Лекции_документология_2

Вступ

Класифікація є одним із способів теоретичного пізнання будь-якого об’єкта. Для пізнання документа теж потрібно його класифікувати, тобто визначити види документа й ознаки, за якими документи розрізняються.

Також, крім наукового значення класифікація документів має практичне спрямування: її використовують у практичній діяльності з виявлення, відбору, організації збереження та використання документів.

Історія розвитку класифікації документів

Класифікація документів – одна із найбільш давніх і до сьогодення остаточно ще невирішених проблем. Початкові етапи її пов’язані з організацією та систематизацією документних зібрань, створенням переліку одиниць зберігання, тобто з функціонуванням перших бібліотек і архівів, зокрема давньоєгипетських, ассирійських, шумерських. Невідомо як здійснювалася класифікація книг в античних бібліотеках (зокрема, в каталозі Олександрійської бібліотеки, що був створений Каллімахом), але вже в середньовічній Європі (IX ст.) існували каталоги, в котрих описи книг були розташовані відповідно до тематичного порядку їхньої організації на бібліотечних полицях. Аналогічним чином здійснювалась класифікація книг в бібліотеках країн Арабського Халіфату. Розвиток бібліотечно-бібліографічних класифікацій пов'язаний з успіхами у створенні класифікацій наук та галузей практичної діяльності людини.

На думку С.Г. Кулешова тематичний принцип, покладений в основу їх, в кінцевому підсумку призвів до розробки Десяткової класифікації (ДКД) М. Дьюї та її модифікацій, що використовуються зараз в роботі переважної більшості бібліотек світу [27, с. 34-35].

Автор «Десяткової класифкації» – один із провідних бібліотечних діячів США Мелзіл Дьюї. У 1876 році вийшла його невелика брошура «Класифкація і предметний покажчик для каталогізації та розміщення книг і брошур бібліотек». Після публікації його видання під назвою «Десяткова класифікація», система отримала широке визнання серед фахівців. Свою назву класифікація отримала завдяки тому, що М. Дьюї поклав в основу схеми 10 основних відділів, кожен з яких позначив арабськими числами від 0 до 9.

Наприклад: 0 – Загальні твори; 1 – Філософія; 2 – Релігія; 3 – Соціологія; 4 – Філологія; 5 – Природничі науки; 6 – Корисні мистецтва (медицина, техніка, сільське господарство); 7 – Мистецтво; 8

– Література; 9 – Історія.

Основні 10 відділів поділялися на 10 підвідділів, кожен з яких поділяється ще на 10 підвідділів. Десяткові індекси забезпечують у класифікаційній схемі мнемонічність (здатність легко запам’ятовуватися), а завдяки їхній розтяжності можна диференційовано використовувати ДКД у бібліотеках із різним обсягом фондів. ДКД активно використовується у практиці сучасних бібліотек, інформаційних центрів. До цього часу в США виходять нові доповнені видання ДКД. У 1996 році вийшло 21-е видання англійською мовою. ДКД широко використовується не тільки в США (90% бібліотек, зокрема Бібліотека Конгресу США, бібліотеки, що входять в систему ОСЬС, яка обслуговує понад 20 тисяч бібліотек рівних типів США і в 61 країні за кордоном), але й в інших країнах. Так, Британська бібліотека для систематизації і групування документів, опублікованих у виданнях Британської національної бібліографії, використовує саме ДКД [24, с. 86-87].

Подібно до класифікацій творів друку, рукописів та інших документів, на основі предметизації базувались і перші класифікації описів винаходів: англійська (1852-1855), німецька (1906 р.) та ін. Перші класифікації будувались з урахуванням інформаційної складової документа.

Були також практичні реалізації класифікацій, то базувалися на інших ознаках змісту. Так, треба згадати таку, чи не найдавнішу систему класифікації винаходів, як американська (1830 р.), в основу котрої було покладено поділ документів за подібністю виконуваних винаходами функцій.

Комплексний підхід до класифікації документів, що враховує особливості його змісту і форми, бере свій початок у XX столітті. Це відбулося одночасно із уведенням у науковий обіг понять «документ» і «документація». Перша спроба такої класифікації була здійснена П. Отле у його «Трактаті про документацію» (1934р.). У цьому творі закладено основи класифікації, яка враховує не тільки деякі ознаки тексту, зокрема особливості знакової природи інформації, але й характеристики форми документа, тобто його матеріального носія [42, с. 213].

1

Усю сукупність документів П. Отле розділив на три основні класи:

Документи бібліографічні, тобто тексти, які традиційно вважають творами писемності та друку. Серед них брошури, монографії, огляди, трактати, енциклопедії, словники, періодичні та продовжувані видання (журнали, газети, щорічники та ін.).

Окрім перелічених видань, до бібліографічних документів також належать тексти особистого походження (листи), офіційні повідомлення і облікові (реєстраційні) книги (або журнали), а також знаки-вивіски, лозунги, квітки та інші проїзні документи. Очевидно, що ця класифікація була побудована одночасно за декількома напрямками, що призвело до змішування типів і видів документів.

Другі або інші графічні документи, тобто нетекстові документи: картографічні, образотворчі, нотні. Серед образотворчих названі: іконографічні, що містять друковане зображення (естампи, гравюри, поштові листівки та ін.); фотографії; документи, що сприймаються через проекційні апарати (наприклад, мікрокопії). Як особливий різновид виділені «пам'ятники образотворчі»: надписи, монети, медалі, печатки.

До графічних документів П. Отлє відносив: «манускрипти» – рукописні книги та інкунабули, а також «архівні документи» (управлінські): стародавні та сучасні. Перший класифікаційний ряд, запропонований автором, увійшов практично без змін у сучасні класифікації документів.

Документи-замінники книги: диски, фонограми, кінофільми і наряду з цим – радіомовлення (запис і передавання звука), телебачення, у тому числі телефотографія, радіотелефотографія і власне телебачення.

Творці УДК — бельгійській вчений Поль Отлє та Анрі Лафонтен. Вони заснували Міжнародним бібліографічний інститут, який зараз називається Міжнародною федерацією з інформації і документації (МФІД). УДК виникла на основі перероблення Десяткової класифікації американського бібліотекознавця М. Дьюі. Система таблиці УДК охоплює повні, галузеві і скорочені видання. Розвиток та удосконалення УДК здійснюється Центральним комітетом з класифікації МФІД. Актуалізація таблиць здійснюється під наглядом МФІД, яка випускає періодичне видання, що містить зміни в класифікації. УДК є інтелектуальною власністю МФІД.

Зараз УДК є універсальним міжнародним засобом систематизації, індексації і пошуку документів у фондах, каталогах і картотеках передусім завдяки її десятковій індексації (як вже зазначалося вище), оскільки вона також побудована за десятковою ознакою. УДК належить до ієрархічних інформаційно-пошукових мов комбінаційного типу з елементами фасетної структури у вигляді загальних та спеціальних ознак.

Книжковою палатою України розроблено проект перекладу та видання УДК українською мовою (за підтримав Міжнародний фонд «Відродження», який виділив кошти на його реалізацію). Головний редактор видання директор Книжкової палати України професор М. і Сенченко.

У2000 році в межах проекту розробили також електронну версію УДК, яку безкоштовно розповсюдили серед бібліотек України.

Убібліотеках, органах інформації України, крім УДК, використовують також такі універсальні системи класифікації, як «Бібліотечно-бібліографічну класифікацію» (ББК), «Рубрикатор Державної автоматизованої системи науково-технічної інформації» (Рубрикатор ДАСНТІ), «Єдину класифікацію літератури для книговидання» (ЄКЛ), деякі спеціальні системи класифікації, наприклад, «Міжнародну класифікацію винаходів»

(МКВ).

«Бібліотечно-бібліографічна класифікація» (ББК) – класифікаційна інформаційно-пошукова мова ієрархічного типу з елементами фасетної структури у вигляді допоміжних таблиць типових ділень. Система ББК розроблена в 1958-1968 роках фахівцями найбільших бібліотек країни. Вона видана у вигляді таблиць: повні таблиці, скорочений їх варіант для наукових бібліотек, таблиці для обласних, масових, дитячих і шкільних бібліотек, для краєзнавчих каталогів. Уведена ця класифікація в практику наукових, науково-технічних бібліотек з кінця 70-х років XX ст.

«Єдина класифікація літератури для книговидання» — універсальна, ієрархічна класифікаційна система, яка має широке функціональне призначення. Характерною особливістю є її прикладний характер, залежність від об’єктів класифікації видавничої продукції. ЄКЛ використовується у системі тематичного планування і координації планів випуску літератури видавництвами. У Книжковій палаті України за допомогою ЄКЛ систематизують бібліографічні записи в державних бібліографічних покажчиках, а також для централізованої систематизації і статистики друку. Активно проблема класифікації документів починає розроблятися лише під кінець 1960-х - на початку 1970-х років у межах інформатики, книго-, та архівознавства, а в кінці 1980-х — бібліотеко- і бібліографознавцями.

2

Більшість підходів було обумовлено специфікою диференціації документів, прийнятої у тій чи іншій науці або галузі діяльності. Лише в останні роки, завдяки роботам А. В. Соколова, Ю. М. Столярова, Г.М. Швецової-Водки, Н.М.Кушнаренко, С.Г. Кулешова, вдалося створити зразки багатоаспектної класифікації, що базуються на ознаках інформаційної та матеріальної складових документа, а також у них враховано обставини побутування документів у зовнішньому середовищі.

Таким чином, прослідкувавши історію класифікування документів від найдавніших часів до сьогодення, ми можемо зробити певні висновки. Класифікування документів бере свій початок ще з часів функціонування перших бібліотек і архівів, зокрема давньоєгипетських, ассирійських, шумерських. Поступово історія класифікування документів набирала обертів. Спочатку в основу класифікацій було покладено тематичну ознаку. Потім бібліотечний діяч США Мелвіл Дьюї розробив Десяткову класифікацію, в основу якої було покладено інформаційну складову документа, тобто зміст документа. У 30-х роках XX століття бельгійські вчені Поль Отле та Анрі Лафонтен створили Універсальну десяткову класифікацію. А також Поль Отле запропонував класифікувати документи з, враховуючи їхню матеріальну складову.

Але активно проблема класифікування документів почала розроблятися лише під кінець 1960-х 1 на початку 1970-х років.

Класифікація документів як базове поняття документознавства

Класифікування документів – це процес упорядкування та розподілу документів за класами з метою відображення відношень між ними і складання класифікаційної схеми [Кушнаренко, с. 93].

Класифікація документів – система їх підпорядкування, яка використовується як засіб встановлення зв’язків між класами документів. Структура класифікації, як правило, має вигляд таблиці або схеми [Кушнаренко, с. 93]. Для проведення класифікування документів необхідно дотримуватися певних вимог, які сформулювала Н. М. Кушнаренко:

вимога неперемежування поділу – один і той же поділ повинен здійснюватись за однією ознакою;

вимога співрозмірності поділу – поділ повинен бути вичерпним, повним; поділ не повинен бути ні недостатнім, ні надлишковим;

вимога взаємного виключення поділу – члени поділу одного ряду повинні взаємно виключати один одного;

вимога безперервності поділу – члени поділу повинні чітко відтворювати структуру понять, бути найближчими до поняття, не перестрибуючи з одного класу в інший [3 її с. 94]. Класифікування документів передбачає проведення багатоступеневого, ієрархічного і дихотомічного поділу їх на роди, під-

вили, різновидності.

Рід — перший рівень ділення, сукупність документів, що мають певну спільну ознаку, відмінну від тих, що мають інші документи. Рід розкривається за допомогою видового поділу документа [24, с. 84).

Вид — другий рівень ділення. Вище поняття може бути родовим стосовно нижчого поняття і видовим стосовно ще вищого [24, с. 85'|. Кожну ланку видової класифікації можна назвати видом документа за тією чи іншою ознакою (за характером знакових засобів, способу документування тощо) [31, с. 95].

Підвид — третій рівень поділу, далі — різновиди. Класифікація мас ієрархічну будову.

Ієрархія — розміщення документів в порядку від вищого до нижчого: документ → видання → неперіодичне видання → книга.

Класифікації притаманна дихотомія — послідовний поділ документів одного роду на два протилежних види, підвиди, різновиди: наприклад, опублікований і неопублікований документ, періодичний і неперіодичний документ.

Класифікація документів здійснюється за різними ознаками, які визначають певний аспект аналізу документів. Кожен аспект аналізу — фасет класифікації об’єднує певну сукупність видів документів, які мають певні ознаки. Таких фасетів може бути багато, тоді класифікацію документів називають багатоаспектною (фа-

сетною) [24, с. 85].

Непросто складалася ситуація навколо трактувань словосполучень «класифікація документів», «схема класифікації документів». Наріжним каменем термінологічної дискусії між представниками різних галузей

знань щодо визначення класифікації, а, отже й того, якою вона має бути, є відсутність конкретного сутнісного

3

розмежування таких понять, як «групування», «типологізація», «систематизація» і, власне, «класифікація». Донині відкритим залишається питання наповнення змісту цих лексичних одиниць загальноприйнятим внутрішнім навантаженням.

Групування документів починається із виявлення їх зовнішньої подібності, тобто без з'ясування належності об'єкта як цілісності до тієї чи іншої якісної визначеності.

Розкриття внутрішньої структури документа як усієї сукупності об'єктів і, разом з цим, кожного з них, відбувається на вісі тотожність-відмінність. Такий метод наукового пізнання, який дозволяє бачити міждокументні взаємозв'язки в просторово-синхронній, часово-діахронній системі координат називаєтеся типологізацією [Ковальченко, с. 163-1 <58].

Для розкриття типологічної структури документа застосовуються дедуктивний (дедуктивно-

індуктивний) та індуктивний (індуктивно-дедуктивний) підходи, які дозволяють, рухаючись від загальних з'ясувань типу документа до конкретних, і, навпаки, визначитися з сутністю його конструкції, її природою, видозмінами залежно від особливостей функціонування як комунікативного засобу.

Типологізація документів супроводжується їхньою систематизацією, тобто групуванням за кількісними, зовнішніми характеристиками типів документів, приведенням їх до певної системи. Цей вид технології впорядкування документів базується на їх подібності в межах одного типу, роду, виду та ін. Первинне групування документів відбувається шляхом констатації документа як факту, явища, визначення абсолютної чи порівняльної цінності його для інформаційного простору. Типологізація документів розгортається на основі поверхневих генетичних зв'язків між ними, що аргументуються й інтерпретуються в межах логічних реляцій. І лише класифікація, акцентує увагу на причинно-наслідкових зв'язках між змістом і формою, умовами існування різнотипних документів, поясненні обставин функціонування, і їх самих як вияву багатьох часовопросторових пластів дійсності, які діалогізують між собою.

Сучасний тлумачний словник української мови дає двояке визначення терміна «класифікація». У першому випадку – це дія за значенням класифікувати, у другому — система розподілу предметів. явищ, або понять на класи, групи тощо за спільними ознаками, властивостями [41, с. 911]. Укладачі словника ставлять знак рівності між такими поняттями як класифікувати і групувати.

Але, якщо первинне групування враховує їх зовнішні ознаки, типологізація — внутрішні властивості структур документів, систематизація — зведених груп, типів, то класифікація переносить усю увагу на розкриття змістових властивостей і якостей, становлення зв'язків і закономірностей, взаємозалежності між окремими типами, родами і видами документів, їх системами.

Класифікація документів не тільки сприяє побудові схеми правильної послідовності, зумовленої ієрархічності, похідної вторинності, але І глибокому проникненню у взаємозв'язки між інформаційними, матеріальними складовими документів на рівні структура-структура, структура-зміст, зміст-зміст, обставин їх побутування у зовнішньому просторі тощо. Класифікувати документи треба орієнтуючись не на розмежувальні лінії між різнотипними об'єктами, а, навпаки, на ті, що їх пов'язують.

Якщо типологізація здійснюється шляхом об’єднання документів в однотипні групи (за походженням, узагальненням інформації, шляхом документування тощо), то класифікація наслідує обернену мету, їх пізнання завдяки класифікації відбувається шляхом дроблення загального об’єкта на скінченне число гносеологічних частковостей, що не претендують на вичерпну однину «прочитання» і сприйняття. Тому класифікуючи документи, спочатку окреслюються помітні риси внутрішньої документної диференціації, а потім — риси зовнішньої міждокументної інтеграції з подібними і неподібними документами. Це різнить у відмінностях і єднає у подібностях типологізацію та класифікацію документів [59, с. 186-190].

Одностайності в розумінні відмінностей та спорідненості понять «типологія» та «класифікація» у дослідників не існує. Н. М. Кушнаренко вважає, що класифікація є диференціацією документів за однією найсуттєвішою ознакою і ця сукупність групується у вид [31, с. 96]. Взагалі, класифікувати документи — це значить поділяти їх на роди, види, підвиди, різновиди. Типологічна схема і схема класифікації створюються в результаті різних логічних процесів, а саме — в основі класифікації знаходиться перш за все диференціація ознак, типологізація – їхня інтеграція. За словами Н. М. Кушнаренко, різниця між класифікацією і типологізацією вбачається у тому, що у першому випадку поділ здійснюється за однією суттєвою ознакою, а в другому

— за їх комплексом, сукупністю [31, с. 97].

Г. М. Швецова-Водка зазначає, що класифікація є процедурою розподілу певних об'єктів на класи (ви-

4

ди, роди, типи, жанри) відповідно до найсуттєвіших ознак, притаманних об'єктам [63, с. 38], а процес здійснення класифікації називають «класифікування».

Г. М. Швецова-Водка більш детально зупиняється на базових поняттях типології [64, с. 43]. Так, на її погляд, найбільш загальним поняттям має бути «групування», як будь-який поділ певної множини явищ на групи.

Класифікація — це метод групування, у якому використовується операція поділу обсягу поняття. Систематизація — це метод групування, у якому досліджуються властивості окремих груп з метою встановлення відношень, зв'язків між ними і структури досліджуваної системи (множини явищ)

у цілому.

За Г. М. Швецовою-Водкою, типологізація — метод групування, у якому встановлюються певні типи як такі підрозділи, що відрізняються комплексом ознак.

На думку С. Г. Кулешова класифікація — поділ документів (тобто понять, котрі відбивають різні узагальнення назв сукупностей об'єктів) за будь-якими ознаками (без поділу у даному разі на суттєві чи несуттєві). Якщо класифікування — це поділ на варіанти за будь-якою ознакою, то типологізація — за найсуттєвішою (найсуттєвішими) для певної практичної роботи, теоретичного дослідження, галузі знань, сфери діяльності, наукової дисципліни чи їх сукупності. Він не виключає, що за певних умов типологічними можуть бути і семантичні класифікації, яким надається пріоритетне значення в організації документальних фондів та пошуку їх документів в архівах, бібліотеках, музеях, інформаційних органах [28, с. 53].

Отже. Термінологія потребує подальшого упорядкування.

Процес здійснення класифікації названо класифікуванням. У результаті класифікування одержують певну класифікацію як перелік класів, тобто підрозділів, на які поділяється вихідне поняття.

Класифікація документів (лат. розряд, група) – це система їх підпорядкування, яка використовується як засіб встановлення зв'язків між класами документів, а також для орієнтування в їхньому розмаїтті [31, с. З.]

Сучасні концепції документних класифікацій.

Розроблення класифікації та типологізації документів p провідними теоретичними напрямами в дисциплінах, де документ є головним (чи одним з головних) об’єктом дослідження. Загальна класифікація документів є недостатньо вивченим напрямом теоретичного документознавства. На думку М.С. Ларькова всі загальні класифікаційні схеми поки що є далекими від досконалості [32, с. 8].

М. С. Слободяник також стверджує, що ключовою теоретичною проблемою сучасного документознавства є класифікування документів і проведення документознавчого та інформаційного аналізу визначення виділених видів і типів документів [47, с. 20].

У спеціальному документознавстві проблемі класифікації документів надається першорядне значення. Ще в середині XX ст. потреба у класифікуванні як окремих груп документів, так і систем документації розглядалася К. Г. Мітяєвим у тісному зв'язку зі справочинними й архівними технологічними процесами, тобто у сфері означеного ним «архівного документознавства» [37, с. 124].

Ю. І. Палеха також досліджує проблему створення єдиної стандартизованої класифікації документів

[52, с. 24-40].

С. Г. Кулешов вивчає історію класифікації документів, аналізує існуючі класифікаційні схеми, пропонує власну концепцію класифікування документів. [28; 29; 30], передовсім конкретних видів документів, зокрема управлінських.

Н. М. Кушнаренко розробила документну класифікацію, у якій розподіляє документи за інформаційною (характер знакових засобів, мірність запису інформації, призначення для сприйняття, канал сприйняття, ступінь розповсюдження, спосіб документування інформації), матеріальною (матеріальний носій інформації, матеріальна конструкція носія інформації), складовими документа та обставинами його побутування у зовнішньому середовищі (регулярність виходу у світ, послідовність появи у світі, місце походження), виокремлюючи 12 блок-фасетів. Кожен блок вибудовано на основі однієї із пріоритетних ознак, згідно якої виокремлюються види, підвиди документів. Вони й утворюють багаторівневу структуру класифікаційної схеми [31].

Г. М. Швецова-Водка класифікує документи за особливостями носія інформації, форма і спосіб запису інформації, матеріальна конструкція носія інформації, призначення для сприйняття, канал сприйняття, спосіб декодування інформацій) і знакових засобів фіксації та передачі інформації (характер знакових засобів пере-

5

дачі інформації, характер мовної системи, якою передано інформацію, належність знаків запису до певних знакових систем). Кожен блок вибудовано нею на основі декількох ознак, згідно яких виокремлюються види, підвиди документів. Вони й утворюють багаторівневу структуру класифікаційної схеми [59; 60; 63].

М. В. Комова також подає класифікацію документів за інформаційним складником (рівень узагальнення інформації, склад основного тексту, кількість включених творів, ступінь аналітико-синтетичного опрацювання документа та рівень художньо-поліграфічного оформлення), матеріальним складником інформації (матеріальна основа, матеріальна форма носія, структура, кількість одиниць, з яких воно складається, обсяг, кількість сторінок, вимірність запису інформації, характер знакових засобів, спосіб документування, призначеність для сприйняття та канал сприйняття) та за обставинами існування документів у зовнішньому середовищі (регулярність виходу у світ, ступінь поширеності документа, час виходу у світ та місце створення документа). Поряд з цією класифікацією М. В. Комова подає і типологічну класифікацію, у якій зазначає такі ознаки: типологізація документів за цільовим призначенням, за читацьким призначенням та за характером інформації [24]. Це такі ознаки: рівень художньо-поліграфічного оформлення; обсяг, кількість сторінок; формат.

В.В.Бездрабко вважає класифікацію документів «одним із випадків студіювання документів, спрямованого на виявлення загальних і часткових ознак, властивостей, їх залежностей і зв'язків». (526). Акцентує на тому, що М. В. Комова, Г. М. Швецова-Водка, Н. М. Кушнаренко, Ю. І. Палеха конструюють загальні схеми, тоді як С.Г.Кулешов – для конкретних видів документів.

4. Загальні класифікації документів за Г. М. Швецовою-Водкою та Н. М. Кушнаренко: порівняльний аналіз.

Висновки

Отже, на сьогоднішній день теоретичне документознавство вирішує досить важливу проблему, яка полягає у створенні загальної класифікації документів.

Проаналізувавши класифікації документів таких відомих науковців як Г. М. Швецова-Водка і Н. М. Кушнаренко вважаємо, що ці класифікації відрізняються одна від одної. Є невелика кількість ознак (форма документа, рівень узагальнення інформації, час виходу у світ), що притаманні усім трьом документним класифікаціям. Але більшість ознак мають багато розбіжностей. Проте, документна класифікація Г. М. ШвецовоїВодки більш розгорнута, ґрунтовна. У цій класифікації є таке поняття, як «технотронний документ». Класифікація Н. М. Кушнаренко є найбільш вдалою, на наш погляд. Дослідниця досить чітко виокремлює узагальнюючі ознаки, притаманні документу, а також визначає види документів, що існують на сучасному етапі.

Термінологія документознавчих термінів, зокрема тих, що стосуються галузі класифікування документів, не усталена. Терміни трактуються по-різному і, відповідно, класифікації документів мають різні ознаки. Спостерігається синонімія у термінах, а також різне їх дефініціювання.

В основу класифікації документів дослідники вкладають різні критерії поділу, а також наявність різних видів документів за однією й тією ж ознакою.

Для вирішення цих проблем потрібно уніфікувати критерії поділу документів, стандартизувати документознавчу термінологію та створити уніфіковану класифікацію документів.

Майбутня класифікація повинна відповідати певним вимогам класифікування документів та бути єдиною для використання з будь-якою метою.

6