Soc_kafedr_posibnyk

Додатки

Критикуючи органіцизм, Спенсер звертає увагу на такі суттєві відмінності соціального і біологічного організмів: 1) на відміну від біологічного організму, який формує „тіло”, що має конкретну форму, елементи суспільства розпорошені в просторі і володіють значно більшою автономією; 2) ця просторова розпорошеність елементів робить необхідною символічну комунікацію; 3) в суспільстві відсутній єдиний орган, що концентрує здатність відчувати й мислити; 4) суспільство відрізняє просторова мобільність елементів структури; 5) в біологічному організмі частини (органи) служать для цілого, а в суспільстві ціле існує ради частин, а не члени існують задля блага суспільства.

Спенсер сформулював свою концепцію типології суспільства: військові і промислові. Перший тип суспільства підпорядковує внутрішню організацію завданням боротьби виживання чи агресії. Класичним зразком такого суспільства він вважав Спарту. Для військового суспільства характерні домінування колективних цілей над індивідуальними, жорстка організація і система примусу, ієрархічна система управління, панування військової касти, наслідування влади, високий рівень згуртованості, дисципліна, релігійність свідомості. Вбачаючи переваги військових суспільств у тому, що вони створюють ефективно функціонуючу систему, Спенсер визнавав, останню мало пристосованою до соціальних змін.

Промислові суспільства, в соціолога характеризуються протилежними ознаками, їх ще немає, вони тільки формуються (наприклад, в Англії). Він прогнозує такі їх характеристики: децентралізоване управління, яке будується на принципах самоорганізації і самоуправління; широке розповсюдження різноманітних неформальних об’єднань; підпорядкування індивіда державі замінюється охороною прав людини; позитивне управління поступається місцем негативному (за принципом „все, що не забороняється, дозволено”); єдиність ідеології підмінюється плюралізмом.

291

Соціологія

Винагороджуватися буде не посада, а праця; суспільства стануть відкритими для міжнародного співробітництва, сприйнятливими для інновацій, станове право зміниться громадянським; сфера суспільного контролю буде обмежена, а сфера приватного життя розшириться.

У своїх спробах розкрити рушійні сили революції Спенсер так і не зміг подолати дилему номіналізму та реалізму. З одного боку, він підкреслив важливу роль „людської натури”, з іншого – посилався на дію надіндивідуальних сил, „соціального організму”, „штучного середовища”. При такому підході концепція факторів еволюції вченого відрізнялася крайнім еклектизмом і послужила джерелом розвитку прямо протилежних соціологічних напрямків.

У сучасній західній соціології ставлення до поглядів Спенсера неоднозначне. Загалом принципи класичного еволюціонізму оцінюються негативно, щоправда, зі зростанням інтересу до проблем соціального розвитку відроджується інтерес і до самої ідеї соціальної еволюції, до творчого спадку вченого, що знайшло підтвердження у формуванні особливого напрямку – „неоеволюціонізму” (Дж. Стюард, Дж. Шімкін, Л. Чайм, Т. Чайхд та ін.). Починаючи з 1950-х рр. у зв’язку з розвитком системних методів і виникненням неоеволюціонізму інтерес до творчості Спенсера та інших еволюціоністів зріс.

Основні праці:

«Соціальна статика» (1851); «Система синтетичної філософії» (1862–1896); «Людина і держава» (1884); «Філософія і релігія. Природа і реальність релігії» (1885); «Належні кордони державної влади» (1843); «Освіта розумова, моральна і фізична» (1861); «Факти і коментарі»

(1902); «Справедливість» (1891).

292

Додатки

Розуміюча соціологія

РОЗУМІЮЧА СОЦІОЛОГІЯ – за вихідний пункт бере поведінку людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціолога тільки тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Дії людей усвідомлені, отже, соціологія має бути “розуміючою” наукою, тобто розуміти як дії, так і їх суть. Це – наука не тільки про розуміння поведінки, а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнозначна поведінці. Розуміюча соціологія М.Вебера лягла в основу феноменологічної теорії, символічного інтеракціонізму, інтерпретативної соціології, тощо.

Основні представники: М.Вебер, Г.Тард, Ф. Тьонніс.

«Під розбіжностями у засобах приховані розбіжності у цілях» М.Вебер

Вебер Макс (1854–1920) – німецький соціолог, соціальний філософ, історик, засновник розуміючої соціології і теорії

соціальної дії, один із засновників сучасної соціології. Сім’я, в якій ріс Вебер, була досить забезпеченою і

належала до товарно-промислової буржуазії та чиновництва. Батько Макса приєднався до пробісмарських націонал-лібералів і виїхав до Берліна, обраний депутатом Пруського парламенту, а потім – Рейхстагу.

Макс Вебер отримав академічну підготовку юриста в Берлінському, Страсбурзькому, Гейдельберзькому університетах, спеціалізувався в галузі історії і теорії права, але центром його інтересів були проблеми політики в широкому значенні цього слова. У 1889 році Вебер захистив докторську дисертацію. Приват-доцент, екстраординарний професор у Берліні (з 1892); професор національної економіки у Фрайбурзі (з 1894) і Гейдельберзі (з 1896), почесний

293

Соціологія

професор у Гайдельберзького університету (1903), засновник Німецького соціологічного співтовариства (1909). Макс Вебер написав велику кількість наукових праць, в яких сформував власну концепцію бачення принципів соціального існування і функціонування людства як системи.

Майбутній науковець народився в середині ХІХ ст. і став свідком важливих змін у суспільстві, а також із процесом значного переосмислення людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися широкі маси населення. Стало зрозумілим, що народжується суспільство, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився й поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер став реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології.

Вебер починав як дослідник у галузі економічної історії. Вивчаючи питання про взаємозв’язок економіки з іншими сферами людської діяльності – політикою, правом, релігією та ін., Вебер прийшов до необхідності спеціально зайнятися соціологією, розробляючи її головно як соціологію економічної поведінки людей. В рамках економічної історії вчений займався проблемою ідентифікації економічних явищ минулого, теоретичне усвідомлення яких відбувалося на основі аналізу сучасного капіталістичного суспільства. У своїх дослідженнях Вебер широко використовував поняття ідеального типу.

Праці Вебера відіграли значну роль у становленні й розвитку соціології релігії як спеціальної сфери знання. Водночас ідеї Вебера були піддані критиці, причому з різних релігійних і світоглядних позицій: в одних випадках за перебільшення „господарської ролі” релігії взагалі, в інших – за перебільшення ролі протестантської «господарської етики» у становленні західноєвропейського

294

Додатки

капіталізму. Головною ідеєю соціальної філософії Вебера є ідея економічної раціональності. Подальшу розробку ідея раціональності класика соціології отримує у зв’язку з його концепцією раціональної бюрократії, що являла собою, на його думку, вище втілення капіталістичної раціональності. Думка Вебера про прогресуючу раціоналізацію, соціальним носієм якої є раціональна бюрократія, вступає в протиріччя з його уявленням про соціально-економічні категорії як ідеально-типові конструкції, що відіграють виключно евристичну роль у соціальному пізнанні і не претендують на роль категоріального поняття об’єктивних суспільних тенденцій і закономірностей. Раціональність у кінцевому розрахунку стає якраз тією закономірністю, яка пробиває собі дорогу всупереч волі і бажанню людей, яким вона загрожує позбавленням індивідуальної свободи. У світлі цієї тенденції категорія вільної соціальної дії індивіда може бути суто ідеологічним, перевернутим відображенням реальності, яка рухається в напрямку прогресуючого виключення всякої свободи індивіда, так і самої людської індивідуальності взагалі. У західноєвропейській соціології ця обставина знайшла своє відображення в подальшому розвитку категорії соціального дії. Під раціоналізацією Вебер розуміє процес, в ході якого кожна галузь людських відносин стає об’єктом розрахунків і управління. Макс Вебер також зробив внесок у порівняльну соціологію релігії, соціологію міста, економічну соціологію, соціологію права, аналіз стародавніх цивілізацій.

Політичні й теоретичні інтереси були тісно переплетені вже в ранній творчості Макса Вебера. У 1904 році Вебер разом із німецьким економістом, істориком, соціологом, філософом Вернером Зомбартом стає редактором німецького соціологічного журналу «Архів соціальної науки і соціальної політики», куди ввійшли найбільш вагомі праці Вебера, в тому числі й всесвітньовідома «Протестантська етика і дух капіталізму».

295

Соціологія

Свої виклади з соціології Макс Вебер розглядав як полемічні,спрямовані проти марксизму. Він суперечив марксовому баченню первинності економічних відносин у становленні всього нового. З одного боку, Вебер визнає Маркса видатним ученим, який започаткував наукове вивчення капіталізму і побачив у капіталізмі могутній фактор прогресивного розвитку в порівнянні з феодальним типом економіки. З іншого боку, у «Протестантській етиці» (1905), за словами самого Вебера, він хотів показати неспроможність марксистського принципу згідно з яким лише економічні стосунки в суспільстві визначають форми суспільної свідомості.

Основні праці: «Римська аграрна історія і її значення для державного і приватного права» (1891); «Національна держава і народно-господарська політика» (1895); «Об’єктивність соціально-наукового і соціальнополітичного пізнання» (1904); «Протестантська етика і дух капіталізму» (1903 1905); «Про становище буржуазної демократії в Росії» (1906); «Про категорії розуміючої соціології» (1913); «Господарська етика світових релігій» (1916 1919); «Політика як професія» (1919); «Наука як професія» (1920); «Господарство і суспільство» (1921).

296

Додатки

«Натовп ніколи не знає середини між унісоном та какофонією, між одноманітністю властивої їй повної одностайності і тієї анархії, яка виникає в ній» Г.Тард

Жан Габріель Тард (1843–1904) –

французький соціолог і кримінолог, один із засновників суб'єктивно-психологічного напряму в західній соціології.

Біографія чітко ділиться на дві нерівні і нерівнозначні частини. Більшу частину свого життя Г.Тард, згідно сімейної традиції, робив кар'єру великого, але все ж провінційного юриста, займаючись науковою діяльністю лише на дозвіллі. Тільки останнє десятиліття життя він зміг повністю віддати своєму істинному покликанню, придбавши репутацію одного з провідних соціологів Франції.

Народився 12 березня 1843 р. і провів більшу частину життя в невеликому містечку Сарла на півдні Франції (неподалік від Бордо). Він був спадковим юристом: його мати належала до родини адвокатів, а батько працював суддею у рідному місті хлопчика. Початкову освіту Тард здобув у місцевій єзуїтській школі, отримавши при її закінченні в 1860 р. ступінь бакалавра мистецтв. Надалі Г.Тард планував продовжити освіту у руслі політехнічних наук, але через проблеми зі здоров'ям був змушений зупинитися на вивченні права в рідному Сарла. Почавши вивчати юриспруденцію в своєму провінційному містечку, він закінчив свою юридичну освіту вже в Парижі в 1866 р. Після здобуття вищої освіти повернувся в Сарла і продовжив сімейну професійну традицію. У 1867 р. зайняв посаду помічника судді в рідному місті, через всього два роки став тимчасовим суддею Сарла, а з 1875 до 1894 р. був постійним суддею.

Крім судової практики встигав займатися і наукою. Перші роботи Тарда були присвячені кримінології. Чільне місце серед

297

Соціологія

них займають монографії «Порівняльна злочинність» (1886) та «Філософія покарання» (1890). Ці праці створили своєму автору репутацію серйозного дослідника, відомого далеко за межами його рідного містечка. Крім кримінології Тард почав займатися і соціологією. Відомо, що свою оригінальну соціологічну теорію Тард розробив ще в 1870-ті рр., але довгий її час не публікував.

У 1898 р. вийшла з друку його головна книга, «Соціальні закони». А в 1900 р., після першої невдалої спроби, недавній провінціал зайняв пост професора і став завідувачем кафедрою сучасної філософії в Колеж де Франс – одному з провідних університетів Франції. У тому ж році його обрали членом Академії моральних і політичних наук. Викладацька діяльність була основним його заняттям аж до смерті. Помер 12 травня 1904 р. в Парижі.

Г.Тард сконцентрував свою увагу на вивченні взаємодії людей (індивідуальних свідомостей), продуктом яких виступає суспільство. Зробивши основний акцент на вивченні індивідів, він активно виступав за створення соціальної психології як науки, яка повинна стати фундаментом соціології.

На думку Тарда, основою розвитку суспільства виступає соціально-комунікаційна діяльність індивідів у формі наслідування (імітації). Саме це поняття стало у французького соціолога ключовим при описі соціальної реальності. По суті, він трактує суспільство саме як процес наслідування, розуміючи під ним елементарне копіювання і повторення одними людьми поведінки інших. Процеси копіювання і повторення стосуються існуючих практик, вірувань, установок і т.д., які відтворюються з покоління в покоління завдяки наслідуванню. Цей процес сприяє збереженню цілісності суспільства.

Іншим важливим поняттям у поясненні розвитку суспільства, за Тардом, є «винахід» (або «нововведення»). Воно розглядається Тардом як процес адаптації до мінливих умов навколишнього середовища. Все нове, що виникає в суспільстві (будь то ідеї або матеріальні цінності), він вважав результатом творчої діяльності нечисленних обдарованих особистостей.

298

Додатки

Мова, релігія, ремесло, держава – все це, на думку Г.Тарда, продукти творчості індивідів-новаторів.

Затвердження всіх основних соціальних інститутів відбулося, за Тардом, саме тому, що звичайні люди, не здатні винайти щось нове, а лише наслідують творців-новаторів і використовують їх винаходи. Таким чином, діяльність небагатьох новаторів і винайдені ними нововведення є, на думку Г.Тарда, основним двигуном соціальної еволюції, сприяючи розвитку суспільства. Боротьба між собою різних «винаходів», які по різному вирішують проблеми, що постали перед суспільством, призводить до виникнення опозиції (протидії інновації). Її результатом є різного роду суперечки, конфлікти і протистояння (аж до військових дій). Тим не менш, на зміну будь-якій опозиції зазвичай приходить адаптація, засвоєння «винаходу». На цьому цикл соціальних процесів завершується, і суспільство не змінюється, поки який-небудь новатор не знайде нового «винаходу».

Особливою темою досліджень Тарда було порівняльне вивчення натовпу і публіки. Полемізуючи з Г.Лебоном, Тард виступав проти опису сучасної йому дійсності як «століття натовпу». З його точки зору, 19 століття – це, скоріше, століття публіки. Протиставляючи ці два поняття, Тард підкреслював необхідність тісного фізичного контакту між людьми у випадку, коли мова йде про натовп, і достатність розумових зв'язків для виникнення публіки. Така духовна єдність розумілася вченим як спільність думок, інтелектуальна спільність. Величезну роль в становленні «суспільства публіки», на його думку, відіграють засоби масової інформації, які формують в людях спільність думок незалежно від їх місця розташування. Роздуми Тарда про відмінності публіки від натовпу можна розглядати як підхід до розуміння таких соціальних явищ, як громадянське суспільство, масова культура.

Основні праці: «Закони наслідування» (1892), «Громадська думка і натовп» (1903), «Особистість і натовп»

(1903).

299

Соціологія

«Спільна користь є бажаною для кожного і підтримується ним тільки заради користі власної» Ф.Тьонніс

Тьонніс Фердинанд (1855-1936) –

видатний німецький філософ та соціолог. Ф.Тьонніс народився в невеличкому німецькому містечку Хаубарзі. Отримав

диплом із класичної філології в Тюбінгенському університеті в 1877. Уся його подальша наукова діяльність пов’язана з Кільським університетом, де вчений захистив докторську дисертацію з філософії, а згодом працював професором кафедри економіки та статистики. Він доклав чимало зусиль для інституалізації соціологічної науки в Німеччині. Разом із В. Зомбартом, Г.Зіммелем та М.Вебером став одним із засновників Німецького соціологічного товариства, був його першим президентом з 1909 по 1933 р. З цієї посади вченого звільнили після захоплення влади в Німеччині нацистами та заборонили йому викладати в університеті за нелояльне ставлення до режиму. Ф.Тьонніс брав активну участь у соціалдемократичному і робітничому русі, боровся за утвердження демократичних засад у суспільному житті. Відомий як керівник кількох загальнонаціональних проектів із прикладної соціології.

Фердинанд Тьонніс одним із перших спробував створити єдину, логічно струнку систему понять у соціології, показати її багатоманітність. Він пропонував розрізняти: а) «чисту» соціологію, яка аналізує суспільство «анатомічно», в стані спокою (соціальна статика); б) прикладну соціологію, яка аналізує механізми розвитку (соціальна динаміка); в) емпіричну соціологію, що вивчає факти життя сучасного суспільства на основі статистичних даних (соціографія).

Соціологія, на думку Тьонніса, досліджує зв’язки та відносини, які не очевидні, не фіксовані прямо та безпосередньо, а є результатом абстрагування від реальних

300