Розвиток сучасного театру (XIX-XX ст.)

Зміни, які відбуваються в XIX ст., пов'язані з розвитком науки і техніки. З'являються нові можливості, які перетворять мистецтво, зароджується кінематограф, який має якісно іншими способами впливу на глядача, і все це відтісняє театр, мистецтво якого миттєво. Тепер з'являється можливість тиражування кінострічок, які як би "зупинила мить", виник і широкий доступ глядача до подання в будь-який зручний для нього час.

Театр кілька поступився свої позиції, але не зник, він починає шукати нові форми вираження і способи залучення глядачів. В сиюминутности театру було закладено і його риса - тісний контакт з залом, який завжди позитивно позначився на роботі акторів, спонукаючи їх до самовіддачі. Театр став виходити на новий рівень: він стає не тільки акторською, але і режисерським. Нова театральна професія - режисер - зробила постановки більш цілісними, підлеглими єдиної режисерської ідеї.

Використання технічних досягнень дозволило посилити емоційний вплив. Всі засоби виразності отримали можливість гармонійно об'єднатися. В теорії театру стали з'являтися нові поняття, такі як надзавдання, драматичний вузол, колізія. У театрі почався процес ідейного і естетичного розмежування. Театр набував яскраво виражений національний колорит. На зміну романтизму і реалізму приходять нові, іноді і протистоять один одному течії - позитивізм, интуитивизм та ін. Зв'язок між драматургією і театром зміцнюється.

"Нова драма" з'являється в кінці XIX ст. Вона отримала таке визначення у зв'язку з появою нових художніх форм і проблем. У спектр тем та ідей драми потрапили соціальні проблеми, героїчні теми. Драматурги знаходили нові шляхи відтворення психології героїв: вони намагалися пов'язати воєдино внутрішній світ людини і моральні проблеми. Наприклад, у п'єсах Р. Ібсена з'являється символіка та кодування сенсу. Нова драма поставила перед театром завдання пізнати життєві закономірності через усвідомлення проблеми або конфлікту і емоційний вплив. Генріх Ібсен (1828-1906) - один з творців національного норвезького театру. Його романтичні драми на сюжети скандинавських саг та історичну тематику наповнені філософсько-символічним осмисленням (драматичні поеми "Бранд" і "Пер Гюнт"), Соціальні реалістичні драми "Ляльковий дім" ("Нора"), "Примари", "Ворог народу" розкривали складний внутрішній світ героїв, що протистоять життєвим обставинам. У драмах "Дика качка", "Гедда Габлер", "Будівельник Сольнес" посилилися риси психологізму і символізму. Ібсен висловив протест проти всієї системи сучасних суспільних установлень, вимагаючи максимальної емансипації людини.

На початку XX ст. з'являється велика кількість п'єс про суперечності буржуазного суспільства. Було розширено поняття сценічної правди; так,Бернард Шоу (1856-1950) майстерно викривала лицемірну мораль і сучасного англійського суспільства. Теоретичні основи сценічного мистецтва у творчості Шоу знаходяться в тісному зв'язку з філософськими ідеями. Він став творцем драми-дискусії, в центрі якої зіткнення ворожих ідеологій, соціально-етичні проблеми: "Будинки вдівця", "Професія пані Ворен", "Візок з яблуками". В основі художнього методу Шоу - парадокс як засіб повалення догматизму і упередженості, традиційності уявлень ("Андрокл і лев", "Пігмаліон").

Вперше на порозі XX ст. стало з'являтися уявлення про постановці як єдиному цілому і при цьому естетичному явище. Великий вплив на розвиток європейського театру XX ст. зробило вплив німецького театру. Провідною фігурою не тільки німецького, а й світового театру став Бертольд Брехт(1898-1956). Він створив теорію "епічного театру", яка стала однією з основоположних у театральній системі XX ст. Брехт вважав, що театр попередніх епох змушував глядача співпереживати. Мета його театру - виховати у глядача класова свідомість. Саме цей театр, на думку Брехта, звертав глядача до розуму, а не емоціям. Дія ставилося таким чином, що глядач повинен був навчитися аналізувати та самостійно домислювати вихід з важкої ситуації. Тільки в результаті такого підходу у глядачів вироблялася власна життєва позиція, яка допомагає в реальному житті. Свої п'єси

Брехт називав "параболами". Сюжет його п'єс представляв деяку абстрактність від епохи, але при цьому обов'язково присутній натяк на сучасні проблеми ("Тригрошова опера", "Матуся Кураж та її діти").

Розвивається символізм виявився у творчості бельгійського драматургаМоріса Метерлінка (1862-1949). В його творах поряд з символистским запереченням реальності помітні елементи народної драми і традиційного театру. Він збудував в театрі нову "концепцію мовчання". На його думку, людина дуже часто і багато говорить, при цьому його слова порожні, а головні події проходять стороною. Діалог у п'єсах повинен бути продуманим, а іноді треба вміти зробити паузу, просто замовкати. Саме в цьому душа драми. Метерлінк у своїй концепції не обійшов увагою і проблеми акторської майстерності. Він вважав, що потрібна спеціальна манера гри, щоб втілити принципи умовності. Іноді він заміняв акторів ляльками. Творчість і теоретичні погляди М. Метерлінка сприяли розвитку нових підходів до сценічної дії в європейському театрі. Спроби впровадження естетичної концепції були засвоєні багатьма театрами світу. Недарма однією з перших постановок К. С. Станіславського була п'єса-казка Метерлінка "Синій птах".

Не можна не сказати про А. Арто (1896-1948) - французького драматурга і режисера, киносценаристе і теоретика театру. Він є новатором театральної мови. Арто присвятив життя і творчість питання про новий обґрунтуванні мистецтва, його місця та ролі. Арто відкидав традиційне розуміння театру і розробив власну театральну концепцію. Він назвав її "театр жорстокості". Для нього "жорстокість - усвідомлене підпорядкування необхідності, спрямоване на руйнування індивідуальності". Він прагнув реалізувати катарсис Аристотеля. Акторську гру, вважав Арто, теж необхідно змінити, для неї він розробив концепцію "атлетизму": актор повинен був застосувати насильство до себе, і тоді створювалася особлива реальність.

В історію театру увійшли такі автори, як Дж. Голсуорсі (1867-1933), О. Уальд (1856-1900). Перехідна епоха породила багато професійних акторських шкіл, з яких виросли багато відомі артисти. Нові підходи режисерського театру вплинули на новий вид мистецтва - кінематограф. Режисерська робота стала помітна і в театрі, і в кіно.

У середині 1950-х рр. з'являється театр Ж. Вилара у Франції. Він став кращим театром країни. Жан Вілар (1912 - 1971) починав свій творчий шлях актором. Він виступив проти "прозаизма бульварів" і "абстракцій авангарду", намагався затвердити театр, який був би доступний усім. Йому вдалося затвердити новий сценічний стиль, естетично досконалий і широкодоступний. Головним завданням театру Вілар вважав доступність сприйняття глядацької аудиторії. У нього з'явилося багато послідовників. Він став керівником фестивалю драматичного мистецтва в Авіньйоні. Провідним актором в його театрі був неповторний Жерар Філіп.

Твори, створені в період постмодерну, придбали репрезентативний характер. Виникнення театру постмодерну пов'язане з практикоюперформансів і хепенінг. Вони набули поширення у другій половині XX ст. Головна ідея перформансу (англ. performance - виконання, подання) - відмова від репрезентації для демонстрації істинного дії, яка звільняється від умовності. У перформансі повністю домінує художник, автор, який представляє "живі композиції" з символічними атрибутами, жестами і позами.

Принципова відмінність хеппенінгу (англ. happening - відбуватися тут і зараз, ненавмисно) полягає в активному глядацькому співучасті. Він ґрунтувався на імпровізації і спонтанної реакції учасників.

Період сучасного розвитку театру цікавий і суперечливий. Він був відзначений політичними, соціальними змінами і війнами, які наклали відбиток на творчість драматургів і, відповідно, на театр. У XX ст. розширилися можливості мистецтва, автори стали шукати нові форми для втілення, концентруючи увагу на процесі творчості і його динаміку.

Отже, ми розглянули історію театру стародавніх країн, античності, європейських держав. Кожен період мав свою специфіку і національний колорит.

Історія російського театру не стала винятком, але у російського театру кінця XIX - початку XX ст. особлива роль: він зробив величезний вплив на всю подальшу світову театральну культуру. Знаменита система К. С. Станіславського, драматургічний талант А. П. Чехова, майстерність російського балету стали надбанням світового театру - вони не мають ні часових, ні національних кордонів.