27. Виховання як процес формування цілісної особистості. Вікові аспекти виховання. Критерії вихованості школярів

Виховання як процес формування цілісної особистості

Виховання є основною категорією педагогічної психології. Водночас виховний процес має не лише педагогічну, а й психологічну складові. Психологія виховання займається дослідженням психологічної сутності виховного процесу.

У сучасній науці не існує єдиного підходу до виховання. Вчені, які розробляють проблеми виховання, в основу даного поняття вкладають наступний зміст. По-перше, виховання трактується як процес активного і цілеспрямованого формування особистості. По-друге, виховання розглядається як процес формування моральності особистості. По-третє, процес виховання являє собою систему впливів на формування особистості. По-четверте, виховання є засобом психологічної перебудови особистості. Найбільш прийнятним є розгляд виховання як процесу, який здійснюється при взаємодії вихователів і вихованців.

Виховання – це цілеспрямований вплив (в процесі навчання, паралельно з ним або поза його межами) на людину з метою фор­мування у неї певних (які розглядаються суспільством на кожному конкретному історичному етапі розвитку як суспільно значущі, позитивні) ціннісних орієнтацій, принципів поведінки, систем оцінок, ставлення до себе, до інших людей, до праці, до суспільства, до світу в цілому. Виховання розглядається як цілісний вплив всього освітнього середовища.

Виховання представляє собою діяльність педагогів-вихователів, спрямовану на зміну свідомості, світогляду, психіки, ціннісних орієнтацій, знань і способів діяльності особистості, що сприяє її моральному, духовному зростанню і вдосконаленню. Метою виховання є очікувані зміни особистості в результаті реалізації системи виховних дій. Сутність виховання полягає не у формуванні окремих рис особистості, а у становленні її як цілісної структури, де наявність однієї підструктури обумовлює утворення іншої.

Виховання є багатоаспектним процесом, який залежить від об’єктивних (соціально-історичні особливості, культурні традиції країни, система освіти тощо) і суб’єктивних (особистісні якості, рівень майстерності педагогів, психологічні особливості та ціннісні орієнтації учасників виховного процесу і т. ін) чинників.

Ядром виховної норми у педагогічній культурі кожного народу є його виховний ідеал – певна модель досконалої людини, що відображає мету виховної системи в країні.

Виховання, як і навчання, реалізується у процесах співпраці дорослих і дітей або спільної діяльності однолітків, пов’язаної із презентацією, засвоєнням норм культури, цінностей, смаків, ідеалів, поглядів тощо. За цих умов і вихователі, і вихованці є активними учасниками процесу виховання і розглядаються як суб’єкти виховання.

Процес виховання потребує усвідомлення цілей, знання чинників, умов, механізмів становлення і розвитку різнобічно розвиненої, гармонійної, психічно здорової особистості; цілеспрямованого управління вихованням особистості, вмотивованого використання виховних впливів; конструктивної взаємодії вихованців; опанування вихованцем навичок суб’єкта самовиховання. При цьому важливо враховувати такі принципи виховання:

- включення особистості у значущі види діяльності, які обов’язково містять доброчинні дії;

- зміни соціальної позиції особистості в референтній групі;

- врахування домінуючої мотивації особистості в організації виховного процесу;

- цілеспрямованого створення емоційно збагачених виховних ситуацій, залучення у них дітей;

- особистісно розвивального морального спілкування, що передбачає спілкування з молодшими, ровесниками, старшими, людьми похилого віку;

- використання співпереживання, ідентифікації особистості з позитивним ідеалом і зразками поведінки;

- систематичного аналізу вихованцем вчинків (власних, інших людей), виявлення їх наслідків для іншої людини чи референтної групи.

Головним психологічним об’єктом виховання є спонукальна сфера особистості: особистісні смисли, смислові установки і цінності, які виникають у процесі життя, регулюють дії та вчинки особистості у різноманітних проблемно-конфліктних ситуаціях морального вибору.

На формування ціннісної сфери особистості впливають цінності авторитетних для неї осіб (для учнів – батьки, однолітки, друзі, учителі та ін.), а також традиції, звичаї, забобони тощо. Дія цих чинників має позитивні і негативні моменти, що підкреслює важливість ставлення особистості до існуючих норм спілкування та взаємодії між людьми. За словами Л.С.Виготського, «з наукової точки зору не можна виховувати іншого… Дитина виховується сама». Педагог є організатором і керівником соціального виховного оточення, а також його складовою. Вчитель повинен створювати, впорядковувати, поєднувати елементи оточення відповідно до мети і завдань виховання.

Отже, оптимальний виховний процес передбачає активність учня, вчителя, створеного оточення. Дитину, учня виховує не вчитель безпосередньо, а педагогічно організоване ним соціальне оточення, де учень самовиховується. Учитель повинен створити для цього відповідні умови, в яких сформувалася б різнобічно розвинена, гармонійна індивідуальність, психічно здорова особистість без антагоністичних внутрішніх переконань.

Конкретними цілями виховання є: розвиток в учнів ієрархії розумних потреб, гуманістичної спрямованості, почуття обов’язку, рішучості, організованості, несуперечливого «Я», навичок спілкування, здатності до співпереживання тощо.

У процесі виховання виробляється певний зміст психічного, соціального, морального і духовного життя дитини, який іншим шляхом не може виникнути.

Становлення і розвиток цілісної особистості мають бути добре організованим, керованим процесом, ефективність якого значною мірою залежить від грамотного послідовного керування ним на усіх етапах. Педагог, включаючи учня в різні системи діяльності, стосунків і спілкування, знаючи внутрішні (психологічні) умови, механізми і закономірності процесу виховання (закономірності функціонування спонукальної, емоційно-вольової та інших сфер особистості та соціально-психологічні закономірності особистісної взаємодії та функціонування групи), цілеспрямовано впливає на поведінку і діяльність особистості, її розвиток, створює умови для самовиховання. Розширення самостійності, ініціативності, творчості є дієвим виховним чинником. Керівництво становленням і розвитком особистості лише тоді матиме позитивний ефект, коли впливатиме на поведінку вихованця через створення та організацію внутрішніх сил (потреб, інтелекту, самосвідомості), що визначають її.

Ефективне керівництво виховним процесом ґрунтується на знанні педагогом внутрішніх (психологічних) умов, механізмів і закономірностей цього процесу. Він спрямовує свої зусилля на створення умов та забезпечення морально спрямованої зовнішньої та внутрішньої активності вихованців.

Найголовнішими закономірностями виховання є:

1. Дія зовнішніх виховних впливів на дитину відбувається через внутрішні умови, залежність результату виховного впливу від внутрішньої позиції, потреб, ідеалів, Я-концепції, ціннісних орієнтацій вихованця.

2. Цілеспрямоване включення дорослим у життя дитини правил, норм поведінки, контроль за їх виконанням. Перетворення вимог дорослих, суспільства на вимоги «до себе» починається з їх вимушеного прийняття (спочатку вони є зовнішніми для школяра). З часом відбувається добровільне, усвідомлене прийняття, перетворення на внутрішні вимоги до себе.

3. Результат виховання залежить від дії стихійних (вплив на дитину засобів масової культури та інформації, спілкування із друзями, ровесниками, старшими, позашкільні організації, самодіяльність дитини) та керованих (школа, сім’я) чинників. Абсолютно керованих чинників не існує.

4. Створення педагогом умов для духовної і моральної самореалізації, самоствердження та самовираження школярів в індивідуальній і спільній діяльності, спілкуванні, пізнанні світу та самопізнанні, а також створення умов для самотрансцендентації (виходу за межі себе у сферу Вищого, Божественного. Пошук сенсу свого життя).

До загальних механізмів виховання, які опосередковують ефект виховних впливів педагога відносять:

1. Механізм задоволення потреб. Закріплення форми поведінки, що виникає з метою задоволення потреби дитини, з часом робить її новою потребою, звичкою, що означає становлення нової якості.

2. Механізм оцінювання та самооцінювання полягає у відповідності - невідповідності між оцінкою дитини з боку дорослих людей і власною оцінкою, що сприяє (не сприяє) ефективному вихованню.

3. Психічне зараження. Його суть полягає в безпосередній передачі емоційного стану від вихователя до вихованця, від однієї особистості до іншої.

4. Наслідування. Ця форма зовнішньої і внутрішньої активності суб’єкта полягає у відтворення ним певних рис, зразків поведінки, манер, дій, вчинків, позицій, поглядів інших людей. Особливо важливу роль цей механізм відіграє на ранніх етапах розвитку.

5. Емпатію, що дає можливість розвинути у дитини здатність співчувати, співпереживати, сприймати та відчувати моральні якості, обов’язки іншої людини, і, як наслідок, сприяє формуванню у неї відповідних якостей.

6. Ідентифікацію, яка вчить дитину ставити себе на місце іншої людини і в процесі цього «присвоювати» цінності, норми, ідеали конкретної особистості.

7. Раціональне усвідомлення. Цей механізм проявляється у соціальній пам’яті (збереження і відтворення соціального досвіду у ситуації виконання (невиконання) обов’язку, дотримання норми тощо) і соціальному мисленні (розуміння соціальної і моральної дійсності).

8. Рефлексію, що передбачає пізнання та аналіз особистістю власних дій, якостей, станів і корегування їх з урахуванням соціальних і моральних норм з метою позитивного сприймання і оцінки з боку інших людей.

9. Механізм осмислення та переосмислення. Норми, ідеали, цінності стають рушіями поведінки дитини, якщо набувають для неї певного особистісного значення.

10. Саморегулювання мотивації, яке може здійснюватись як вольова поведінка щодо подолання внутрішніх перешкод, конфліктів і суперечностей у ситуації морального вибору.

Вікові аспекти виховання

Врахування своєрідності психічного та особистісного розвитку учня на кожному віковому етапі є необхідною умовою правильної організації виховного процесу. Виховання починається ще з раннього дитинства і є процесом, який сприяє формуванню особистості. Під впливом виховання у родині, дитячому садку, в школі у людини з’являються вимоги до себе, внутрішні санкції, які складають основу її моральності і вихованості. Важливою виховною метою у молодшому шкільному віці є цілеспрямована орієнтація дитини на ситуації особистісної взаємодії, події, в яких люди є суб’єктами своєї поведінки. У молодших школярів налаштованість на сприйняття виховного впливу виникає у стосунках зі значущими для них людьми. Основою впливу дорослого є враження, що надає особливого значення вихованню на прикладі інших. Знецінення гідних для наслідування прикладів унеможливлюватиме формування в дитини відповідних норм, спричинюватиме нехтування нею етичними нормами. За сприятливих умов у молодших школярів проявляється схильність до піклування про значущих людей. У становленні морально цінних і духовно збагачених особистісних стосунків молодших школярів суттєву роль відіграє своєчасний перехід від співдії до співпраці з іншими людьми. Основою впливу дорослого на даному етапі вікового розвитку виступає механізм емоційного зараження. Також неабияке значення у цьому віці має виховання на прикладі інших.

Виховання у підлітковому віці зумовлюється якісно новою соціальною ситуацією розвитку. У підлітка виникає суперечність між його прагненнями і реальними можливостями, подолання якої стає рушійною силою розвитку та виховання. Тенденція до дорослості і самостійності є важливим явищем в особистісному розвитку підлітка. Підтримуючи цю тенденцію вихователь створює можливості для становлення соціально ціннісної спрямованості їх активності. Така підтримка виражається у довірі до можливостей підлітка, у нових способах і формах взаємодії з ним, у відкритті можливостей для прояву ініціативи, самостійності, творчості, відповідальності. У роботі з підлітками особливу увагу слід приділяти вихованню здатності орієнтуватися у духовних, моральних, громадянських, естетичних та інших цінностях. Для цього підліток має вчитися самостійно і, водночас, спільно з ровесниками аналізувати, оцінювати життєві явища, ситуації, приймати відповідальні рішення та шукати шляхи і засоби їх реалізації. Педагогу не варто активно реагувати на помилкові судження підлітків, його завдання полягає у спокійному і зваженому аналізі їх позиції, аргументованому висловлюванні своїх суджень щодо цього. У ранньому юнацькому віці виховні зусилля повинні бути спрямовані на сприяння становленню у старшокласників самості (почуття неповторності, цілісної Я-концепції), самовизначення, розвитку світогляду тощо. За сприятливих умов учень виступає активним, зацікавленим суб’єктом виховання, а педагог повинен уміло керувати його самовихованням, яке починається ще в підлітковому віці.

Критерії вихованості школярів

Успішність виховної діяльності визначається критеріями вихованості: єдністю слова і дії, поведінки, рівнем довільності поведінки, моральною стійкістю учня, вмінням перемагати труднощі в умовах вибору тощо. Основою вихованості людини є її мораль. Моральна вихованість – це особлива форма внутрішньої самоактивності людини, яка дає змогу не тільки наслідувати певні моральні норми суспільства, а й критично ставитись до їх моральної цінності відносно конкретних життєвих ситуацій. Критеріями моральної вихованості є: ставлення до суспільства, праці, людей; активна життєва позиція, спрямованість особистості; знання відповідних моральних норм і правил; здатність протистояти спокусі порушити їх; переживання почуття провини у разі їх порушення. (показниками вихованості вважають такі важливі якості особистості як патріотизм, гуманізм, відповідальність, чуйність, сумлінне ставлення до праці, дисциплінованість, активність, принциповість, цілеспрямованість, допитливість, естетичний розвиток, прагнення до фізичної досконалості).