15. Технічний аналіз ринку цінних паперів

Технічний аналіз (англ. Technical analysis) — прогнозування зміни ціни в майбутньому на основі аналізу зміни ціни у минулому. У його основі лежить аналіз часових рядів ціни — «чартів» (від англ. chart). Окрім цінових рядів, в технічному аналізі використовується інформація про об'єми торгів та інші статистичні дані. Найчастіше методи технічного аналізу використовуються для аналізу цін, що змінюються вільно, наприклад, на біржах.

У технічному аналізі розроблено безліч різноманітних інструментів та методів, але всі вони засновані на одному загальному припущенні — шляхом аналізу часових рядів за допомогою виділення трендів (на основі патернів і технічних індикаторів) можливо спрогнозувати поведінку ціни в майбутньому.

Існують відмінності в методах технічного аналізу на Forex та на біржовому фондовому ринку. Наприклад, на валютному ринку операції укладаються між банками і об'єми операцій не публікуються, кожен банк може публікувати лише свої котирування, операції відбуваються цілодобово, включаючи вихідні дні. На біржах ціни і об'єми операцій публікують спеціальні комісії, торгівля ведеться в рамках часу торгівельних сесій. Проте, загальні принципи технічного аналізу на всіх ринках однакові.

Технічний аналіз базується на наступних основних постулатах, що слідують з теорії Доу, розробленої Чарльзом Доу у 1900 році:

1.Ринок враховує все

2.Рух ринку підкоряється тенденціям

3.Історія повторюється

Весь технічний аналіз умовно можна поділити на два напрями, в залежності від методів, що застосовуються:

• класичний технічний аналіз, оснований на вивченні та аналізі саме цінових графіків;

• комп’ютерний технічний аналіз, оснований на використанні методів математичної статистики (математичний аналіз) і спеціальних алгоритмів обробки даних (значень ціни).

16. Поняття фінансового посередництва, його значення. Види фінансових інститутів, їх характеристика

Фіна́нсовий посере́дник — юридична особа, що на підставі ліцензії (дозволу) здійснює визначену законодавством комерційну (інвестиційні фонди та інвестиційні компанії), представницьку (довірчі товариства) або посередницьку (торговці цінними паперами, комерційні банки) діяльність стосовно обігу приватизаційних паперів, або філія цієї юридичної особи.

До числа фінансових посередників відносяться:

Кредитні організації:

• Банки, які здійснюють переважну частку всіх кредитних операцій в економіці;

• Кредитні спілки, кредитні кооперативи, ощадні асоціації і т. п .;

• Небанківські кредитні організації, що обслуговують, зазвичай, заздалегідь відоме коло осіб в конкретному районі;

Страхові організації, пенсійні фонди, пайові інвестиційні компанії та ін. Відмітна особливість цих організацій від банків полягає в тому, що: вони не приймають депозитів і не впливають на кількість грошей в обігу; тут організовується зв'язок між особою і всією сукупністю осіб, зацікавлених в страхуванні та пенсійному забезпеченні; дані посередники, на відміну від банків, не платять доходи (проценти) за внесені кошти, але вони оплачують пенсії і здійснюють страхові виплати за договорами; платежі в страхові та пенсійні фонди частково обов'язкові (вклади в кредитні організації суто добровільні); комерційна діяльність страхових і пенсійних фондів жорстко регламентована, щоб уникнути небезпеки їх банкрутства.

Фінансові посередники відіграють активну роль на фінансовому ринку.

Фінансові інститути можна умовно поділити на установи, організації, на які покладено роль фінансових посередників при виконанні певних функцій фінансової системи і ті, на які покладено роль регуляторів. Серед перших: страхові компанії (основна діяльність - управління ризиками, формування заощаджень, інвестування), комерційні банки (кредитування, здійснення розрахунків, формування заощаджень), недержавні пенсійні фонди (формування заощаджень, інвестування), фондові біржі (забезпечення подрібнення капіталу підприємств серед значної кількості власників, фінансове інформування, об'єднання фінансових ресурсів через торгівлю цінними паперами) тощо. Всі зазначені інститути покликані забезпечувати ліквідність фінансових активів, з якими вони працюють, а також функцію можливості накопичення багатства.

До фінансових інститутів-регуляторів можна віднести державні фінансові установи. В Україні це, по-перше, Міністерство фінансів України разом з підпорядкованими установами такими, як Державна податкова Адміністрація України, Державне казначейство України, Головне контрольно-ревізійне Управління України, Митна служба України, вони здійснюють бюджетно-податкове, митне регулювання та фінансовий бюджетний контроль. По-друге, Національний банк України, який здійснює монетарне, валютне регулювання, а також контроль за діяльністю банківської системи. По-третє, Рахункова палата як представник законодавчого органу - Верховної ради України. По-четверте, інші інститути-регулятори,такі, як Державний комітет з регулювання цінних паперів та фінансових ринків (ДКЦПФР), Держфінпослуг, НАКСУ, Державний пенсійний фонд тощо, які здійснюють регулювання окремих секторів фінансової системи. Фінансові інститути-регулятори забезпечують виконання функції фінансової системи із здійснення фінансового макрорегулювання національної економіки.