- •Міністерство внутрішніх справ України
- •Платон. Законы. // Платон. Сочинения в трех томах. Т 3. Ч. 2. М.: Мысль, 1972. -Книга девятая. С. 337-375.
- •Книга девятая Учение о преступлениях и наказаниях
- •Аристотель. Политика // Аристотель. Сочинения: в 4 т. Т. 4. – м.: Мысль, 1983.
- •Аристотель Стагирит – древнегреческий философ (384-322 до н.Э.) политика Книга четвертая (δ)
- •Марк Туллий Цицерон
- •О Законах
- •Книга первая
- •Никколо Макиавелли. Государь. Пер. С ит. - м.: Планета, 1990. 84 с.
- •Глава I
- •Глава II о наследственном единовластии
- •Глава III о смешанных государствах
- •Глава IV
- •Глава VI
- •Глава VII
- •Глава VIII
- •Глава IX
- •Глава X
- •Глава XI
- •Глава XII
- •Глава XIII
- •Глава XIV
- •Глава XV
- •Глава XVI
- •Глава XVII
- •Глава XVIII
- •Глава XIX
- •Глава XXI
- •Глава XXII
- •Глава XXIII
- •Глава XXIV
- •Глава XXV
- •Глава XXVI
- •Глава XXVI. О гражданских законах
- •Глава XXVII
- •Глава VII о политическом или гражданском обществе
- •Глава VIII о возникновении политических обществ
- •Руссо ж.Ж. Об общественном договоре // Руссо Жан-Жак. Трактаты. М.: «Наука», 1969. - Книга 2. С. 167-191.
- •Книга II
- •Глава 1 о том, что суверенитет неотчуждаем
- •Глава 11 о том, что суверенитет неделим
- •Глава III может ли общая воля заблуждаться
- •Глава IV о границах верховной власти суверена
- •Глава V о праве жизни и смерти
- •Глава VI о законе
- •Глава VII о законодателе
- •Глава VIII о народе
- •Глава IX продолжение
- •Глава X продолжение
- •Глава XI о различных системах законодательств
- •Глава XII разделение законов
- •§I происхождение наказаний
- •§II право наказания
- •§ III выводы
- •§IV толкование законов
- •§V. Темнота законов
- •§ VI соразмерность между преступлениями и наказаниями
- •§ VII ошибки при установлении мерила наказаний
- •§VIII классификация преступлений
- •Введение в метафизику нравов
- •Об отношении способностей человеческой души к нравственным законам
- •Об идее и необходимости метафизики нравов
- •О делении метафизики нравов1
- •Введение в учение о праве
- •Строгое (strikte) право может быть представлено также
- •Приложение к введению в учение о праве
- •Деление учения о праве
- •Общее деление правовых обязанностей
- •Прирожденное право только одно-единственное
- •Деление метафизики нравов вообще
- •Деление по объективному отношению закона к долгу
- •Деление по субъективному отношению
- •Гегель г.В.Ф. Философия права. М.:«Мысль», 1990. Предисловие. Введение.
- •Предисловие
- •Введение
- •Деление
- •Історія філосОфІї права Вступ: Методи вивчення філософії права
- •Поділ теоретичних наук
- •Поділ філософських наук
- •Перехід до моральної філософії
- •Перехід до філософії права
- •Короткий огляд предметів, що викладаються в науці про право
- •Б. А. Кистяковский. В защиту права.
- •П.Рикер Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопросы философии, 1996. №4.
- •Фуллер л. Мораль права. К., 1999. Гл. 3, § 3. Правова мораль і поняття позитивного права. С. 94-114.
- •Поняття науки
- •V. Право як об'єднання первинних і вторинних правил 1. Новий початок
- •2. Ідея обов'язку
- •3. Елементи права
- •2. Розум у праві
- •2.1. Скепсис відносно скепсису щодо розуму
- •2.2. Право і мораль
- •2.3. Примусово-уповноважуючі регулювання
- •2.4. Антропологічні інтереси
- •2.5. Розум і демократія
- •Ховард Зер. Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и наказание. Москва: моо Центр «Судебно-правовая реформа», 1998. – 354 с.
- •Глава 10 Восстановительные линзы
- •Преступление: насилие над людьми и отношениями
- •Понимание преступления Карательные линзы Восстановительные линзы
- •Восстановление как цель правосудия
- •Правосудие начинается с потребностей
- •Преступление порождает обязательства
- •У преступников тоже есть потребности
- •Вопрос ответственности
- •Понимание ответственности
- •Процесс должен давать полномочия и информацию
- •Правосудие прибегает к ритуалам
- •Остается ли место наказанию?
- •Две линзы
- •Понимание правосудия Карательные линзы Восстановительные линзы
- •Дворкин Рональд. О правах всерьез. М.: роспэн, 2004.
- •Глава 1. Юриспруденция
- •Глава 2 Модель норм I
- •1. Затруднительные вопросы
- •Глава 13. Борьба с преступностью как культура
- •13.1. Общечеловеческая сущность
- •13.2. Что есть право?
- •13.3. Уместное количество страданий
- •Кельзен Ганс. Чисте правознавство. К.: Юніверс, 2004. (Підрозділ 1.6. Правовий порядок)
- •1.6. Правовий порядок
- •1) Встановлювані правовим порядком акти примусу як санкції
- •2) Монополія на примус, якою володіє правова спільнота
- •3) Правовий порядок та колективна безпека
- •4) Примусові акти, що не мають характеру санкцій
- •5) Мінімум свободи
- •II. Право та мораль
- •7. Моральні норми як норми соціальні
- •8. Мораль як регулювання внутрішньої поведінки
- •Глава 12. Интегрированная юриспруденция: политика, мораль, история*
- •Бёрлин Исайя. Две концепции свободы. // Современный либерализм: Ролз, Бёрлин, Дворкин, Кимлика, Сэндел, Тейлор, Уолдрон. М.: Дом интеллектуальной книги, Прогресс-Традиция, 1998. - с.19-43.
- •Две концепции свобод
- •Понятие позитивной свободы
- •Свобода и суверенность
- •Один и многие
2. Розум у праві
2.1. Скепсис відносно скепсису щодо розуму
«Розум» довго був предметом будь-якої серйозної філософії; нещодавно, правда, стали більше говорити про «прощання з розумом». Йдеться про розум з великої літери, який, зрозуміло, вживався у однині. Його, особливо у Новий час, дозволялося розглядати тільки філософії, яка стверджувалась, поруч із цілком успішними спеціальними дисциплінами не тільки у ролі допоміжної їм науки, а й у формі теорії науки, адже саме вона проголошувалася вмістилищем та інтерпретатором розуму. Визнаний вищою формою раціональності, «розум» обіцяв покласти на себе відповідальність за здійснення наступних моментів. По-перше, він мав визначати легітимне місце форм раціональності окремих наук, і не лише їх; по-друге, - встановлювати запобіжні межі постійно погрожуючій небезпеці абсолютного покладання власної раціональності.
Наївної точки зору про те, що розум домінує над усім та усе інтегрує, (у вигляді суворого a priori або якогось здорового глузду), не дотримувався ніхто з відомих мислителів. Вони, щоправда, в інших формулюваннях, перейняли властивість аристотелівської фундаментальної філософії як «шуканої науки» (див. «Метафізика» І 1,98 За, 21), розглядаючи її тему, принаймні спочатку, тільки як проект. Відповідно, великий розум був «шуканим (14) розумом»: ідеєю вищої форми раціональності, хоча ніхто не був впевненим у ній.
На вершині філософії Нового часу, у Канта, ще чіткіше у Фіхте, Шеллінга та Гегеля, відбувається перетворення проекту шуканого на проект знайденого розуму. Проти цього спрямовується тенденція, котра має різні назви, які неоднаково проявляються і походять зі спільного ядра. В її межах відкривається те, чим так пишалася філософія і не тільки вона; постгегелівське ж мислення живе руйнуванням розуму.
Зрозуміло, що необхідно відкинути надмірні домагання як самовпевненість. Дискутувати варто лише питання про те, чи не висуваються знову зависокі претензії до постгегелівського проекту: заслуговує розум тільки на субверсію, або ж припускається «як те, так і інше»? Здається, що деякі автори насправді бажають лише тоді завершити субверсію, коли остаточно буде похована західноєвропейська ідея розуму. Цей проект може хизуватися своєю радикальністю; але насправді йому бракує не тільки окоміру, а й точного діагнозу. Адже вважати світ здатним погоджуватися з усім та вважати його виключно розумним, так само малопереконливо, як і інша крайність, коли дійсність не заслуговує нічого кращого за субверсію.
У цьому зв'язку, красномовним прикладом може бути ще недостатньо прокоментоване право. Те, що люди скрізь підпорядковуються йому, можна пояснити тільки раціональністю, отже, колективною ідеєю, змістовне наповнення якої поділяють люди різних епох і культур. Оскільки, коли йдеться про право, цю ідею не припустимо проголосити відносною щодо вищих ступенів раціональності, тут може йтися лише про найвищий її ступінь, отже, - про розум. При цьому право не потребує есенціалістського поняття розуму, яке сьогодні вже вважається застарілим.
В межах права, до окресленого історико-філософськи вмотивованого скепсису щодо розуму приєднується його наступна соціально-історична форма. Оскільки захисник розуму переконливий тільки тоді, коли він усуває натягнутий скепсис, розглянемо на прикладі права дві форми скепсису щодо розуму, випробовуємо їх на міцність, при цьому зосередимося на третій форму скепсису і вже від неї перейдемо до конструктивних міркувань.
Соціально-історичний скепсис щодо розуму здобув славу у соціології права. На думку Лумана (1984,467), розум принципово належить до семантики, яка, напевно, була легітимною у 18 столітті, але сьогодні «не може надалі застосовуватися у мережі (15) відносин між функціональною орієнтацією, диференціацією, критикою, подоланням випадковості». Скепсис соціолога щодо розуму не принциповий чи позаісторичний, а зумовлений лише соціально-історично і модернізаційно-теоретично. Через розпад старого європейського суспільства колись виправдана перспектива начебто втратила свої функції.
Історико-філософськи вмотивований скепсис щодо розуму також слід розуміти як будівельний матеріал для теорії модерну. Існує вже хрестоматійна точка зору, що на вершині та поворотному пункті європейського Просвітництва, у Канта та у німецькому ідеалізмі, оцінка розуму була настільки перебільшеною, що спровокувала зворотну реакцію - зменшення його значущості. Ми почнемо з другого, не такого широкого діагнозу. Якщо він правильний, а постідеалістичний скепсис щодо розуму насправді обумовлюється його ідеалістично завищеною оцінкою, тоді не залишилося б місця для невибагливого «реалістичного» поняття розуму. До того ж, це потребувало б також дотримання двох умов. Зокрема, скепсис міг початися лише після появи відповідних текстів і тільки потім стати по-справжньому домінуючим. Але це припущення не справдилося.
В Новий час у дискусіях щодо розуму, котрий відповідає за право, він фігурує під назвами «природний закон» (Гобс) і «природне право» (наприклад, Кант). Той, хто пропонує не звертати на все це уваги, досить відверто демонструє свій скептицизм щодо розуму. Саме таку рекомендацію під багатообіцяючою назвою «Підручник з природного права у вигляді філософії позитивного права» дає геттінгенський юрист Густав Гуго вже 1798 p., майже слідом за «Основоположенням природного права» Фіхте (1796) і «Правознавством» Канта (1797). Другий доказ: задовго до виходу гегелівської «Філософії права» (1821) інший юрист, Пауль Йоган Анзельм Фейєрбах - він вивчав філософію у Йєні у Райнгольда, а пізніше став засновником теорії карного права у Німеччині, крім того, був одним з перших, хто торував шлях конституційній правовій державі - орієнтує свою науку не на вивчення розуму у праві, а на дослідження позитивного права. Таким чином, ідея щодо приниження розуму внаслідок його ідеалістичної завищеної оцінки, є, напевно, правильною для науки або мистецтва, але не для права, в усякому разі, його там важко підтвердити.
Якщо етиологія неправильна, то принаймні результат свідчить на користь тези Лумана про домінування після Французької Революції скепсису щодо розуму. Насправді ж на терені права (16) першому ніколи не вдавалося перемогти. Навіть Фейєрбах (1804) вважав «закон розуму останнім джерелом усіх прав» (параграф А). Лише для того, щоб цей правовий закон «дійсно панував», отже для перемоги розуму, а не для позбавлення повноважень, необхідно «перетворення його на позитивний закон». Фейєрбах критикує тільки розум, приречений на безсилля, виступаючи не проти розуму як такого, а проти розуму у праві, про який Гегель пізніше скаже, що він не виходить за межі належного. Одночасно робиться закид щодо завдання розуму; в ньому вбачається завдаток для позитивного права, його моральна міра та критерій.
Точку зору Фейєрбаха можна вважати спотвореною оцінкою дійсності, а точніше - ідеологією. Але, в певних межах, позитивне право добровільно визнає назване завдання. Всупереч соціально-історичному діагнозу, це відбувається насамперед в епоху розпаду давнього європейського суспільства, коли відповідна семантика неначе втрачає свої функції.
Щоправда, думка про невідчужені права, заснована на природному або розумному праві (див. розд. 3-4), рішуче відхиляється правовою теорією Бентама, який називав «нісенітницею на милицях» «Декларацію прав людини» революційної Франції - республіки, котра називатиме його своїм почесним громадянином (Bentam 1816/1973, 269, правда, ця критика відбувається незалежно від посилань на ідеалістичні концепції розуму). Луман (порівн. 1981 і 1984), зосереджуючись на семантиці функціональної орієнтації, віддиференціації та опанування випадковості, також мало зважає на невідчужені права. У правовій же реальності, навпаки, ми знайдемо їх цілковите визнання; майже усі правові порядки проголошують права людини основною складовою позитивного права. Тим самим спростовується уявна неспроможність належного, а розум de facto набуває функції встановлення правових норм.
Оскільки скептицизм щодо розумного права починається ще до ідеалістичних проектів, а їх критика, як це було у Фейєрбаха, не ставить під сумнів саме розумне право або ж, як у Бентама і Лумана, спростовується розвитком права. Отже, через реальне недотримання двох необхідних моментів, заслуговує, в свою чергу, на сумнів увесь загальний історико-філософський простір постідеалістичного знецінення розуму. Так само слід визнати спростованим і соціально-історичний діагноз Лумана. Принаймні у випадку права непереконливими є обидва типи скептичної аргументації щодо розуму. (17) Проте інше його знецінення має рацію. Так, Кант у параграфі А свого «Правознавства» робить юридичну науку відповідальною за систематичне пізнання вчення про природне право (jus naturale). На його думку, наука про право у її строгому розумінні, по-перше, може бути тільки філософією, а, по-друге, - тільки нормативною дисципліною, отже, тією етикою права, котру він, за традицією, називає «природним правом». Тут насправді висуваються занадто високі вимоги, але не з боку самого розуму, а тільки з боку його теорії та етики. Проти цієї точки зору, за якою наука про право може бути тільки теорією юридично-практичного розуму, спрямовується переважна більшість слушних та плідних постідеалістичних міркувань. В них не тільки знімається виключне домагання етики права на науковість, а й відбувається її переоцінка. Одночасно з сумнівом у науковості такої етики, якщо вона взагалі ще існує, цю науковість все більше вбачають у позитивних науках. Насамперед, засновуються дві позитивні дисципліни - правова догматика (започаткована Г. Гуго і П.Й.А. Фейєрбахом, значно пізніше - у Джона Остіна в 1832 р.) та соціологія права (започаткована Дюркгеймом у 1896-1915 pp.), третя ж позитивна наука, історія права, була вже давно визнана.
До речі, Гуго написав свій твір, напевно, під впливом кантівської «Критики чистого розуму». У нього доідеалістичний оптимізм щодо розуму корегується кантівською критикою розуму, але у такий спосіб, що науково-теоретичне прочитання цієї критики філософськи супроводжує розвиток нових наук, а на терені права розширюється тематичне коло дебатів. Кантівська «Критика» надихає заснування нових досвідних наук. Знецінюється не сам правовий розум, а дисципліна, у якій висувається домагання правого розуму, отже - філософія, точніше - етика права, з її претензією на виключну науковість. Саме тому той, хто прагне розглядати взаємодію ідеалістичного піднесення і пост-ідеалістичного знецінення на матеріалі права, безпосередньо зачіпає питання науковості, а не розуму.