7. Гоббс: право як засіб упокорення людини

Т.Гоббс (Thomas Hobbes, 1588-1679) був найвпливовішим філософом права XVII ст. Його розрив з традицією правового гуманного антропоцентризму викликав багато суперечок. Гоббс використовував терміни «природне право», «природний закон» та інші, але природне право (jus naturale) для нього - це «свобо­да, яку кожна людина має, аби використовувати свою владу на власний розсуд задля збереження власної природи, себто власно­го життя, і, отже, це свобода робити все, що згідно із власною думкою і розумом (reason) людина вважатиме за найдоцільніший засіб для досягнення своєї мети» [Гоббс, с. 155]. Закони природи для Гоббса - це принципи особистого інтересу. «Природний за­кон (a law of nature), lex naturalis, - писав Гоббс, - це настано­ва або винайдене розумом загальне правило, яким людині забо­роняється робити те, що виступає руйнівним для її життя, або те, що відбирає в неї засоби для його збереження, і нехтувати тим, що, на її думку, найкраще гарантує її безпеку» [Там само]. На противагу Гроцію, Гоббс, як і більшість грецьких софіс­тів, не вважав природу людини гуманною. «Справжньою» приро­да людини була до того, як її приборкали соціум і влада, тобто була такою в природному стані. Людина в цьому стані керува­лась тільки своїми тваринними бажаннями й потребами. Серед них найсильнішим є прагнення людини зберегти своє життя. Во­но породжує потребу безпеки, тому що у природному стані ніхто не гарантований від замахів на його життя. Потреба в безпеці найліпше задовольняється, згідно з Гоббсом, коли всі люди пе­редають своє право на самозахист верховному суверенові й підко­ряються законам цього суверена або «великого Левіафана». Причому сувереном може бути окрема людина або збори людей.

Соколов:

Прибічники мультикультуральності, що є, на їхню думку, ліками від усіх скорбот, глибоко суперечать самі собі, на словах пропагу­ючи розмаїтість і ціннісну рівність культур. У своїх практичних рекомендаціях вони виходять з того, що життєві блага є вищою й універсальною цінністю, спираючись на які можна вирішити всі питання всіх вдовольнивши. Те, що серед багатства культур може бути й культура зла та людиновбивства, яка зневажає не те що життєві, а навіть і небесні блага, їхній розум не здатний збагнути. Занадто сильна просвітницька закваска, яка утверджує як вихідний той безумовний принцип, що людина за природою добра, і вже тим більше вона заперечує неосвічене середньовічне уявлення про не­другів роду людського, які отруюють колодязі, й відьом, що наси­лають порчу. Як там було в середньовіччі, що там було насправді, а що було породжене неуцтвом, ми не знаємо, але нічого не мож­на заперечити богослову, який зауважував, що полювання на відьом вважається справою осудною лише тому, що ми твердо пе­реконані: відьом не існує. Якби нам були пред'явлені аргументи то­го, що нечестиві зрадники, котрі вступають у союз з ворогом роду людського, щоб занапастити своїх співгромадян жахливими нещас­тями, існують насправді, важко було 6 осудити полювання на таких зрадників. Одинадцятого вересня [2001 р. терористи зруйнували будинки Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, внаслідок чого загинуло багато тисяч людей] такі аргументи з'явилися. Мо­дель, відпрацьована in vitro в Інтернеті, почала працювати in vitro. Люди опанували мистецтво перетворення звичних об'єктів ма­теріальної культури у знаряддя смерті й руйнування.

Якби справа була тільки в чаклуні О.бен Ладені (Osama Bin Laden, 1957-), усе було б занадто легко й просто. Відбулося ж незрівнянно гірше. З колишнього раціонального світу людство по­вернулося у страшний світ чарівної казки, населеної перевертнями й вовкулаками, у світ, де чіткий поділ за принципом «свій -чужий» став не пережитком дикості, а неодмінною умовою вижи­вання. Спочатку віртуальний Інтернет спростував надію, що співто­вариство, побудоване за принципом «людина людині - друг, това­риш і брат», може успішно й безборонно функціонувати. Людина для людини виявилася вовком, а рівно - вірусом. Якби йшлося тільки про Інтернет, так і чорт би з ним - жили без нього колись, прожили б і тепер. Але пристрасть до руйнування заради руйну­вання вийшла за межі пробіркового експерименту, і світ прирече­ний полювати на відьом [Соколов, с. 2].

Природним станом людства є нескінченна війна, - писав Гоббс, - у якій немає загальних норм поведінки. У такому стані немає правого чи неправого, справедливості чи несправедливості, мого чи твого.

Засадничими принципами концепції Гоббса є ототожнення суспільства з політично організованим суспільством, тобто дер­жавою, а справедливості - з позитивним чинним правом. Закони є веліннями, командами суверена. Саме керуючись такими ко­мандами, члени суспільства оцінюють правильність, або справед­ливість, своєї поведінки.

Чому люди повинні підкорятися закону суверенної держави? Річ у тім, що, за Гоббсом, держава є єдиним інститутом, здатним захищати людей від агресивності інших. Таким чином, потреба упокорення людей законам обґрунтовується Гоббсом агуманніс-тю людської природи. Зазначимо, що це розуміння дуже відріз­няється від ідеалістичних засновків ранніх теорій правового гуманного антропоцентризму.

Проблему джерела зобов'язань усіх людей підкорятися волі суверена та його законам Гоббс вирішує за допомогою концепції «суспільного договору», сучасні інтерпретації якого все ще ли­шаються предметом дискусій.

Гоббс.

Що таке свобода. Під свободою, згідно з точним значенням цього слова, розуміється відсутність зовнішніх перешкод, які час­то можуть відбирати в людини частину її влади робити те, що во­на бажала б, але не можуть завадити їй використовувати владу, що в неї залишилась, на власний розсуд та як їй підказує розум.

Відмінність між правом і законом. Хоча ті, хто висловлюється з цього предмета, змішують jus i lex, право і закон, їх треба роз­різняти, тому що право полягає в свободі діяти або утримуватись від дії, тоді як закон визначає й зобов'язує до того або до іншо­го: так що закон і право розрізняються між собою настільки, наскільки розрізняються зобов'язання і свобода, що за своєю суттю несумісні в одній і тій самій речі.

Основний природний закон - прагнення миру. Перша частина цього правила містить перший і основний природний закон, який закликає: слід прагнути миру й дотримуватися його. Друга части­на — це зміст природного права, яке зводиться до права захища­ти себе усіма можливими засобами.

Другий природний закон. Договір на шляху до миру. З цього основного природного закону, який наказує людям прагнути миру, випливає другий закон, згідно з яким людина мусить погодитись, якщо на це згодні й інші, тією мірою, якою вона вважає це не­обхідним заради миру й захисту себе, відмовитись від свого права на всі речі й задовольнитися тією мірою свободи у став­ленні до інших людей, яку б вона визнала за іншими людьми стосовно себе. Бо доки кожен утримує за собою право робити все, що він забажає, доти всі люди перебувають у стані війни. Але якщо інші люди не відмовляться, як і він, від свого права, тоді ні в кого немає причини (reason) його позбутись: бо це скоріше означало б виставляти себе як здобич (чого ніхто не зобов'язаний робити), аніж виражало його схильність до миру. Саме таким є за­кон Євангелії: Все, що бажаєте ви, щоб Інші вам чинили, те ви чиніть їм. І це є закон для всіх людей: quod tibi fieri non vis, alteri ne feceris [Гоббс, с. 155-156].

Третій природний закон - справедливість. Із природного закону, яким ми зобов'язані переносити на іншого такі права, збереження яких перешкоджає миру серед людей, випливає третій закон, а саме: люди дотримуються укладених ними угод. Без цього угоди не дійсні і є лише порожніми словами, а позаяк зали­шається право всіх на все, то ми й залишаємось у стані війни.

Що таке справедливість і несправедливість. І цей природний закон містить у собі джерело й початок справедливості. Бо у випадку, коли не було попередньо укладено угоду, не було пере­несене й право, і кожен має право на все, й ніяка дія, отже, не мо­же бути несправедливою. Але коли угоду укладено, розривати її несправедливо. Під визначенням несправедливість слід розуміти не що інше, як невиконання угоди. А все, що не є несправедли­вим, є справедливим.

Справедливість і власність починаються із заснування держа­ви. Проте оскільки угоди, засновані на взаємній довірі (як було ска­зано у попередньому розділі), недійсні тоді, коли існує загроза неви­конання угоди однією із сторін, то, хоча справедливість починається з укладання угод, все ж таки у даному випадку немає фактично ніякої несправедливості доти, доки причину такого побоювання не буде усунено, а це, доки люди перебувають у природному стані війни, не може здійснитись. Ось чому, перш ніж слова справедливе та несправедливе можуть означитись, повинна бути якась примусо­ва влада, яка завдяки страху перед покаранням більшим, ніж ко­ристь, очікувана людьми від порушення своєї угоди, присилувала б їх рівною мірою до виконання своїх угод й утвердила власність, яку люди за взаємним договором отримують як компенсацію за те універсальне право, якого вони зрікаються. Така влада може з'яви­тись завдяки заснуванню держави. До нашого висновку можна дійти також, спираючись на визначення справедливості, яке дали схолас­ти. Вони твердять, що справедливість - це постійна воля давати кожній людині її власне. Тому там, де немає власного, тобто де немає власності, нема й справедливості; а там, де не встановлена примусова влада, тобто де відсутня держава, - там нема й власності, й усі мають право на все. Ось чому там, де нема держави, ніщо не може бути несправедливим. Отже, природа справедливості полягає в дотриманні дійсних угод, але дійсність угод починається лише з на­становленням цивільної влади, достатньої для того, аби примусити людей дотримуватися своїх угод, і це також початок власності [Там само, с. 166-1 67].

Твердження, що править закон, а не люди. І тому іншою по­милкою «Політики» Арістотеля є думка про те, що у добре впо­рядкованій державі мусять правити не люди, а закони. Адже яка достатньо розумна людина, навіть якщо вона не вміє ані читати, ані писати, не бачить, що нею правлять ті, щодо кого вона напев­не відчуває страх бути вбитою чи зазнати болю, якщо вона не ко­ритиметься? Бо чи вірить хтось, що його можуть покарати закони, тобто слова та папір без допомоги рук і мечів людей? Тому ця по­милка належить до числа згубних помилок, адже вона спонукає людей кожного разу, коли їм не подобаються їхні правителі, три­матися тих, хто називає останніх тиранами, і вважати законним по­вставати проти них. І все ж ці помилки безліч разів підтримували­ся духівництвом з проповідницької кафедри [Гоббс, с. 558].