З методологічних позицій виділяють такі складові дієздатності:

• правочиноздатність, щодо можливості укладання правочинів;

• деліктоздатність, щодо можливості нести цивільно-правову відповідальність;

• тестаментоздатність, щодо можливості бути учасником спадкування;

• трансдієздатність, щодо можливості обирати собі представників;

• бізнесдієздатність, щодо можливості займатися підприємницькою діяльністю.

Деліктоздатність, іноді виділяють як самостійний елемент. На мою думку, це можливо робити, якщо правоздатність, дієздатність та деліктоздатність об’єднувати у правосуб'єктність фізичної особи.

Фізична особа визнається недієздатною лише на підставі рішення суду у порядку, встановленому ЦПК України. Так, суд приймає рішення про визнання фізичної особи недієздатною на підставі висновку судово-психіатричної експертизи і розглядається з обов’язковою участю представника органу опіки та піклування.

На практиці суд звертає увагу на те, що у заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище, тобто відсутні зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування. Крім того, суду має бути надано подання органу опіки і піклування для встановлення піклування і призначення піклувальника щодо фізичної особи.

При характеристиці фізичної особи як інституту цивільного права не можливо уникнути інституту місця проживання, адже він має важливе значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. У цьому випадку треба виходити з того, де вона найчастіше перебуває. Не слід вважати переміною місця проживання виїзд фізичної особи тимчасово у іншу місцевість для навчання, у відрядження тощо.

Необхідно також звернути увагу на те, що ст.33 Конституції відмежовує місце перебування громадянина та місце його проживання. Місце перебування фізичної особи - це місце, де вона знаходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо), а місце проживання - місце, де громадянин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як член сім’ї власника і т.п. або на іншій підставі, встановленій законодавством, в будинку-інтернаті для інвалідів тощо).

З метою забезпечення умов для стабільності цивільних відносин і виконання фізичними особами зобов’язань по відношенню до інших суб’єктів права встановлена їх реєстрація за місцем проживання та по місцю тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Прописка базується на так званій «дозвільній системі» і здійснюється переважно на підставі відомчих актів. Призначення реєстрації – фіксувати перебування фізичної особи у вільному обранні ними місця проживання чи перебування (як інститут публічного права).

Відкритим залишається питання щодо реалізації прав щодо вільного вибору місця проживання неповнолітніми особами, які перебувають у навчальних закладах у тому випадку, коли неповнолітні висловлює бажання проживати поза закладом тим самим реалізуючи своє право на вільний вибір місця проживання.

За статистикою, в державі налічується більш як 100 тисяч дітей-сиріт до 18 років з офіційних 10,7 мільйона. Минулого року у ході профілактичних рейдів було виявлено понад 100 тисяч неповнолітніх, які вешталися по вокзалах і переховувалися на горищах. А на обліку в кримінальній міліції було близько 40 тисяч неповнолітніх. Чи можна говорити про реалізацію такими дітьми права на вільний вибір місця проживання? Інститут місця проживання тісно пов’язаний з реалізацією права особи на житло та проживання. На практиці доволі часто можна зустрітися з встановленням житлового сервітуту або позбавлення особи права на проживання у житловому приміщенні.

Тривала відсутність фізичної особи у місці її постійного проживання, а також відсутність відомостей про місце перебування останньої породжують невизначеність у цивільних правовідносинах, у яких вона бере участь. У таких випадках застосовуються норми цивільно-правових інститутів визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою.