25. Штаммлер: природне право та його зміни

У XX ст. кантівський підхід до аналізу взаємозв'язку моралі та права застосував німецький філософ права Р.Штаммлер (Rudolf Stammler, 1856-1938). Як і Кант, він намагався вивести основні принципи права з апріорних, або «чистих», уявлень про людину й суспільство. При цьому він виходив насамперед з апріорного ідеалу «співтовариства людей, що володіють свободою волі». У цьому ідеальному суспільстві панує гармонія індивіду­альних і загальних цілей. Ідея справедливого права містить принципи, які сприяють такій гармонії. До числа цих принципів належать принцип взаємної поваги індивідами цілей один одно­го і принцип участі всіх у досягненні спільних цілей.

Однак реалізація цих принципів відбувається в конкретних історичних умовах, у конкретному суспільстві, в якому люди ма­ють певні цілі й засоби їх досягнення, визнані правильними. Право, щоб бути справедливим, тобто таким, що велить поважа­ти індивідуальні цілі й колективне співробітництво, має врахо­вувати особливості конкретного суспільства, бути, за словами Р.Штаммлера, «правильним правом». Таке право він також називає новим природним правом, або природним правом з пере­мінним змістом.

Штаммлер:

Зміст правового регулювання ніколи не може бути зовсім відо­кремлений від історично мінливих, зумовлених можливостей гар­монійної діяльності, якщо він має бути застосований до цієї мож­ливої матерії соціального регулювання. Зміст права, яке не мало б своїм об'єктом емпірично можливе співробітництво людей, що не­обхідно змінюється, був би зовсім порожнім і безглуздим. ...

Ми зовсім не заперечуємо ні можливості міркувань про природ­не право взагалі, ні можливості встановлення принципу природного права, а відкидаємо лише спроби представників природного права установити принципи права з певним змістом як безумовний зра­зок.

Це, звісно, неможливо. Але звідси зовсім не випливає висновок, ... що взагалі неможливо знайти й викласти природно-правові принципи, що стоять над чинним позитивним правом. Є (тра­диційно кажучи) природне право, значення якого ми вказали ви­ще, але це — природне право з мінливим змістом.

Під природним правом я розумію, таким чином, ті правові прин­ципи, що створюють право теоретично правильне за відомих емпіричних умов; принципи ці не мають ще позитивного значення, а апелюють до джерел права як творців позитивного права з вимо­гою про зміну чи перетворення чинного права [Штаммлер, с. 159].

27. Тлумачення взаємозв'язку природного права, права народів і цивільного права (Гай, Ульпіан, Кодекс Юстиніана)

Римські юристи розрізняли три види права: природне право (jus naturale); право народів, або загальне право (jus gentium); цивільне право (jus civile). Цивільне право спочатку означало право міста (Риму), але надалі так стали називати збірки законів будь-якого суспільства. Право народів спочатку означало право, котре застосовується лише до чужоземців, тобто до тих людей, яких не стосується цивільне право. Пізніше цивільне праве охо­пило також правові звичаї, спільні для всіх суспільств.

Природне право вважалося наддержавним, всесвітнім, ідеаль­ним та притаманним усім людям (інколи й усім живим істотам).

Систематизатор римського права Гай (Gaius, сер. II ст.) у своїй праці Інституції (Institutiones від instituire - утворювати, учити) ототожнив природне право й право народів. На його дум­ку, підставою для цього є та обставина, що те й інше право містить універсальні принципи права, які відображають вимоги розуму й об'єктивної справедливості (aequitas). Згідно з його поглядами, ці частини права тотожні в тому, що вони не є без­посереднім відображенням мінливої людської волі чи волі зако­нодавчого органу. Вони відображають вічні вимоги розуму й справедливості.

Ці частини права спроможний сприйняти розум. Усяка ро­зумна людина повинна їм коритися, оскільки, міркуючи, вона неминуче прийде до обґрунтованості й необхідності вимог розу­му й справедливості.

Гай також запропонував упорядкувати законодавство за схе­мою «особи - речі - зобов'язання». Кожна з цих категорій, у свою чергу, детальніше членувалася на багато рівнів за певними критеріями. Так, основним у праві осіб було те, що усіх люди поділяли на вільних і рабів. Усі речі класифікували за їхньою основною ознакою: одні з них належали до сфери божественного, належність інших визначалася правами особи. Нарешті, основ­ною ознакою для розмежувань зобов'язань стала особливість цих зобов'язань: чи виникають вони з контракту, чи з делікту.

Усі народи, керовані законами і звичаями, іноді користуються своїм власним правом, іноді - спільним для усіх людей; адже те , що кожний народ установив сам для себе, є його власним і називається цивільним правом (jus civile), тобто власним правом цивільної громади (civitas); те ж право, що установив природний розум серед усіх людей, дотримується однаково у всіх народів (populi) і називається загальним правом, тобто тим правом, яким користуються всі народи [Гай, с. 325].

На відміну від Гая, Ульпіан (Ulpian, 170-228) відрізняв при­родне право від права народів. Це твердження він обґрунтовував тим, що право народів стосується тільки людей. Але природне право, на його думку, стосується не тільки людей, але й тварин. Про це свідчить, як він вважав, те, що серед тварин усталилися стосунки, подібні до людського шлюбу.

Ще одна відмінність природного права від права народів, за Ульпіаном, пов'язана з інститутом рабства. Відповідно до при­родного права, усі люди народжуються вільними. Але рабство й супутні йому закони є наслідком, продуктами права народів. По­дібні міркування свідчили, на думку Ульпіана, про відмінності між природним правом і правом народів.

Ульпіану ми зобов'язані широко знаним висловом: «Справед­ливість - це постійна і неперервна воля віддавати кожному його правом» [Ульпиан, с. 330]. Як і Цельс (Celsus, п. п. II ст.), він ро­зумів право (jus) як «науку про добро і справедливість» [Там само]. Правові ідеї Ульпіана можна розглядати як утілення прин­ципів стоїчної етики. Ці ідеї пізніші мислителі вважатимуть найхарактернішою ознакою римського права. Ульпіан:

Тому, хто має намір присвятити себе праву, належить насампе­ред довідатися, звідки походить назва «право» (ius). Воно ж діста­ло назву від слова «справедливість» (iustitia) ...

Приписи права такі: жити чесно, не шкодити іншому, віддячува­ти належним кожному.

Юриспруденція - це пізнання справ божеських і людських, знання праведного й неправедного [Ульпиан, с. 329-330]. У VI ст. імператор Юстиніан (Justinian, 525-567) ініціював всеосяжну кодифікацію права, внаслідок якої був укладений «Звід цивільного права» (Corpus Juris Civilis). Право до Юстиніа­на - це практично неозора й неупорядкована сукупність старих кодексів, загальних правових положень, постанов колишньої влади, висловлювань юридичних авторитетів, рішень судів, протоколів конкретних судових справ і коментарів до них. Коди­фікація Юстиніана стала досить успішною систематизацією римського права.

Доктрини й висловлювання класичних римських правознав­ців (Цельса, Юліана, Гая, Ульпіана й ін.) були внесені в ту части­ну Кодексу Юстиніана, яка називалася Дігести, чи Пандекти (Digest). Укладачі іншої частини Кодексу (Інституцій), очевидно, розрізняли природне право і право народів. Вони розглядають пер­ше як сукупність незмінних божественних законів, відповідно до яких можна морально оцінювати право народів, тобто позитивне право. Третя частина кодексу охоплює імператорські конституції, тобто постанови й розпорядження імператорів.

Кодекс Юстиніана також відображав погляди римських юристів на джерело повноважень законодавців щодо створення і скасування законів цивільного права. Ці повноваження, зазна­чається в кодексі, надаються людьми за їхньої згоди. Однак точнішим і адекватнішим реальності було інше положення цьо­го кодексу, що надавало наказам правителя силу закону. «Ми [Юстиніан] постановляємо вважати всяку імператорську інтер­претацію законів як стосовно прохань, так і судових процесів чи зроблену якимсь іншим способом, такою, що безсумнівно має за­конну силу. Адже якщо тільки одному імператору дозволено в цей час ухвалювати постанови, то й личить, щоб тільки він один був гідний мати владу їхньої інтерпретації» [Кодекс Юстиниа-на, с. 378-379].

Кодекс Юстиніана комбінує ці думки про джерело повнова­жень. У ньому говориться про гіпотетичне «древнє право», відпо­відно до якого римський народ передав імператору усі свої по­вноваження.

Конституція ОМNЕМ:

Усі законні встановлення держави нашої вже приведено в чіткий порядок як у 4-х книгах Інституцій, чи Начал, так і в 50-и книгах Дігест, або Пандект, а також у 12-и книгах імператорських консти­туцій. І все, що потрібно було із самого початку доручити й після завершення усього, приймаючи зроблене, визначити, уже вислов­лено як грецькою, так і латинською мовами в наших постановах, які ми визначаємо як вічні [Конституція «ОМNЕМ», с. 360].

Про введення в дію Дігест:

Але оскільки тільки божественні справи досконалі, стан права ж людей постійно прагне до нескінченної невизначеності, і немає в ньому нічого, що могло б усталитися навічно (адже природний порядок речей прагне до народження нових властивостей), ми не втрачаємо надії, що згодом постануть певні відносини, що дотепер не пов'язані нормами права. Якщо трапиться що-небудь таке, бу­де прохання про імператорську допомогу, оскільки так високо по­ставив Бог імператорську гідність над людськими справами, що імператор може всі нові явища й виправляти, й упорядковувати, і приводити до належних умов і правил [О введении в действие Дигест, с. 373].