1. Основні закономірності виникнення держави і права Існує декілька поглядів на політичну організацію суспільства і право в аспекті їх виникнення: - соціальний розвиток суспільства почався без політичної організації та права; - соціальний розвиток не тільки почався, а й закінчиться без політичної організації та права; - політична організація та право виникли й розвивалися разом із виникненням і розвитком людського суспільства. Держава при цьому розглядається як частина політичної організації суспільства. Аби з'ясувати істину, необхідно проаналізувати визначення політичної організації суспільства і права та відслідкувати, на якому саме етапі розвитку суспільства вони з'являються. Однією з теорій виникнення держави і права, є історико-матеріалістична, прихильниками якої були Л.-Г. Морган, К. Маркс, Ф. Енгельс та ін. Сутність цієї теорії полягає в тому, що держава виникає внаслідок розвитку й занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що й визначає соціальні зміни в суспільстві. Ця теорія криє в собі два аспекти: а) підхід радянської науки, пов'язаний з виникненням класів і класових антагонізмів; б) підхід дослідників західної філософської та юридичної науки, пов'язаний з ускладненням структури суспільства і суспільних відносин, виникненням "загальних справ" і необхідності вдосконалення управління суспільством. Обидва підходи рівною мірою мали місце під час виникнення держави і права. Згідно з цією теорією, впродовж тривалого часу люди жили, не знаючи держави і права. Це була епоха первісного суспільства. Та вже тоді люди прагнули до колективних форм життя. Вони разом виробляли примітивну зброю, разом полювали, разом добували їжу, виготовляли одяг із шкур тварин. Жили люди в цей період розвитку суспільства, об'єднуючись у невеликі групи - первісне стадо чи орду. Поступово люди навчилися виробляти досконаліші знаряддя праці, будувати житло, добувати й готувати різноманітну їжу, одомашнювати диких тварин, обробляти землю та вирощувати необхідні для харчування рослини. Первісне стадо заступало досконаліше об'єднання людей - первісна родова община (рід), тобто колектив людей, що походили від одного пращура і вели спільне господарство. Поступовий перехід від колективного до парних шлюбів, заборона шлюбів усередині роду приводили . до активного спілкування між окремими родами, внаслідок чого вони об'єднувались у фратрії та племена. Такі об'єднання здійснювалися на основі мовної, економічної, територіальної та шлюбної спільності. Колективна власність на засоби виробництва, соціальна єдність членів роду (племені) визначили й відповідні форми організації суспільної влади. В родовій общині управління здійснювали всі дорослі члени роду (чоловіки й жінки). Всі важливі справи вони вирішували спільно на зборах членів роду (племені). На таких зборах обирались старшини, вожді, керівники й ловчі. Ці обрані особи були першими серед рівних, їхня влада базувалася виключно на авторитеті. Їх поважали всі члени роду, схилялися перед їхньою мудрістю, хоробрістю, кмітливістю, спритністю тощо. Влада в первісному суспільстві: - базувалася на родових відносинах (рід об'єднував людей за дійсною чи припустимою кровною спорідненістю, був власником засобів виробництва, об'єднував членів роду для колективної праці, виступав господарським осередком для виробництва матеріальних благ); - у соціальному розумінні була безпосередньо суспільною (не існувало спеціального апарату управління і примусу); - мала такі якості, як єдність, взаємодопомога, співробітництво (члени роду виконували свої функції на засадах переконання. Примус застосовувався дуже рідко і виконував роль громадського виховання. Винятковою формою примусу було вигнання з роду. Рід також захищав своїх членів від зовнішніх ворогів, для чого використовувалася військова сила чи помста родичів); - виконувалася рядовими і виборними членами роду добровільно, без спеціального апарату управління. Військо формувалося з усіх чоловіків роду чи племені, здатних носити зброю. Для регулювання різноманітних відносин, що виникали між людьми, застосовувалися соціальні норми. Людське суспільство, як і будь-яка складна система, може нормально функціонувати й розвиватися лише з опертям на певні правила, на основі яких обирається один із багатьох можливих варіантів поведінки певного суб'єкта. Для регулювання суспільних відносин між людьми та їхніми об'єднаннями у суспільстві формуються і в тій чи тій формі забезпечуються певні правила поведінки які орієнтують людей на досягнення певної мети. Такі правила, що покликані забезпечувати порядок і стабільність у суспільстві, називаються соціальними нормами. З їх допомоги здійснювалося соціальне регулювання відносин між суб'єктами через установлення моделей поведінки людей, які повинні або не повинні здійснюватись, визначення умов, за яких закріплена модель поведінки дозволяється або забороняється, чи визначаються суб'єкти, що на них за цих умов поширюється певне правило, встановлюване тією чи тією нормою. Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб'єктів, що веде до забезпечення системності та певної передбачуваності суспільних відносин. Завдяки цьому учасники таких відносин можуть прогнозувати свою поведінку та поведінку інших суб'єктів у ситуаціях,, що передбачені в конкретних соціальних нормах. Вони регулюють ту поведінку, яка має соціальний характер, а тому пов'язана з взаємовідносинами між людьми, їхніми об'єднаннями, соціальними групами. Суспільні відносини первісного суспільства регулювалися нормами первісної моралі, звичаями і традиціями, релігійними нормами та всілякими заборонами (табу). Гарантом їх дотримання здебільшого був не примус, а страх перед надприродними силами та богами. Для первісних людей звичай пов'язаний з міфічною побудовою світу. Додержання звичаїв означало повагу до пращурів, дух яких постійно спостерігає за життям на землі. Всяке порушення звичаїв могло призвести до негативної реакції духів землі та накликати небезпеку для етнічної групи чи навіть окремої людини. Отже, первісні люди виконували соціальні норми добровільно, без спеціального примусу, що притаманний державі. Проте незважаючи на позитивну організацію соціального життя в суспільстві, первісний лад не був ідеальним, оскільки; праця людей базувалася на примітивних засобах виробництва, давала мізерні результати і не задовольняла всіх потреб членів роду. Виробнича діяльність людей зводилася до здобуття їжі та одягу, спорудження примітивних жител, виготовлення деяких знарядь праці тощо; роди і племена активно не спілкувалися між собою, не налагоджували взаємних доброзичливих відносин, що часто призводило до збройних сутичок і навіть війн; численні забобони, відсутність освіти й писемності породжували жорстокість людей у ставленні одне до одного; відсутність нормальних умов життя робила людину беззахисною перед явищами природи і стихією, що зменшувало тривалість життя. Необхідними були подальший розвиток суспільного виробництва, пошук способів удосконалення знаряддя виробництва, засобів праці. Отже, первісні люди від привласнювального господарства, що базувалося на мисливстві, збиранні коріння, ягід, іншої їжі рослинного світу, рибальстві, поступово почали переходити до виробництва. Розвивалися (або відокремлювалися) скотарство, обробіток землі, вирощування злаків, ремесло й торгівля. Загальними причинами виникнення держави і права стали: - три великі поділи праці (вирізнення скотарських племен, відокремлення ремесла від рільництва, виникнення й розвиток торгівлі); - поява надлишкового продукту, патріархальної сім'ї, приватної власності й майнової нерівності; - утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами і поява міжкласових конфліктів; - неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти та виникнення держави як політичної організації публічної влади. Первісне суспільство розшарувалось у період розпаду родового ладу. Поява класів із протилежними інтересами спричинила міжкласові конфлікти між родовою знаттю та іншими членами родів, а також із прийшлим населенням. Родова влада була вже неспроможна врегулювати ці конфлікти; виникла держава, як політична організація публічної влади.

Таким чином, причинами виникнення держави є: 1) необхідність удосконалення управління суспільством, пов'язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи); 2) необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність, що досягається за допомогою загальнообов'язкових соціальних (насамперед юридичних) норм; 3) необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в результаті розшарування суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи); 4) необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких; 5) необхідність організації значних суспільних робіт, об'єднання з цією метою великих груп людей (у ряді країн Азії й Африки).

Право, як і держава, виникли завдяки необхідності управляти соціальними процесами. В юридичній літературі є різні погляди на виникнення права. Залежно від цього розрізняють право загальносоціальне і право юридичне. Як загальносоціальне явище право поділяють на права людини, права нації, права народу, права об'єднань, права інших груп, права людства. Юридичне право встановлюється чи санкціонується державою. Отже, юридичне право виникає лише з виникненням держави, тому закономірності виникнення держави стосуються й виникнення права. Розрізняючи право і закон, слід зазначити, що право як інституційне утворення стає таким завдяки джерелам права, тобто зовнішній формі вираження права. Отже, юридичне право - це задекларовані державою правила поведінки суб'єктів, щоб відображати правду, справедливість, добро тощо. Право виникає внаслідок: - переростання мононорм (первісних звичаїв, традицій, моралі) в юридичні норми; - правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових осіб; - перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ у загальну норму, що е обов'язковою для вирішення аналогічних випадків. Між правом і державою встановлюється досить складний зв'язок. Через право держава прагне впроваджувати в життя свою волю, яка за авторитарних режимів має класовий характер. А це означає, що первісні звичаї чи традиції пристосовуються до інтересів панівного класу, забезпечуються відповідними санкціями, реалізація їх підтримується апаратом державного примусу і є засобом підпорядкування населення волі економічно і політичне панівного класу. Так виникає правовий звичай як найдавніша форма права. Судові органи, як органи держави в авторитарних державах, захищали інтереси панівної верхівки, а тому не застосовували деяких звичаїв, що захищали інтереси всіх, або змінювали їхній зміст, вводячи нові правила. Судові функції часто виконували церковні служителі, правителі чи інші посадові особи державних органів. Захищаючи інтереси панівних класів, судові органи створювали судовий прецедент, тобто рішення суду щодо конкретної справи набувало властивостей загальної норми. Це спонукало появу судового (адміністративного) прецеденту. З появою писемності держава (її органи), а також посадові особи через правотворчу діяльність закріплювали свою волю в законах, указах та інших нормативних актах. У перших державних законах закріплювалася майнова нерівність, станові привілеї, безправність рабів та інших верств бідного населення. Прикладами таких законів є закони Хаммурапі, XII таблиць. Ману, "Руська правда", "Польська правда" та ін. Наприклад, закони Хаммурапі, царя Вавилона, діяли у XVIII ст. до н. е., складалися з 282 статей і регулювали в основному кримінальні відносини. Майже в кожній нормі відображалася класова нерівність. Візьмемо хоча б правило про те, що лікар, вилікувавши знатну людину, мав одержати 10 сиклей срібла, якщо хворий мушкенум - 5 сиклей, а якщо раб, то рабовласник повинен був віддати лікареві тільки 2 сиклеї срібла. Класові інтереси відображалися в нормативних актах не лише матеріального, а й процесуального права. Так, під час розгляду судових справ використовувались ордалії (випробування вогнем, водою тощо), поєдинки, присяги, відкуп. Тому багаті завжди могли відкупитись. Отже, юридичне право, сформувавшись разом зі створенням держави, в рабовласницький і феодальний періоди розвитку державності мало класовий характер і захищало інтереси економічно і політичне панівного класу. Водночас рабовласницьке, феодальне і капіталістичне чи соціалістичне право є явищем культури й цивілізації, оскільки несе в собі інформацію про минулі та нині існуючі суспільні відносини між людьми на різних етапах розвитку політичної організації суспільства.

2. Українська мова як державна мова України підлягає обов’язковому використанню:

у діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій та підприємств усіх форм власності, включаючи ведення в них діловодства, а також у їх назвах;

під час підготовки і проведення виборів в Україні;

у конституційному, цивільному, кримінальному, адміністративному і господарському судочинстві і діловодстві, за винятком арбітражного вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародних відносин, у судочинстві місцевих судів та в інших судах загальної юрисдикції України;

у нотаріальному діловодстві;

для офіційного опублікування законів та інших нормативних правових актів, які приймаються в Україні, а також міжнародних договорів України;

у взаємовідносинах між центральними та місцевими органами державної влади і органами місцевого самоврядування;

у взаємовідносинах України з іноземними і міжнародними організаціями, які діють на території України;

під час здійснення місцевими органами державної влади і органами місцевого самоврядування міжнародних і зовнішньоекономічних зв’язків;

у взаємовідносинах центральних і місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, державних і регіональних організацій з громадянами України, іноземцями і особами без громадянства, а також з організаціями і громадськими об’єднаннями;

у cфері виробництва та послуг;

у географічних назвах та для оформлення дорожніх знаків;

для оформлення бланків документів, які засвідчують особу громадянина України, за винятком випадків передбачених законодавством України, бланків свідоцтв про державну реєстрацію актів громадянського стану, документів про освіту, які видаються навчальними закладами, що мають державну акредитацію, інших документів, оформлення яких у відповідності до законодавства України здійснюється державною мовою України, під час оформлення адрес відправників і отримувачів телеграм і поштових відправлень, а також бланків поштових переказів, що пересилаються на території України;

у діяльності загальноукраїнських, регіональних і місцевих організацій телерадіомовлення, редакцій загальноукраїнських, регіональних і місцевих періодичних друкованих видань, за винятком організацій телерадіомовлення і редакцій періодичних друкованих видань, спеціально організованих для мовлення або видання друкованої продукції на інших мовах.

Законодавство про мови та національні меншини в Україні

Під державною мовою розуміють визначену законом мову, яка має використовуватися органами законодавчої та державної виконавчої влади, в судочинстві, освіті тощо. Державною мовою в Україні є українська мова. Згідно зі ст. 10 Конституції держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспіль­ного життя на всій території України.

Законом України "Про мови в Україні" від 28 жовтня 1989 р. передбачено, що українська держава забезпечує українській мові статус державної з метою створення умов для всебічного розвитку духовних творчих сил народу, гарантування його суверенної національно-державної само­бутності. Мовами міжнаціонального спілкування визнава­лись українська, російська та інші мови.

Україна •— багатонаціональна країна, в якій прожи­вають громадяни близько 100 національностей. Враховую­чи цю реальність, Верховна Рада України вже 1 листопада 1991 p. ухвалила Декларацію прав національностей Украї­ни, а 25 червня 1992 р. прийняла Закон України "Про на­ціональні меншини в Україні". До національних меншин в Україні належать групи громадян України, які не є ук­раїнцями за національністю, виявляють почуття націо­нального усвідомлення та спільності між собою.

Декларація прав національностей України визначає, що народи, національності, етноси, які мешкають в Ук­раїні, мають право на збереження їх традиційного розсе­лення і забезпечення існування національно-адміністратив­них одиниць, право вільно користуватися своїми мовами, використовувати національну символіку, відзначати націо­нальні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, підтримувати контакти із своєю історичною бать­ківщиною. Держава зобов'язується забезпечувати рівні права всім народам і національним групам, належні умови для розвитку національних мов і культур, збереження пам'яток історії та культури всіх народів, можливість створювати національні культурні центри і товариства, земляцтва та об'єднання.

Закон України "Про національні меншини в України", прийнятий у розвиток Декларації прав національностей України, гарантує національним меншинам право на національ­но-культурну автономію; користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства; роз­виток національних культурних традицій; використання національної символіки; відзначення національних свят; сповідування своєї релігії; задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо.

3. Особисті немайнові права громадян.

Особисті немайнові права — це такі блага, які не мають грошової чи будь-якої іншої майнової оцінки. Вони пов'язані з особою людини, не можуть передаватись і бути відчуженими.

Такі права:

1)утворюються у духовній сфері життя суспільства, не мають майнового змісту і не підлягають грошо­вій оцінці;

2)мають особистий характер, їх неможливо відокре­мити від конкретної особи;

3) мають абсолютний характер, тобто належним кожній особі правам відповідають обов'язки всіх

інших осіб не порушувати цих прав.

До особистих немайнових прав відносяться права на честь, гідність, ділову репутацію, на ім'я, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень, право на щоденники та іншу особисту документацію, на власне зображення, недоторканність зовнішнього вигляду, на таємницю особистого життя та деякі інші.

Виключне значення мають права на життя, здоров'я та особисту свободу.

Захист невід'ємних особистих прав людини здійсню­ється судом на підставі норм конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, екологічного та інших галузей права України.

Честь — це соціально значима суспільна позитивна оцінка особистості.

Гідність — це оцінка особою (самооцінка) своїх мораль­них, професійних та інших якостей.

Ділова репутація — це суспільна думка щодо професій­них якостей особи.

Згідно з цивільним законодавством громадянин вправі вимагати через суд спростування відомостей, які плямують його честь, гідність або ділову репутацію, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Якщо відомості поширені щодо неповнолітніх або осіб, визнаних судом недієздатними, позов про захист їхньої честі та гідності мають право вчинити батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники.

Заінтересована особа має право на судовий захист й у разі, коли відомості, які ганьблять честь та гідність, по­ширені щодо померлого члена сім'ї чи іншого родича.

Обов'язок доведення того, що поширені відомості відпо­відають дійсності, покладається на відповідача. Позивач зобов'язаний лише довести сам факт поширення відповіда­чем відомостей, що його плямують. Слід зауважити, що законодавство ряду країн покладає обов'язок доказу того, що поширені відомості не відповідають дійсності на самого позивача.

Форма поширення відомостей може бути різною: усною (у публічних виступах), — у вигляді публікації в пресі, повідомлення по радіо, на телебаченні, в інших засобах масової інформації, викладеною в службових характерис­тиках тощо. Якщо такі відомості поширені у пресі або в інших засобах масової інформації, суд притягує як відповідачів автора та орган масової інформації (видавництво, редакцію).

Не вважається поширенням відомостей, які паплюжать честь, гідність і ділову репутацію, повідомлення їх лише тій особі, якої вони стосуються. Якщо поширені відомості, що містять критику дійсно існуючих в особи недоліків у поведінці, роботі, побуті, то вони не вважаються такими, що порочать честь і гідність особи.

Особа, стосовно якої поширено відомості, що ганьблять її честь, гідність або ділову репутацію, має право вима­гати, поряд із спростуванням таких відомостей, відшкоду­вання збитків і моральної шкоди, заподіяних їх поширен­ням.

Моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину порушенням його честі, гідності або ділової репутації, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але повинна становити не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.

4. Риси, що відрізняють державну організацію від організації влади первісного суспільства Держава, як особлива організація політичної влади, відрізняється від родоплемінної організації тим, що: - замість кровноспоріднених зв'язків, що існували в первісному суспільстві, населення в державі поділяється за територіальною ознакою (селища, села, міста, райони, округи, області та інші територіальні одиниці); - для держави характерна особлива публічна влада, відмінна від населення (особливий механізм управління людьми); - утримання публічної влади, відокремленої від основної маси населення, потребує значних витрат і здійснюється за рахунок коштів, що надходять від збору податків; - головним знаряддям у руках держави для управління людьми є закон - нормативний акт, установлений чи санкціонований державою (або інше джерело права).