Soc_kafedr_posibnyk

Додатки

життєвих ситуацій. У своїй праці «Спільність та суспільство. Дослідження комунізму та соціалізму як емпіричних форм культури» (1887), яка зробила його ім’я всесвітньо відомим, Ф.Тьонніс звертається до вивчення природи соціальних відносин і приходить до висновку про існування двох типів соціальності: a) «Gemeinschaft» («гемайншафт», або спільність, община); б) «Gesellschaft» («гезельшафт», або суспільство).

Сама ж соціальність трактується як результат колективної смислотворчості. В її основі – різні типи вираженої волі. В основі «общини» – «сутнісна воля» (інстинктивна воля, зумовлена усвідомленням інстинктивно-чуттєвої природи соціальних відносин). Суб’єктом такої волі є «замість». Основу «суспільства» складає «вибіркова» воля, яка визначається раціональним мисленням.

Отже, за Тьоннісом, спільнота (Gemeinschaft) – це сукупність індивідів, у якій усі знають один одного, постійно зустрічаються, часом є близькими чи далекими родичами. Ознаки спільноти більш властиві сім’ї. Сімейне спілкування і повсякденне життя родичів значною мірою підпорядковані емоціям, перед якими відступають практичні або доцільні міркування, поведінка перебуває під впливом настрою, пристрастей, потягів. Тут добровільно взяті зобов’язання домінують над розрахунком й ефективністю, а підпорядкованість без користі та сподівань на винагороду ґрунтується на довірі й повазі. Утворення, подібні до сім’ї, – це теж спільноти. У суспільстві (Gescllschaft) життя анонімніше, особисте знайомство не є обов’язковим та, мабуть, і можливим. Уміння знаходити найкращі засоби та найкоротші шляхи до мети, орієнтація на мінімізацію витрат, дотримання усталених правил і норм, лояльність щодо влади за умови чіткого усвідомлення вигідності цього, невпинне піклування про симетричність будь-яких обмінів – ось що заохочується в суспільстві й часто приречене на успіх. Раціональність тут явно домінує над почуттями. Подібними «суспільствами» є сучасне

301

Соціологія

індустріальне суспільство, держава, промислове підприємство, велика установа, політична партія тощо.

Перша форма співжиття – «спільнота» – історично передує «суспільству», яке виникає пізніше, знаменуючи перехід людства до нового етапу розвитку цивілізації. Жити в різноманітних спільнотах і суспільствах, що успадковуються від попередніх поколінь та щойно створюються, – така доля людства і кожного з нас зокрема.

Ф.Тьонніс увійшов в історію науки як глибокий дослідник кризових явищ європейського типу соціальності, одним із проявів яких став фашизм. Учений, залишаючись у нацистській Німеччині, демонстрував відкриту неприязнь до «нового порядку».

Тьонніс також відомий як розробник методології соціального пізнання, якому належить обґрунтування принципів формального підходу в соціології. В його основі «метод конструктивних типів». Соціальне пізнання, за Тьоннісом, повинно опиратися на принципи об’єктивності (чіткість та однозначність), «натуралізму» (винесення «за дужки» питання про зміст) і незалежності від ціннісних передумов. Останнє положення забезпечується як шляхом відмови від надання переваг інтересам дослідника, так і дистанціюванням від «завдань моменту». На думку Тьонніса, основу соціологічного мислення складає принцип понятійної антиномії, який вимагає розглядати будь-яке явище крізь призму співвіднесення «общинного» й «суспільного», а також вольового та раціонального компонентів, відносин панування та рівноправного товариства.

Основні праці: «Спільнота і суспільство» (1887); «Маркс. Життя і вчення» (1921); «Мораль» (1909); «Вступ до соціології» (1931); «Критика громадської думки» (1922); «Власність» (1926); «Прогрес і соціальний розвиток» (1926).

302

Додатки

СТРУКТУРНИЙ ФУНКЦІОНАЛІЗМ Структурний функціоналізм, або структурно-

функціональний аналіз є один з найбільш важливих і складних напрямів сучасної теоретичної соціології, виникнення якого певною мірою об’єктивно пов’язане з широким розвитком емпіричної соціології. При структурному підході об’єкт дослідження складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру Функціональний підхід з’ясовує зв’язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. При цьому соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що притаманні даному системному об’єкту за умови збереження його структурної цілісності.

Основні представники: Е.Дюркгайм, Т.Парсонс, Р.Мертон.

«Єдина сила, спроможна втримати індивідуальний егоїзм – сила групи» Е.Дюркгайм

Дюркгайм Еміль (1858–1917) –

французький соціолог, філософ і етнолог. Родоначальник французької

соціологічної школи, перший у світі професор соціології. Провів інституціалізацію соціології у Франції, увів у науковий обіг теоретичне поняття колективних уявлень для позначення ідей, не запозичених із практичного досвіду, а ніби нав’язаних людям самим суспільним середовищем. Такий погляд на залежність мислення людини від пануючих у суспільстві уявлень у подальшому розвинув Леві-Брюль своєю теорією „дологічного мислення”. В академічному курсі історії класичної соціології ім’я Еміля Дюркгайма стоїть поряд з такими

303

Соціологія

засновниками наукової соціології, як Макс Вебер, Фердинанд Тьонніс та Георг Зіммель.

Еміль Дюркгайм народився на північному сході Франції, у небагатій родині равина. В дитинстві майбутнього автора соціологічної теорії готували до релігійного поприща його предків, навчаючи давньоєврейської мови, Торі й Талмуду. Проте він досить рано відмовився продовжити родинну традицію. Біографи Дюркгайма підкреслюють, що визначальний вплив на це рішення справила його шкільна вчителька-католичка. Деякий час Дюркгайм відчував схильність до католицизму, але католиком Дюркгайм не став, як і не став він атеїстом. З юних років і до кінця життя вчений залишався агностиком. Постійно підкреслюючи важливу соціальну й моральну роль релігії, він зробив предметом своєї віри науку взагалі й соціальну науку зокрема.

В1879 р. Дюркгайм поступив до Вищої нормальної школи (Ecole Normale Supérieure) в Парижі, де одночасно з ним навчалися відомий філософ Анрі Бергсон та видатний діяч соціалістичного руху Жан Жорес, з яким Дюркгайм підтримував дружні стосунки. Серед професорів Нормальної школи найбільший вплив на формування поглядів майбутнього соціолога мали такі видатні вчені, як історик Фюстель де Куланж і філософ Еміль Бутру.

Після закінчення в 1882 р. Нормальної школи Дюркгайм кілька років викладав філософію в провінційних ліцеях. У 1885–1886 рр. він побував у науковому відрядженні в Німеччині, де ознайомився із процесом дослідження й викладання філософії та соціальних наук. Особливо велике враження на нього справило знайомство з видатним психологом і філософом В. Вундтом, засновником першої у світі лабораторії експериментальної психології.

В1887 р. Дюркгайм був призначений викладачем „соціальної науки і педагогіки” на філологічному факультеті Бордоського університету. Там же в 1896 р. він очолив

304

Додатки

кафедру „соціальної науки” – фактично першу кафедру соціології у Франції.

З1898 до 1913 рр. Дюркгайм очолював видавництво журналу „Соціологічний щорічник” (було видано 12 томів журналу). Працівники журналу, прихильники дюркгаймівських ідей, створили наукову школу, що отримала назву „Французька соціологічна школа”. Діяльність цього наукового колективу посідала чільне місце у французькій соціології до кінця 1930-х рр.

З1902 р. Дюркгайм викладав у Сорбонні, де очолював кафедру „науки про виховання”, що згодом була перейменована в кафедру „науки виховання й соціології”.

Брав активну участь у різних суспільних організаціях і рухах, був людиною демократичних та ліберальних переконань, прибічником соціальних реформ, що базувалися на наукових рекомендаціях. Разом з тим Дюркгайм був супротивником революційного соціалізму, вважаючи, що глибокі соціальні зміни відбуваються в результаті довгої соціальної та моральної еволюції. З цих позицій він намагався примирити ворогуючі класові сили, розглядаючи соціологію як наукову альтернативу лівому та правому радикалізму.

У своїй науковій діяльності Е. Дюркгайм продовжував традиції О.Конта, хоча значний вплив на формування його світогляду мали Ш.Монтескьє, Ж-Ж.Русо, Е.Кант, Г.Спенсер. Погоджуючись із Контом про місце соціологї в системі наук, Дюркгайм, водночас відстоював специфічність об’єкта вивчення соціології – соціальної реальності, що не зводиться до біопсихічної природи індивідів. Предметом соціології вчений визначав ,,соціальні факти”, що існують поза індивідом

іволодіють по відношенню до нього ,,примусовою силою”.

Як головний теоретик позитивістськи орієнтованої

соціології, розробив теорії ,,соціального факту”, ,,соціального пізнання”, ,,соціальної солідарності”, „функціонального аналізу”, ,,розподілу праці”, ,,самогубства”, ,,соціології релігії”.

305

Соціологія

Цементуючою ланкою всього кола висунутих ним ідей, яка пронизала всі його праці, була проблема соціального факту. Соціальні факти Е.Дюркгайм поділяв на: а) морфологічні, що складають ,,матеріальний субстрат” суспільства (фізична і моральна густота населення, під якою вчений розумів частоту контактів чи шляхів сполучення; характер населення); б) духовні, нематеріальні факти (,,колективні уявлення”, які в сукупності складають колективну чи загальну свідомість).

Дюркгайм досліджував, головним чином, роль колективної свідомості та її різноманітні форми (релігію, мораль, право). Теоретико-методологічну основу всієї концепції цього визначного науковця складав принцип соціологізму (один із різновидів соціального реалізму), опираючись на який, Дюркгайм наділяв суспільство рисами фізичної і моральної переваги над індивідом. За Дюркгаймом, людина має подвійну природу. В ній поєднуються дві сутності: сутність індивідуальна, яка має своє коріння в організмі, що обмежує її діяльність; і сутність соціальна, яка є явищем найвищої реальності інтелектуального порядку – суспільства. Без суспільства, стверджує, не було б ні релігії, ні моралі, ні політики, ні економічних інституцій. На жаль, учений пояснював, згідно з принципом соціологізму, „соціальне соціальним”, що спричинило недооцінку інших факторів у житті суспільства.

Другим теоретико-методологічним принципом учення Дюркгайма був принцип ,,соціальної солідарності”, який відігравав певну роль у його вченні про розподіл праці, про зміну форм релігії, політичну владу та економічну організацію суспільства. Використовуючи цей принцип, класик соціології ставив розвиток соціального прогресу в залежність від міри зростання соціальної солідарності в суспільстві.

Згідно з його поглядами, розподіл праці здійснюється як природний прогрес, якому передує консенсус всіх учасників. Консенсус як такий можливий у двох варіантах: 1)

306

Додатки

механічний; 2) органічний. Механічна солідарність, на його думку, домінувала в архаїчному суспільстві, де люди володіли соціальною рівністю, а проти порушень традиційної поведінки застосовувалися жорсткі санкції; індивіди ж не мали можливостей для розвитку своїх здібностей.

Органічна солідарність характерна для сучасного суспільства, в якому обмін людською діяльністю, її продуктами ставить у залежність членів суспільства один від одного. Оскільки, за вченням Дюркгайма, кожний із індивідів недосконалий особисто, функцією суспільного розподілу праці є їх інтегрування, забезпечення єдності соціального організму, формування почуття солідарності. Останнє Дюркгайм розглядав як вищий моральний принцип, вищу універсальну сутність. Основним засобом розвитку солідарності Дюркгайм визначав професійні корпорації, які повинні виконувати широке коло функцій: виробничих, культурних, моральних; виробляти й упроваджувати в життя нові норми, що мають регулювати відношення між працею і капіталом, сприяти розвитку особистості та подоланню кризи в суспільстві.

Суттєвого значення в розвитку суспільства науковець надавав релігії. У всіх його працях проводилась ідея, що релігія – природний продукт розвитку суспільства. Простеживши історію розвитку релігії, Дюркгайм переконливо довів, що ,,реальний” і ,,істинний” об’єкт всіх релігійних культів – суспільство, а головні соціальні функції релігії – відтворення солідарності і пропозиція ідеалів, які стимулюють суспільний розвиток. Соціолог також підкреслював велике значення релігії у збереженні моральних цінностей, вихованні людини, в утвердженні ,,позитивної солідарності”, ,,гуманного права”. На підставі цього він обґрунтовував необхідність релігії в суспільстві, але не ,,божественної”, а ,,соціальної”.

Створена Дюркгаймом соціальна філософія та соціологічна теорія базуються на всебічно розробленому

307

Соціологія

категоріальному апараті. У своїх працях він розробляв такі найважливіші категорії: „час”, „простір”, „структура”, „функції”, „суспільні класи”, „історична думка”, „суспільні протиріччя”, „колективні уявлення”.

Заснована Дюркгаймом школа, представники якої об’єдналися навколо журналу, який він видавав, успішно розвивалася і пропагувала ідеї вченого навіть під час Першої і Другої світових війн. Кожний з учнів класика соціології (С.Бугле, Ж.Даві, М.Мос, П.Поконне, М.Хальбвакс та ін.) створював свої напрямки в соціології, але на теоретичному ґрунті вчення Дюркгайма.

Основні праці:

,,Первісні форми релігійного життя: Тотемна система в Австралії” (1912); „Елементи соціології” (1889); „Про розподіл суспільної праці” (1893); „Правила соціологічного методу” (1895); „Самогубство” (1897); „Соціологія і філософія” (1924).

308

Додатки

«Не існує дії, окрім прагнення відповідати нормам, як не існує дії, окрім зміни місцезнаходження в просторі»

Т.Парсонс

Парсонс Толкотт (1902–1979) –

американський соціолог-теоретик, засновник школи структурного функціоналізму, один із засновників сучасної теоретичної

соціології і соціальної антропології.

Синтезував теоретичні підходи Макса Вебера (праці якого він перекладав), Георга Зіммеля, Еміля Дюркгайма, Вільфреда Парето, Алана Маршала, Зігмунда Фройда, розробив загальну теорію дій і, зокрема, соціальних дій як самоорганізуючої системи.

Народився в американському містечку Колорадо Спрінгс. Після закінчення коледжу навчався у Великобританії, у лондонській Вищій економічній школі. Там він вивчав соціологію і соціальну філософію під керівництвом Моріса Гінсберга та слухав курс соціальної антропології, який читав Броніслав Малиновський. З 1926 р. Парсонс продовжив навчання в Німеччині, у Гейдельберзі, де під керівництвом Альфреда Вебера захистив докторську дисертацію „Концепції капіталізму в сучасній німецькій науці: Зомбарт і Вебер”.

На початку 30-х років він повертається до США, де починає працювати на факультеті соціології Гарвардського університету. У ранній період наукової діяльності соціолога його інтереси зосереджені головним чином на розробці теорії соціальної дії, тоді як у пізній період Парсонс більше цікавиться проблемами функціонування соціальних систем. Однак таке протиставлення досить відносне, оскільки, згідно з Парсонсом, усяка соціальна система ґрунтується на людській взаємодії, і лише на ній.

309

Соціологія

На ранньому етапі досліджень намагався знайти певний компроміс між „соціологізмом” Е.Дюркгайма, жорстко детермінувавши людську поведінку впливом внутрішнього соціального середовища, і „розуміючої” теорії соціальних дій М.Вебера, змальовуючи людську поведінку через відповідність „ідеальним типам”. На ранні праці Парсонса значний вплив також справили В.Парето, А.Маршалл, Г.Зіммель, З.Фройд.

Основною теоретичною дилемою соціології є, на думку Парсонса, дилема „людська дія – соціальний порядок”. Це одне з основних питань соціології, над вирішенням якого вона б’ється ще з часів Гоббса та Монтеск’є. Як забезпечити соціальний порядок, коли реальними структурними елементами соціального світу є окремі індивіди, наділені розумом, волею та почуттями? Чи можлива вільна людська діяльність в умовах структурно організованого і впорядкованого суспільства, котре хоче підпорядкувати прагнення й наміри окремих людей певному загальному інтересу?

Шлях до розв’язання цих проблем Парсонс вбачає в шляху інтеграції тих уявлень, які вже набули поширення у соціальних науках, однак розглядаються фахівцями як взаємовиключні, а не такі, що доповнюють одне одного. Це насамперед утилітаризм – концепція, згідно з якою суспільство складається з індивідів, кожен з яких прагне власної вигоди і раціонально діє в розрахунку на вигоду. На таких засадах вибудувана модель так званої економічної людини у класичній економічній теорії. Концепції позитивізму звертають увагу насамперед на каузальні зв’язки, завдяки яким детермінується людська діяльність, тобто на залежність дійової особи від ситуації, середовища, зовнішніх умов. Зауважимо, що у вітчизняній літературі поняття утилітаризму і позитивізму часто зближують за їх змістом; Парсонс, натомість, підкреслює їх змістову відмінність. Нарешті, ідеалізм розглядає людську діяльність

310