4. Ієрінг: право як засіб реалізації інтересів

Гаслом німецького правового позитивізму стала теза, що «все право є позитивним правом». Його представники визначали позитивне право як «усього лише роз'яснену юридичну волю (Rechtswille) джерела права (Rechtsquelle)»[Binding]. З погляду його втілення в законодавчих актах вони розуміли право як си­стему погоджених один з одним і логічно впорядкованих понять. Ця модель права дістала назву «понятійної юриспруденції» (Begriffsjurisprudenz). Відповідно до неї, право створюється й розвивається завдяки зв'язкам юридичних понять, їхній здат­ності після об'єднання в систему породжувати нові поняття.

Перший період своєї діяльності Р.Ієрінг (Rudolf von Jhering, 1818-1892), відомий історик і філософ права, був прибічником саме такого розуміння права. Другий період його діяльності - це обґрунтування й розвиток нового розуміння права, яке часто на­зивають «юриспруденцією інтересів» (Interessenjurisprudenz). Згідно з цією моделлю права, право створене людьми для захис­ту громадського життя й досягнення певних цілей, без посилан­ня на які його неможливо пояснити. За допомогою права люди прагнуть реалізувати свої інтереси й розв'язати конфлікти. Пра­вові принципи вторинні щодо інтересів людей і є законними за­собами їх реалізації.

У працях Ієрінга намітилася тенденція до подолання крайно­стей правового історицизму й правового позитивізму. Він не пого­джувався з гегелівським розумінням права як стадії розвитку абстрактного абсолютного духу й відображення загальної волі. Це розуміння неспроможне пояснити, вважав Ієрінг, як практичні чинники й інтереси людей визначають буття права. Не був він згодний і з моделлю права Савіньї, який трактував його як спон­танне відображення духу народу, бо такий підхід затінював роль права у становленні й розвитку суспільства та боротьбу людей за усвідомлені інтереси. Водночас Ієрінг поділяв широку культурну орієнтацію багатьох гегельянців і погоджувався із Савіньї, який критикував вчення про незмінне природне право.

На відміну від Бентама й Остіна, які зводили право до су­купності правових норм, Ієрінг розумів право не як відірвану від повсякденного життя систему юридичних норм і понять, а як чинний правопорядок. Розрізняючи правопорядок і правову сис­тему, він підходив до останньої як до сукупності норм, уведених державою. Однак Ієрінг стверджував, що право не можна зро­зуміти без систематичного врахування людських намірів і цілей, що викликають його до життя. Адже без мети (наміру) не існуєволі, у тому числі й правової волі. Людські цілі зазвичай конфліктують одна з одною, тому право - це наслідок їхнього зіткнення та їхнього примирення. На противагу Савіньї, право для Ієрінга усталюється внаслідок боротьби інтересів і є резуль­татом доцільної, свідомої діяльності людей. Тому правові норми відображають не довільну волю законодавця або звичаї, а юри­дично оформлені й захищені інтереси суб'єктів права. Отже, Ієрінг вніс до базисних підвалин розуміння права цілком земні «позитивні» наміри й цілі суб'єктів права, а не абстрактні й да­лекі від реального життя ідеї.

Як і інші представники аналітичного правового позитивізму, Ієрінг наголошував, що норми права обов'язкові, і заперечував обмеження дослідження права логічним аналізом правових по­нять. Він висміює побудовані деякими правовими позитивістами «небеса правових понять» і стверджує, що «не життя існує зара­ди понять, а поняття заради життя». Зразки правової поведінки більшості народі» свідчать, що люди керуються не правовими по­няттями, а так званим правовим чуттям, яке Ієрінг вважає пси­хологічним джерелом усього права. На його думку, «правова свідомість, правове переконання суть абстракції, яких народ не знає. Основна сила права, так само як і сила любові, лежить у по­чутті: розум і намір не можуть відшкодувати його вад. Але як лю­бов часто сама не знає себе, й однієї миті буває достатньо для її усвідомлення, так і правове чуття у спокійному стані не знає чіт­ко, чим воно є, що в собі містить, і тільки тоді, коли зіткнеться з правопорушенням, постає тяжке запитання, яке змушує це чут­тя висловитися, і висвітлює його щире значення та його силу. ... Право є необхідною умовою морального життя особистості, охоро­на його - це моральне самозбереження» [Иеринг, 1885, с. 45-46].

Ієрінг розумів державу як інститут, що володіє монополією на законне використання сили для підтримки правового порядку.

Ієрінг:

Хто не відчуває, що тоді, коли найганебнішим чином, ногами, зневажають його право, йдеться не тільки про об'єкт суперечки, а й про його особистість, хто в такому становищі не почуває мораль­ної спонуки до захисту свого права, - тому не можна допомогти, і мені зовсім не цікаво його переконувати ... Для нього я не маю нічого іншого, крім висловлювання, яке стало відомим з часів Канта: «хто робить себе черв'яком, той не повинен скаржитися, якщо його топчуть ногами» [Кант И. Основы метафизики нравственности]. В іншому місці І.Кант називає цей дозвіл іншим топтати ногами своє право «порушенням обов'язку людини щодо самої себе», і «з обов'язку перед людською гідністю в нас» він виводить правило: «не дозволяйте своє право безкарно топтати ногами» [Иеринг, с. 3-4]...

Мета права — мир, а засіб - боротьба. Поки на право будуть напади з боку неправа - а це буде тривати вічно - доти воно на­завжди пов'язане з боротьбою. Життя права є боротьба - бороть­ба народів, урядів, станів, індивідів.

Усяке важливе правове положення натрапляє на протилежне й має спочатку його перемогти; кожне право, нехай це право всього народу, або одного індивіда, тільки тоді є правом, якщо воно постійно готове до власного захисту. Право не є тільки логічним поняттям, воно є живою життєвою силою. Тому вже з давніх часів богиня правосуддя зображується з терезами в одній руці й мечем в іншій: терезами вона міряє право, мечем його охороняє. Меч без терезів показував би тільки голе насильство, терези без меча — по­вне безсилля права. Обидва ці елементи нерозривно пов'язані між собою, і тільки там буде панувати справжній правовий порядок, де сила справедливості, що керує мечем, співмірна із спритністю, з якою вона орудує терезами. Право - це безупинна робота, і не тільки державної влади, а всього народу. Варто кинути погляд на стан правового життя, щоб побачити, що перед нами те ж видови­ще безустанної боротьби й діяльності всього народу, що й на те­ренах економічного й духовного розвитку. Кожний індивід, якому хоч раз довелося обстоювати своє право, бере участь у цій загаль­нонаціональній роботі й вносить свою частку у справу втілення правової ідеї на землі. Звичайно, це положення може стосуватися не всіх однаково. Без боротьби, зіткнень живуть і йдуть по про­кладених шляхах права тисячі індивідів, і скажи ми їм, що право — це боротьба, — вони б нас не зрозуміли, тому що знають право тільки як стан миру й порядку. З погляду свого власного досвіду вони також цілком праві, як правий той багатий спадкоємець, який, пожинаючи плоди чужої роботи, що дісталися йому, буде завзято заперечувати тезу, що власність - це праця. Помилка міститься в тому, що обидва вони щодо поняття як права, так і власності мо­жуть в окремих випадках розходитися таким чином, що одному доля дарує мир і насолоду, а іншому - тільки працю й боротьбу [Там само, с. 13 -14].

Слово «право» має, як відомо, подвійний сенс: об'єктивний і суб'єктивний. Право в об'єктивному сенсі - це сукупність правових норм, які охороняються державою, узаконений порядок життя; право в суб'єктивному сенсі — це конкретне застосування абст­рактного правила до конкретного правоволодіння. В обох випад­ках право натрапляє на протидію, в обох випадках має воно її пе­ремогти, тобто, інакше кажучи, воно має в боротьбі встановлюва­ти й відстоювати своє буття [Там само, с. 15].

Незаперечним, а тому таким, що не потребує дальших доказів, є такий тезис щодо забезпечення права державою: підтримка пра­вового порядку державою є нічим іншим, як безупинною бороть­бою проти беззаконня, що йому протистоїть [Там само, с. 16].

Усі великі надбання, які сталися в історії права: знищення раб­ства, кріпацтва, свобода поземельної власності, промислу, совісті і т. ін. - усі вони дісталися тільки шляхом завзятої боротьби, що тривала упродовж сторіч; нерідко цілі потоки крові (й завжди зруйноване право) показують той шлях, яким ішло нове право. То­му що право - це «Сатурн, який пожирає своїх власних дітей», право тільки тим і поновлюється, що воно саме знищує своє мину­ле [Там же, с. 16].

Щира правда, що це цілком романтичне уявлення, яке спира­ється на помилкову ідеалізацію минулого, неначебто право подіб­но до рослини в полі, виникає безболісно, спокійно, бездіяльно. Сувора реальність учить нас зовсім протилежному [Там само, с. 21].

Опір злоякісному неправу, яке обмежує саму особистість, тоб­то правопорушенню, що самим способом дії відображає неповагу до особистості та наносить біль - опір такому неправу є обов'яз­ком. Він є обов'язком правомочного стосовно самого себе, бо пра­во — це заповідь моральної поваги до себе, обов'язок перед гро­мадою, тому що конче потрібно, щоб право перемагало.

Боротьба за право є обов'язком правомочного перед самим со­бою [Там само, с. 27-28].

Сила, з якою правове почуття повстає проти правопорушення, є пробним каменем його здорового стану... Чутливість, тобто здатність відчувати біль від правопорушення, й дійова сила, тобто мужність і рішучість в обороні права, - суть, по-моєму, двох най­важливіших критеріїв нормального стану правового почуття [Там само, с. 45-46].

Напруга правового почуття неоднакова в різних індивідах; вона зменшується чи примножується залежно від того, наскільки високо цінують окремі індивіди, стани чи народ важливість права як умо­ви морального життя, причому не тільки права в цілому, а й окре­мих правових інститутів... Друга ознака правового почуття — сила дії — це особливість характеру; реакція людини чи народу на пра­вопорушення є ліпшим випробуванням його характеру. Якщо ро­зуміти слово «характер» як цілковито спрямовану лише на себе особистість, що відгороджується від світу, то нам не треба кращо­го способу довести цю властивість, як посилання на те, що сваво­ля, як і право, стосується й особистості [ Там само, с. 46-47].

Якою б різною не була та міра цінності, якою вимірюють пред­мети багаті й бідні, вона ... не має значення, якщо порушується за­кон, оскільки тут ідеться не про матеріальну вартість речі, а про ідеальну цінність права, про енергію правового почуття щодо влас­ності, і важливо є не те, як ставляться до майна, а те, як ставлять­ся до правового почуття. Найкращий доказ цьому надає нам англійський народ: його багатство не зашкодило його правовим по­чуттям. Нам часто на континенті випадає спостерігати, з якою енергією вони виявляються навіть у буденних майнових суперечках у типового подорожнього англійця. Він з такою рішучістю розпочи­нає боротьбу із власником готелю чи візником за першої ж спроби його обдурити, що можна подумати, що він захищає все право ста­рої Англії: він готовий ліпше у разі потреби відкласти свій від'їзд, прочекати кілька днів і витратити вдесятеро більше спірної суми. Народ сміється, не розуміючи його, — але краще було б, якби він його зрозумів. Тому що в кількох гульденах, що ця людина захи­щає, виявляє себе, справді, вся стара Англія: дома його б кожний зрозумів і не так легко наважився б з ним сперечатися. Тепер я по­гляну на австрійця в тих же умовах, однакового з ним становища й стану. Якщо довіряти власному досвідові, я мушу сказати, що на­вряд чи десять відсотків зроблять так, як англієць. Інші ж побоять­ся неприємностей, суперечки, скандалу, можливості пересудів, яких нічого боятися в Англії англійцю, — коротко кажучи, вони запла­тять. Але в гульдені, що захищає англієць і платить австрієць, міститься набагато більш, ніж думають. Він віддзеркалює прірву, що відокремлює Англію від Австрії, сторіччя їхнього різного політичного розвитку й соціального життя [йдеться про становище в цих країнах у другій третині XIX ст. - В.К.] [Иеринг, с. 48-49].