Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

гатотисячні мітинги та демонстрації у цьому старовинному місті неодмінним гаслом висували незалежність України, Зрозумівши облудність лозунгів Горбачова, рухівці зняли із назви організації слова «за перебудову» (жовтень 1990 р.).

Вимогу виходу з СРСР висунув Народний фронт Молдови. Ситуація там ускладнювалася боротьбою російськомовного населення Придністров'я, гагаузів та болгар за надання їм автономії у районах компактного розселення.

Своєрідно складалися міжнаціональні відносини у республіках Закавказзя і Середньої Азії. Невизначеність етнічних кордонів, складні соціальні, демографічні й екологічні проблеми, питання про землекористування стали основою міжнаціональних зіткнень. У 1989-1990 рр. міжнаціональні конфлікти мали прояв у Фергані (Узбекистан), Новому Узені (Казахстан), Андижані (Узбекистан), Душанбе (Таджикистан). Вони супроводжувалися людськими жертвами, руйнуванням будинків, вигнанням національних меншин із районів їхнього розселення.

Особливо гостра ситуація виникла у Нагірно-Карабаській автономній області Азербайджанської РСР. Більшість населення цього краю - вірмени - весною 1988 р. під час виборів в органи влади області проголосували за представників національної організації «Карабах», яка виступала за приєднання до Вірменії. Парламент автономії ухвалив рішення про вихід автономної області із складу Азербайджану. У червні 1988 р. сесії Верховних Рад Вірменської й Азербайджанської республік прийняли взаємозаперечуючі рішення щодо Карабаху. Між республіками виникла ворожнеча. Злочинні елементи взимку 1989-1990 рр. вчинили вірменські погроми у містах Сумгаїт та Баку. Величезні юрби біженців, рятуючись від насильства, залишили домівки. Це були перші спалахи вірменоазербайджанської війни, яка тривала до 1993 р.

У червні 1990 р. Декларацію про державний суверенітет Росії прийняв І З'їзд народних депутатів цієї республіки. У ній наголошувалося про рішучість росіян створити демократичну правову державу у складі оновленого СРСР. На З'їзді у гострій боротьбі відбулися вибори голови Верховної Ради Росії. Після проведення декількох турів голосування перемогу здобув Б. Єльцин. У червні 1991 р. його ж всенародним голосуванням було обрано першим президентом Росії.

16 липня 1990 р. новообрана Верховна Рада України прийняла історичну Декларацію про державний суверенітет України. Цей документ відбивав віковічну мрію українського народу про незалежність і свободу. Декларації про державний суверенітет проголосили парламенти Білорусі, Молдови,

160

Грузії, Вірменії. У Вірменії було проведено референдум відповідно до прийнятого союзного закону, і абсолютна більшість населення проголосувала за її незалежність.

Комуністична влада намагалася силою зберегти СРСР і вдавалась до насильства. У розгоні демонстрантів брали участь спеціально створені загони міліції особливого призначення (ЗМОП). Увечері 9 квітня 1989 р. змопівці й армійські підрозділи перекрили усі виходи з центральної площі Тбілісі, де кілька днів тривав багатотисячний мітинг на підтримку незалежності Грузії. Несподівано військові напали на людей і побили їх саперними лопатками. Криваве побоїще у Тбілісі (серед вбитих були здебільшого жінки) вразило світову громадськість

ірадянське суспільство.

Усічні 1990 р. за наказом Москви було запроваджено надзвичайний військовий стан у Баку. Через рік на вулиці Риги та Вільнюса для залякування населення були виведені танки. 13 січня 1991 р. при розгоні демонстрантів, які виступали за незалежність Литви, біля вільнюського телецентру знову пролилася кров. Від куль військових загинули беззбройні люди.

РОЗПАД СРСР

Ужовтні 1990 р. Верховна Рада СРСР надала президентові

М.Горбачову надзвичайні повноваження. З цього часу у керівництві країни посилилися реакційні тенденції. Це насамперед виявилося у кадрових змінах. Представники консервативної партноменклатури впевнено зайняли важливі державні посади. Горбачов зробив спробу мирним шляхом врятувати імперію від розпаду. В березні 1991 р. було проведено всесоюзний референдум з питання збереження СРСР. Брати участь у ньому відмовились Грузія, Вірменія, Молдова та всі Прибалтійські республіки. Хоча більшість учасників референдуму проголосувала за Союз, подальша його доля залишалась не визначеною.

Горбачов запропонував проект нового союзного договору, за яким передбачалось значне розширення прав республік. Керівники республік мали підписати його наприкінці серпня 1991 р. в урядовій резиденції Ново-Огарьово. Однак консервативне оточення президента вирішило враз повернути до диктатури традиційного типу. Сформувалася група заколотників з представників вищого ешелону влади - голови Верховної Ради СРСР, віце-президента, прем'єр-міністра, голови КДБ, міністрів оборони та внутрішніх справ. Багато фактів тих днів ще не з'ясовані, зокрема роль президента СРСР у підготовці цих подій.

Вранці 19 серпня 1991 р. по радіо та телебаченню було оголошено про хворобу Горбачова під час його відпочинку у Криму і перехід усієї повноти влади до Державного комітету з надзвичайного стану СРСР, в який увійшли змовники. У дні заколоту рішуче діяв президент Росії Борис Єльцин. Він видав укази, в яких розцінив дії комітету як державний переворот і закликав військовослужбовців усіх частин, розташованих у республіці, не виконувати накази бунтівників. Сотні тисяч москвичів вийшли на захист будинку Верховної Ради Росії. 21 серпня 1991 р. керівники заколоту, зрозумівши марність своїх сподівань, вилетіли до резиденції Горбачова у Форос (Крим). Одночасно туди ж прибули представники Єльцина. З поверненням президента СРСР у столицю змовники були заарештовані.

Після цього події у країні набули революційної стрімкості. Указом Єльцина діяльність КПРС у Росії призупинялася, оскільки документально було доведено причетність верхівки партії до змови. Розпочалася реорганізація КДБ. Символ більшовизму - пам'ятник «залізному Феліксу» (Дзержинському) на Луб'янці було скинуто з постаменту. Замість червоних прапорів на урядових будинках Москви замайорів триколірний російський прапор.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України переважною більшістю голосів прийняла Акт про незалежність України. З огляду на смертельну небезпеку, що нависла над республікою у зв'язку зі спробою державного перевороту в СРСР, зазначалося у цьому документі, «здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави - України». З прийняттям Акта про незалежність України розпад СРСР прискорився.

Михайло

Горбачов і Борис Єльцин

162

У вересні 1991 р. V З'їзд народних депутатів СРСР прийняв конституційний закон про владу у перехідний період і здав свої повноваження Державній Раді СРСР. Державна Рада офіційно визнала незалежність Литви, Латвії, Естонії. В листопаді керівники семи республік (Росія, Білорусь, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменистан, Таджикистан) оголосили про намір створити нове міждержавне утворення, однак не поспішали втілювати його у життя,

оскільки очікували результатів Леонід Кравчук Всеукраїнського референдуму щодо незалежності.

Результати референдуму в Україні були вражаючими. 1 грудня 1991 р. понад 90 % громадян, які взяли участь у голосуванні, висловилися за самостійну суверенну державу. Того ж дня понад 61 % виборців обрали президентом країни Леоніда Кравчука. Всеукраїнський референдум показав марність сподівань на відтворення СРСР.

8 грудня 1991 р. керівники Росії, України та Білорусі заявили про те, що «Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Президенти Росії й України Борис Єльцин і Леонід Кравчук та голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич у Біловезькій Пущі (Білорусь) підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті до СНД приєднались Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан та Узбекистан. У 1993 р. до СНД увійшла Грузія. Отже, в СНД опинились усі республіки колишнього СРСР, крім Прибалтійських. Угода про СНД втілювала у собі прагнення нових незалежних держав цивілізовано «розлучитися» і тому була швидше політичною декларацією, аніж реальним договором.

25 грудня 1991 р. Горбачов заявив про свою відставку з посади президента СРСР і про зняття з себе повноважень Верховного головнокомандувача збройних сил СРСР. Наступного дня одна з палат Верховної Ради колишнього СРСР, яку вдалося зібрати - Рада республік - прийняла формальну декларацію щодо припинення існування СРСР.

163

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА СРСР

Зростаючі труднощі певною мірою підштовхували Кремль до пошуків нових підходів на міжнародній арені. Виявом цього стало висунення Горбачовим концепції «нового політичного мислення» у зовнішній політиці. Головна її ідея полягала у визнанні того, що ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, ідеологічних і жодних інших цілей. На такі підходи у міжнародних відносинах вплинула і Чорнобильська катастрофа, яка показала, що чекає людство у разі виникнення війни.

М. Горбачов зробив крок назустріч американцям і запропонував розпочати переговорний процес. На переговорах центральними були проблеми роззброєння. На зустрічах у верхах обговорювалися питання про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, обмеження і припинення ядерних випробувань, заборону хімічної зброї, скорочення звичайних озброєнь. Зокрема, в липні 1991 р. укладено радянсько-американський Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1).

Нова зовнішньополітична концепція відбилася і в активізації політики СРСР на азіатсько-тихоокеанському напрямі. Ініціативи М. Горбачова, з якими він виступив під час перебування у Владивостоку влітку 1986 р. передбачали скорочення радянських збройних сил на Далекому Сході, мирне розв'язання збройних конфліктів у цьому регіоні. Розпочалася нормалізація радянсько-китайських відносин. Було заявлено про перегляд політики СРСР щодо Афганістану.

15 лютого 1989 р., з виведенням 40-ї армії, радянська інтервенція в Афганістані безславно закінчилася. І З'їзд народних депутатів СРСР засудив рішення про втручання СРСР у внутрішні справи цієї суверенної країни і звинуватив у ньому колишнє політбюро ЦК КПРС на чолі з Л. Брежнєвим.

Горбачов виступив за мирне врегулювання конфліктів у Південно-Східній Азії, зокрема за виведення військ СРВ з території суверенної Камбоджі. Нові підходи виявилися і щодо розв'язання близькосхідної проблеми. Було покладено край однобічній орієнтації Радянського Союзу на арабські режими, поступово налагоджувалися стосунки з Ізраїлем, який радянський уряд досі однобічно вважав основним винуватцем воєнних конфліктів на Близькому Сході.

Разючі зміни відбулися у ставленні СРСР до східноєвропейських країн. Будучи поглинутим справою порятунку власної імперії, московське керівництво змушене було відмовитися від збройного втручання чи дипломатичного тиску в ході демократизації країн Східної Європи, не чинити перешкод об'єднанню Німеччини. Більше того, під впливом демократичних сил своєї країни Кремль змушений був визнати помилко-

164

вим рішення про втручання у внутрішні справи Угорщини у 1956 р. та Чехословаччини у 1968 р.

Революції кінця 80-х років у країнах Центральної та Східної Європи повалили комуністичні тоталітарні режими, відновили демократичні свободи. Декомунізація Європи призвела до припинення діяльності створеного Москвою військо- во-політичного блоку - Варшавського Договору. На вимогу суверенних народів Радянський Союз погодився на поетапне виведення своїх військ із східноєвропейських країн. Розпад СРСР поклав край «холодній війні» і позитивно вплинув на загальну міжнародну обстановку.

ДОКУМЕНТИ

УГОДА ПРО СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ

8 грудня 1991 р. (Витяг)

Ми, Республіка Бєларусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна, як держави - засновники Союзу РСР, що підписали союзний договір 1922 р., далі іменовані Високими Договірними Сторонами, констатуємо, що Союз РСР як держава - суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування.

Ґрунтуючись на історичній спільності наших народів і зв'язках, які склались між ними, враховуючи двосторонні договори, укладені між Високими Договірними Сторонами, і, прагнучи побудувати незалежні демократичні правові держави... домовились про таке:

Ст. 1. Договірні Сторони приймають рішення про Співдружність Незалежних Держав.

Ст. 2. Високі Договірні Сторони гарантують своїм громадянам незалежно від їх національності або інших відмінностей рівні права і свободи...

Ст. 4. Високі Договірні Сторони розвиватимуть рівноправне і взаємовигідне співробітництво своїх народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я і охорони навколишнього середовища...

Ст. 5. Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність одна одної і недоторканність існуючих між ними кордонів...

( «Голос України». 10 грудня 1991).

АЛМА-АТИНСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ

(Витяг)

Незалежні держави - Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Бєларусь, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація (РРФСР), Республіка Таджикистан, Туркменистан, Республіка Узбекистан і Україна, прагнучи побудувати демократичні пра-

165

вові держави, відносини між якими розвиватимуться на основі взаємного визнання і поважання державного суверенітету та суверенної рівності, невід'ємного права на самовизначення, принципів рівноправності і невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили і погрози силою, економічних та будь-яких інших методів тиску ... та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права...

заявляють про таке:

взаємодія учасників співдружності здійснюватиметься на принципі рівноправності через координуючі інститути, які формуються на паритетній основі і діють у порядку, що визначається угодами між учасниками співдружності, яка не є ні державою, ні наддержавним утворенням...

Підтверджується відданість співробітництву у формуванні і розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків...

( «Голос України». 24 грудня 1991).

1.Визначте суть курсу на «прискорення економічного розвитку» і причини його провалу.

2.Охарактеризуйте політику «гласності» та її результати. Які факти свідчили про демократизацію радянського суспільства?

3.Розкрийте процес посилення національно-визвольних рухів. Які фактори прискорили розпад СРСР? Чи був альтернативний варіант розвитку подій?

4.Які події передували утворенню СНД? Прочитайте документ і визначте основні цілі й принципи діяльності СНД. Які із зафіксованих у документі положень реалізуються у взаємовідносинах країн Співдружності?

5.Які позитивні зміни відбулися у зовнішній політиці СРСР у період «перебудови»?

Складіть таблицю «Виникнення нових держав на території СРСР» за такою схемою:

166

§21.РОСІЯУ1991-2004рр.

Правонаступницею СРСР проголосила себе Російська Федерація. Це означало, що вона брала на себе зобов язання дот-

країнам та населенню колишньої держави. Разом з тим, скориставшись, що валютні резерви та золотий запас СРСР перебували у Москві, Росія стала одноосібним їх власником. До неї також перейшло усе нерухоме майно СРСР за кордоном.

ПЕРЕХІД ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Провал горбачовських реформ вимагав від президента Росії Б. Єльцина рішучих дій. Сформований ним восени 1991 р. уряд з радикально настроєних економістів, де вирізнявся Єгор Гайдар, проголосив негайний перехід до ринкової економіки західного типу. По-перше, на початку 1992 р. уряд відмовився від фіксованих цін на товари. Було лібералізовано торгівлю, у тому числі зовнішню. По-друге, запущено механізм роздержавлення та приватизації об'єктів народного господарства, створилася власність, яку можна було купувати. По-третє, ліквідовано командний метод роботи, внаслідок чого вся колишня система управління і розподілу зазнала краху.

Процес переходу до ринку супроводжувався підняттям цін, галопуючою інфляцією, безробіттям, посиленням соціальноекономічного розшарування, що є закономірними явищами. Гайдарівські реформи, що проводили згори, без участі громадськості, в цілому викликали справедливе невдоволення трудящих. Уряд обіцяв населенню перед лібералізацією цін індексувати їх заощадження, які знецінились за рік більше ніж на 95 %. Але трудящим не тільки не було надано компенсації, більш того, їм не збільшували зарплату протягом декількох місяців, а траплялось, і просто не виплачували зароблені гроші.

У грудні 1992 р. президент Росії призначив головою уряду представника найбільш конкурентоспроможної на світовому ринку паливно-енергетичної галузі Віктора Черномирдіна. Новий прем'єр-міністр намагався поєднати зміцнення державного сектору господарства з подальшим розвитком приватних підприємств, ринкових відносин.

Ціни на товари залишались високими. Урядовці вважали, що директори підприємств, зіткнувшись з обмеженим платоспроможним попитом населення, змушені будуть знизити ціни. Цього не сталося. Підприємства були затоварені і очіку-

167

вали подальших дій держави. Між ними виникла криза неплатежів. Уряд і Центральний банк почали проводити взаємозаліки, розрахунки на бартерній основі, тобто замість грошей підприємствам дали змогу розраховуватись товарами, власними або чужими боргами. У подальшому це стало практикою і привело до того, що в російській економіці тільки чверть операцій купівлі-продажу здійснювалася у грошовій формі, а три чверті - це заліки та бартер. Більшість російських підприємств використовувало гроші лише для виплат зарплати, а подекуди вони вдавались до виплат робітникам заробітку товарами.

Відповідальним завданням, яким в уряді за дорученням президента займався Анатолій Чубайс, була грошова приватизація держмайна Росії. Завдяки приватизації об'єктів народного господарства загальна частка приватного сектору у виробництві на середину 90-х років сягнула 62 % . Однак при її проведенні виявилася безліч зловживань.

До ринкової економіки Росії виявили зацікавленість іноземні бізнесмени, які почали ввозити капітали, устаткування, нові технології. На сучасній технологічній і організаційній основі зазнали реконструкції і заново створювались як окремі підприємства, так і цілі галузі. У конкурентну боротьбу з іноземними бізнесменами успішно вступили нові російські. Іноземців не допускали у фінансову сферу, і там спостерігались негативні явища. Складалась фінансова олігархія. Відкривалися сумнівні банки, компанії, які вдавались до шахрайства, будівництва так званих «фінансових пірамід». Відбувалась нелегальна втеча російського капіталу за кордон. На всіх щаблях державного апарату процвітала корупція.

Ціною величезних зусиль урядові Черномирдіна у 1997 р. вдалося зупинити інфляцію, припинити спад виробництва, а в окремих галузях добитися його піднесення. Зросла популярність прем'єра, який брав активну участь у політичному житті країни. Сформоване ним угруповання «Наш дім - Росія» було впливовою силою на політичній арені. Разом з тим президент небезпідставно виступав з критикою уряду, що в 1998 р. призвело до його відставки.

Невдоволення діями уряду Черномирдіна стосувалось незадовільного надходження податків до держказни. Податковим саботажем займалися як великі компанії (серед них прибуткові нафтові та газові), так і дрібні підприємці. В той час як бюджет держави на 1998 р. становив 80 млрд доларів, бюджет реального сектору економіки, за підрахунками аналітиків, обчислявся сотнями мільярдів. Це негативно позначалось на рівні життя мільйонів людей, які існували лише за рахунок податкових відрахувань.

168

У квітні 1998 р. на посаду голови уряду президент висунув маловідомого політика, заступника міністра палива та енергетики Сергія Кириєнка. Новий уряд мав серйозні наміри покращити економічну ситуацію у країні, але не встиг їх реалізувати. У серпні 1998 р. в Росії вибухнула глибока фінансова криза. З'ясувалося, що країна жила виключно у борг, а такий спосіб існування рано чи пізно призводить до економічної катастрофи. Її тільки зовнішній борг становив 17 млрд доларів, а бюджет на 1999 р., після кризи, дорівнював 20 млрд доларів. Росія постійно витрачала більше, ніж заробляла. Криза спричинила закриття багатьох банків, банкрутства підприємств. У політичному житті активізувались ліві сили.

Восени 1998 р. новий уряд очолив Євген Примаков, що доти був міністром закордонних справ. Перед ним стояло завдання - стабілізувати соціально-економічну ситуацію. У новий уряд увійшли діячі з прокомуністичними поглядами. Кабінет Примакова намагався виправити становище шляхом призупинення реформ. Швидкість обертання грошових потоків настільки сповільнилася, що інфляція за декілька місяців знизилась у десять разів.

У травні 1999 р. президент відправив уряд у відставку і запропонував парламенту затвердити на посаді прем'єр-міністра Сергія Степашина - міністра внутрішніх справ у попередньому кабінеті. Депутати підтримали цю кандидатуру, хоча не без вагань. Однак уже в серпні того ж року без усяких пояснень президент відставив і цей уряд, призначивши новим прем'єром секретаря Ради безпеки, колишнього директора Федеральної служби безпеки Володимира Путіна. Постійні урядові кризи свідчили про гостру боротьбу у вищих ешелонах влади.

ПОЛІТИЧНА КРИЗА 1993 р.

Протистояння виконавчої (президентської) та законодавчої (парламентської) гілок влади спостерігалось ще з часу виникнення незалежної Росії. Воно зросло у грудні 1992 р, коли З'їзд народних депутатів Росії, обраний ще за радянських часів, численними поправками до конституції брежнєвського періоду, по суті, позбавив президента і уряд будь-якої самостійності. За цих умов Єльцин запропонував провести всенародний референдум щодо довіри йому як президентові і його курсові подальших реформ. 25 квітня 1993 р. всеросійський референдум висловився за підтримку політики президента. Здавалося б, у такій ситуації парламент повинен був прийняти рішення про саморозпуск і призначити нові вибори, однак цього не сталося. Парламент своїми рішеннями, по суті, блокував діяльність уряду. Виникло своєрідне двовладдя.

169