3) Правовий порядок та колективна безпека

Коли правовий порядок визначає умови, за яких повинен здійсню­ватися примус як фізичне насильство, а також осіб, які це насильство мають здійснювати, він захищає підпорядкованих цьому порядкові осіб від застосування насильства з боку інших осіб. Якщо цей захист сягає певного мінімуму, говорять про колективну безпеку (kollektiver Sicherheit) — адже вона забезпечується правовим порядком як соціальним порядком. Цей мінімум захисту від застосування насиль­ства може бути прийнятним лише тоді, коли правовий порядок ство­рює — хай навіть і децентралізовану — монополію на примус, себто навіть тоді, коли ще існує принцип самозахисту. У такій ситуації мож­на вбачати найнижчий ступінь колективної безпеки. Але поняття ко­лективної безпеки можна розуміти й вужче і говорити про неї навіть тоді, коли монополія на примус із боку правової спільноти досягла мінімуму централізації, так що в цьому випадку самозахист — хоча б у принципі — виключається. І коли виникає питання, чи маємо в яко­мусь конкретному випадку правопорушення й хто за нього несе відповідальність, то наявна ситуація допомагає об'єктивно домогтися того, щоб цю справу розглядали не особи — безпосередні учасники конфлікту, а особливий, спеціально призначений орган, як, наприклад, незалежний суд. Це особливо важливо тоді, коли йдеться про санкцію, стосовно якої існують різні думки: чи є застосування насильства про­типравним, а чи це акція, на яку уповноважена спільнота. Отже, ко­лективна безпека може мати різні ступені розвитку, які насамперед за­лежать від ступеня централізації судочинства, від того, як враховують­ся в конкретних випадках супутні обставини, що з ними пов'язана санкція як примусовий акт, а також від межі, до якої може впроваджу­ватися цей примусовий акт. Колективна безпека досягає свого найви­щого ступеня, коли правовий порядок установлює для цієї мети ком­петентні судові органи, наділені відповідними повноваженнями, а та­кож центральні виконавчі органи, яким доступні необхідні засоби примусу до такої міри, що спротив зазвичай здається безперспективним. У сучасній державі це та ситуація, яка репрезентує вищий централізо­ваний правовий порядок.

Колективна безпека зорієнтована на мир. Адже про мир може йти мова лише тоді, коли немає фізичного насильства. Правовий порядок, визначаючи умови (а заодно й осіб, через яких застосовуватиметься насильство), створюючи монополію примусу для правової спільноти, встановлює заразом і мир для цієї спільноти, яку сам сконструював. Але мир права — це лише відносний, аж ніяк не абсолютний мир. Річ у тім, що право не виключає застосування насильства, себто фізично­го примусу однієї людини стосовно іншої. Це зовсім не є безпримусо-вий порядок, якого вимагає утопічний анархізм. Право — це порядок примусу, і, як примусовий порядок, він є (відповідно до свого розвит­ку) порядком безпеки, себто порядком миру. Але достоту, як поняття колективної безпеки можна розуміти і сприймати у вужчому його зна­ченні, коли колективна безпека буває припустимою лише за наявності певної централізації у монополії примусу в межах спільноти, так само можна вважати, що замирення у правовій спільноті спочатку досягає вищого ступеня правового розвитку, на якому самозахист заборонений принаймні у своїй основі, а тоді вже матимемо й колективну безпеку в вужчому значенні слова. Якщо оцінювати речі реально, то навряд чи можна серйозно говорити про відносне замирення правової спільноти на первісних ступенях правового розвитку. Не можна з усією певністю стверджувати, що правовий стан обов'язково є станом миру й що за­безпечення миру є суттєвою функцією права доти, доки, по-перше, не буде судових органів, які об'єктивно встановлюватимуть, чи справді сталось заборонене застосування насильства, у зв'язку з чим особа, яка вважає, що її права порушено іншою особою й що тому вона має повноваження вжити насильство як санкцію, себто як реакцію на на­явний неправовий акт (але й особа, проти якої застосоване насильст­во, повинна мати повноваження реагувати на насильство застосуван­ням насильства зі свого боку, і ця реакція є санкцією на вчинений про­типравний акт); по-друге, доки дозволятиметься в рамках права (хай навіть і в вигляді, урегульованому з правової точки зору права) крива­ва помста й дуель; по-третє, доки протиправним актом вважатиметься лише вбивство вільних членів суспільства, але не вбивство рабів та чужоземців; по-четверте, доки у стосунках між країнами війна не бу­де заборонена нормами міжнародного права. Можна стверджувати лише те, що розвиток права має таку тенденцію. Навіть у тому (нере­альному, як ми побачимо далі) випадку, коли б мир розглядався як аб­солютна моральна цінність чи як цінність, спільна для всіх позитив­них моральних устроїв, забезпечення миру та замирення правової спільноти не могли б вважатися моральними цінностями, які були б суттєво важливими для всіх видів правового порядку, не могли б вва­жатися «моральним мінімумом», спільним для права взагалі.

У забороні всякого застосування насильства реалізується тенденція до збільшення переліку обставин, які правовий порядок визначив як умови для примусових актів. Ця тенденція сягає далеко за межі кола обставин, на які поширюється заборона. При цьому примусові акти передбачаються не лише на випадок застосування насильства, а й за наявності дій, що не мають насильницького характеру, та за умови простого невиконання якоїсь дії. Якщо встановлений правовим поряд­ком примусовий акт є реакцією на певну людську поведінку, що вва­жається соціально шкідливою, і якщо при цьому спостерігаємо функцію, яка діє внаслідок такого встановлення, — перешкодити цій поведінці (йдеться про індивідуальне та загальне недопущення по­ведінки), то примусовий акт має характер санкції у спеціальному, вуж­чому значенні цього слова. А та обставина, що певна людська по­ведінка трактується як умова цієї санкції, означає, що ця поведінка за­бороняється з правової точки зору, себто є протиправним актом, деліктом. Ці поняття санкції та протиправного акту співвідносяться одне з одним. Санкція виступає як наслідок протиправного акту, а про­типравний акт (або делікт) — як умова для застосування санкції. За первісних правових порядків санкція як реакція на протиправні обста­вини є повністю децентралізованою. Вона передоручається особам, інтереси яких постраждали внаслідок протиправного акту. Ці особи уповноважуються в кожному конкретному випадку встановляти про­типравні обставини, які в загальному вигляді уже визначені правовим порядком, та вживати певних санкцій, які передбачені правопорядком. У цьому випадку домінує принцип самодопомоги. Із розвитком право­вих відносин застосування санкції внаслідок протиправних обставин все більше централізується завдяки тому, що встановлення наявності протиправних обставин та застосування санкції передається спеціаль­но діючим установам, судовим і виконавчим органам. Наскільки це можливо, принцип самозахисту обмежується. Повністю вилучити йо­го неможливо. Навіть у сучасній державі, де централізація того, як реагує санкція на протиправні обставини, сягає найвищого ступеня, все одно залишається якийсь мінімум самозахисту. Це той випадок, коли йдеться про самооборону. Проте поруч із сучасними вкрай цент­ралізованими правовими порядками існують також інші випадки, на які правова теорія майже не звертає уваги і в яких здійснення фізич­ного примусу передається, хай навіть обмежено, не спеціальним орга­нам, а безпосередньо зацікавленим особам. Це право покарання дітей, яке допускають і сучасні правові порядки. Але воно обмежене, оскільки його застосування не повинно завдавати шкоди здоров'ю дітей. Не допускається і жорстоке поводження. Хоча рішення про те, яка поведінка дітей може стати підставою для фізичного покарання, себто вважатися небажаною з педагогічного, а отже, і з соціального боку, залишається в основному за батьками, які можуть передавати це право професійним вихователям.