8. Особливості цивільно-правового режиму нерухомих речей

Цивільне законодавство передбачає особливий правовий режим нерухомих речей. Так, відповідно до ст. 657 ЦКУ договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Відповідно до ст. 182 ЦКУ право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. На сьогодні діє тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року №7/5.

Особливим видом нерухомого майна є земля. Згідно ст. 18 ЗК України до земель України відносяться всі землі в межах її території, у тому числі острова і землі, зайняті водяними об'єктами. Громадяни України здобувають право власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі з земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) приналежної їм частки (паю).

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті в спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства підлягають відчуженню протягом одного року.

На період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть здобувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у випадку спадкування земельних ділянок за законом. До 1 січня 2005 року забороняється внесення права на земельну частку (пай) у статутні фонди господарських товариств.

Громадяни і юридичні особи, що мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства й іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України – власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року чи продавати іншим способом відчужувати приналежні їм земельні ділянки і земельні частки (паї), крім міни, передачі їхній у спадщину і при вилученні земель для суспільних нестатків.

9. Поняття і порядок встановлення опіки та піклування

Згідно з чинним законодавством України, а саме ст. 55 ЦК України, опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Аналіз норми ст. 55 ЦК України дає підстави стверджувати, що право на опіку або піклування мають особи зі статусом дитини, а також повнолітні особи, які потребують опіки або піклування внаслідок певних життєвих обставин.

Опіка встановлюється з метою захисту особистих і майнових прав та інтересів осіб, які не досягли 14 років (малолітні особи), та осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітні особи), які внаслідок смерті батьків, хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишились без батьківського піклування. У випадку встановлення опіки або піклування над малолітніми або неповнолітніми особами головною функцією є забезпечення належного виховання та захист їх особистих немайнових і майнових прав та інтересів. Регулювання цих відносин здійснюється Сімейним кодексом України. При цьому можливе субсидіарне застосування норм Цивільного кодексу України відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу України.

Опіка та піклування повнолітньої особи, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки, встановлюється (оскільки йдеться про особу, яка сформована психологічно та інтелектуально і тому не потребує виховання), для забезпечення захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів цієї повнолітньої особи.

У чинному законодавстві України поняття опіки та піклування розмежовується через особливе поєднання складних елементів або через особливий критерій. Таким особливим поєднанням складних елементів є стан (фізичний або психологічний) повнолітньої фізичної особи та прийняте з урахуванням стану повнолітньої особи рішення уповноваженого державою органу (суду), що набрало законної сили. У випадку коли йдеться про встановлення опіки або піклування над особою, яка має статус дитини, тобто яка не досягла повноліття (18 років), таким особливим критерієм є вік дитини.

Щодо опіки, то вона встановлюється над повнолітньою особою у тому випадку, якщо за рішенням суду вона була визнана недієздатною (ст. 40 ЦК). Тобто особливим поєднанням складних елементів у цьому випадку буде наявність підстав, визначених ч. І ст. 39 ЦК України, рішення суду, яке набрало законної сили про визнання особи недієздатною. При розгляді питання щодо визнання особи недієздатною суд приймає і рішення щодо встановлення опіки.

Підставою для встановлення піклування над повнолітньою особою є рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 37 ЦК) з таким самим особливим поєднанням складних елементів.

Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ч. 2 ст. 243 СК).

Встановлення опіки або піклування над особою, яка має статус дитини, відбувається у тому випадку якщо: 1) батьки померли; 2) невідомі; 3) визнані в судовому порядку безвісно відсутніми або померлими; 4) позбавлені судом батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини і передачу її під опіку незалежно від того, позбавлені вони батьківських прав чи ні, оскільки перебування з ними небезпечне для життя дитини; 5) визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними (психічно хворі, розумово відсталі або перебувають на тривалому стаціонарному лікуванні в лікувально-профілактичному закладі чи на державному утриманні в будинках-інтернатах); 6) понад шість місяців не можуть займатись вихованням своїх дітей (засуджені до позбавлення волі на тривалий час за скоєння злочину, за станом здоров'я (інваліди 1 II групи) тощо); 7) понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи; 8) підкинули (залишили) дитину, і це підтверджено відповідними актами, складеними органами внутрішніх справ; 9) відмовились від дітей в установленому законом порядку; 10) виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у довготривалому відрядженні; 11) перебувають під слідством (п. 2.2 Правил опіки та піклування, затверджених спільним наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти і науки України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88).

Чинний Цивільний кодекс України також, окрім опіки над фізичними особами, передбачає можливість встановлення опіки над майном. Опіка над майном може бути встановлена у двох випадках:

1) якщо у особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості (ст. 74 ЦК);

2) опіка може бути встановлена над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме (ст. 44 ЦК).

Процедура встановлення опіки та піклування чітко регламентована чинним законодавством. Встановлення опіки та піклування здійснюється уповноваженими державою органами, правову основу діяльності яких становлять: Конституція України, Цивільний кодекс України, Сімейний кодекс України, закони України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р. № 2402-1II (з наступними змінами), "Про попередження насильства в сім'ї" від 15 листопада 2001 р. № 2789-1 і І (з наступними змінами), "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" від 13 січня 2005 р. № 2342-IV (з наступними змінами), Указ Президента України "Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей" від 11 липня 2005 р. № 1086/2005, постанова Кабінету Міністрів України "Питання організації виконання законодавства щодо опіки, піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування" від 17 жовтня 2007 р. № 1228, Правила опіки та піклування, затверджені спільним наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти і науки України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88, та інші нормативно-правові акти.