17. Поняття і форми здійснення народного суверенітету

Суверенітет народу означає, що саме йому належить суверенна державна влада, яка має такі властивості, як верховенство і незалежність; народу належить вся повнота влади на території країни, його воля обов'язкова для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня та посадових осіб.

У ст. 5 Конституції України зазначається: носієм суве­ренітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування. Основ­ний Закон закріплює, таким чином, дві форми здійснення народного суверенітету: безпосередню демократію і пред­ставницьку демократію.

Безпосередня (пряма) демократія — це безпосередня участь громадян в управлінні справами суспільства і дер­жави, безпосереднє здійснення державної влади в межах усієї країни або в межах окремої її частини. Основними формами прямої демократії за конституційним правом Ук­раїни є вибори та референдуми. Право брати участь у виборах і референдумах закріплене лише за громадянами України, які мають відповідний зіковий ценз. Форми без­посереднього волевиявлення можуть мати не лише обо­в'язковий характер (результати виборів, референдумів), але й дорадчий, консультативний характер (обговорення про­ектів законів, резолюції зборів, мітингів тощо).

Представницька демократія — це форма здійснення народного суверенітету, для якої характерним є те, що громадяни беруть участь в управлінні державою і суспіль­ством через представників, обраних в органи державної влади та місцевого самоврядування.

Першою в історичному плані була безпосередня (пря­ма) форма народовладдя. В умовах первісного суспільства вона здійснювалася у вигляді загальних зборів членів кон­кретної спільноти, а у перших державних утвореннях — у  вигляді  народних  зборів,   в  яких  брали  участь  усі громадяни (крім рабів, які громадянами не вважалися). Кла­сичним прикладом народних зборів як форми прояву без­посередньої демократії була організація державної влади в античних Афінах.

Із розвитком суспільних відносин, збільшенням чи­сельності населення держав і його майновим розшару­ванням виникають нові форми прояву безпосередньої де­мократії.

Так, у Стародавньому Римі населення розподілялось на кілька центурій, до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У центуріях відбувалися загальні збори їх членів. Рішення центурій формулювалися відповідно до більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнава­лося рішення, яке підтримувалося найбільшою кількістю центурій.

19. Форми правління: поняття, види. Форма правління — це спосіб організації державної влади, порядок утворення та діяльності державних органів, компетенція і взаємозв'язок між собою, а також взаємовідносини з населенням країни (ступінь участі населення в їхньому формуванні).

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія — це така форма правління, за якою верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа (фараон, король, шах, цар, імператор), котра здобуває її на основі кровноспорідненого успадкування або по життєвого обрання.

Монархія має такі ознаки:

• влада глави держави існує історично і не делегується йому народом;

• влада монарха здійснюється безстроково і передається, як правило, у спадщину;

• монарх не несе відповідальності за свої рішення. Сьогодні в світі існує приблизно ЗО монархій. їх різновиди:

1) абсолютна монархія — це форма правління, за якої державна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). Наприклад, Оман, Саудівська Аравія, Кувейт.

2) обмежена (конституційна) монархія — це форма правління, за якої законодавча влада належить парламенту, виконавча — монарху (чи кабінету міністрів), судова — судам, які обираються чи призначаються.

В дуалістичних монархіях влада поділяється між парламентом і монархом. Парламент приймає закони, але у монарха є право абсолютного вето (відхилення законопроекту). Уряд призначається монархом, підпорядковується йому і несе відповідальність перед ним. Така монархія передбачає двопалатний парламент, нижня палата якого обирається населенням, а верхня — призначається монархом. (Йорданія, Марокко, Непал)

В парламентських монархіях (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія) монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні державою фактично не бере. В його руках зберігаються незначні повноваження

Форма правління — це спосіб організації державної влади, порядок утворення та діяльності державних органів, компетенція почесного характеру (право помилування, представництво держави в міжнародних відносинах), а фактична державна влада здійснюється парламентом і урядом. Головна відмінна риса парламентської монархії — парламент формує уряд, уряд підзвітний парламенту. Глава держави не має права вето по відношенню до законопроектів (Японія), або фактично не використовує його (Великобританія).

Республіка — це така форма правління, при якій державна влада в державі належить представницьким виборним органам і здійснюється ними.

Республіка має такі ознаки:

• влада глави та вищих державних органів делегується їм народом;

• повноваження глави обмежені певним строком;

• голова держави несе політичну відповідальність за свою діяльність.

Більшість сучасних держав — республіки.

Розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати і бути обраним належить лише вищим верствам {наприклад, рабовласницькі республіки в Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).

В демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить всьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом.

Відомо три види демократичних республік: 1) в парламентських республіках (Індія, Італія, Австрія, Німеччина, Туреччина, Ірландія):

• президент обирається парламентом;

• уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;

• уряд підзвітний парламенту;

• парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його відставку.

2) в президентських республіках (США, Бразилія, Мексика, Аргентина, Нігерія):

• президент обирається всенародно або колегією виборців;

• президент с главою держави і главою уряду;

• уряд несе відповідальність перед президентом;

• президент має право відкладного вето та інші права (наприклад, право розпустити парламент).

3) у змішаній (президентсько-парламентській) республіці є елементи як президентської, так і парламентської форм правління (Україна, Франція, Білорусь, Перу).

• президент обирається всенародно, але він не очолює уряд;

• уряд назначається президентом, але за згодою парламенту та є підзвітним президенту та підконтрольним парламенту; Форми державного устрою — це територіальна організація держави, характер взаємодії між її складовими частинами та державою в цілому.

Теорія права розрізняє просту та складну форми державного устрою.

Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині відокремлених утворень, які користуються певною самостійністю. Інакше кажучи, унітарними вважаються держави, окремі складові яких не мають свого суверенітету, всіх ознак державності (наприклад, області в Україні, графства в Англії).

Ознаки унітарної держави:

• наявність єдиного центру та єдиної системи органів влади та управління;

• наявність єдиної системи права, єдиної конституції, єдиної грошової системи, єдиного громадянства; (Італія, Франція, Японія, Болгарія, Угорщина, Греція, Польща). При цьому деякі унітарні держави (Іспанія, Україна, Фінляндія, Португалія) включають автономні утворення. Щодо України, то з точки зору існування в її складі АРК, її можна вважати унітарною державою з елементами федералізму.

Складна держава формується з відокремлених державних утворень, що мають суверенітет і всі ознаки державності. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів ще й імперія.

1) федерація — союзна держава, що складається з держав-членів або державо подібних утворень (суб'єктів федерації). Федерація створюється на добровільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами. Наприклад, Російська федерація, США, Канада, Мексика, Нігерія.

Ознаки федерації:

• наявність декількох правових систем, з яких одна система (система федерального права) володіє верховенством по відношенню до права суб'єкта федерації;

• наявність двох рівнів державної влади. Федеральна влада (влада держави в цілому) володіє всією повнотою зовнішнього суверенітету і значною частиною внутрішнього суверенітету. Влада суб'єкту федерації володіє внутрішнім суверенітетом.

Федерації можуть бути:

• територіальними — США, Німеччина, Бразилія;

• національними — Індія;

• змішаними — Росія.

2) конфедерація — це тимчасове об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети, переважно зовнішньополітичної або військової (наприклад, завоювання незалежності). В конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, суверенітету, громадянства, єдиної грошової системи (фінансова система конфедерації формується з внесків її членів). Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію. Наприклад, США як конфедерація була затверджена законодавчо в 1781 р., а в 1787 р. на її підставі було утворено федерацію (закріплена Конституцією США, що діє й досі). Наприклад, Германський союз в 1815-1866 pp.

В наш час конфедерацією є Швейцарія, яка при цьому фактично схиляється до федеративної форми державного устрою. Риси конфедерації має також Європейський Союз. 3) Імперія — це примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

20. Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем за­гальнонаціонального і місцевого значення (прийняття консти­туції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань).

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми. Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки виборців щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не е обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У низці країн консультативний референдум здійснюється під назвою "всенародного обговорення". Конституційним називається референдум, унаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ж ці питання вирішуються стосовно до звичайного закону, то референдум називається законодавчим. Обов'язковий референдум - це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених Конституцією проблем. Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших країнах предметом обов'язкового референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження Конституції та зміни до неї, розв'язання протиріч між палатами парламенту (Швейцарія) тощо. Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження законів, міжнародних угод і т.д. Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недоцільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції низки держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'язаних із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з деяких інших проблем. Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію, в якій проект бюджету відхиляється референдумом, то для розгляду нового його проекту необхідний новий референдум. І це може повторюватись декілька разів. Крім того, проведення референдуму потребує витрати значних коштів, а організація - певного часу. Отже, кінець-кінцем, держава може залишитися без затвердженого бюджету. Конституція України (ст.74) встановлює, що в нашій державі не допускається проведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або Президентом України, але тільки в межах визначених Конституцією повноважень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначити його щодо законопроектів про внесення змін до розділів І, II, XII Конституції, а також проголошує референдум за народною ініціативою. Ініціатива щодо проведення референдуму визнається народною, а значить, обов'язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу. Аби ця ініціатива відображала прагнення народу України, Конституція встановлює, що підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш яку двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній з них. Такий порядок надає певним групам виборців і різним громадським об'єднанням можливість спробувати реалізувати свої політичні ідеї у випадках протидії з боку державних структур завдяки наданню через референдум цим ідеям усенародної підтримки. Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р.

21. чинний Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. № 2947-ІІІ (далі - СК України) поширює сферу правого впливу й на ті відносини, які передують виникненню шлюбу (інститут заручин). Однак протягом дії Кодексу про шлюб та сім'ю, прийнятого за радянських часів, виникала необхідність внесення змін до нього, враховуючи вимоги часу.

Так, до Кодексу увійшли нові норми, що регламентували укладання шлюбного контракту, і вилучено норми, якими встановлювались ідеологічні основи регулювання шлюбних відносин.

СК України значною мірою продовжує традиції сімейного законодавства, закладені в радянські часи та в період розвитку України як незалежної держави. Не зазнав змін принцип виникнення шлюбних правовідносин - такі відносини виникають лише після державної реєстрації шлюбу. Збережено положення щодо невизнання державою шлюбів, укладених у порядку, що відрізняється від порядку, передбаченого законодавством, при цьому особи не позбавляються права на захист особистих прав та свобод. Але характерною особливістю СК України є його спрямованість на регулювання саме майнової сторони шлюбних та сімейних правовідносин.

Сімейний кодекс України містить низку правових конструкцій, пов'язаних з укладанням та припиненням шлюбу, які були невідомі сімейному законодавству, що діяло до 1 січня 2004 р. Зокрема, окремі положення СК України присвячені біологічному захисту шлюбу. Встановлюється обов'язок для осіб, які подали заяви про реєстрацію шлюбу, повідомити один одного про стан свого здоров'я (ст. 30). СК України серед умов для укладання шлюбу не визначає взаємну обізнаність чоловіка та жінки, що мають намір одружитися, про стан здоров'я один одного, але пов'язує з недотриманням цього порядку настання певних наслідків. Так, приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (ч. 5 ст. 30 СК України).

Таким чином, встановлюється правовий механізм запобігання укладання соціально небажаних шлюбів, а також забезпечення принципу добровільності шлюбного союзу. Адже обізнаність про наявність у партнера тяжких хвороб, що можуть поставити під загрозу повноцінність майбутньої сім'ї, а також життя та здоров'я другого партнера, може суттєво вплинути на формування його волі при укладанні шлюбу.

Завданням Сімейного кодексу України є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження, почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.  Цей кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком. Сімейний кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між іншими членами сім'ї.  Разом з тим Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником, а також між іншими родичами за походженням. 

22. Форма державного устрою — це елемент форми держави, який характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її територіального поділу, співвідношення держави як єдиного цілого з її складовими частинами, міру централізації та децентралізації державної влади.

• Виділяють дві форми державного устрою:

просту (унітарну);

складну(федеративну, конфедеративну та ін.).

На поточний момент виділяється три основні форми державного устрою:

• Унітарна держава - проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративно-територіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані унітарні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень.

• Федерація - складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктами федерації.

• Конфедерація - тимчасовий союз держав, який створюється для досягнення політичних, економічних, культурних та інших цілей. Не володіє самостійним суверенітетом, відсутня єдина система законодавства

• Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами.

• За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

• Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта­ми політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які ма­ють автономні утворення. До таких держав відносяться. Украї­ни, Іспанія, Італія, Португалія.

• Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен­них прав, як правило, добровільно передали вищим централь­ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча­совий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

• Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль­ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе­му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

• Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фак­тично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відно­сяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

• Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тим­часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких дер­жавних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

• Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Ро­сійська імперія.

•  

23. Виборче право в об’єктивному розумінні – це система правових норм, які регулюють процес формування представницьких органів і обрання службових осіб.

Виборче право в суб’єктивному розумінні – це право обирати (активне виборче право) і бути обраним (пасивне виборче право).

Особа, яка має право голосу, називається виборцем, а всі виборці держави іменуються виборчим корпусом (електоратом).

Виборча кампанія – це сукупність заходів і дій, які проводяться суб’єктами виборчого процесу (виборчими органами, кандидатами на виборні посади, громадянами та їх об’єднаннями).

Виборча система базується на певних принципах. Такими принципами виборчої системи України є:

територіальність – означає, що вибори проводяться на відповідній території в одномандатних виборчих округах;

загальність – право обирати мають усі громадяни України, які досягли 18 років. Право бути обраним (тобто пасивне виборче право) залежить від рівня органу, до якого обирається громадянин, і віку (народний депутат України – не молодше 21 року, Президент України – не молодше 35 років);

рівноправність – кожен виборець має один голос, виборці беруть участь у виборах на рівних засадах, жінки і чоловіки мають рівні виборчі права;

безпосередність – кожен громадянин України бере участь у виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється.

При цьому виокремлюють три основні види виборчих систем, які різняться по­рядком установлення результатів голосування Так, мажоритарна виборча система базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав установлену більшість голосів виборців на виборчому окрузі, в якому він балотувався, або в цілому по країні (у разі президентських виборів).

Мажоритарна система має кілька різновидів - відносної, абсо­лютної або кваліфікованої більшості. Мажоритарна система аб­солютної більшості (або французька модель) передбачає, що пе­реможцем на виборах стає кандидат, який набирає більше полови­ни (50% плюс один голос) голосів у відповідному окрузі. Подібна система застосовується сьогодні досить рідко, оскільки здебіль­шого вимагає проведення другого туру голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, які набирають найбільшу кількість голосів у першому турі. Поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої перемож­цем визнається кандидат, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший претендент. Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для обрання кандидат має набрати знач­но більше половини голосів виборців. Пропорційна виборча система передбачає такий порядок ви­значення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів до представницького ор­гану, здійснюється відповідно до кількості отриманих ними голо­сів. Така виборча система передбачає утворення великих багато­мандатних округів і забезпечує представництво партій у виборних органах відповідно до їхньої популярності у виборців.

24.  Поняття шлюбу Відповідно до ст. 21 СК України шлюб - це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Взаємна згода при одруженні передбачає вільне волевиявлення чоловіка і жінки при реєстрації шлюбу, тобто відсутність при цьому будь-якого насильства (фізичного чи психологічного), погроз зі сторони батьків, інших осіб. Вільне волевиявлення досягається тим, що особи особисто подають заяву про одруження й особисто присутні при реєстрації шлюбу. Другою умовою укладення шлюбу є досягнення особами шлюбного віку: для чоловіків – 18 років, для жінок – 17. Державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних в містах Рад народних депутатів можуть знижувати шлюбний вік у виняткових випадках, коли між особами фактично вже склалися сімейні стосунки, наступила вагітність, народилася дитина.

Особи, які бажають укласти шлюб, подають заяву до державного органу реєстрації актів громадянського стану. Заява подається за місцем проживання однієї з осіб, які бажають взяти шлюб, або за місцем проживання їх батьків. При прийомі заяви орган РАГСу повинен ознайомити осіб, які бажають одружитися, з порядком і умовами реєстрації шлюбу, роз’яснити їм права й обов’язки як майбутньому подружжю і батькам. Укладення шлюбу відбувається після закінчення місячного строку з часу подання заяви особами, які бажають одружитися, до РАГСу. В окремих випадках на прохання осіб, які одружуються, цей строк, при наявності вагомих причин, може бути скорочений органами РАГСу. Серед вагомих причин можуть бути: наявність спільних дітей, вагітність жінки, що бере шлюб, призов на військову службу, важка хвороба та інші причини, які підтверджуються відповідними документами (медична довідка, свідоцтво про народження дитини та ін.). Сімейне законодавство не передбачає продовження місячного строку реєстрації шлюбу. Але в окремих випадках за згодою осіб, які одружуються і бажають, наприклад, зареєструвати шлюб в урочистій обстановці в Центральному Київському палаці реєстрації шлюбу, цей строк може бути продовженим. У випадку неявки осіб, які подали заяву в орган РАГСу протягом місячного строку, призначеного для реєстрації шлюбу, без попередження причини неявки заява втрачає силу. Реєстрація шлюбу за бажанням осіб, які одружуються, проводиться в присутності родичів, знайомих. Присутність свідків при укладенні шлюбу необов’язкова.