1. Історія виникнення та розвитку поняття «конфлікт»

Історично конфліктологія, як наука пройшла певні етапи, які умовно можна визна­чити наступним чином: стародавній час, середні століття, новий час.

1) Стародавній час. Перші дослідження даної проблеми, що дійшли до нас, відно­сяться до УІІ-УІ вв. до нашої ери. Китайські мислителі того часу вважали, що джерело розвитку всього існуючого – у взаємостосунках матерій позитивних (янь) і негативних (інь), що знаходяться у постійному протиборстві і приводять до конфронтації їх носіїв.

У Стародавній Греції виникає філософське навчання про протилежності та їх роль у виникненні речей. Анаксимандр (~ 610-547 роки до н. е.) стверджував, що речі виника­ють з постійного руху «апейрона» – єдиного матеріального початку, що приводить до виділення з нього протилежностей.

Геракліт (530-470 рр. до нашої ери) зробив спробу розкрити причину руху, пред­ставити рух речей та явищ як необхідний, закономірний процес, породжуваний бороть­бою протилежностей. Йому належить одна з перших спроб раціонально обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі суспільного розвитку. Геракліт вважав, що все у світі народжується через ворожнечу і розбрати, а війна й конфлікт — основа всіх речей. За Гераклітом, «війна — батько всього і цар всього».

До цього періоду відносяться перші узагальнення, що стосуються ролі такого соціа­льного конфлікту, як війна. Геракліт вважав війну батьком і царем всього сущого, а Пла­тон (біля 472 – 348 рр. до нашої ери) розглядав її як найбільше зло. На його думку, колись існувало «золоте століття», коли «люди любили і відносилися один до одного доброзичливо». Проте в «ідеальній державі» Платона є воїни, готові виступити в похід у будь-який час. Він сформував образ ідеальної держави, виступав за аристократичну фор­му рабовласництва, спроможного подавляти конфлікти силою.

Геракліту суперечив Геродот (біля 490-425 рр. до н. е.). Він стверджував, що «ніхто настільки не безрозсудний, щоб віддати перевагу війні над миром.

Філософ-матеріаліст Епікур (341-270 рр. до н. е.) також вважав, що негативні на­слідки зіткнень примусять колись людей жити у стані миру.

Мислителі минулого, усвідомлюючи неминучість конфронтації у суспільному житті намагалися визначити критерії «справедливого» і «несправедливого» насильства. Зокре­ма, Цицерон (106-43 рр. до нашої ери) висунув тезу про «справедливу і благочестиву війну», яка ведеться для помсти за заподіяне зло, для вигнання з країни ворога, що втор­гнувся («Про державу»).

2) Середні століття. Хома Аквінський (1225-1274 рр.), розвиваючи думку про до­пустимість війни у суспільному житті, визначив ще одну умову справедливої війни: для неї повинна бути «авторизована компетенція», тобто санкція з боку державної влади. Хоча в цілому, на його думку, «війна і насильство є завжди гріхом».

Деякі вчені (Атоян А. Д. [8]) наступним етапом в еволюції науки «Конфліктологія» виділяють епоху Відродження, але ми не будемо поділяти другий етап на фази.

Одну з перших спроб системного аналізу соціальних конфліктів зробив Флорентій­ський теоретик Школо Макіавеллі (1469-1527 рр.). Цінність його концепції полягає у відході від пануючих тоді божественних поглядів на джерела суспільного розвитку. Він вважав конфлікт універсальним і безперервним станом суспільства зважаючи на порочнуприроду людини, прагнення різних груп людей до постійного і необмеженого матеріаль­ного збагачення. Н. Макіавеллі одним з джерел соціального конфлікту вважав знать, що зосереджує у своїх руках всю повноту державної влади. Проте Макіавеллі бачив у конф­лікті не тільки руйнівну, але і творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно уміти правильно впливати на нього. Виконувати цю місію покликана держава, вважав мислитель.

Еразм Роттердамській (1469-1536 рр.) відзначав, що «війна солодка для тих, хто її не знає» й указував на наявність власної логіки конфлікту, що почався. Конфлікт розрос­тається за ланцюговою реакцією, залучаючи до орбіти свого впливу всі нові верстви на­селення і країни. Аналізуючи причини війни і конфліктів, визначив, що їх основа — корисливі якості. Вчений вказував на складність примирення опонентів, навіть якщо вони дотримаються схожої духовної позиції.

Гюго Грацій (1583-1645 рр.) допускав можливість війни між суверенними держава­ми, які переконані у власній правоті. Його дослідження заклали теоретичну основу для поняття нейтралітету.

Цікаві ідеї щодо природи конфліктів, висловлені англійським філософом Френсн-сом Беконом (1561-1626 рр.). Він вперше піддав ґрунтовному теоретичному аналізу сис­тему причин соціальних конфліктів усередині країни. Серед них ключову роль виконує тяжке матеріальне положення народу, зневага думок населення, політичні помилки в управлінні, розповсюдження чуток і пересудів, а також «пасквілі і крамольні мови». Ф. Бекон вважав політичні маневри, вміння дати надію населенню кращим засобом попередження соціальних конфліктів.

Томас Гоббс (1588-1679 рр.) вважав головною причиною конфлікту прагнення до рівності, що приводить до виникнення у людей однакових надій, бажань заволодіти тими ж об'єктами самозбереження або задоволення, а це перетворює людей на ворогів, породжує суперництво, недовір'я, честолюбство.

3) Новий час. Даний етап розвитку конфліктології включав три періоди.

/ період. Вперше конфлікт як багаторівневе соціальне явище був вивчений у роботі Адама Сміта (1723-1790 рр.), яка мала назву «Дослідження про природу і причини багат­ства народів». Згідно цих розробок в основі конфлікту лежать розподіл суспільства на кла­си та економічне суперництво. Протиборство між класами А. Сміт розглядав як джерело поступального розвитку суспільства, а соціальний конфлікт, як певне благо людства.

На думку Жан-Жака Руссо (1712-1778 рр.) спочатку всі люди були рівні і вільні. Потім з розвитком цивілізації люди цей стан втрачають. Але укладаючи суспільний договір, вони знову повертаються до миру і згоди.

Німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804 рр.) вважав, що стан миру між людь­ми, що живуть по сусідству, не є природним станом і навпаки, стан війни, тобто якщо і не безперервні ворожі дії, то постійна загроза — характерні для суспільства. Отже, стан миру повинно бути встановлено.

На думку німецького філософа Георга Гегеля (1770-1831 рр.), головна причина конфлікту криється у соціальній поляризації між «накопиченням багатства», з одного боку, і «прив'язаного до праці класу», — з іншого. Будучи прихильником сильної держа­вної влади, Гегель виступав проти смути і безладів усередині країни, які розхитуютьдержавну єдність. Він вважав, що держава представляє інтереси всього суспільства і зобов'язана регулювати конфлікти.

Прусський військовий теоретик Карп Клаузевіц (1780- 1831 рр.) у праці «Про війну» визначив природу міжнародного військового конфлікту.

// період — 1924-1990 рр. Це період зародження, становлення і розвитку приват­них конфліктологічних наук — галузей конфліктології. В цей час конфлікт починає ви­вчатися як самостійне явище у рамках спочатку двох наук (правознавство, соціологія), а до кінця періоду — більшого числа наук. Інтенсивність дослідження конфлікту постійно збільшується.

Проблема боротьби за існування займала центральне місце у розробках англійсько­го біолога Чарльза Дарвіна (1809-1902 рр.). Його погляди сприяли розвитку соціологіч­них і психологічних теорій конфлікту.

Томас Мапьтпус (англ. економіст, священик, 1766-1834 рр.) знаходив причину без­робіття у тому, що зростання населення випереджає розвиток економіки. Таким чином, він вважав, що вічна боротьба населення за засоби існування є природною, а виникаючі на цьому ґрунті конфлікти — чинником розвитку суспільства.

Герберт Спснсер (1820-1903 рр.) основою життя суспільства вважав принцип бо­ротьби за виживання найбільш пристосованих індивідів. Боротьба, конфлікт виступають як загальний та основоположний закон.

Уїльям Самнер (1840-1910 рр.) висунув теорію природної селекції, якій безглуздо протистояти. Боротьба за існування є важливим чинником прогресу. У ній гинуть най-слабкіші, гірші представники людства, а переможці є творцями цінностей, якнайкращими людьми. Самнер був проти втручання держави у суспільне життя, засуджував соціалізм, вважаючи абсурдною ідею про свідоме поліпшення світу. Поклав початок системному вивченню норм соціальної поведінки, внутрішньо-групових і міжгрупових відносин. Відзначив зв'язок міжгрупових конфліктів з внутрішньою єдністю груп.

Людвіг Гумпловіч (1838-1909 рр.) розглядав історію людства як постійну боротьбу рас та окремих індивідів за існування. Досліджував джерела конфліктів у відмінності інтересів як окремих осіб, так і цілих народів. Основні положення його теорії:

• розподіл суспільства на пануючих і підлеглих — явище вічне, тому конфлікти вічні;

• конфлікти – чинник прогресу. Конфлікти сприяють єдності суспільства, а також виникненню нових об'єднань, держав.

Карл Маркс (1818-1883 рр.) – автор соціологічної теорії конфліктів стверджував, що в умовах класової боротьби соціологічні конфлікти – неминуче явище суспільного життя. Причина конфліктності капіталістичного суспільства полягає у непримиренності інтересів робітників і капіталістів. Але в результаті революційних перетворень, усунен­ня приватної власності у суспільстві зникнуть об'єктивні причини для виникнення конф­ліктів. Таким чином, буде створене безконфліктне суспільство. К. Маркс вважав, що структура суспільства складається з чотирьох елементів: продуктивні сили; виробничі відносини; політична надбудова; форми суспільної свідомості.

Георг Зіммель спеціально зайнявся розробкою теорії конфлікту, виходячи при цьому не тільки з її соціальної значущості, але і позитивної цінності як стимулюючого засобу. Зіммель ввів у науковий обіг термін «соціологія конфлікту». Основні моменти теорії Г. Зіммеля:

• чим сильніші міжгрунові конфлікти, тим менш вірогідне зникнення меж між групами;

• чим гостріше конфлікт, тим сильніше внутрішня згуртованість усередині конфлік­туючих груп.

Австрійський психолог Зігмуид Фрейд (1856-1939 рр.) створив одну з перших кон­цепцій конфліктології — теорію психоаналізу, відповідно до якої поява і розвиток внут­рішньо-особових конфліктів визначаються зіткненням усередині несвідомих психічних сил (лібідо) і необхідністю вистояти у ворожому соціальному середовищі. Запропонував ідею розчленовування особи на три інстанції, тобто ступені — «Воно», «Я» і «Сверх-Я».

Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875-1961 рр.) заснував школу аналі­тичної психології, висунув концепцію про існування колективного несвідомого, запропону­вав типологію характерів особи, яка до певної міри пояснює поведінку особи у конфлікті. У книзі Юнга «Психологічні типи» (1921 р.) враховувалися, з одного боку, загальна переважаюча спрямованість особи на зовнішній або внутрішній світ (екстравертний та інтровертний типи), а з іншого — виділено домінуючі у даної особи психічні функції (мислення, емоції, відчуття та інтуїція). Розрізнялися відповідно розумовий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний типи характеру.

Американський психотерапевт Ерік Берн (1902-1970 рр.) на основі синтезу ідей психоаналізу та інтеракціонізму створив теорію трансактного аналізу: структура особи об'єднує в собі три компонентні стани: «дитина» (джерело спонтанних емоцій, прагнень і переживань), «родич» (ваблення до стереотипів, забобонів, повчань) і «дорослий» (ра­ціональне і ситуативне відношення до життя).

/// період -теперішній час. З'являються перші міждисциплінарні дослідження, конфліктологія починає виділятися у самостійну науку, спостерігається різке збільшення щорічної кількості публікацій, створюються центри, групи з дослідження і регулювання конфліктів.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф узагальнив теорію «конфліктної моделі суспільст­ва», діалектичну теорію конфлікту. Він прагнув визначити і показати загальні для всіх суспіль­них систем причини конфліктів, а також вказати шляхи оптимізації конфліктного процесу. Р. Дарендорф виділив не тільки негативні сторони конфлікту, а і позитивні (конфлікт може бу­ти джерелом інновацій, соціальних змін). Дарендорфа вважають класиком конфліктології.

Толкотт Парсонс запропонував теорію структурно-функціональної моделі суспіль­ства. Парсонс виступає за безконфліктні відносини у системі. Природний стан суспільст­ва — соціальний порядок, а конфлікт Т. Парсонс вважає соціальною хворобою суспільс­тва, яку необхідно лікувати. Можливість конфлікту закладена у самому процесі соціалі­зації. Він переростає з напруженості, яка виникає між фізіологічними потребами організ­му і потребами людини у соціальних відносинах. Психологічну напругу у суспільстві не­обхідно знімати, оскільки вона небезпечна для системи і може її зруйнувати. Парсонс формує функціональні передумови стабільності суспільства, забезпечення яких дозволяє уникнути соціальних потрясінь:

• задоволення потреб більшої частини членів суспільства;

• ефективна робота органів «соціального контролю» у вихованні членів суспільства відповідно до встановлених в ньому норм; співпадання індивідуальних мотивів з суспільними прагненнями, завдяки чому ін­дивіди виконують функції і задачі, покладені на них у даному суспільстві.

Елтон Мейо представник школи «людських відносин», яка розглядає конфлікт як соціальну аномалію, вважав, що природний стан суспільства – стан гармонії і соціаль­ного консенсусу. Елтон Мейо зазначав необхідність встановлення миру у виробничих відносинах, визначав конфлікт хворобою соціальною, а соціальну рівновагу і співпрацю – вірною ознакою здорового суспільства. Наполягав на заміні індивідуальної винагороди колективною, економічної – соціально-психологічною (дружня атмосфера, задоволе­ність роботою, схвалення керівництва, демократія та ін.).

У 1960-і —1990-і рр. конфліктологія змінила напрям теоретичних досліджень і повернулася до вивчення переважно конфліктної моделі суспільства. Чинниками, що сприяли цьому, були:

• нова ситуація у світі;

• бурхливе економічне зростання;

• посилення конкуренції.

Все це привело до розповсюдження сучасних концепцій, зокрема Люіса Козера, Лаондорфа Боулдінга та інших.

Люіс Козер розробив концепцію позитивно-функціонального конфлікту. Відповідно до даної концепції конфлікт – явище, якого не можна уникнути і воно позитивно діє на функціонування суспільної системи. Чим більше конфліктів у суспільстві, тим стабільніше суспільство і тим складніше розділити його членів на групи. По Козеру функції конфлік­ту у суспільстві полягають у тому, що конфлікт: є способом періодично розряджати обстановку і вирішувати суперечності; сприяє встановленню і підтримці стабільних внутрішньо-групових і міжгрупових відносин; попереджає про наявність у системі проблем і суперечностей.

Кеннет Боулдінг прихильник загальної теорії конфлікту, відповідно до якої конфлікти неминучі, насильство закладене у природі людини, основою є прагнення до ворожнечі і боротьби з собі подібними. Боулдінг розглядав конфлікт з різних ракурсів: з погляду біології, фізики, соціології та інших сфер діяльності. На думку автора, всі конфлікти ви­никають і розвиваються за єдиними зразками, їх можна попередити і подолати. Основу при подоланні конфлікту складають 3 чинники:

• розуміння причин виникнення;

• правильний вибір способів їх усунення;

• етичне вдосконалення людей.

У вітчизняній науці конфликтологія не одержувала визнання і не розвивалася. Тому наукові дослідження, присвячені опису, аналізу та оцінці конфліктів, стали з'являтися у нас лише з кінця 80-х років.

За останнє десятиліття в Україні і теоретична, і прикладна значущість конфліктоло-гії зросла. Певною мірою це викликано соціально-економічними реформами у країні, становленням ринкових відносин і, зокрема, ускладненням взаємозв'язку економічних партнерів, інтересів підприємців і взагалі господарюючих суб'єктів, загостренням різно­го роду суперечностей між виробниками і споживачами товарів (послуг), нестиковками у розподілі і споживанні благ, дотриманні соціальних гарантій, прав та обов'язків громадян.