shpori_ist_ukr_kult (1)норм

1. Культура – комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних, емоційних рис суспільства, що включабть в себе різні мистецтва та спосіб життя, основні правила людського бутя, системи цінностей, традицій і вірувань. Слово «культура» — означає обробку, догляд, поліпшення. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н. е.).

Найближчими для нашого розуміння були думки римських Варрона, Колумелла (І ст. до н. е.). Вони пропонували такі способи організації сільського господарства, які підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість.

Етапи наукового визначення сутності культури збігаються з етапами становлення культурології як науки:

1). Античність - XVIII ст. - зародження культурологічного знання; 2). XVIII - XIX ст. - культура як цілісне явище стає предметом дослідження філософії та етнографії; 3). Середина XIX століття - культурологія формується як окрема сфера знання, що досліджує сутність культури та процеси її існування

Культура як суспільно-історичне явище характеризується поліфункціональністю

- Пізнавальна функція  фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху;

- Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду;

- Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми;

- Регулятивна функція реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві;

- Аксіологічна функція вона виражає якісний стан культури..

- Світоглядна функція  виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових;.

- Виховна функція виражається в тому, що культура пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, і виступає фактором саморозвитку людства.

2. Етні́чна культу́ра - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених певним етносом впродовж його історії на його власній території засобами етнічного самовираження і не включає імпортних зразків. Різниця між національними культурами різних етносів полягає, насамперед, у процесі вибору-добору тих, чи інших компонентів.

У процесі розвитку людства виникають різноманітні локальні культури, кожна, з яких має свої специфічні риси й особливостям. Це є наслідком розходжень у географічних і соціально-історичних умовах існування країн і народів і їхньої відносної відособленості друг від друга. Національна культура - це сукупність символів, вірувань переконань цінностей, норм зразків поводження, які характеризують духовне життя людського співтовариства в тій або іншій країні, державі. У державіможе бути одна національна культура.

Отже, різниця між етнічною і націонгальною культурою, така, що етнічна культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених певним етносом впродовж його історії на його власній території, і таких етнічних культур в країні може бути декілька, а національна культра – це сукупність символів, вірувань переконань цінностей, норм зразків поводження, які характеризують духовне життя людського співтовариства в країні, державі (тільки одній і характеризують культуру країни загалом).

Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Усередині національних культур виділяють субкультури. Це культури окремих демографічних або соціальних шарів і груп їхньої відмінності, що втілюють у собі, їхнього способу життя, мислення й поводження від культурних загальнонаціональних норм.

Особливу роль у розвитку культури того або іншого соціуму мають конфесіональні субкультури, які складається на основі приналежності до того або іншого віросповідання. Коли субкультура відходить від загальнонаціональної, то перетворюється культури в контркультуру.

Структура культурного життя України представляє своєрідну тріаду. По-перше, це вітчизняна, загальнонаціональна; по-друге, змішана культура, що народжується в національних утвореннях на території; і  по-третє, властиво національна культура живучої в країні націй.

У Радянському Союзі у свій час існувала тверда директивна формула про культуру національної за формою й соціалістичної по змісту. Сучасна національна культура починається зі спадщини, що достались країні після одержання незалежності, з тих рубежів, звідки починався новий культурний рух у багатонаціональній державі. 

3. Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її носія — українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формування.

Періоди розвитку укр. культ.:

І період  охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття. Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави — Київської Русі, тощо.

ІІ період  припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу. Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави

 ІІІ період  припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни,а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть. 

IV період  припадає на козацько-гетьманську добу. Розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, ренесансу, реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. 

V період  охоплює часовий відтінок в 150 років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття.Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові. Перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу.

 VI період  є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років. Культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади,тощо.

VII період  тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями.

4. Феноменальність української культури породжувалась і формувалась найбільшою мірою просторово - геогріфічним та історичним чинниками. І це тісно пов’язано з нинішніми реаліями становлення незалежної України, формування її матеріальних, духовних, моральних цінностей. Географічний, історичний та мовний чинники-найдавніші і найтриваліші в історії людства ще з доісторичних епох, з часів унікальної трипільської цивілізації. Історію української культури розглядають через призму національної культури. Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких-географічні, господарські, побутові, ідеологічні. державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності. Українська культура-органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури. Треба звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.

Одною з ознака феноманельностті української культури - є те, що її генеза, її виникнення і становлення відбувалось на споконвічній батьківській землі, на її тисячолітніх чорноземах . Подібного багатства нема в жодній культурі. Суттєві ознаки нашої культури, її внутрішні і зовнішні історичні виміри проявляються, як в часових, просторових чинниках, так і свідомісних, духовних.

Тобто, одним з найголовніших сегментів феномену української культури є її історизм, глибока заглибленість в історію, адже земля наша і сьогодні найбагатша, найдавніша, найпристосовніша для проживання, для культурно-цивілізаційного творення.

5. За новими науковими дани­ми, людина почала жити на території України мільйон років до нашого часу. В середині 70-х рр. XX ст. київський вчений Владислав Гладилін знайшов біля села Королеве на Закарпатті сто­янку первісної людини. На цьому місці виявлено знахідки 16 куль­турних шарів палеолітичних часів (знаряддя праці пітекант­ропів, неандертальців, кроманьйонців).

Епоха палеоліту (200 тис. - 10 тис. років до Н. X.) засвідчує існування на території України певної культури. Саме в ці часи: -        люди набувають вміння добувати і використовувати вогонь; -        удосконалюють знаряддя праці житло будується з дерева (жер­дин), кісток; -         виготовляють прикраси, що нагадують людину, фігури тварин;

-        з'являються зачатки релігійних вірувань (анімізм, магія, то­темізм, фетишизм), а разом з ними елементи мистецтва.

В добу мезоліту (10 тис. - 7 тис. років до Н. X.):  -         на Україну пришили лук і стріли;

-         розвивається рибальство, приручено собаку; -         започатковуються форми первісної племінної організації; -        основою суспільного устрою стає матріархат; -        для обробки дерева використовується долото, сокира, тесло; -        виготовляються нові знаряддя праці - ножі, кинджали, спи­си з ріжучими кам'яними пластинами, лук тощо.

Яскравим зразком української культури пізнього палеоліту і неоліту є трипільська культура.  Зміни, що відбулись в епоху бронзи (2 тис. років до Н. X.):  -        настав кінець етнічної, суспільної та культурної стабільності; -        маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі; -        розвивається металургія бронзи, з'являється значна кількість металевих знарядь, у деяких племен з'являється плуг; -        з'явились садівництво, городниц­тво, ремісництво;

-        відбувається активна асиміля­ція або місцевого населення, або пришельців, у результаті з'являється неокресленість меж тогочасних культурних утворень; -        індоєвропейці принесли з собою на територію України дуже важ­ливі культурні елементи. В суспільній сфері - цепатріархат, у духовній - культ Сонця та розвине­ну флективну мову.

Початок залізної доби (з І тис. років до Н. X.) на території України пов'язаний з кіммерійською культу­рою,а трохи пізніше - зі скіфською культурою та ранніми слов'янськими культурами. У І тис. до Н. X. територія України потрапила у сферу впливу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурних традицій ук­раїнців. Культура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корін­ням своїм сягає мідного віку. Від скіфів українці успадкували керамічне і декоративне мистец­тво, низку, елементи одягу , деталі озброєння.

6. Історія українського культурного процесу ХХ ст. характерна виникненням доволі чисельної еміграції. Українська культура почала розвиватися у різних країнах Європи, Американського та Австралійського континентів.

Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався протягом наступних періодів. Щоб задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно-освітню діяльність. Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.

Саме за кордоном України була втілена в життя ідея незалежної української освіти та науки. Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундаментатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками ─ С. Дністрянський та М. Грушевський. У Парижі створено бібліотеку ім. Симона Петлюри. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», а також різноманітні профспілкові й творчі колективи.

Тому я вважаю що, українська культура в діаспорі ─ це культурне продовження тих культурних процесів, що розгорнулися в Україні на початку ХХ ст., розвиток тих напрямів, що були заборонені. Нині ми дуже мало знаємо про досягнення української діаспори, хоча не можна емігрантів відокремлювати від українців, які проживають на Україні. Ми маємо пишатися нашою діаспорою, тому що вона сприяє розвитку нашої науки. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність низки установ та організацій, підготувала грунт для подальшого піднесення української культури.

7. Одним з основних чинників розвитку нації є високий рівень її культури. Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти, зазнали розквіту різні види мистецтва та галузі науки.Основним змістом українського культурного оновлення і відродження на всіх етапах існування нашої держави була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків минулого й сучасного. Оскільки виклик національної свідомості українців ніколи не був вигідний їхнім сусідам, робилося все можливо, аби звести нанівець будь-які культурні здобутки України. І тепер, коли наша держава стала незалежною, надзвичайно важливою подією стало створення при Кабінеті Міністрів Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. Програма "Повернуті імена" поєднує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства "Україна", Фонду сприяння розвитку мистецтв України, які спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. А приховано тут чимало. В архівах, музеях, бібліотеках країни створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру за кордоном, адже багато років про неї чули тільки як про "незначну частину культури руського народу".Крім цього, з'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності й у комерційно створеній площині. Значного розвитку набула діяльність Товариства шанувальників української мови та "Просвіти" − не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше уваги приділяти проблемам розвитку національної культури. Яблуком розбрату серед політиків та громади лишається тільки мовне питання, довкола якого постійно виникають нові сутички та скандали.Українська культура розвивається не тільки в практичному, а й у теоретичному аспекті: осмисленню шляхів її розбудови присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії1). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих учених-культурологів.У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, які супроводжуються специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х − 90-х роках ("нова хвиля") постмодерністського характеру. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві.

Як бачимо, у суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі, як у найважливішому здобутку нації. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. За даними опитування Міністерства культури і туризму України, населення має досить високе бажання підвищувати рівень власної культури. Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед "зрушення в оволодінні громадянами державною мовою", яке закладає основи подальших позитивних змін.

8. На початку XXI ст., українське суспільство поєднує в собі надзвичайно широкий спектр культурних надбань тисячоліть, серед яких – релігійна, економічна, мовна, етнонаціональна, мистецька складові тощо. Виступаючи сегментами сучасної культури та мистецтва, ці складові важко, а іноді і взагалі не піддаються узагальненню. Тому актуальним є питання про подальшу долю сучасного культурного процесу в Україні, в якому визначальним чинником вирішення проблем є виявлення основних суперечностей цього процесу.Внаслідок потужного розвитку засобів масової комунікації та інформації сучасна культура впливає на архаїчну і традиційну культури багатьох народів світу. Масова культура саме тому є індикатором загального рівня культури суспільства, що вона дозволяє будь-якому індивіду мати, як зазначає С. Дрожжина, “особисті, індивідуальні бази даних і знань, вибрані за інтересами неосяжні фонди бібліотек, відео, освітні інформаційні системи, відкриває можливості для творчого і індивідуального спілкування”.Панорама культури ХХІ ст. досить барвиста. Сучасний тип культури характеризується досить швидкими змінами, що відбуваються в процесі безперервної модернізації. Джерелом знань, умінь, культурних навичок є соціалізована система виховання і навчання.Для України усна народна нематеріальна традиційна культура – народна пісенна творчість, фольклорний арсенал культури – завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності, власне, перспективи існування нації. Саме в народній пісенній творчості комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі неповторних національних ознак. Відтак, традиційна народна і сучасна культури – два полюси в широкому спектрі міжкультурних досліджень, що становлять одну із суперечностей сучасного культурного процесу в Україні.Українська культура, як і будь-яка інша, має функцію захисту та збереження національно-державної ідентичності. Незважаючи на те, що в сучасному культурному процесі в Україні відродження почуття національної ідентичності все частіше підміняється політизацією національного питання, багаторічними пошуками “національної ідеї”, що фактично заміщають практичні кроки, які необхідно робити для її ствердження, і що становить певні суперечності у цьому процесі, культура залишається важливим генератором національної ідентичності.Виходячи з розвитку світової цивілізації, можна стверджувати, що культура ХХІ ст. виробляє спільні риси, її становлення супроводжується акумулюванням досягнень національних культур, кожна з яких вносить щось своє в загальний розвиток. Національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня – без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури мають стати і вже стають надбанням усього світу і оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес. У зв’язку з цим, зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій – особливо в сучасній ситуації, коли українська культура прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Основою позитивних змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо зазначити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу “в знаннях з історії та національних особливостей української культури”, які становлять основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта – “загальною мірою”, бо стала приділяти їй більше часу тільки в останні роки.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян.

Більшість громадян важливим здобутком національної культури вважає “зрушення в оволодінні громадянами державною мовою”, яке закладає основи подальших позитивних змін, а також фольклору, звичаїв, народного мистецтва.

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, а з ними громадяни пов’язують образ своєї культури.

Меншого значення в системі національної культури громадяни надають релігії та рисам національного характеру.

9. Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.

Расою тут називаємо групу людей, що мають спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила протягом своєї історії і довгого проживання на спільній території.

Територія кожного народу має свої природні особливості і певною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг.

Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився “авантурничо-козацький” тип характеру.

Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу; починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі), стереотипии поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати “духом народу”. Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму і тому шкідлива для нації.

Національні відмінності — це перш за все відмінності в психології мислення, яка відображається насамперед у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу.

Отже, національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними у порівнянні з іншим етносом.

Соціопсихічні складники українського характеру тісно пов’язані з етнопсихічними. Структура української нації складна. Це чотири типи: нордійський, понтійський, динарський і остійський.

1) Нордійський тип характеризується красивою зовнішністю, високим зростом, світлим волоссям, блакитними очима, довгим обличчям з прямим тонким носом, розвинутим підборіддям. Розумова характеристика: витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість. Нордієць не терпить в інших розхлябаності, пліткарства, нестриманості у поведінці, галасу; він не вміє прощати, не любить сам каятися. Він не швидко знаходить собі друзів, заприязнюсться далеко не з кожним. Дуже вибагливий до товариства, до свого оточення, і, коли не знаходить такого, віддає перевагу самотності. Понад усе цінує власну свободу, але більше відданий громадській ідеї, ніж своїй родині. Це тип державного мужа, аристократа, полководця. Він у всьому вивищується над натовпом. Нордійська раса найбільше поширена. в Скандинавії, Англії, Бельгії, на півночі Німеччини, у Франції. В Україні ієрархія цих каст мала такий вигляд: князь (король, каган), воїни (староукраїнські бояри), хлібороби (землевласники, що працювали на землі), наймити (раби).