Норми цього інституту встановлю­ють правове положення постійних дипломатичних представ­ництв і їх членів, спеціальних місій та представників і де­легацій держав у міжнародних організаціях і на міжнарод­них конференціях. Вони регулюють, зокрема, їх основні функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також порядок призначення і відкликання голів і членів дипломатичних представництв. За допомогою норм дипло­матичного права встановлюються форми дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи організації і проведення міжнародних конференцій з пи­тань, які охоплюють інтереси значної кількості держав.

Водночас потрібно зазначити, що існуючі форми, мето­ди і принципи організації дипломатичної діяльності кож­ного суб'єкта міжнародного права визначені не лише нор­мами міжнародного (дипломатичного) права, але й норма­ми внутрішньодержавного права, в яких конкретизуються та відображаються загальноприйняті норми дипломатично­го права на території кожної держави.

Термін "дипломатичне право" правильніший, ніж термін "посольське право", який застосовувався в історичному плані раніше. Хоч і незначна, але, все-таки, відмінність між ними виявляється в тому, що "дипломатичне право"- це сукупність норм, які регулюють всю офіційну діяльність держави та її органів у сфері зовнішніх відносин, тоді як "посольське право" охоплювало своїм визначенням лише ту частину норм, що регулювали питання закордонного дипломатичного представництва.

Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку пи­тань, що стосуються офіційної діяльності держав та інших суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх відносин держав та інших суб'єктів міжнародного права, форми їх представництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної служби (як центральної, так і за­кордонної), питання дипломатичного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо.

Крім цього, дипломатичне право можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне дипломатичне право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища.

Активне дипломатичне право це право держави та інших суб'єктів міжнародного права призначати своїх пред­ставників при іноземних державах та міжнародних органі­заціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які визна­ні за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та відповідно приймати їх у себе. Безумовно, основ­ним суб'єктом, який реалізує на практиці активне диплома­тичне право, виступає, передусім, суверенна, незалежна дер­жава. Міжнародне представництво при цьому здійснюєть­ся в різних державах неоднаково.

Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників від 20 лютого 1928 р. у ст. 1 зазначає, що держави мають право бути представлені одна в одній дипломатичними посадови­ми особами. Однак правового обов'язку для держави бути представленою в іншій державі чи при міжнародній органі­зації не існує в нормах міжнародного права. З огляду на це, деякі юристи-міжнародники (Л. Уітон, Г. Гейльборн та ін.) стверджували, що питання про відрядження і прийняття посольства є питанням не права, а компетенції.

Насправді норми сучасного міжнародного права не мі­стять положень, які б зобов'язували приймати іноземні дипломатичні представництва та відповідно скеровувати туди своїх представників. Повна відмова від обміну дипло­матичними представниками вважається проявом недобро­зичливості стосовно інших держав, у певний час така відмо­ва у деяких державах призводила до збройного конфлікту.

У сучасних умовах державам невигідно відмовлятися від представництва за кордоном, оскільки це значно ускладнює можливість захищати інтереси юридичних та фізичних осіб на офіційному рівні.

Таким чином, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без представництва в інших державах не зможуть реалізувати свою активну правосуб'єкт-ність. Реалізація цього положення значною мірою залежить від особливостей суб'єкта міжнародного права. Зокрема, від форми правління, державного ладу, а також політичного режиму. Федеративні держави дотримуються правила, за яким правом представництва володіє лише федеративна влада, що наділена суверенними правами і виступає на між­народній арені від імені всіх членів федерації. Прикладом таких федеративних держав є: США — з 1787 p., Мекси­ка — з 1857 p., Канада — з 1867 p., Бразилія — з 1891 p., Австралія — з 1901 p., Індія — з 1947 p., ФРН — з 1949 p., Ефіопія — з 1952 р. та Нігерія — з 1960 р.

У Панамериканській конвенції про права й обов'язки держав закріплено, що у федеративних державах лише фе­дерація виступає як єдиний суб'єкт і користується правом представництва. Це правило застосовується навіть у тих дер­жавах, які формально визнають суверенітет своїх штатів (наприклад, Аргентина, Венесуела і Мексика). У Консти­туції США взагалі немає положення про суверенітет членів федерації, хоча судова практика та окремі законодавчі акти інколи вказують на суверенітет штатів.

В Європі федерації не визнають за своїми членами права посольства. Деякий виняток із правил існував у колишньо­му Радянському Союзі. Як відомо, у 1922—1923 pp. рес­публіки добровільно погодились про централізацію пред­ставництва у зовнішніх відносинах. У 1944 р. їх право засну­вати дипломатичні та консульські представництва було відновлено. Але не всі союзні республіки однаковою мірою скористалися ним. Лише Україна та Білорусія були учас­никами установчої конференції в Сан-Франциско 1945 p., Па­ризької мирної конференції 1946 р. та інших представниць­ких форумів.

Нетрадиційним суб'єктом дипломатичного права потріб­но вважати уряд у вигнанні (в екзилі). Під час Другої світо­вої війни таких урядів було чимало. Варто зазначити, що в Лондоні якийсь час перебувало десять таких урядів: бель­гійський, голландський, люксембурзький, норвезький, ефіоп­ський, грецький, югославський, чеський, польський і фран­цузький комітет національного визволення. З огляду на це уряд Великобританії видав спеціальні закони від 6 березня 1941 р. і 12 листопада 1944 p., у яких підтвердив диплома­тичний статус представників, яких відряджають і прийма­ють ці уряди.

Згідно з теорією міжнародного права, "уряд у вигнанні" може існувати як суб'єкт дипломатичного права лише в то­му випадку, якщо територія цієї держави захоплена іно­земною державою, й уряд унаслідок цього вимушений по­кинути територію.

Якщо в країні існує два уряди, теорія міжнародного права визнає, що законне право на реалізацію дипломатич­ного представництва належить тільки тому уряду, який під час громадянської війни в цій країні ефективно реалізує владу.

Довгий час досить проблематичним було питання про реалізацію активного дипломатичного права нації, яка бо­реться за свою незалежність. Сьогодні, коли стереотипи старого мислення дещо змінилися в кращий бік, реалізація цього права стала реальністю (Організація визволення Па­лестини).

У післявоєнний період інтенсифікувалося активне дип­ломатичне право міжнародних організацій. Сьогодні досить переконливо можна стверджувати, що в структурі дипло­матичного права потрібно виділити інститут дипломатич­ного права міжнародних організацій, який має відповідне міжнародно-правове закріплення (Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними ор­ганізаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.).

Необхідно виділити пасивне дипломатичне право, під яким розуміють можливість приймати дипломатичних пред­ставників, яких призначають до інших держав чи міжна­родних організацій. Але не завжди держави однаковою мі­рою користуються активним і пасивним дипломатичним правом. Реалізація цього права залежить від цілої низки як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. В історії дип­ломатії відомі випадки, коли держави тривалий час прийма­ли у себе посланців іноземних держав, але своїх представ­ників не посилали (Китай, Японія). Однак, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без цього не реалізують своєї міжнародної

правосуб'єктності. Інше питання, з якими державами під­тримувати дипломатичні відносини. Це залежить від позиції суб'єкта на міжнародній арені. Відмовляючись від прийо­му послів, суб'єкт міжнародного права поставить себе поза міжнародним спілкуванням, і, відповідно, поза дією норм міжнародного права.

1.5. ДЖЕРЕЛА ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА ТА ЙОГО КОДИФІКАЦІЯ

Оскільки дипломатична діяльність нерозривно пов'яза­на з процесом прийняття владних рішень, відповідно й дип­ломатичне право, що регулює цю діяльність, реалізується за допомогою чітко виражених норм, які є його джерель­ною основою.

До основних джерел дипломатичного права треба зараху­вати такі ж положення, які стосуються міжнародного пра­ва загалом. Водночас поняття "джерела дипломатичного права" має певну специфіку. Вона виражається в тому, що у своїй основі ці джерела мають звичаєву природу, яка фор­мувалась упродовж розвитку історії державності. При цьо­му варто зазначити, що весь механізм створення і дії зви­чаєвих норм зазнав радикальних змін з огляду на потреби сучасних міжнародних відносин. Це зумовлено тим, що пев­на стихійність процесу формування звичаєвих норм, недо­статня визначеність їх змісту вже не відповідали новим по­требам. А тому зростання ролі міжнародних відносин та їх ускладнення вимагали нового рівня правового регулюван­ня. Саме в цих умовах звичай продемонстрував унікальну здатність до адаптації за нових умов.

Отже, звичай як джерело дипломатичного права — це правило поведінки, що визнається обов'язковим у міжна­родних відносинах державами (всіма або більшістю) у ре­зультаті свого багаторазового й одноманітного застосуван­ня. За змістом звичай виявляється у мовчазній згоді між державами вирішувати аналогічні питання.

Створення не лише звичаєвих, але й договірних норм супроводжується складною взаємодією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. При цьому держави не намагають­ся змінити їх на користь зниження досягнутого ходом істо­ричного розвитку рівня демократизму та справедливості. Водночас досить поширеними є випадки, коли держави ви­знають правило, що склалося на практиці, лише тому, що воно вже існує і краще його мати, ніж діяти в умовах пра­вового вакууму.

Ціла низка сучасних конвенцій, особливо у сфері дипло­матичних відносин, закріпили вже сталі звичаєві правила. Деякі з них, наприклад, надання і дотримання привілеїв та імунітету представникам органів держав, є свого роду кон­ституційною нормою серед інших норм дипломатичного права.

Ще одним джерелом дипломатичного права є міжнарод­ний договір. Він виступає формою, яка виражає згоду учас­ників стосовно змісту та обов'язкової сили положення, що міститься в ньому. Конвенційні або договірні норми явля­ють собою правило поведінки, сформульоване та наділене юридичною силою міжнародно-правовим договором.

Суть договірних норм така ж, як і звичаєвих — це угода про її зміст та обов'язкову силу. Різниця стосується лише процесу їх створення, реалізації форми функціонування. А тому вибір форми договору (двостороннього чи багатосто­роннього) залежить, передусім, від конкретних умов. Бага­тосторонній формі договору надають перевагу в тих випад­ках, коли є суттєва згода сторін відносно змісту норм, коли багатостороннє врегулювання призведе до найбільшого ефекту. Прикладом такого багатостороннього договору є Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. її положення мають здебільшого характер загальних норм. Якщо ж відмінності у позиціях договірних держав є надто суттєвими і, з огляду на це, багатосторонній договір не може забезпечити належний рівень правового регулювання, уря­ди в таких випадках надають перевагу двосторонній формі до­говору.

До середини XX ст. дипломатичне право значною мірою базувалося на нормах звичаєвого права. Хоча при цьому варто зазначити положення Віденського Регламенту від 19 березня 1815 р. "Про ранги дипломатичних представни­ків". Згодом ці норми Регламенту були включені до змісту Віденської конвенції 1961 р., за винятком тих положень, які не виправдали себе на практиці дипломатичної діяль­ності.

Віденський Регламент впорядкував лише деякі питання дипломатичного права. А тому ціла низка проблем у сфері дипломатичної служби залишилась нерозв'язаною в міжна­родно-правовому плані. Відповідно виникла потреба усунен­ня цих прогалин як у глобальному, так і в регіональному масштабах. Яскравим прикладом колективного врегулюван­ня цього питання є Гаванська конвенція від 20 лютого 1928 р. "Про дипломатичних представників", яку підписали 20 ла­тиноамериканських держав і СПІА. Незважаючи на те, що норми цієї конвенції мають регіональний характер, вона зробила значний внесок у справу подальшої кодифікації дипломатичного права.

Прийняття Віденської конвенції про дипломатичні відно­сини стало справді всезагальним актом, ядром дипломатич­ного права. Аналогічний характер мали також Конвенція "Про спеціальні місії 1969 р.", Конвенція "Про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжна­родним захистом" від 14 грудня 1973 р., Віденська конвен­ція від 14 березня 1975 р. "Про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру". До найважливіших багатосторонніх актів на­лежить також Конвенція від 13 лютого 1947 р. "Про при­вілеї та імунітети спеціалізованих організацій ООН".

Крім багатосторонніх, важливим джерелом дипломатич­ного права є двосторонні договори. Причому це договори, що стосуються не лише вузькодипломатичних відносин, але й інших питань у відносинах між державами, наприклад, економічних, культурних, військових договорів.

Серед джерел дипломатичного права потрібно виділити також акти міжнародних організацій і конференцій, що стосуються статусу представників держав, які беруть участь у них, місця перебування організації та проведення конфе­ренції в конкретній державі, інші акти.

До джерел дипломатичного права треба зарахувати та­кож акти внутрішньодержавного права. Ці правові акти сто­суються головним чином правового статусу і сфери діяль­ності дипломатичних представників власної держави за кор­доном. Прикладом цього є розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 р., яким затверджено Поло­ження про дипломатичне представництво України за кор­доном, Закон України від 20 вересня 2001 р. "Про диплома­тичну службу".

Деякі з цих актів регламентують діяльність іноземних дипломатичних представників на території України", перед­бачають відповідальність за посягання на життя і здоров'я дипломатичних агентів іноземних держав. Правові норми цих актів є додатковими джерелами дипломатичного права.

Внутрішньодержавні закони, якщо вони за змістом збіга­ються у декількох державах, підтверджують і значно роз­ширюють міжнародний звичай, а в деяких випадках безпо­середньо сприяють його створенню.

Яскравим прикладом, характерним для дипломатично­го права, можна вважати розробку положення про недотор­канність дипломатичних представників у законодавстві ба­гатьох держав. Першим таким актом, що був виданий у Ве­ликобританії королевою Анною 29 квітня 1709 р., є Акт про охорону привілеїв послів і публічних міністрів іноземних держав. Його прийняття було відповідною реакцією Лондо­на на арешт 21 липня 1708 р. російського посла Матвєєва за несплачений ним борг — 50 фунтів стерлінгів. Цей Акт забезпечував недоторканність дипломатичних представни­ків від арештів і встановлював непідсудність його місцевим судам. Такі акти були прийняті у США 13 квітня 1709 p., у Франції 13 березня 1794 p., у Венесуелі 19 травня 1821 p., у Колумбії 18 березня 1851 р. тощо.

Як відомо, дипломатичне право, як і право війни, нале­жить до найстаріших і найбільш універсальних галузей міжнародного права, але кодифікація їх норм відбувалась надто повільно. Перша офіційна кодифікація дипломатич­ного права відбулась на Віденському конгресі, який 19 бе­резня 1815 р. прийняв Регламент з питань рангів глав дип­ломатичних місій. Але вона лише частково завершила офі­ційну кодифікацію дипломатичного права в XIX ст., тому що ціла низка питань у сфері дипломатичних відносин не знайшла міжнародно-правового закріплення.

В історії міжнародного права здійснювалися спроби не­офіційної кодифікації норм, які стосувалися дипломатич­ного права, й особливо, інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів. З цього приводу заслуговують на увагу ко­декс Блюнчлі (1868 p.), проект Фіоре (1890 p.). Неодноразо­во до цього питання звертався Інститут міжнародного пра­ва, який виносив на Гамбурзькій (1889 p.), Женевській (1892 р.) і Кембриджській (1895 р.) сесіях проблему про дип­ломатичні імунітети. На останній сесії була прийнята ре­золюція, що в спеціальній літературі отримала назву Кембриджського Регламенту 1895 p., який і сьогодні широ­ко застосовується в монографічних дослідженнях з проблем дипломатичного права.

Важливе місце посідає VI Конференція Панамерикан­ського союзу Гавани 1928 p., яка прийняла конвенцію про дипломатичних агентів. Це була перша спроба комплексної кодифікації дипломатичного права, де поряд з положенням про класи і ранги були врегульовані питання привілеїв та іму­нітетів, правовий статус спеціальних місій, а також дипло­матичних місій ad hoc. Гаванську конвенцію ратифікували 15 держав, крім США. Але, незважаючи на її регіональний характер, багато її положень отримали подальше підтвер­дження у Віденській конвенції 1961 р.

У 1929 р. Інститут міжнародного права приймає резо­люцію про дипломатичні імунітети, а у 1950 р. — резолю­цію про дипломатичний притулок.

У 1932 р. представники Гарвардського університету роз­робили проект Конвенції про дипломатичні привілеї та іму­нітети.

Певна спроба щодо кодифікації окремих положень дип­ломатичного права була зроблена Лігою Націй у 1925— 1927 рр. Комітет експертів включив до плану кодифікацій­них робіт два напрями з питань дипломатичного права: про класи глав дипломатичних представництв, а також про привілеї та імунітети дипломатичних представників. Однак ці питання не розглядалися на конференціях до Другої світо­вої війни.

Після Другої світової війни, у зв'язку з бурхливим роз­витком міжнародних організацій, у практичній дипломатії виникає об'єктивна потреба у виробленні відповідних кон­венцій, оскільки норми загального дипломатичного права не в змозі охопити комплекс питань, яких не існувало рані­ше. А тому в рамках ООН було прийнято дві важливі кон­венції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 13 лю­того 1946 р., а також Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих організацій від 21 листопада 1946 р.

Звичайно, ці конвенції не стосуються всього диплома­тичного права, однак їх положення є своєрідним зразком для врегулювання статусу багатьох міжнародних органі­зацій.

У 1952 р. Генеральна Асамблея ООН резолюцією 685 (VII) просила розпочати роботу з питань про "дипломатичні відно­сини і дипломатичний імунітет", наголосивши на першо­черговості цієї ділянки роботи.

Виникнення нових незалежних держав, ускладнення завдань, поставлених перед ними на міжнародній арені, зростання ролі дипломатичної служби держав також зумо­вили необхідність звернення ООН до питання про зведення кодифікації дипломатичного права. Однак конкретна робо­та в цьому напрямі почалася у 1955 р. Упродовж трьох років був підготовлений проект конвенції з цього питання, в яко­му було враховано зауваження більшості держав-членів ООН.

Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, прийня­тим на XIV сесії 1959 р., у Відні у 1961 р. була скликана міжнародна конференція, в якій взяли участь делегації із 81 держави. На цій конференції на основі проекту, підго­товленого Комісією міжнародного права, вироблена і 18 квіт­ня 1961 р. прийнята Віденська конвенція про дипломатичні відносини, яку тоді підписали близько 40 держав.

Прийняття Віденської конвенції на практиці означало завершення кодифікації дипломатичного права на той час у рамках ООН. Конвенція охоплює всі основні правові пи­тання дипломатичних відносин (встановлення дипломатич­них представництв, їх функції, призначення і відкликання глави, членів персоналу дипломатичного представництва тощо) і подає докладну регламентацію привілеїв та імуні­тетів різних категорій співробітників дипломатичних пред­ставництв. Заключні статті присвячені підписанню, ратифі­кації, депозитарію, набуттю чинності Конвенції, приєднан­ню до неї. Значення цієї Конвенції сягає далеко за межі юридичної систематизації норм дипломатичного права. На конференції відбулося не просто вдосконалення правової форми дипломатичної діяльності, а зміна правової природи цих норм унаслідок перетворення їх зі звичаєвих на кон­венційні норми, а в деяких випадках ці норми із правил ввічливості (митні привілеї) перетворилися на норми міжна­родного права.

У Віденській конвенції про дипломатичні відносини за­кріплені результати першої офіційної кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних привілеїв та імунітетів. Як уже зазначалося вище, спроби провести коди­фікацію робилися і раніше, однак вони або не доводились до кінця, або обмежувались певними локальними рамка­ми. Отже, інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів розвивався надто повільно. Порівняно з іншими інститута­ми міжнародного права, він менше піддавався впливу соці­альних революцій, конституційних реформ, правових си­стем тощо. Навіть ті нові зміни, які відбулися у міжнарод­них відносинах з використанням атомної енергії, космосу, відкритого моря, що значною мірою вплинули на розвиток певних інститутів сучасного міжнародного права, не заче­пили фундаментальних основ дипломатичних привілеїв та імунітетів.

Таким чином, основні зміни, що відбулися в цьому інсти­туті і значною мірою вплинули на кодифікацію норм міжна­родного права, такі:

• по-перше, відбулося відокремлення привілеїв та іму­нітетів дипломатичного представництва як органу держави від привілеїв та імунітетів його дипломатичних працівників. Відмінність між ними зумовлена їх неоднаковою правовою природою. Наприклад, недоторканність резиденції дипло­мата випливає із недоторканності особистості дипломатич­ного агента, а недоторканність приміщень представництва не є наслідком недоторканності глави представництва, а є атрибутом акредитуючої держави;

• по-друге, з'явилися нові суб'єкти, які користуються привілеями та імунітетами. Поряд із "класичними" дипло­матами, які представляли інтереси тієї чи іншої держави, тепер привілеї та імунітети починають надаватися також вищим службовим особам міжнародних організацій (на­приклад, Генеральному секретареві ООН та його помічни­кам, Генеральному директорові МАГ ATE, його заступникам та іншим вищим посадовим особам).

Але при цьому варто зазначити, що перелік диплома­тичних привілеїв та імунітетів не зазнав істотних змін з часу виникнення постійних дипломатичних представництв. Що стосується особистих привілеїв та імунітетів, то порівняно новою є норма про вилучення співробітників дипломатич­них представництв з-під дії законів про соціальне забезпе­чення у країні перебування (ст. 33 Віденської конвенції 1961 р.).

Певна дискусія під час прийняття остаточної редакції Конвенції виникла з питання використання радіопереда­вачів дипломатичними представництвами. У кінцевому підсумку було прийнято рішення про те, що представниц­тво може встановити й експлуатувати радіопередавач лише зі згоди країни перебування (п. 1 ст. 27). Таке рішення відоб­ражало практику, яка склалася в діяльності більшості країн на цей час.

Оцінюючи результати кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних відносин, потрібно зазначи­ти, що Віденська конвенція 1961 р. значно зміцнила інсти­тут дипломатичних привілеїв та імунітетів. Під час обгово­рення та прийняття положень Віденської конвенції були відкинуті спроби внести в її текст обмеження, застережен­ня, нечіткі визначення, спрямовані на "врізання" привілеїв та імунітетів як самих дипломатичних представництв, так і дипломатичного персоналу посольств і місій.

На Віденській конференції 1961р. затверджено також деякі протоколи і резолюції, що прямо чи опосередковано стосувались дипломатичного права. Зокрема, факультатив­ний протокол щодо набуття громадянства мав на меті за­твердити положення про те, що при народженні дитини чи у випадку одруження з громадянином приймаючої держа­ви закони останньої не поширюються на членів диплома­тичних представництв. Безтакого узгодження, наприклад, дитина, народжена за кордоном, згідно з законодавством деяких країн (Латинської Америки і США), стає автома­тично громадянином країни, де вона народилася, без згоди батьків.

Однак із прийняттям Віденської конвенції про диплома­тичні відносини 1961 р. процес кодифікації норм у сфері дипломатичного права не завершився. Потреби міжнарод­ного життя, як і перспективи його розвитку, зумовили не­обхідність кодифікації і прогресивного розвитку норм міжнародного права, які регламентують діяльність спеці­альних місій. Про універсальність значущості інституту спеціальної місії як однієї із форм сучасної дипломатії свідчить той факт, що вона успішно реалізує інтереси дер­жав як у випадку існування дипломатичних та консуль­ських відносин між державами, так і за їх відсутності. У ре­зультаті багаторічної праці Комісії міжнародного права й особистого внеску югославського юриста М. Бартоша Ге­неральна Асамблея ООН 8 грудня 1969 р. прийняла Кон­венцію про спеціальні місії. Ця Конвенція заповнила прога­лини, що існували під час прийняття Віденських конвенцій 1961 і 1963 рр. Як зазначено у преамбулі, держави-учас-ниці вважають, що міжнародна Конвенція про спеціальні місії могла б доповнити обидві ці конвенції і сприяти роз­витку дружніх відносин між державами незалежно від їх державного і суспільного ладу.

Наступним кроком на шляху кодифікації норм дипло­матичного права є прийняття 14 березня 1975 р. Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру. Прийняттям цієї Конвенції завершився певний етап проце­су кодифікації норм дипломатичного права наприкінці XX ст. Але це не означає, що розв'язано всі питання у цій досить складній галузі міжнародного права. Сьогодні Комі­сія міжнародного права зосередила свої зусилля на необхід­ності вироблення і прийняття конвенцій, що стосуються правового статусу кур'єра і дипломатичної пошти. Це ті питання, навколо яких виникають інциденти, зумовлені від­сутністю відповідних норм міжнародного права у вказаній сфері.

Сучасна міжнародна ситуація докорінно відрізняється від тієї, яка була 40 років тому. Можна стверджувати та­кож, що ніколи раніше світ не змінювався так швидко, як за останні десятиріччя. Ці зміни зачепили майже всі гло­бальні процеси в світі. Відповідно, вони не могли не відби­тися на стані сучасної дипломатії і дипломатичного права, а тому завдання, які постають перед зовнішньополітични­ми відомствами держав у новому тисячолітті, очевидно, відрізняються від усього того, з чим вони стикалися рані­ше. Ймовірно, треба створити нові дипломатичні механіз­ми та відповідні правові норми, здатні гарантувати забезпе­чення миру і безпеки у світі та реалізацію основних зав­дань, що стоять перед людством.