- •1. Основні цілі філософії права
- •2. Складність права як об'єкта розуміння
- •3. Гроцій: гуманність людини як основа права
- •4. Ієрінг: право як засіб реалізації інтересів
- •5. Кельзен: чиста теорія права
- •6. Пуфендорф: ідея культурного стану
- •7. Гоббс: право як засіб упокорення людини
- •8. Загальна характеристика правового реалізму
- •9. Лок: мета права - охорона життя та власності
- •12. Руссо: спільна воля
- •13. Американський правовий реалізм.
- •14. Сократ
- •15. Скандинавський реалізм та його представники.
- •17. Радбрух: цінності права
- •18, 20. Платон
- •19. Мейн: закони розвитку права
- •21. Вебер: критика економічного детермінізму
- •23. Ціцерон і Сенека: розум, природа, справедливість, доля
- •24. Кант: розум та свобода волі
- •25. Штаммлер: природне право та його зміни
- •27. Тлумачення взаємозв'язку природного права, права народів і цивільного права (Гай, Ульпіан, Кодекс Юстиніана)
- •28. Гегель: право як втілення свободи об'єктивного духу
- •§ 229. Справедливість - це щось велике в громадянському суспільстві: хороші закони дають державі квітнути, а вільна власність стає основною умовою її блиску досягнень [ Там само, с. 199].
- •29. Відношення права та економіки за Марксом.
- •30. Савіньї: право як продукт розвитку духу народу
- •31. Августин: божественний, природний і світський закони
- •33. Ерліх: спільноти як джерело права
- •34. Ісідор Севільський: вимоги до закону
- •35. Аналітичний правовий позитивізм
- •37( И 36). Правовий антропний волюнтаризм
37( И 36). Правовий антропний волюнтаризм
Абсолютизм і волюнтаризм
У попередніх розділах зазначалося, що засадничими підвалинами, базисом певного розуміння права на певному етапі суспільного розвитку були панівні типи світогляду. Для античних греків це була ідея Логосу - світової гармонії чи порядку; для римського періоду - природний, всеосяжний світовий розум філософії стоїків. Для правових концепцій періоду середніх віків такими підвалинами став християнський світогляд, центром якого був персоніфікований Бог.
Іншим важливим компонентом розуміння права було уявлення про ідеальну форму суспільного устрою. Для греків - це був поліс, для римлян - світова імперія, а для середньовіччя -град Божий Августина й універсальна християнська держава Хоми Аквінського. Для кожної історичної епохи ці два компоненти як би «притиралися» одне до одного і створювали єдине ціле, частини якого передбачали одна одну.
Але в XIV ст. в Європі розпочинається формування національних держав, незалежних від Римського Папи. Це у певному сенсі суперечило духу середньовічного християнства, для якого, користуючись словами апостола Павла (Paul, прибл. 3-62), немає відмінностей між елліном та іудеєм. Інакше кажучи, християнська ідеологія, принаймні в її середньовічних варіантах, не передбачала національних держав. Один бог - один імператор. Але ці держави поставали й уже скоро відчули потребу свого «ідеологічного» обґрунтування. Як християнські держави, вони не ставили під сумнів християнське віровчення. Водночас вони не могли знайти в ортодоксальній християнській доктрині обґрунтування свого буття. Одним із можливих для них способів обґрунтування виявилася апеляція до права. Ця галузь, як ми бачили, хоч і була тісно пов'язана з християнством, але усе-таки мала певну самостійність. З усіх правових доктрин най-придатнішою для обґрунтування абсолютистських національних держав виявився (відповідним чином препарований) правовий теїзм у його волюнтаристичній версії. Нагадаймо, що загалом, правовий теїзм - це модель, яка стверджує, що для розуміння права принципово важливе його відношення до Бога, зокрема зв'язок права й розуму чи волі Бога. Волюнтаристична версія правового теїзму вважає основою права волю Бога, а раціоналістична - його розум.
Схеми обґрунтування права, створені в межах волюнтаристичного правового теїзму, виявилися дієздатними й в умовах становлення та зміцнення абсолютистських держав. Для них характерне приписування волі абсолютистського монарха, чи суверена, тих здібностей у правотворчості, які раніше приписувалися Божій волі. Тому моделі права цієї епохи належали переважно до антропного правового волюнтаризму.
Бартол, Мак'явеллі та Боден: воля володаря як джерело права
Першими спробували поєднати волюнтаристичні версії правового теїзму з принципами королівського абсолютизму вже згадані в III розділі постглоссатори. За своїм суспільним становищем це були переважно юридично освічені адміністратори (радники, менеджери, як сказали б тепер) національних держав, кревно заінтересовані у зміцненні цих держав. Найвизначнішим їхнім представником був С.Бартол (Sassoferrato Bartolus, 1314-1357).
Бартол стверджував, що правитель не пов'язаний законами, хоча було б «об'єктивно справедливо», якби він добровільно їм підкорявся. Стосовно права, це означає, що роль творця права, чи законодавця, здебільше перейшла від Бога до самодержавного володаря. Саме його нічим не обмежена воля засновує й запроваджує більшість законів. Та їхня частина, що не залежить від волі земного правителя, діє згідно з Божою волею. Такі закони належать до права народів (jus gentium), вони незмінні й обов'язкові для виконання як підданими, так і правителями. Загалом, модель права Бартола синтезувала волюнтаристичне антропне й теїстичне розуміння права.
Бартол також багато вивчав відмінності й суперечності канонічного й цивільного права, що об'єктивно посприяло утвердженню більшої самостійності останнього.
Бартол:
Давній звичай (consuetudo subsequens) за цивільним правом скеровує рішення писаного права, але за канонічним правом тільки тоді, коли він розумний і зафіксований.
Цивільне право вважає звичаєм те, що стосується вчиненого, або судового процесу (attendit circa factum at processum iudi); за канонічним правом — [тільки те, що стосується] приватного права когось [Бартол, с. 328].
НМак'явеллі (Niccolo Machiavelli, 1459-1527) пішов далі. Він фактично цілком відмовляється від посилань на правовий теїзм і прагне обґрунтувати концепцію права не користуючись ні поняттям вищої волі, ні поняттям вищого розуму Бога. Вихідним пунктом для міркувань Мак'явеллі була політична й суспільна реальність Італії його часу - безліч дрібних італійських держав, що безперервно боролися за гегемонію. На словах їхні правителі декларували прихильність християнським цінностям, але на ділі нехтували ними й не зупинялися перед зухвалими порушеннями цих цінностей заради перемоги над суперниками й утримання влади.
Мак'явеллі характеризує право, з одного боку, як наслідок нічим не обмеженої волі єдиновладного государя. Таким чином, право втрачає своє божественне походження, а водночас і такі раніше приписані йому властивості, як вічність і абсолютність. Більш того, він государя як законодавця ставить вище законів. У цьому сенсі модель права Мак'явеллі антропна й волюнтаристична.
З іншого - право, як і мораль, це засіб утримання політичної влади, яка для Мак'явеллі є найвищою цінністю. Створюючи закони й домагаючись їх виконання, государ установлює політичний порядок і запобігає хаосу й анархії, що є завданням держави. Загалом, Мак'явеллі трактував право не як інструмент досягнення блага та справедливості, що було характерно для античного й середньовічного розуміння права, а як механізм запобігання взаємного винищення громадянами один одного. Володар змушений маневрувати між протилежними політичними силами, утримувати порядок, а не аналізувати трактати з їхніми етичними й теологічними спекуляціями.
Мак'явеллі:
Народ і знать є в кожному місті, і настроєні вони завжди по-різному, і стається це тому, що народ не хоче, щоб знатні ним верховодили і утискали його, а знатні хочуть верховодити й утискати народ; ці два різних поривання доводять місто до одного з трьох наслідків: до єдиновладдя, свободи чи свавілля однієї партії.
Єдиновладдя запроваджується народом чи знаттю, залежно від того, яка сторона знайде для цього нагоду; якщо знатні бачать, що гору може взяти народ, вони починають оточувати всілякою пошаною когось зі своїх і роблять його Державцем, щоб під крилом його влади можна було виробляти що заманеться. Так само й народ, переконавшись, що не в змозі змагатися зі знаттю, підносить когось зі своїх і обирає Державцем, щоб знайти в ньому собі оборону. Ставленикові знаті триматися важче, ніж ставленикові народу, оскільки він є державцем, оточеним багатьма тими, хто вважає себе рівними йому, і тому не може ні орудувати, ні розпоряджатися по-своєму. Той же, хто приходить до влади завдяки прихильності народу, залишається самотній, і біля нього немає нікого або буває дуже мало таких, хто бажає слухатися. Окрім того, годі по-справжньому догодити знаті, не кривдячи інших, а народові догодити легко, бо мета народу пра-ведніша, ніж знаті. Знать прагне утискувати, а народ звільнитися від утисків. До того ж Державець ніколи не може убезпечити себе від ворожого йому народу: його надто багато, але відгородитися від знаті він може, бо її мало. Найгірше, чого Державець може чекати від ворожого йому народу, — це бути ним покинутим; а маючи ворогом знать, йому треба боятися не тільки того, що вона його кине, але й що вона виступить проти нього; заможні далекоглядніші й хитріші, і тому завжди подумають про порятунок і намагаються запобігти ласки переможця. Нарешті, Державцеві доводиться завжди жити з тим самим народом, але він може цілком обійтися без одних і тих самих знатних, бо він вільний щодня давати або відбирати знатність, підносити знатних чи гнати їх геть [Мак'явеллі, с. 419].
Прихильником необмеженої верховної влади одноособового правителя держави був і Ж.Боден (Jean Bodin, 1530-1596). Він уважав, що закон - це не що інше, як веління (команда) одноособового володаря. На противагу Мак'явеллі, Боден наголошував, що правитель не має влади перевищити закон природи, установлений Богом. Тому боденівська модель права поєднувала антропне волюнтаристичне, теїстичне й натуралістичне розуміння права. Прообраз деяких ідей так званої командної моделі права (див. Розділ V) також проявився у трактуванні Боденом звичаю. Він одним з перших стверджував, що звичай зобов'язаний своїм юридичним авторитетом мовчазній згоді правителя. Ця думка Бодена була, таким чином, провісником ідеї мовчазної команди або команди, що мається на увазі. Цю ідею обґрунтовували далі Т.Гоббс і Д.Остін.
Боден:
Якщо ми скажемо, що абсолютною владою володіє той, хто не підкоряється законам, то в усьому світі не знайдемо суверенного государя, тому що всі государі на землі підлеглі законам бога і природи й багатьом людським законам, загальним для усіх народів ... Проте треба, щоб суверени не підкорялися велінням інших людей і щоб вони могли давати закони підданим і скасовувати, позбавляти сили марні закони, заміняючи їх іншими, чого не може робити той, хто підлеглий законам і людям, що мають право йому веліти [Боден, с. 146]