15. Основні закономірності та механізми психічного розвитку. Взаємозв’язок психічного розвитку школяра та навчання. Зони актуального та найближчого розвитку. Сенситивні періоди розвитку

Основні закономірності та механізми психічного розвитку

Центральною проблемою вікової та педагогічної психології є проблема психічного розвитку людини, до розв’язання якої у зарубіжній, радянській та вітчизняній психології існували різноманітні підходи.

Онтогенез людини визначається як цілісний процес становлення її як організму, свідомої суспільної істоти і як особистості, що виражається в різних, але пов’язаних між собою формах (Г.С.Костюк). Розвиток передбачає зміни людини, але не стихійні, не випадкові, а закономірні, необхідні, завдяки яким відбувається рух людини вперед – від найнижчих рівнів її життєдіяльності до найвищих.

Розвиток відбувається безперервно і виявляється у чисельних кількісних змінах в організмі і психіці. Кількісні зміни у фізичному розвитку виявляються у зростанні організму. У психічному розвитку кількісні зміни виникають у процесі пізнання людиною навколишнього світу, при зростанні кола уявлень, знань, обсягу уваги, сприймання, пам’яті, здатності вирішувати проблеми тощо. Поява якісних змін пов’язана зі зміною психіки в цілому, а не окремих її функцій. У процесі зростання людини, дорослішання, дозрівання на основі якісних змін з’являються новоутворення, нові механізми.

Особливістю психічного розвитку є невизначеність кінцевих його форм, які лише задаються зразками, виробленими у суспільстві. Не можна точно прогнозувати характер, рівень розвитку психічних функцій новонародженої дитини, тому що вони формуються поступово у процесі оволодіння нею культурно-історичними надбаннями суспільства. Процес онтогенетичного розвитку відбувається у формі засвоєння людиною суспільно-історичного досвіду.

Отже, онтогенез можна визначати як цілісний індивідуальний процес формування людини як організму та як особистості.

Визначають наступні закономірності онтогенезу.

1. Нерівномірність і асинхронність розвитку психічних функцій. Нерівномірність розвитку психічних функцій виявляється у тому, що на певних етапах життя людини темп їх розвитку то прискорюється, то уповільнюється. Так, у період немовляти прискорено розвиваються процеси чуттєвого пізнання дійсності – відчуття і сприймання. Дещо пізніше – пам’ять, мислення. Швидкий розвиток уяви приходиться на молодший шкільний вік та підлітковий вік. Асинхронність розвитку означає, що прискорення одних психічних функцій спричиняє уповільнення інших.

2. Темп розвитку на різних вікових етапах різний. У період немовляти фізичний і психічний розвиток відбувається дуже швидко. Впродовж першого року життя дитина проходить складний шлях від безпомічної істоти, життєдіяльність якої обумовлювалася лише інстинктами, – до свідомої людини, у якої розвиваються вищі психічні функції. Дещо повільніше, але також прискореним темпом відбувається розвиток людини приблизно до восьми років. Потім спостерігається його уповільнення. У підлітковому віці у зв’язку з гормональними змінами в організмі разом із швидким фізичним розвитком прискорюється розвиток психічний. І лише у період ранньої юності спостерігається його стабілізація.

3. Незворотність стадій: жодний віковий період людина не в змозі пережити знову. На кожному етапі життя людини відбуваються певні зміни, з’являються новоутворення, що сприяють подальшому її психічному розвитку. Але діалектичний хід розвитку неможливо повернути назад.

4. Рух від безсистемності до цілісності. Розвиток психіки людини являє собою ланцюг кількісних змін, які поступово накопичуються, ускладнюються і переходять у якісні, системні. Вони обумовлюють виникнення новоутворень, що означає готовність психіки перейти на інший, вищий щабель свого розвитку.

5. Закон розвитку вищих психічних функцій. Спочатку вони виникають як зовнішні (інтерпсихічні), а потім переходять у внутрішні (інтрапсихічні). Вищі психічні функції характеризуються опосередкованістю, усвідомлюваністю, довільністю, системністю. Вони формуються у процесі оволодіння людиною знаряддями, засобами діяльності, розвиваються у процесі навчання.

6. Розвиток носить сенситивний характер. У певні вікові періоди з розвитком нервової системи людини створюються сприятливі умови для розвитку певних психічних якостей.

Що є механізмом розвитку? Завдяки чому здійснюється психічний розвиток людини? На ці запитання в зарубіжній та вітчизняній психологічній науці існують різноманітні підходи.

Так, індивідуалістична психологія, яка представлена ім’ям А.Адлера, дотримувалася думки, що основним механізмом розвитку є прагнення людини до переваги, бажання виділитися. З.Фрейд уважав основним механізмом розвитку витіснені інстинкти, що об’єднуються в комплекси і стимулюють цілі, які треба досягти. К.Бюлер стверджував, що стреси і конфлікти є механізмом розвитку. Долаючи такі стани, людина тим самим розвивається далі.

Згідно поглядів С.Л.Рубінштейна, Г.С.Костюка, рушійними силами психічного розвитку є внутрішні суперечності. Вони виникають у результаті інтеріоризації зовнішніх протиріч між людиною та обставинами життя, стають джерелом активності індивіда й спонукають до вироблення нових способів поведінки.

Це такі протиріччя:

– між рівнем знань, умінь та навичок і необхідністю діяти в новій ситуації, де їх не вистачає;

– між рівнем психічного розвитку та способом життя особистості;

– між динамічністю та статичністю;

– між біологічним і соціальним;

– між прагненням дитини вивчити властивості явищ та вмінням підвести пізнане під поняття.

Дані суперечності розв’язуються в діяльності, що супроводжується утворенням нових властивостей та якостей особистості. Виникненню та успішному подоланню суперечностей сприяють навчання та виховання.

Взаємозв’язок психічного розвитку школяра та навчання

Отже, на психічний розвиток людини впливають навчання і виховання. До проблеми співвідношення навчання дитини і її розвитку у віковій психології існує декілька підходів.

В основу першого підходу покладене положення про незалежність процесів дитячого розвитку від процесу навчання (К.Брунер, Ж.Піаже). К.Брунер уважав, що кожну дитину в любому віці можна вчити всьому, лише варто подавати в доступній формі навчальний матеріал. Ж.Піаже вивчав розвиток мислення дитини незалежно від процесів її навчання і виховання. Навчання і виховання повинні пристосовуватися до розвитку, іти за розвитком далі. Це вчений доводив, проводивши дослідження на виявлення конкретного (нижчого рівня) мислення у дітей до 7 років і формального (вищого) до 12 років. Розвиток він розглядав як перехід від нижчої стадії до вищої, який обумовлюється біологічним фактором. Тим самим відкидалася ідея впливу на розвиток навчання і виховання.

Другий підхід за основу взяв тезу про те, що розвиток – це і є навчання. Тобто дані процеси ототожнювалися. У.Джемс, Е.Торндайк вважали, що навчання і виховання, з однієї сторони, і розвиток, з іншої, співпадають одне з одним, ніби однакові геометричні фігури, які накладають одну на одну. А отже, кожен крок навчання відповідає кроку розвитку, тобто вони йдуть одночасно, не випереджаючи один одного.

Третій напрямок передбачає принципово нове розв’язання проблеми співвідношення навчання і розвитку в роботах Л.С.Виготського. Згідно поглядів ученого, навчання і виховання повинні забігати вперед, підтягуючи за собою розвиток. Учений вважав, що навчання, як найбільш систематизована форма спілкування, формує розвиток, створює нові психічні утворення, розвиває вищі процеси психічного життя. Навчання не ототожнюється з розвитком. Основна теза – правильно організоване навчання дитини не пристосовується до наявного у неї рівня розвитку, а створює «зону найближчого розвитку», зумовлює психічний розвиток.

Зони актуального та найближчого розвитку

У процесі навчання дитини потрібно враховувати 2 аспекти:

1) зону актуального розвитку, тобто те, що дитина може зробити самостійно;

2) зону найближчого розвитку – відстань між рівнем актуального розвитку і потенційного, тобто того, що дитина може зробити за допомогою дорослого. Зона найближчого розвитку визначає психічні функції, які поки що ще не дозріли у дитини, але знаходяться у процесі дозрівання. Тобто виявляє можливості подальшого їх розвитку.

Навчання з орієнтацією на зону найближчого розвитку із урахуванням індивідуальних відмінностей дитини веде її розвиток уперед. Підхід Л.С.Виготського дозволив визначити наукові засади для раціонального педагогічного впливу на дитину. Знаючи можливості «зони найближчого розвитку» дитини, вчитель може впливати на нього, керувати цим процесом.

Г.С.Костюк стверджував, що між навчанням і розвитком існує взаємний зв'язок: з однієї сторони, навчання орієнтується на рівень розвитку суб’єкта, спирається на нього для досягнення своїх нових цілей, а з іншої сторони – активно сприяє розвитку. З даних принципів виходить сучасна вітчизняна вікова і педагогічна психологія.

Сенситивні періоди

Певні періоди життя людини є найбільш сприятливими для розвитку тих чи інших психічних функцій. Такі періоди називають сенситивними. У психології сенситивні періоди визначають як періоди онтогенетичного розвитку, у яких організм людини буває особливо чуттєвим до певного впливу оточуючої дійсності. Так, наприклад, експериментальні дослідження довели, що у віці до 5 років діти особливо чуттєві до розвитку фонематичного слуху, а тому у даний період варто увагу зосередити на опануванні мовами – як рідною, так і іноземною. Дещо пізніше така чуттєвість знижується.

Сенситивні періоди визначаються як оптимальні терміни розвитку окремих сторін психіки – процесів і властивостей (Мещеряков Б.Г., Зінченко В.П.).

Зокрема, виявлено, що у вказані нижче сенситивні періоди формуються наступні якості і особливості:

– від народження до 1 року – формування передумов формування таких рис, як емоційність і ласкавість;

• 1 – 5 років – усне мовлення;

• 3 роки – самоконтроль, саморегуляція;

• 3 – 6 років – комунікабельність;

• 3 – 5 років – широта інтересів;

• 3 – 7 років – трудові навички;

• 6 – 9 років – писемне мовлення, рухові навички, художні здібності, прийоми розумової діяльності, стиль діяльності, стиль поведінки, рефлексія в розумовій діяльності;

– 10 – 15 років – поетична творчість;

• 11 – 15 років – дружба, товаришування, кохання;

• 13 – 15 років – ідентифікація;

• 14 – 15 років – усамітнення;

• 15 – 17 років – писемна творчість;

• 15 – 20 років – абстрактне мислення;

• 16 – 17 років – співробітництво;

• 16 – 20 років – професійне визначення і становлення. (Н.В.Головань)

У навчанні і вихованні школярів необхідно орієнтуватися як на загальні особливості психічного розвитку учнів певної вікової категорії, так і на сенситивність віку до розвитку окремих сторін психіки. Надмірно ранній чи запізнілий їх розвиток може бути малоефективним.