11. Спілкування як соціально-психологічний феномен. Засоби спілкування. Стилі спілкування у педагогічній діяльності учителя

Спілкування як соціальний феномен

Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюватись успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння. Отже, спілкування – це різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності.(А.А.Петровський)

Спілкування виконує декілька функцій, серед яких визначають (О.В.Скрипченко):

• контактну, яка дозволяє встановлювати контакт для спільної готовності до прийому та передачі повідомлень, підтримування взаємозв’язку;

• інформативну, яка полягає в обміні повідомленнями в системах «прийом-передача інформації», «відповідь на запитання»;

• стимулюючу, коли партнер по спілкуванню активізується до певних дій;

• координаційну, що означає взаємне погодження дій при організації спільної діяльності;

• розуміння, що полягає в усвідомленні обома сторонами спілкування обставин, умов, спільних установок, переживань, тощо;

• встановлення стосунків, що полягає в осмисленні суб’єктом свого місця в системі ролевих зв’язків;

• надання впливу, що передбачає зміну поведінки суб’єктів спілкування, думок, рішень, уявлень, тощо.

Спілкування – це багатоплановий процес. Він має свою структуру, до якої входять компоненти: комунікативний, інтерактивний та перцептивний.

Комунікативний компонент - це різні форми та засоби обміну і передавання різної інформації (знань, думок, почуттів тощо). Він забезпечує обмін інформацією, що відбувається в усіх царинах життя суспільства між людьми в різних видах діяльності. Головним засобом спілкування є мовлення – практичне використання мови. Тому спілкування – не лише передача інформації, а й її створення. Ефективній комунікації стоять на заваді смислові бар’єри. Вони виникають тоді, коли зміст повідомлення не відповідає системі смислів одного з партнерів. При цьому мають на увазі не лише розуміння значення слів, а й розуміння значення ситуації. Відомо, що пряме висловлювання і його розуміння не завжди збігаються. Смислові бар’єри долаються за рахунок форми повідомлення, або ж оптимальної стратегії спілкування, яка ґрунтується на використанні спеціальних прийомів удосконалення взаємин з людьми.

Інтерактивний компонент – передбачає взаємодію у розмові, взаємообмін думками, почуттями, емоціями, діями, і т. ін.. У процесі спілкування відбувається взаємний вплив партнерів один на одного. Взаємодія людей відбувається ефективно, якщо їхня поведінка відповідає прийнятим зразкам, тим ролям, які грають співрозмовники. Під роллю розуміється нормативно схвалений зразок поведінки, якого чекають від кожного, хто займає ту чи іншу соціальну позицію. Така поведінка сприймається як специфічна у професійному плані (лікар, вчитель, інженер) та у віковому (дитина, дорослий). Кожна людина може грати в житті кілька ролей: у сім’ї — батька, на роботі — керівника, у колі друзів — приятеля тощо. Взаємодія людей, які грають кілька ролей, регулюється рольовими очікуваннями. Рольові очікування — це сподівання на таку поведінку іншої людини, яка відповідає її рольовому статусу. Відповідність поведінки людей взаємним очікуванням — це важлива умова успіху у спілкуванні, її кваліфікують як тактовну. Рольова поведінка нерідко створює особливі рольові бар’єри, що перешкоджають встановленню довірливих стосунків між людьми.

Взаємодіючи, люди використовують різноманітні способи впливу на партнерів. Найпоширенішими з них є: зараження, навіювання, переконання і наслідування. Зараження – передача суб’єктом свого емоційного стану партнерам (танці, паніка і т. ін.). Навіювання – характеризується вибірковим впливом, тому що спрямоване на конкретну особу і розраховане на некритичне прийняття нею інформації. Переконання – вплив на партнера шляхом спеціального добору фактів, доказів, аргументів. Воно пов’язане з подоланням пізнавальних бар’єрів, викликаних попереднім досвідом суб’єкта (відсутність або суперечність наявним у людини знанням і уявленням). Наслідування – повторення людиною зразків поведінки, що їх демонструють довколишні.

Перцептивний компонент спілкування характеризує особливості сприймання партнерами одне одного, а також встановлення на цій основі взаємного розуміння. Інформація, яку одержують співрозмовники у процесі контактів, дає змогу скласти більш-менш об’єктивне враження про те, що становить собою партнер по спілкуванню, зрозуміти мотиви його поведінки, звички, оцінні ставлення до фактів дійсності.

Адекватний психологічний портрет суб’єкта спілкування формується залежно від об’єктивних та суб’єктивних чинників і охоплює дію трьох важливих механізмів міжособистісного сприймання: ідентифікацію, рефлексію і стереотипізацію. Ідентифікація — це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлюване чи неусвідомлюване уподібнення суб’єкта їй. Суть цього процесу полягає в тому, що в ситуаціях взаємодії партнери намагаються зрозуміти один одного, ставлячи себе на місце іншого. Рефлексія - усвідомлення суб’єктом того, як його сприймає партнер по спілкуванню. Вона потрібна для визначення власної тактики у спілкуванні, коли співрозмовнику важливо знати, як індивід, що з ним контактує, його сприймає. Стереотипізація – привнесення в образ людини рис, якими звичайно наділяють представників певної професійної, національної чи іншої групи. Підвищенню рівня адекватного сприймання сприяє соціально-психологічний тренінг, а також розвиток умінь «читати» людину за її зовнішнім виглядом.

Засоби спілкування

Зміст спілкування реалізується за допомогою вербальних та невербальних засобів. До вербальних засобів належать мовні засоби. Мова визначається як система словесних знаків, яка включає слова з їх значеннями і набір правил побудови речень. Мова є специфічно людським засобом спілкування, який виник у процесі становлення самої людини як суспільної істоти та у процесі спільної трудової діяльності. За її допомогою люди досягають розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, передають їх нащадкам, дістають можливість налагодити спільну діяльність в усіх галузях людської практики.

Конкретне використання мови для спілкування називається мовленням. Це психічне явище за своєю природою суб’єктивне, тому, що у мовленні кожної людини відображається її ставлення до реальності. Розрізняють такі види мовлення, як внутрішнє та зовнішнє, що включає в себе усне та письмове мовлення, яке може виражатися в діалогічній та монологічній формах. Постійно відбувається перехід зовнішнього мовлення у внутрішнє (процес інтеріоризації) та внутрішнього у зовнішнє (екстеріоризація).

Мовні (словесні) засоби спілкування є основними, але вони доповнюються, підсилюються невербальними засобами. Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації суб’єктів закономірно виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією. Засоби невербальної комунікації як є продуктом суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати. До невербальних засобів належать:

• пози, міміка, жести, які в цілому сприймаються як загальна моторика рук, обличчя і відображають емоційні реакції людини на почуте у процесі спілкування;

• паралінгвістичні, що включають особливості промовляння, тембр голосу, його висоту, гнучкість, темп мовлення, паузи між словами, сміх, плач, мовні помилки, тощо;

• проксемічні – міжособистісний простір;

• візуальний контакт.

Стилі спілкування у педагогічній діяльності учителя

Індивідуальні особливості взаємодії партнерів, встановлення і розвиток контактів, переживання певних форм, засобів та прийомів поведінки обумовлюють вироблення певного стилю спілкування. Специфічним є педагогічне спілкування – професійне спілкування вчителя з учнями в процесі навчання і виховання. Спрямоване на створення умов для всебічного розвитку особистості, педагогічне спілкування необхідно розглядати в двох аспектах: як комунікативну діяльність педагога, спрямовану на організацію своїх взаємовідносин з учнями та як управління спілкуванням дітей у шкільному колективі.

Розрізняють такі стилі спілкування у педагогічній діяльності учителя (за І.М.Юсуповим):

1. «Спільна творчість», коли партнери по спілкуванню рівноправні у своєму становищі. Вони разом окреслюють мету, добирають спільно засоби для її реалізації, домовляються про спільне виконання;

2. «Дружня прихильність», що передбачає наявність щирого інтересу, поваги до особистості партнера по спілкуванню;

3. «Загравання», що застосовується суб’єктом під впливом бажання сподобатися іншому, завоювати авторитет, який за своєю суттю є фальшивим;

4. «Залякування», виникає внаслідок бажання людини підкреслити свою особистісну спроможність за рахунок більш високого соціального статусу в порівнянні з іншими;

5. «Дистанція», коли підкреслюються відмінності будь-якого характеру між партнерами – вікові, соціальні, професійні, тощо. За деяких обставин такий стиль є необхідним, як, наприклад, у взаєминах учителя з учнем;

6. «Менторський», який можна визначити як повчально-покровительський. Один з учасників свідомо обирає роль наставника і розводить себе та іншого учасника на дуже велику дистанцію, яка деструктивно впливає на взаємини.

12. Референтна група, учнівський колектив та їх роль у формуванні особистості учнів. Методи вивчення учнівських груп (соціометрія та референтометрія). Диференціація та інтеграція в учнівських колективах

Референтна група, учнівський колектив та їх роль у формуванні особистості учнів

У процесі суспільної взаємодії між людьми складаються міжособистісні взаємини. Це реальні зв’язки, які виникають та існують у конкретних умовах життя і спілкування людей. У ході міжособистісних взаємин виявляється соціальна сутність людини та її індивідуальні психологічні особливості.

Передусім міжособистісні взаємини починають формуватися в процесі сприймання однієї людини іншою. Має місце взаємне сприймання контактуючими людьми анатомо-фізіологічних особливостей одне одного, їх психологічних та соціальних властивостей. На основі особистого досвіду кожної зі сторін, світогляду, знань щодо виробленого суспільством еталона сприймання у свідомості суб’єкта сприймання виникає образ об’єкта. Він є досить суб’єктивними і формує ставлення – позицію особистості до об’єкта. На основі ставлень виникають симпатія чи антипатія між людьми.

Отже, на основі взаємного сприймання складаються міжособистісні взаємини людей. Це суб’єктивні зв’язки і ставлення, які виникають та існують між людьми в соціальних групах. Людина не може жити відособлено. У соціальній взаємодії вона завжди є членом групи (сім’ї, учнівського колективу, студентської групи, трудового колективу тощо).

Група – це людська спільність, яка виділяється на основі певної ознаки, наприклад, соціальної приналежності, наявності та характеру спільної діяльності, особливості організації (А.В.Петровський). Учнівська група – це спільність школярів, які навчаються у одному класі, їх діяльність відбувається в умовах навчально-виховного процесу, обумовлена метою набування знань і сприяє виробленню певної системи міжособистісних взаємин.

Учнівський колектив – група з найвищим рівнем організованості. Це група школярів, залучених до спільної діяльності і об’єднаних єдиною метою, яка підпорядковується суспільній меті. Істотною ознакою колективу є суспільна важливість мети і завдань, на досягнення і реалізацію яких спрямовані усі зусилля членів (С.Д.Максименко). Мотивація усіх членів колективу щодо основного виду діяльності збігається. Така учнівська група має одного лідера, який згуртовує усіх на досягнення єдиної мети.

Окремо виділяють референтну групу, яку визначають як таку, норми якої є еталоном, зразком, керівництвом до дії для її членів. Референтна група може бути як реальною, так і умовною. Вона є взірцем для школяра певних цінностей, які спонукають діяти відповідним чином і залучати до такої діяльності та поведінки інших членів групи. Особливої значущості референтна група набуває у підлітковому віці, коли зростаюча особистість стикається з масою проблем, що виникають у межах даного віку. Надмірна конфліктність з дорослими стає причиною появи у підлітка почуття власної незахищеності. Лише референтна група стає підтримкою. Вона створює для підлітка почуття «Ми», почуття захищеності, яке закріплює його внутрішні позиції.

Школярі, які входять до складу учнівської групи, не можуть там знаходитися в однакових позиціях по відношенню однин до одного та до предмету діяльності групи. Кожний член групи у відповідності до своїх ділових, особистісних, інтелектуальних та інших особливостей, набуває певного статусу у системі міжособистісних стосунків. Дехто стає неформальним лідером, когось з однокласників учнівська група не приймає, ігнорує, а хтось займає проміжну ланку між даними полярними категоріями. Усе це створює картину диференціації в учнівській групі.

Методи вивчення учнівських груп (соціометрія та референтометрія)

Для того, щоб процес управління учнівською групою був успішним, класний керівник повинен мати інформацію про неофіційний статус кожного члена групи. У психології існує дві основні системи внутрішньої диференціації групи, а саме соціометричні і референтометричні переваги і вибори.

Емоційно безпосередні взаємини в малій групі дає змогу виявити методика “Соціометрія”, розроблена Дж.Морено. Вона дозволяє виявити міжособистісні переваги в групі і передбачає використання техніки фіксування емоційних переваг. За допомогою соціометрії можна визначити кількісну міру переваг, байдужого ставлення чи неприйняття, які виявляють члени групи в процесі міжособистісної взаємодії. Соціометрія широко використовується для виявлення симпатій чи антипатій між членами групи, які часто можуть і не усвідомлюватися ними. Застосування методу соціометрії є досить оперативним, але дає змістовний матеріал стосовно неофіційного статусу учня в класі. Процедура проведення даної методики полягає у тому, що членам учнівського класу ставлять питання щодо надання переваги членам групи в якомусь аспекті життєдіяльності: «З ким би ти хотів сидіти за однією партою?», «З ким би ти хотів піти в туристичний похід?» тощо. Якщо треба виявити членів групи з негативним статусом, використовують питання на кшталт: «З ким би ти не хотів сидіти за однією партою?» тощо.

Обробка одержаних даних здійснюється за допомогою матриці або графічно (соціограма). Соціометрична матриця будується за зразком турнірних таблиць спортивних змагань для кожного соціометричного критерію окремо. Соціограма використовується, коли у групі не більше, ніж 20 осіб. Вона складається з чотирьох концентричних кіл. Дівчат зазвичай позначають кружечками, хлопців – трикутниками, які нумеруються залежно від місця прізвища за алфавітом. У центральній зоні розташовують осіб з максимальною кількістю виборів (лідерів– «зірок»). У другу зону потрапляють особи, які отримали половину або більше половини від максимальної кількості виборів, у третю – ті, що отримали менше половини виборів. У четвертій зоні розташовують осіб, яких не вибрали («ізольовані»). Вибір позначається з’єднанням кружечків і трикутників лінією зі стрілкою. Якщо вибір взаємний, стрілками лінії з’єднуються з обох кінців.

Референтометрія – це експериментальна процедура, за допомогою якої можна виявити коло осіб, значущих (референтних) для суб’єкта стосовно оцінок якостей його особистості, способів поведінки, думок, ціннісних орієнтацій, що не вдається виявити соціометричним тестуванням. Суть референтометричного тесту зводиться до наступного. Спочатку група виконує завдання експериментатора щодо взаємного оцінювання. Всі отримані оцінки розкладаються в окремі конверти з позначенням прізвища того, хто їх надав. Потім досліджуваному пропонують ознайомитися з думками однокласників, які його оцінювали в експерименті. Але із 20-30 однокласників суб’єкт може вибрати лише трьох-чотирьох. За таких умов досліджуваний прагне ознайомитись із думкою найбільш значущих для нього осіб і тим самим більш-менш довільно чи мимовільно виявляє референтне для нього коло спілкування.

Диференціація та інтеграція в учнівських колективах

Методики «Соціометрія» і «Рефернтометрія» дозволяють виявляти тенденції диференціації в групі і на цій основі віднаходити такі способи роботи з групою, які з огляду на реальний стан можуть оптимізувати групову діяльність.

Разом із процесами диференціації в групах спостерігаються процеси інтеграції. Виникає внутрішня єдність у групі під впливом певного фактора. Це виявляється у таких феноменах міжособистісних взаємин, як внутрішньогрупова ідентифікація, згуртованість, об’єктивність в покладанні і прийнятті відповідальності за успіхи і невдачі в спільній діяльності (А.В.Петровський).

Внутрішньогрупова ідентифікація має місце тоді, коли у свідомості кожного члена групи виникає почуття “ми”, яке витісняє “я” і “вони”. Це такий характер мотивації вчинків окремого члена групи, за якого виникає ставлення до інших, як до себе, а до себе, як до інших. Людина уподібнює себе групі на основі встановлення емоційного зв’язку і прийняття норм, цінностей групи як власних.

Згуртованість – це формування такої системи внутрішньогрупових зв’язків, коли має місце ціннісна єдність, співпадають оцінки, установки, позиції членів групи стосовно значущих для спільноти об’єктів.

Показником інтегрованості групи є наявність адекватності покладання і прийняття відповідальності за результати спільної діяльності. Характер покладання відповідальності в групі залежить від рівня розвитку групи. Група з високим рівнем розвитку дотримується об’єктивності у цій процедурі. У групі з низьким рівнем розвитку заслуги можуть приписувати собі найбільш впливові члени, а відповідальність за неуспіхи перекладати на категорію “слабких”. Неадекватність у приписуванні відповідальності за успіхи і невдачі стає причиною виникнення конфліктів у групі. Відсутність конфліктів або швидке конструктивне їх вирішення свідчить про сприятливий соціально-психологічний клімат у колективі.

Група виконує функцію організатора і виховну функцію. Під впливом групи змінюється поведінка людини і переглядається механізм налагодження взаємин з навколишніми.