Soc_kafedr_posibnyk

Додатки

«Любов як принцип, порядок як основа, прогрес як мета» О.Конт

Конт Огюст (1798–1857) – видатний французький філософ та соціолог ім’я якого ввійшло до історії науки в почесному, дещо символічному статусі „батька” соціології. Він не тільки запровадив сам термін

„соціологія”, а й обґрунтував ідею науки про закони функціонування та розвитку суспільства.

Огюст Конт походив із родини небагатого службовця, правовірного католика й переконаного монархіста, але сам він рано відійшов від традиційних цінностей своєї родини і став прихильником ідеалів Великої французької революції. Цьому значною мірою сприяло навчання в Політехнічній школі в Парижі, де панували ліберально-республіканські ідеї. Ретельне вивчення математики, інших точних наук молодий Конт поєднує із захопленням філософськими, економічними, соціальними теоріями видатних європейських учених. Фанатичною працездатністю молодий науковець доводив справедливість французького прислів’я: „Хто хоче бути молодим у старості, повинний бути старим у молодості”. Поряд із цим юний Огюст був підкреслено самостійним у своїх поглядах, не визнавав нав’язаних авторитетів і зовнішньої регламентації. Був учасником студентських виступів. Один із таких конфліктів став приводом до тимчасового закриття Політехнічної школи в 1816 р., а Конт опинився під наглядом поліції та так і не зміг у подальшому завершити своє навчання. Займаючись приватними уроками математики, з 1817 року Конт стає секретарем відомого французького філософа Клода Анрі Сен-Сімона. Це знайомство та співпраця мали величезний вплив на становлення наукового світогляду О.Конта, але початкові дружні відносини зрештою переросли в гострі

281

Соціологія

суперечки про авторство і пріоритети щодо ряду теорій та закінчилися розривом.

Усе життя Конта пройшло за дуже скрутних матеріальних обставин. Певний час він читав платні публічні лекції для невеликого кола прихильників. Попри важке захворювання Конту все ж вдалося реалізувати грандіозний проект – видання шеститомного „Курсу позитивної філософії”. В другій половині 40-х років він звертається до проповідницької і практичної організаційної діяльності, пропагуючи власну теорію як політичне, релігійне і моральне вчення. Останні роки життя і діяльності Конта стали яскравим виявом його особистої неординарності: він розробляє Релігію Людства, яка повинна сприяти реалізації ідей Порядку, Прогресу, Любові у суспільстві, а соціологів і, перш за все – себе, визначає первосвящениками цієї релігії, покликаних здійснювати функції управління суспільним життям.

Соціологія, на думку Конта, є наукою про суспільні явища взагалі, її закони однаково актуальні для всіх часів і всіх народів. Він зазначав, що у своїй галузі соціологія повинна виконувати такі ж завдання, які в інших галузях знань реалізуються фізика, хімія, біологія, на відміну від конкретних наук (мінералогія, ботаніка, зоологія), завданням яких є опис конкретних явищ, а не встановлення їхніх законів. Конт писав: „Розумна політика не може ставити собі за мету змусити розвиватися людство, яке рухається завдяки власним імпульсам відповідно до закону, так само незмінного, як і закон гравітації, хоча і більш гнучкого. Але вона ставить собі за мету полегшити розвиток людства, навчаючи його”.

Обґрунтовуючи необхідність нової науки про суспільство та його закони, Конт опирався на реалії ХІХ століття, коли певний тип суспільства (який він описує як теологічне та військове) вочевидь відмирає. Але, на його думку, революція з її елементами випадковості, насилля,

282

Додатки

призводить до війни та хаосу, не здатна забезпечити ефективної перебудови соціальних відносин. Аналізуючи тогочасні суспільні процеси Конт прийшов до висновку, що головною умовою суспільної реформи є реформа інтелектуальна. Для цього необхідні синтез науки і формування позитивної політики. Першим кроком у цьому напрямку стає формулювання О.Контом двох тісно пов’язаних законів: а) закону трьох станів людського розуму – теологічного, метафізичного і позитивного; б) закону класифікації наук.

На теологічній стадії розвитку мислення людина пояснює явища шляхом визнання в них істот або сил, які можна порівняти з самою людиною; на другій стадії (метафізичній) вдається до абстрактних сутностей, таких як природа; на третій – обмежується спостереженням за фактами і виявленням постійних зв’язків, які існують між ними в певний проміжок часу. Перехід від теологічної фази до метафізичної, а згодом – до позитивної в різних галузях знань відбувається не одночасно. Тому закон трьох стадій тісно пов’язаний із законом класифікації наук. Порядок розподілу різних наук розкриває порядок становлення позитивного розуму в різних галузях. Чим простіша матерія, тим про неї простіше позитивно мислити. Є речі, саме спостереження за якими веде розум до позитивної фази. Конт конструює власну ієрархію наук: математика, фізика, астрономія, хімія, біологія, соціологія. Соціологія, за Контом, – це абстрактна наука про людину (хоча і базується на біології), яка передбачає розгалуження на більш конкретні науки, що досліджують окремі форми та елементи суспільства.

О.Конт вважав, що за допомогою цієї науки можна пізнати приховані закони, які керують суспільством. Для цього соціологія повинна використовувати такі методи: а) спостереження за суспільними процесами; б) експеримент (спостереження за змінами, які викликаються спеціально, цілеспрямовано); в) зіставлення життя людей із

283

Соціологія

природним життям тваринного світу; г) порівняння життя різних країн і народів за певними показниками; д) історичний аналіз, порівняння життєдіяльності народів у різні періоди історичного часу.

Сукупність цих методів дістала назву позитивізм. Позитивізм, за Контом – знання корисне й точне. Характеризуючи суть знання про суспільство, закони його функціонування та розвитку, вчений перш за все підкреслює необхідність вивчення окремих соціальних фактів, їх порівняння і перевірки, практично заперечуючи роль загальної теорії в соціології. Такий підхід до отримання й використання наукового знання кваліфікується як емпіризм у соціології.

Спочатку Конт називав соціологію „соціальна фізика”. Він вважав, що ця наука повинна розглядати суспільство як певний організм, що має власну структуру, й кожен елемент якого повинен досліджуватися з точки зору корисності для суспільного блага. Цей закон діє відповідно до жорстких законів, подібно до закону всесвітнього тяжіння у фізиці. Всю соціологію О.Конт поділяв на соціальну статику (описує взаємодію між усталеними соціальними інститутами) і соціальну динаміку (розкриває закони соціальних змін), припускав доцільність застосування законів механіки до вивчення суспільства і його основних елементів. Суспільство, на думку Конта, – органічна цілісність, кожен член якого не мислиться поза зв’язками з цілим.

Історична й наукова роль Огюста Конта полягає, перш за все, в тому, що проблему вивчення суспільства і взаємозв’язків у ньому вчений виокремив у межі конкретної науки – соціології. Але О.Конту не вдалося досить чітко визначити предмет нової науки і знайти науковий метод, який дозволив би всебічно вивчати закономірності суспільного розвитку. Використання вченим жорстких аналогій соціальних явищ з явищами, які спостерігаються у фізиці, хімії чи біології, піддавались сумніву та критиці ще за його життя. Вивчення суспільства довело, що соціальне

284

Додатки

життя значною мірою відрізняється від тих закономірностей, з якими мають справу природничі науки. Але в працях Конта є ідеї, які чітко простежуються в процесі розвитку соціології: а) застосування наукових методів щодо вивчення суспільства; б) практичне використання науки для реалізації соціальних реформ.

Основні праці:

«Курс позитивної філософії» (1842); «Система позитивної політики» (1850–1854); «Міркування про дух позитивної філософії» (1844); «Міркування про позитивізм в цілому» (1848–1851); «Позитивістський катехізис» (1851); «Суб’єктивний синтез» (1856).

285

Соціологія

«Прогрес – не випадковість, а необхідність» Г.Спенсер

Спенсер Герберт (1820–1903) – англійський філософ і соціолог. Один із зачинателів еволюціонізму, засновник органічної школи

всоціології. Остаточно затвердив у

науковому обігу термін „соціологія”. З іменем Герберта Спенсера пов’язують два підходи до розгляду суспільних явищ:

1.розуміння суспільства як організму, подібного до біологічного, який керується тими ж законами організації, функціонування та розвитку;

2.вчення про всезагальну еволюцію, що розповсюджується на неорганічний, органічний та надорганічний (соціальний) світ.

Як філософ і вчений XIX ст., Герберт Спенсер зіграв важливу роль у розвитку кількох наукових дисциплін, включаючи соціологію й антропологію. Він народився у Дербі, в центральному адміністративному окрузі Англії й отримав домашню освіту під керівництвом батька і дядька.

Зраннього віку проявляв інтерес до науки, а в 17 років почав працювати на залізниці, що з’єднувала Лондон і Бірмінгем, де через кілька років отримав професію інженера. Тривалий час займався редакторською та письменницькою діяльністю. На нього справила значний вплив теорія еволюції Дарвіна. Він прийшов до переконання, що її можна було б застосувати до всіх аспектів розвитку Всесвіту, включаючи історію людського суспільства. За цією концепцією, вчений порівнював товариства з біологічними організмами, а окремі його частини (освіта, держава і т.д.) – з частинами організму (серцем, нервовою системою і т.д.), кожна з яких впливає на функціонування цілого. Спенсер вважав, що, подібно біологічним організмам, суспільства розвиваються від

286

Додатки

найпростіших форм до більш складних. У ході цього процесу вони безперервно змушені пристосовуватися до мінливих умов навколишнього середовища. Виживають найбільш пристосовані. Таким чином, „природний відбір” відбувається в людському суспільстві так само, як і серед тварин, сприяючи виживанню найбільш пристосованих. Водночас процес адаптації, на його думку, сприяє подальшому ускладненню суспільного устрою, оскільки його частини стають більш спеціалізованими (наприклад, суспільства стали значно складнішими в період промислової революції в результаті поділу праці і розвитку таких спеціалізованих інститутів, як фабрики, банки і фондові біржі).

Отже, суспільства розвиваються від порівняно простого стану, коли всі частини взаємозамінні, в напрямку складної структури з абсолютно несхожими між собою елементами. У складному суспільстві одну частину (тобто соціальний інститут) не можна замінити іншою. У результаті окремі частини суспільства стають взаємозалежними. Всі вони повинні функціонувати на благо цілого; інакше суспільство розвалиться. Відповідно до цього погляду Спенсера, така взаємозалежність є основою соціальної інтеграції.

На відміну від більшості вчених-суспільствознавців тих років і пізнішого часу, Спенсер не був реформатором. Він вважав, що для людства корисно позбавлятися непристосованих індивідів за допомогою природного відбору й уряд не повинен втручатися в цей процес (наприклад, допомагати бідним) – така філософія отримала назву „соціальний дарвінізм”. Він вважав цю філософію прийнятною також для комерційних підприємств та економічних інститутів; на його думку, конкуренція при невтручанні з боку уряду сприяла б витісненню непристосованих. Спенсер був переконаний, що на основі вільної взаємодії між індивідами і організаціями буде досягнута якась природна і стійка рівновага інтересів.

287

Соціологія

Природна гармонія може бути тільки порушена при втручанні уряду в соціальний процес.

Науковий спадок Г.Спенсера дуже великий. Фундаментальним дослідженням вважається його десятитомна праця, задумана як енциклопедичний синтез усіх наук на принципах еволюціонізму (опублікована протягом 1862–1896 рр.). Вона включала такі книги: ,,Основні начала” (1862), „Основи біології” (1864–1867), трьохтомна праця ,,Основи психології” (1876–1896), ,,Соціологія як предмет вивчення” (1903), ,,Основи етики” (1879–1893).

Наукові дослідження вченого з найбільшою повнотою втілили основні ідеї еволюціонізму, а його теоретичні погляди формувалися головно під впливом досягнень природничих наук, які дедалі більше звертались до ідей еволюції.

Великий вплив на формування світогляду Г.Спенсера мали як праці Ч.Дарвіна, А.Сміта, Т.Мальтуса, так і англійських утилітаристів, що проповідували ідеї буржуазного лібералізму й індивідуалізму. Дотримуючись крайньої версії лібералізму, класик соціології захищав принципи індивідуальної свободи і свободи конкуренції, був противником соціального планування, виступав за обмеження ролі держави в суспільному житті.

Ідея всезагальної еволюції – центральна проблема наукової творчості вченого. Йому належить і класифікація еволюційних процесів, які він поділяє на три види:

неорганічний, органічний, надорганічний. Усі ці процеси в нього підпорядковані загальним законам, але специфічні закони вищих фаз не зводяться до законів нижчих фаз. Суспільство, за Г.Спенсером, – частина природи, і в цьому сенсі, такий самий природний об’єкт, як і будь-який інший, воно не створене штучно в результаті ,,суспільної угоди” чи божественної волі. Сутність і зміст природної еволюції – соціалізація людини.

Програма соціології Спенсера викладена в його ,,Основах соціології”, де вперше дається систематичний

288

Додатки

виклад предмета, завдань і проблематики нової суспільної науки. Захищаючи право соціології на існування як науки, вчений вважав, що вона потрібна тому, що суспільство – частина природи і підпорядковується ,,природній причинності”. Завдання соціології, за Г.Спенсером, – вивчення масових типових явищ, соціальних фактів, які розкривають дію загальних законів еволюції, процесів, що відбуваються незалежно від волі окремих особистостей, їх індивідуальних якостей і суб’єктивних намірів.

Розмірковуючи про специфіку соціології, науковець виокремлює об’єктивні та суб’єктивні традиції соціального пізнання. Соціологічні факти, вважав він, не можна виміряти за допомогою пристроїв, спостерігати під мікроскопом. Їх можна встановити лише опосередковано, шляхом порівняння багатьох даних. Соціальні факти для Спенсера – це такі явища, в яких проявляються еволюційні процеси, наприклад, диференціація структури і функцій, ускладнення політичної організації тощо.

Учений розробив свою концепцію соціальних інститутів, які стали центральним поняттям його теоретичної системи. Соціальні інститути, згідно із цією концепцією, – це механізми самоорганізації колективного життя людей, що забезпечують перетворення асоціальної за природою людини в соціальну істоту, здатну до спільних колективних дій. Соціальними інститутами, у вченні Спенсера, виступають органи самоорганізації й управління, а оскільки властивість будь-якого організму – взаємодія його складових, то головне завдання соціології полягає у вивченні синхронної взаємодії соціальних інститутів. Його класифікація включає такі інститути: домашні (займаються проблемами сім’ї, шлюбу, виховання), обрядові чи церемоніальні (регулюють повсякденну поведінку людей, встановлюють звичаї, традиції, обряди, етикет), політичні (організують роботу центральних органів влади, армії, міліції, судів), церковні (забезпечують інтеграцію

289

Соціологія

суспільства), професійні, промислові інститути (забезпечують трудові відносини).

Теорія соціальних інститутів Спенсера була першою пробною системою дослідження суспільства. В ній всі інститути суспільства складають єдине ціле, де функціонування кожного з них залежить від всіх інших і від чіткого розподілу сфер впливу і відповідальності. В кожному суспільстві є певний рівень узгодженості в діяльності основних інститутів, якщо ж він порушується, розпочинається регрес чи розпад „соціального організму”. Кожний соціальний інститут повинен задовольняти певну суспільну потребу, не підміняючи інші інститути. Розширення повноважень держави Спенсер вважав небезпечним, оскільки воно руйнує розподіл функцій між інститутами суспільства, ламає стан рівноваги в „соціальному організмі”.

Концепція інститутів ученого відтворює образ суспільства за аналогією з біологічним організмом. Для цього він розробив загальні системні принципи, які роблять „соціальний організм” схожим на біологічні системи: 1) суспільство, як і біологічний організм, нарощує масу (чисельність населення, матеріальні ресурси); 2) як і у випадку біологічної еволюції, ріст маси приводить до ускладнення структури; 3) ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, які виконуються окремими частинами; 4) в обох випадках має місце поступове посилення взаємозалежності і взаємодії частин; 5) як і в біологічних організмах, ціле завжди більш стійке, ніж окремі частини; стабільність забезпечується збереженням функцій і структур.

Класик соціології не просто уподібнював суспільство організму, але й свою біологію наповнив соціологічними аналогіями. Щоб запобігти грубому редукціонізму, до якого

290