ми соціологічних опитувань найпоширеніший серед дорослих громадян, молоді в Україні на початок XXI ст. націонал-демок­ ратичний тип політичної свідомості. Поруч з ним межує націо­ нал-консервативний. При цьому слід зауважити, що новизна, суперечливий характер розвитку процесів, які відбуваються нині в Україні, непослідовність і нерішучість у реформуванні суспільства тих, хто стоїть при владі, зумовили появу не тільки позитивних явищ — розкріпачення масової свідомості, розхиту­ вання традиційних тоталітарних структур, політичних установ,

ай негативних.

Зогляду на це нині політична свідомість громадян України має характер своєрідної розколотої свідомості. На її рівні та особливостях позначаються кризові явища в економіці, соціаль­ ній життєдіяльності. Саме під їх впливом молоде покоління значною мірою виховується в атмосфері духовного зубожіння, спустошення, бездушності, аморальності, зневаги до батьків, зневіри в майбутнє. Некритичне перенесення на наш національ­ ний ґрунт сумнівних цінностей та моральних норм сучасної ма­ сової культури насамперед західного світу значною мірою де­ формувало свідомість, психологію населення загалом і молоді особливо. Не допомагають тут і спроби реанімації релігійної сві­ домості — у середовищі, де панує зло, насильство, аморальність, вони виглядають недостатньо щирими і малосприйнятні. Усе це призвело до того, що рівень політичної свідомості громадян в Україні останнім часом дещо знизився і суттєвих змін на краще поки що не спостерігається.

Отже, доводиться констатувати, що загалом сучасний рівень політичної свідомості українства ще доволі низький, що нега­ тивно позначається й на його політичній активності. І це не може не турбувати.

7.6. Психологічні особливості політичних технологій

Політика неможлива без відповідних дій, відносин, спілку­ вання між її суб’єктами.

Спілкування — це відносини сторін, спрямовані на досягнен­ ня певної мети. Воно має такі основні компоненти:

343

•змістовну частину, тобто те, для чого, власне, спілкування здійснюється, яка його мета;

•структуру, що виявляється в певній формі, в якій спілку­ вання, власне, і відбувається;

•конкретні дії, завдяки яким здійснюється спілкування. Спілкування поділяють на позитивне (спрямоване на набут­

тя, придбання чогось) і негативне (пов’язане з позбавленням, втратою чогось). Залежно від цього спілкування має різні цілі, спрямованість, форму, результат.

Політичну психологію, її особливості можна і слід розгляда­ ти у процесі саме здійснення певних політичних технологій.

Успіх у політиці, політичній діяльності досягається завдяки багатьом обставинам, але найбільшою мірою залежить від осо­ бистих психологічних якостей політика, його підготовленості до такої діяльності. Йдеться не лише про його знання, здібності, а й про особистісні риси і якості та відповідну підготовленість до політичної роботи, тобто вміння людини, політика, громадсько­ го діяча застосовувати певні політичні технології. У свою чергу, політичні технології є сукупністю цілеспрямованих дій, зорієн­ тованих на досягнення відповідного політичного результату як методу “перетворення” об’єктивних законів політики на ме­ ханізм управління, тобто перекладу з абстрактної мови політич­ ної науки на конкретну мову рішень, документів, нормативів, вказівок, що регламентують діяльність людей і стимулюють їх на якнайефективніше досягнення зазначеної мети.

Більш-менш сталого визначення поняття “політичні техно­ логії” у сучасній літературі немає. Чи не найпершим спробу виз­ начити це поняття зробив український політолог Д. Видрін. На його думку, політичні технології — це система способів і шляхів досягнення бажаних результатів у політиці. Він дослідив також окремі механізми політичної діяльності, методи боротьби за вла­ ду, психологічні аспекти політичного лідерства, класифікував політичні технології на власне технології та антитехнології. І хоча зроблено це було на науково-популярному рівні, однак по­ чаток глибокого вивчення політичних технологій як важливого атрибуту і механізму політики було покладено.

Докладніше поняття “політичні технології” розкрив відомий український політолог А. Пойченко. Політичні технології, стверджує він, є системою послідовних дій (політичного суб’єк­

344

та), спрямованих на досягнення необхідного політичного ре­ зультату.

Окремі аспекти політичних технологій вивчали і вивчають В. Бебик, А. Білоус, Є. Головаха, М. Лагунова, М. Головатий, С. Одарич, М. Михальченко, С. Рябов, В. Ребкало, М. Томенко та інші дослідники в Україні.

Значним кроком до розширення і поглиблення поняття “полі­ тичні технології” стала дисертація молодого українського політо­ лога К. Ващенка, в якій автор, розглядаючи політичні технології в їх дії, динамічні використання, врахував їх політико-культур­ ний зміст, увів термін “базові політичні технології”, до яких за­ рахував технології організації та здійснення виборів, а також технології запобігання соціально-політичним конфліктам та їх розв’язання, забезпечення консенсусу в суспільстві.

Політичні технології, а понад усе їх характер, особливості, зумовлені сутністю політичного процесу як сукупної діяльності суб’єктів політики. Саме політичний процес охоплює найрізно­ манітніші види політичної діяльності в межах конкретної полі­ тичної системи.

Політичні технології мають певний характер і особливості, механізм дії і впливу як на окремих громадян, так і на суспільс­ тво загалом. Проте застосування політичних технологій, їх

дієвість багато в чому залежать саме від психологічного складу характеру того, хто їх використовує. Крім того, особливості їх використання значною мірою зумовлені рівнем загальної і полі­ тичної культури суб’єкта політики. Йдеться про конкретного

політика, його людські індивідуальні якості, рівень моралі, гро­ мадянської свідомості, відповідальності за свої дії не лише пе­ ред власною совістю, а й перед людьми, яких стосується його політична діяльність. Звідси гостро постає питання про мораль­ ність політичних дій, вчинків конкретного політика, політичної партії, об’єднання, органів влади, інших суб’єктів політичного процесу. Отже, не можна спрощено сприймати і поділяти дум­ ки, що політика, мовляв, — брудна справа, бо за кожною полі­ тичною дією стоїть конкретна особа чи особи, які є джерелом, ініціаторами, виконавцями таких дій. Та й вони ж насамперед розпоряджаються результатами, наслідками таких дій.

Політичні технології є системою засобів, завдяки яким ре­ алізуються політичні цінності, інтереси. Вони є невіддільним

345

структурним елементом політичної культури окремих суб’єктів політики, суспільства загалом.

Розрізняють політичні технології демократичні та недемократичні. Це означає, що суб’єкти з недемократичною політич­ ною культурою практично неспроможні використовувати де­ мократичні технології, і навпаки. Свідченням цього є конкретні факти політичного життя.

Існують базові та другорядні політичні технології.

До базових належать технології, які використовуються під час організації і проведення виборчих кампаній, запобігають со­ ціально-політичним конфліктам, унеможливлюють конфлікти, глибокі кризи, сприяють їх розв’язанню, досягненню політич­ ного консенсусу в суспільстві.

До другорядних зараховують, зокрема, технології прийняття окремих політичних рішень, організації масових політичних акцій — зборів, мітингів, маніфестацій тощо.

Політичні технології розрізняють загальні, що значною мірою стосуються інтересів багатьох суб’єктів політичного про­ цесу, та індивідуальні, притаманні окремим суб’єктам полі­ тики.

Серед загальних найвідоміші та найпоширеніші технології, що стосуються завоювання та утримання влади. Це, зокрема, виборчий процес як комплекс спеціальних технологій, техноло­ гій утримання влади.

Індивідуальні технології політики використовують для до­ сягнення популярності насамперед у процесі політичної діяль­ ності. Ці технології залежать від уміння політиків контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об’єднання, політичної сили тощо), вести дискусію, виголошувати промови, виступати перед аудиторією, керувати мітингом, зборами, удосконалювати власний імідж та ін.

Характер та особливості використання індивідуальних і за­ гальних політичних технологій потребують окремого розгляду, чим і займається така наука, як політичний менеджмент.

Політичні технології базуються і реалізуються насамперед на певному, часто надто специфічному сприйнятті людиною навколишньої дійсності, на реакціях щодо такої дійсності. До того ж політичні технології пов’язані безпосередньо з конкрет­ ними соціальними ролями, які постійно виконує людина. Так,

346

для досягнення успіху в політиці, політичній діяльності різні за характером політичні технології використовуватиме звичайний робітник або військовослужбовець, активіст чи лідер політичної партії тощо. Іншими словами, він використовуватиме їх з ура­ хуванням як загальних особливостей таких технологій, так і відповідно до власних професійних особливостей.

Якщо окремо розглянути політичну діяльність, то неодмінно слід торкнутися її мотиваційної бази або мотиваційної структу­ ри. Таку структуру становлять знання ситуації, в якій суб’єкт реалізує власну мету, система певних цінностей і норм, а також особистісні схильності й емоції.

Політичну діяльність загалом зумовлює ідеологія як визна­ чальний фактор, основний спонукальний рушій.

Розрізняють психологічну установку і психологічну готов­ ність до політичних (як і інших) дій.

Психологічна установка — це певна схильність до сприй­ няття установки і потім відповідної дії.

Психологічна готовність — це наявність певної психологіч­ ної установки на досягнення очікуваного результату.

Психологічна готовність до політичних дій є обов’язковою умовою початку і ефективного завершення політичної діяль­ ності. Така готовність передбачає єдність усіх елементів майбут­ ньої дії. Відомий російський соціальний психолог Б. Паригін називає психологічну готовність своєрідним пусковим механіз­ мом діяльності. “Психологічна готовність до початку діяль­ ності, — на його думку, — визначається передусім складністю подолання психологічного бар’єру на її старті. За останнім (тоб­ то бар’єром) завжди стоять сумніви і вагання, пов’язані з пере­ живаннями труднощів того, що треба зробити; дається взнаки тут і фактор упевненості або невпевненості у своїх силах, у вда­ лому або невдалому виборі часу дії та ін.” [127, с. 196].

Особливості використання політичних технологій пов’язані з тим, до кого вони застосовуються: окремої людини, групи лю­ дей, політичного об’єднання, політичної партії, великої групи виборців, усіх громадян країни.

Індивідуальні політичні технології використовують окремі політики, громадські, державні діячі, а загальні, як правило, колективні суб’єкти політичного процесу — групи тиску, полі­ тичні партії, лобістські групи, громадські об’єднання тощо.

347

До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій,

якими повинен володіти окремий політик, належать такі: пуб­

лічний виступ; участь у бесідах, дискусіях; розв’язання конф­ ліктів; прогнозування в політичній діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підготовка матеріалів для друкованих засобів ма­ сової інформації. Кожна з таких технологій має певні особли­ вості використання, завдяки чому створюється імідж політика, досягаються його авторитет і популярність серед широкого зага­ лу, формується і збагачується досвід політичної діяльності, за­ безпечується успіх у ній. А головне — використання тих чи ін­ ших технологій має на меті врахування індивідуальних, у тому числі психологічних, особливостей політика.

Для демонстрації складових кожної з таких технологій роз­ глянемо, зокрема, практику здійснення публічних виступів політика, без яких, як відомо, політичну діяльність практично неможливо уявити.

Насамперед бажано заздалегідь знати час виступу, визначити його мету, відповідно підготуватися до спілкування з ауди­ торією, вивчити її особливості.

Під час підготовки до виступу як мінімум складають його тези (визначають структуру). Звідси й потреба у збиранні та оп­ рацюванні матеріалу, визначенні особливостей виступу залежно від суті, характеру, спрямування розмови, необхідність відпові­ дей на запитання після виступу. Підготовка до виступу передба­ чає також роботу над зовнішністю, жестикуляцією, диханням тощо. Усе перелічене разом і становитиме технологію політич­ ного виступу як відповідальної і складної справи. У такий спосіб можна розкласти, змоделювати будь-яку політичну технологію.

Особливість індивідуальних політичних технологій полягає в тому, що домінуючими в них завжди залишаються індивіду­ альні риси, якості, ознаки, відмінності, особливості конкретно­ го політика. Саме вони відповідно виокремлюються і в подаль­ шому якомога помітніше експлуатуються в інтересах політика.

До найзагальніших і найпоширеніших належать технології прийняття політичного рішення та технології проведення вибор­ чих кампаній.

Технології прийняття політичного рішення — це процес ре­ алізації політичної мети на основі опрацювання нагромадженої інформації. Будь-яке політичне рішення є невіддільним елемен­

348

том політичного процесу і результатом попередніх дій. Під полі­

тичним рішенням розуміють процес, під час якого елементи структури, послідовно розвиваючись, передають один одному нагромаджену інформацію та вироблені команди. Іншими сло­ вами, політичне рішення є елементом політичного процесу і не може перебувати у статичному стані, не розвиваючись. Рішен­ ня — це результат певних попередніх дій, що зумовили появу проблеми, на вирішення якої і спрямоване таке рішення.

Політичні рішення класифікують за їх спрямованістю на розв’язання конкретної проблеми: рішення правильне — про­ блема вирішується в напрямку наближення до мети; рішення нейтральне — проблема залишається на тому самому рівні, що й раніше; рішення неправильне — проблема загострюється, за­ гальна ситуація погіршується.

Політичні рішення кваліфікують як правові та неправові. У

першому випадку це рішення, прийняті згідно з демократични­ ми засадами конституції конкретної країни, законами та розпо­ рядчими актами, що діють у державі, у другому — прийняті всупереч їм, а отже, їх доля важкопрогнозована.

Політичні рішення кваліфікують також на основі суб’єктно-

об’єктних відносин. При цьому суб’єкт влади може під час прий­ няття рішення одночасно бути і його об’єктом. Так, Верховна Рада України приймає певні рішення щодо організації власної діяльності, що цілком природно і необхідно.

Політичні рішення класифікують ще за змістом, тобто за­ лежно від того, якою мірою прийняті рішення охоплюють конк­ ретні політичні відносини, відповідають їх суті, характеру і особливостям.

Політичні рішення поділяють на програмовані та непрогра­ мовані, або на традиційні та нетрадиційні. На відміну від пер­ ших другі характеризуються певною новизною, оригінальністю підходів і шляхів до розв’язання політичних проблем.

За ступенем значущості розрізняють значні політичні рішен­ ня, або кардинальні, чергові (що принципово, радикально стану справ не змінюють), і нейтральні. Останні найчастіше прийма­ ються з другорядних суспільно-політичних питань, наприклад, утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робо­ чих груп тощо, і принципово на стан справ у державі не вплива­ ють.

349

Можлива класифікація політичних рішень за певними термі­ нами їх дії, виконання, реалізації: довготривалі, безперервної дії та короткотривалі. До перших, наприклад, належать мора­ торії, до других — дія багатьох статей конституції країни, а до третіх — рішення про заборону мітингів, пікетів, страйків тощо.

За часовою спрямованістю політичні рішення поділяють на

прогностичні, своєчасні та пізні. Звісно, можуть бути й інші класифікації політичних рішень залежно від того, які ознаки, характеристики при цьому беруть за основу.

Розглянемо технологію прийняття і реалізації політичного рішення докладніше з урахуванням окремих складових цього процесу, тобто як політичну технологію, включаючи аналіз еле­ ментів психологічного характеру.

Процес прийняття політичного рішення передбачає кілька етапів: підготовчий — відбір інформації, її аналіз; розробка про­ екту рішення (проекту програми); затвердження рішення і при­ йняття його до виконання; реалізація прийнятого рішення; ав­ тономне існування результатів прийнятого рішення, поширення його наслідків.

Ефективний перебіг зазначених етапів, а також забезпечення прийняття рішення, адекватного дійсності, ситуації, залежить від двох складових — компетентності тих, хто готує політичне рішення, і якнайповнішого розуміння та врахування громадсь­ кої думки, суспільно-політичної ситуації.

Підготовку і прийняття політичного рішення розпочинають з аналізу суспільно-політичних відносин у тій сфері, якої сто­ сується майбутнє рішення. Спочатку постає потреба своєрідної перевірки реальності, а не позірності таких відносин, тобто з’ясування того, чи не є певні відносини псевдовідносинами, тобто якою мірою вони об’єктивні, реальні.

Далі серед багатьох подій і явищ необхідно визначити тенден­ ційні, їх сутність, особливості. При цьому постає проблема до­ ступу до окремих джерел інформації, що ускладнює об’єктивне пізнання багатьох суб’єктів і складових політичного процесу. Як відомо, за умов тоталітаризму великі державні структури, особливо силові, були абсолютно недоступні для будь-якого вив­ чення і аналізу ззовні й навіть неупередженими людьми та структурами.

350

Після аналізу суспільно-політичної ситуації настає етап роз­ робки проекту політичного рішення однією особою або групою осіб. У разі колективної розробки політичного рішення існує більше можливостей для творчості, спроб знайти серед альтер­ нативних поглядів такий, що задовольняє інтереси більшості. Особливо важливо колективно працювати над розробкою рі­ шень, що стосуються інтересів великої групи людей, — консти­ туцій, меморандумів, програм і заяв політичних партій, об’єднань, груп тощо. На цьому етапі велике значення має виз­ начення перспективи рішення, тобто прогностичний аналіз діє­ вості, результативності рішення, якою мірою воно сприятиме розв’язанню проблем, що існують у суспільстві, між суб’єктами політичного процесу.

Наступний етап — затвердження політичного рішення і при­ йняття його до виконання. Іноді це пов’язано з гострою, безком­ промісною політичною боротьбою, хоча в парламентах, окремих політичних партіях давно напрацьовано певний механізм, поря­ док розгляду і прийняття рішень. Особливо складний цей про­ цес у країнах зі слабкими демократичними засадами і традиція­ ми, де немає чіткого поділу і механізмів противаг між різними гілками влади, не структуровано політичні партії, об’єднання. Усе це часто призводить до прийняття недосконалих, а то й не­ легітимних рішень, а тому не створює відповідних умов для їх реалізації. Легітимність рішень — це насамперед їх дотриман­ ня, відповідність чинним законам. Водночас легітимність багато в чому зумовлена тим, як сприймають громадяни ідею, зміст політичного рішення. Усе це створює умови для легітимності, а отже, реально забезпечує виконання прийнятого рішення. Що меншою мірою легітимні закон, політичне рішення, то більшою мірою вони сприяють появі різних “груп тиску”, лобістських груп, спричинюють незгоду з боку окремих політиків, політич­ них сил. У демократичних суспільствах лобіювання певних рі­ шень, законів з часом набуло цивілізованих, демократичних форм, а тому стимулює ефективніше виконання прийнятого рі­ шення, прискорює процес його дії.

Часто певними політичними силами рішення або опротесто­ вуються, або лобіюються. Вирізняють такі форми лобіювання: офіційні виступи в парламентах, на з’їздах, інших зборах полі­

351

тичних партій, у засобах масової інформації, організація над­ ходження листів, телеграм, дзвінків тощо.

Реалізація ухваленого політичного рішення — процес склад­ ний, часто довготривалий і суперечливий, позаяк пов’язаний з відповідними змінами в розвитку соціально-політичної, еконо­ мічної та іншої ситуації в регіоні, країні. Після прийняття пев­ ного політичного рішення, як правило, виникає ситуація бага­ товекторності в розвитку політичного процесу, і до того ж вона виявляється далеко не завжди прогнозованою. Це потребує від усіх причетних до розробки і прийняття такого рішення повсяк­ денних зусиль щодо його реалізації, а не виключено — і допов­ нення до рішення або радикального його доопрацювання, зміни на краще.

Технології прийняття політичних рішень великою мірою зу­ мовлені характером політичного режиму. В авторитарних, то­ талітарних політичних режимах рішення будь-якого рівня на­ магаються приймати закрито, секретно, вузьким колом осіб незважаючи на політичних супротивників, опозицію, у демок­ ратичних режимах, навпаки, шляхом чітко визначених проце­ дур, вдаючись до компромісів, узгоджень, консенсусів. Це дає змогу позбавити суспільство зайвих соціальних, політичних конфліктів, забезпечує його стабільніший розвиток.

Центральною проблемою політичної діяльності, політичної участі, а отже, використання різноманітних політичних техно­ логій є влада.

Завоювання і утримання влади забезпечуються двома шля­ хами: насильством, авторитаризмом, або демократично. Іноді обидва ці шляхи поєднуються або взаємодоповнюються залежно від конкретної політичної ситуації, її складності, гостроти.

У боротьбі за владу використовують багато різних політич­ них технологій, включаючи і відвертий популізм, однак найпо­ ширеніші технології, які в комплексі становлять і забезпечують виборчий процес.

Відповідно до використовуваних технологій існують і різні виборчі системи. У світовій практиці існують виборчі системи насамперед мажоритарні, пропорційні, змішані, куріальні.

Мажоритарні виборчі системи найпростіші, а тому й найпо­ ширеніші. Вони, у свою чергу, поділяються на одно-, багатоман­ датні та проференційні мажоритарні системи.

352

Пропорційні виборчі системи будуються і здійснюються за принципом розподілу депутатських мандатів пропорційно кіль­ кості голосів, поданих за конкретну політичну партію в багато­ мандатних виборчих округах.

Змішані виборчі системи — це комбінація елементів пропор­ ційної і мажоритарної систем. Прикладом функціонування та­ кої системи є виборча система у ФРН, де половина депутатів на­ ціонального парламенту (бундестагу) обирається за принципами одномандатної системи, а друга — за пропорційною системою.

Так звані куріальні виборчі системи використовують тоді, коли постає потреба забезпечити на основі певних норм пред­ ставництво у вищих законодавчих органах влади невеликих ет­ нічних або соціальних груп. При цьому норми представництва визначаються для кожної курії, під які й створюються виборчі округи. До країн з куріальною виборчою системою належать Зімбабве, Фіджі, Нова Зеландія та ін.

Виборчі технології — це сума політико-організаційних, ін­ формаційних, пропагандистських та інших дій з метою приве­ дення до влади окремого політика, групи політиків чи відповід­ ної політичної організації, об’єднання, сили. Тому вони багато в чому враховують і використовують психологічні аспекти та ста­ ни об’єктів і суб’єктів політики.

Основні виборчі технології пов’язані, зокрема, з виборчими кампаніями, їх використовують починаючи з формування ко­ манди кандидата або іншого суб’єкта політики, політичного процесу. Виборчі технології мають певні особливості. Так, ко­ манда кандидата на виборах повинна складатися з таких підроз­ ділів або груп: політичного аналізу; роботи із засобами масової інформації; підготовки і поширення матеріалів; підготовки ма­ теріалів для преси і виступів; організації масових заходів; акцій “швидкого реагування”. Кожна з таких груп виконує конкретні функції, тісно взаємодіє з іншими групами, функціонує для ре­ алізації єдиної програми і мети.

У процесі виборчої кампанії політичні технології застосову­ ють послідовно. Так, розпочинати передвиборну кампанію слід з ґрунтовного аналізу політичної ситуації як у виборчому окрузі, регіоні, так і у країні загалом. Предметом такого аналізу є істо­ ричні та географічні особливості округу, його соціально-демог­ рафічний “портрет”; соціально-економічна ситуація в ньому;

353

політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); ре­ зультати попередніх виборів (розстановка політичних сил); на­ явність впливових політиків, громадських діячів, неформаль­ них лідерів; характеристика засобів масової інформації; дані про основних конкурентів тощо.

На підставі результатів аналізу команда кандидата розробляє відповідну стратегію виборчої кампанії. У ній враховують силь­ ні та слабкі сторони суперників, ситуацію у виборчому окрузі, актуальні питання, основні принципи, засоби здійснення вибор­ чої кампанії, створення іміджу кандидата та ін.

Окремого аналізу потребує технологія підготовки програми кандидата, політичної партії, об’єднання на виборах. Якщо йдеться, зокрема, про підготовку програми конкретного канди­ дата, то важливо, щоб вона містила відповіді на найзлободен­ ніші для виборців питання і проблеми — соціальні, економічні, політичні, духовні, етнокультурні та ін.; була чіткою, зрозумі­ лою і разом з тим логічно побудованою, структурно-змістовною; однозначно відповідала на запитання “що”, “коли” і “як” пропо­ нується зробити в регіоні задля розв’язання існуючих проблем.

Напередодні виборів у процесі підготовки виборчої програми, як зазначалося, вивчається громадська думка в окрузі. З цією метою використовують соціологічні та експертні опитування, роботу зі спеціальними фокус-групами як різновид групового інтерв’ю.

Окремо можна назвати політичні технології, що стосуються підготовки і виступу перед аудиторією (виборцями), на радіо, телебаченні, в інших засобах масової інформації, участі в дис­ кусіях, дебатах тощо.

Кожна з перелічених акцій має відповідну технологію, її не­ обхідно ретельно готувати з урахуванням особливостей її впливу на громадян, електорат. Проілюструємо це на прикладі підго­ товки до виступу на телебаченні.

Готуючись до такого виступу, насамперед слід отримати по­ передню інформацію про телепередачу: її назву, час вашої появи на екрані, вид телепередачі (інформаційна програма, дебати, дискусія, телеінтерв’ю), її сценарій, регламент передачі та влас­ ний, відомості про інших учасників (якщо вони є), режим пере­ дачі (прямий ефір, запис, а потім трансляція після опрацювання матеріалу), дані про ведучого. Ці та інші дані дадуть змогу як­

354