Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

Сінгапура, Сабаху, Сараваку і Брунею. Проти створення Федерації виступили Філіппіни, які висунули претензії на територію султанату Сабах.

16 вересня 1963 р. у Куала-Лумпурі було проголошено нову державу - Федерацію Малайзію, а наступного дня вчинено збройний напад на малайзійське посольство у Джакарті. Дипломатичні відносини молодої країни з Індонезією, а також і з Філіппінами були розірвані.

Антималайзійська кампанія виснажувала економічні й політичні ресурси Індонезії. У прикордонних районах відбувалися збройні сутички. Погіршення життєвого рівня та загальнополітичної ситуації викликали невдоволення народів Індонезії. У країні назрівала політична криза, супротивними сторонами у якій виступали Компартія й армія.

Увечері ЗО вересня 1965 р. Компартія розпочала збройний виступ. Він дістав назву - «Рух ЗО вересня». У цей день загони комуністів захопили кількох генералів і розстріляли їх на місці. Наступного дня головнокомандувач військовоповітряних сил приєднався до «Руху». Президент Сукарно ухилився від оцінки подій. Здавалося, «Рух ЗО вересня» переміг. Однак у вирішальний момент на політичну арену вийшов генерал Мохаммед Сухарто, командувач стратегічним резервом армії. Він прийняв командування сухопутною армією і повів рішучий наступ на бази заколотників. Через кілька днів господарем становища у країні стала армія під командуванням Сухарто.

Військові повністю розгромили Компартію, розстріляли тисячі її членів. У березні 1966 р. існування Компартії було поставлено поза законом, який зокрема забороняв прапаганду марксистсько-ленінської ідеології. Розслідування комуністичного заколоту привело до усунення у 1967 р. президента Сукарно від влади. Військові звинуватили його у бездіяльності під час вересневих подій. Президентом Індонезії став Сухарто.

В'ЄТНАМСЬКА ВІЙНА

Американо-в'єтнамська війна надзвичайно загострила становище в регіоні. Вона стала головною подією міжнародного життя кінця 60-х - початку 70-х років.

Після підписання Женевських угод дві в'єтнамські держави не зробили жодного кроку для мирного возз'єднання. Навпаки, ДРВ обрала шлях збройного приєднання Півдня країни. У грудні 1960 р. згідно з рішенням з'їзду комуністів ДРВ утворено Національний фронт визволення Південного В'єтнаму. На південь «стежкою Хо Ші Міна» почали перекидати військові підрозділи, зброю, техніку. «Стежка» була розгалуженою

280

системою доріг загальною довжиною понад 16 тис. км, які обплутували гори і джунглі В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі. Сюди ж входили нафтопровід, кабелі зв'язку, стаціонарні ремонтні бази, автомобільні батальйони, загони носіїв.

У січні 1963 р. збройні сили комуністів, які спочатку дотримувались тактики партизанської війни, вперше у відкритому бою перемогли війська Республіки В'єтнам. У в'єтнамському вузлі поступово спліталися інтереси наддержав СРСР і США. Вашингтонська адміністрація оголосила боротьбу з комуністичною експансією в усіх частинах світу. В серпні 1964 р. трапився збройний інцидент у Тонкінській затоці: два американських есмінці були атаковані торпедними катерами ДРВ. Через кілька днів Конгрес Сполучених Штатів прийняв так звану «Тонкінську резолюцію», що надавала право президенту віддавати накази про використання сили для «відбиття нападів на збройні сили США».

З лютого 1965 р. американські літаки розпочали систематичні бомбардування міст ДРВ, а у березні на Півдні висадився десант морської піхоти. Американський експедиційний корпус налічував понад півмільйона вояків. Починаючи з 1965 р. у сухий сезон, який триває в Індокитаї з жовтня по березень, війська США та Республіки В'єтнам спільно проводили «стратегічні контрнаступи», однак вони не принесли відчутних результатів. Партизанські з'єднання комуністів знищити не вдалося.

Війна була надзвичайно запеклою. Громадськість світу вразила акція американського взводу, який розстріляв усіх жителів та спалив селище Сонгмі. За цей злочин командира було покарано судом США. Для знищення зелені джунглів застосовувалась токсична речовина «оранж», тяжкі екологічні наслідки якого відчутні й дотепер. У в'єтнамській війні США вперше використали кулькові бомби, напалм.

У війну були втягнуті й сусідні Лаос та Камбоджа, через територію яких пролягала «стежка». Хоча уряди цих країн заявляли про свій нейтралітет, вони були неспроможні контролювати прикордонні з В'єтнамом райони. Там активно діяли партизанські загони Народно-революційної партії Лаосу (комуністичної за своєю суттю) та Компартії Камбоджі.

З осудом війни виступала світова громадськість, акції протесту населення відбувались у самих США. Це вплинуло на рішення Вашингтона припинити з листопада 1968 р. бомбардування ДРВ, а з червня 1969 р. розпочати виведення військ з В'єтнаму. У січні 1973 р. у Парижі внаслідок тривалих переговорів було підписано угоду про припинення війни і відновлення миру в Індокитаї.

281

Залишившись віч-на-віч з комуністичними силами, війська Республіки В'єтнам зазнали поразки. У квітні 1975 р. підрозділи Національного фронту визволення Південного В'єтнаму захопили Сайгон. 2 липня 1976 р. було проголошено утворення єдиної держави - Соціалістичної Республіки В'єтнам. У квітні 1975 р. комуністи захопили владу у Камбоджі, а в грудні того ж року - у Лаосі. Усі три комуністичні режими країн Індокитаю проголосили своїм завданням побудову соціалізму.

«ЧЕРВОНІ КХМЕРИ»

«Червоні кхмери» та їх модель комунізму стали найжорстокішим соціальним експериментом комуністів у повоєнному світі. Лідер Компартії Камбоджі Пол Пот оголосив, що у країні народу кхмерів буде здійснена найрадикальніша з усіх революцій. Спираючись на вчення Маркса, Леніна, Мао Цзедуна, ідеологи камбоджійських комуністів розробили теорію утворення «суспільства колективістського соціалізму».

Полпотівці вважали недостатньо радикальними комуністичні реформи своїх ідейних наставників - маоїстів («великий стрибок», «народні комуни»). Методом «комунізації суспільства» камбоджійські комуністи обрали кривавий терор під знайомими гаслами «посилення класової боротьби», «побудови нового суспільства з чистого аркуша», «згуртування проти зовнішньої загрози». Ворогами для «червоних кхмерів» стали всі країни, окрім комуністичного Китаю. Камбоджа повністю припинила зовнішню торгівлю, оскільки, як стверджував Пол Пот, «через торгівлю імперіалісти проникають у країну і закабаляють її». Практично всіх жителів загнали у села для «перевиховання» працею. Хто ухилявся, того фізично знищували.

Усільських кооперативах за миску рису люди працювали під дулами автоматів від зорі до зорі. Усе промислове та сільськогосподарське устаткування, автомобілі, електроприлади були повністю знищені, оскільки вони, на думку «червоних кхмерів», підривали економічну самостійність країни. Неймовірно розрісся апарат придушення. Із 7,5 млн населення близько 2 млн стали жертвами полпотівського геноциду. Міста перетворилися на кам'яні пустелі, економіка і культура були відкинуті на десятиріччя назад.

Усічні 1979 р. В'єтнам, який вважав Камбоджу зоною своїх інтересів, окупував країну. У зруйнованому Пномпені було проголошено Народну Республіку Кампучію. Пров'єтнамська Народно-революційна партія сформувала уряд. Більшістю голосів Генеральна Асамблея ООН не визнала його. Камбоджу в

282

0 0 Н продовжував представляти попередній режим. Країна на довгі роки поринула у війну. Партизанські загони полпотівців успішно протистояли регулярним в'єтнамським частинам у джунглях таїландсько-камбоджійського прикордоння. Лише у 1989 р. в'єтнамські війська були виведені з країни і воюючі сторони сіли за стіл переговорів.

Ужовтні 1991 р. у Парижі завершилася мирна конференція

зпитань Камбоджі. В підписаних документах було розроблено процедуру національного примирення, зокрема роззброєння усіх угруповань, створення коаліційного уряду, розроблення конституції. Стабілізуючим чинником у розв'язанні камбоджійської проблеми стало повернення на батьківщину у 1992 р. популярного у народі принца Нородома Сіанука, який у 60-х роках був главою держави. Навесні 1993 р. відбулися вибори до Установчих зборів (парламенту), на яких партія при» хильників Сіанука (її очолював його син - принц Ранаріт) отримала незначну перевагу над Народною партією Камбоджі (колишня Народно-революційна партія Кампучії, лідер Хук Сен). Для збереження крихкої політичної рівноваги утворено коаліційний уряд й уведені дві посади голів уряду для лідерів обох партій. Восени 1993 р. вступила в силу нова конституція, яка закріпила відновлення монархії. Тепер офіційна назва країни - Королівство Камбоджа. В червні 1997 р. політична рівновага порушилася, прихильники двох прем'єрів взялися до зброї, принц Ранаріт змушений був залишити країну, і реальна влада опинилася в руках Хун Сена. Міжнародне співто вариство засудило кровопролиття в Камбоджі: відкладено вступ її до АСЕАН, представника держави не допустили до участі в роботі чергової сесії Генеральної Асамблеї ООН, країна опинилася у міжнародній ізоляції.

Влипні 1998 р. під міжнародним контролем пройшли парламентські вибори, на яких перемогу здобула Народна партія Камбоджі. Уряд очолив один з її лідерів Унг Хуот. Процес примирення проходить із труднощами. Тверду позицію щодо мирного врегулювання конфлікту в Камбоджі займають сусіди - країни АСЕАН.

РОЗВИТОК КРАЇН ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ НА ЗЛАМІ ХХ-ХХІ ст.

З 1986 р. в СРВ розпочалися кардинальні економічні реформи без огляду на марксистсько-ленінське вчення. Зокрема, здійснено перехід до ринкової системи господарства. Уряд зняв обмеження на створення приватних підприємств, на право власників наймати робочу силу в потрібній їй кількості. Визнано хибним примусове кооперування селянства. Воно

283

дістало право вільного продажу продукції на ринку. Це дало по-

зитивні результати. Основні райони виробництва рису в дельті р. Меконг, де існували традиційні методи господарювання, з 1990 р. повністю забезпечили країну основним продуктом хар-

чування. Однак рівень життя у країні залишається низьким.

З 1997 р. у керма влади знаходиться лідер Компартії Чан

Дик Леонг. У зовнішній політиці СРВ окреслилися контури згортання зв'язків з Росією (яка вимагає повернення боргів СРСР) та пожвавлення відносин з КНР.

Регіональне співробітництво здійснюється у рамках АСЕАН. Країни АСЕАН домовились про взаємне забезпечення товарами, сировиною, про будівництво спільних підприємств. Широке залучення іноземних інвестицій, безмитна торгівля у рамках Асоціації дали можливість підняти рівень виробництва і перетворити цей район на один із центрів тяжіння світової економіки.

Усередині 90-х років у країнах АСЕАН почався спад вироб- ництва, викликаний зниженням попиту на світовому ринку ос- новних експортних товарів, зокрема побутової техніки. Влітку 1997 р. розпочалася фінансово-економічна криза, яка за корот- кий час знецінила місцеву валюту й викликала політичну

нестабільність. В Індонезії народ небезпідставно звинуватив у корупції і розкраданні державної скарбниці сімейство прези- дента Сухарто. На тлі міжетнічних та міжконфесійних зіткнень та загального економічного хаосу Сухарто в травні 1998 р. ого- лосив про свою відставку, передавши владу віце-президенту.

Ужовтні 1999 р. президентом Індонезії обрано мусульманського просвітителя Абдурахмана Вахіда, лідера Партії національного відродження. Його президентство розпочалося

уперіод проголошення незалежності острівного Східного Тимору (в 1976 р. колишня португальська колонія була окупована Індонезією всупереч міжнародного права). ЗО серпня 1999 р. у Східному Тиморі проведено референдум, на якому

переважна більшість населення (85 відсотків) проголосували за створення незалежної держави. Після оголошення результатів референдуму розпочалися репресії проти тубільців, у яких приймали участь напіввійськові формування індо-

незійських ультранаціоналістів за підтримки або мовчазним спогляданням влади. Наприкінці 1999 р. на острів прибув

міжнародний миротворчий військовий контингент ООН. 20 травня 2002 р. проголошено незалежність Східного Тимору. Першим президентом став лідер національних змагань Шанан Гужмау.

Події навколо Східного Тимору, величезна кількість біженців з острова (близько 200 тис.), невирішеність еко-

284

номічних проблем загострили політичну боротьбу у верхах індонезійської влади. Конфронтація між президентом та парламентом призвела до спроби Вахіда увести в країні надзвичайний стан, однак армія відмовилася виконувати накази глави держави. В липні 2001 р. новим президентом країни стала донька засновника незалежної Індонезії Сукарно - Мегаваті Сукарнопутрі.

Серед країн регіону Україна має найтісніші зв'язки з В'єтнамом. У торговельно-економічній сфері в'єтнамцям відомі такі українські товари, як енергетичне устаткування для будівництва ГЕС, метали, мінеральні добрива. З СРВ в Україну надходять натуральний каучук, швейні й трикотажні вироби, чай. Зважаючи на потенціали країн, товарообіг невеликий. Пожвавивши його, Україна зможе увійти через в'єтнамські «двері» до ринку АСЕАН - одного з перспективних і багатих ринків світу.

МИ ЗМОЖЕМО... ПРИЙТИ ДО СОЦІАЛІЗМУ

(З лекцій, що читалися для партійних та керівних кадрів у полпотівській Кампучії)

...Найважливіше для нас - це політика переселення. Як тільки ми визволимо Пномпень, ми станемо в ньому господарями на всі сто відсотків. Вороги, що приховуються серед його населення, будуть знищені.

Бажано виселити з Пномпеня 95 % його населення. Цю частину населення буде скеровано на визволену територію... їх особиста власність буде якнайменшою. Це населення перетвориться у продуктивну силу, воно буде поставлено у залежність від... революційних сил...

Ми зможемо знищити дрібнобуржуазні та буржуазні верстви і перейти до соціалізму...

Ми переселимо жителів Пномпеня для того, щоб на місцях вони могли займатися виробництвом матеріальних благ, ми остаточно ліквідуємо ворога в особі феодалів та буржуазії і покінчимо з приватною власністю і матеріальними цінностями.

Необхідно позбавити школярів, викладачів, всю інтелігенцію сміття імперіалістичної та колоніальної культури.

(Кампучия: суд народа. - М., 1980. - С. 35-36).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.Які країни Південно-Східної Азії проголосили незалежність у перші повоєнні роки? Визначіть, які фактори спричинилися до проголошення їх суверенітету?

2.Дайте характеристику визвольної війни в Індокитаї проти французьких колонізаторів.

285

3= Розкрийте хід і результат американо-в'єтнамської війни. Які причини поразки США?

4, Дайте оцінку моделі комунізму «червоних кхмерів» і визначте результати боротьби народів Індокитаю.

5.Розкрийте діяльність АСЕАН і визначте, які пекучі проблеми постали у країнах Південно-Східної Азії на порозі XXI ст.

§35, КРАЇНИ БЛИЗЬКОГО І СЕРЕДНЬОГО СХОДУ

вовий статус народів і держав країн Близького і Середнього

ПІСЛЯВОЄННИЙ РОЗВИТОК КРАЇН СЕРЕДНЬОГО СХОДУ

Країни Середнього Сходу, крім Північного Ірану, де господарем почував себе російський царизм, з колоніальних часів перебували в зоні впливу британської корони. Під час Другої світової війни СРСР та Велика Британія, заздалегідь погодившись, ввели свої війська в Іран, відповідно в північну та південну частини країни. Мета окупації - не допустити нацистську Німеччину в регіон.

Після завершення війни Велика Британія, виконуючи взяті ка себе зобов'язання, вивела війська з Ірану. СРСР, напроти,

зволікав із виведенням своїх військ. Радянська агентура спровокувала так званий рух за автономію Іранського Азербайджа- ну та Іранського Курдистану. У другій половині 1945 р. у зоні

розташування Червоної армії утворилися автономії азербайджанців і курдів, сформовано військові з'єднання з місцевих мешканців.

На півдні країни інший сепаратистський рух, арабський, інспірували англійці та сусідній Ірак. Араби - другий за чисельністю після персів народ Ірану - розпочали боротьбу за створення незалежної держави Хузістан (південна, прикордонна з Іраком провінція Ірану).

З виведенням навесні 1946 р. радянських військ тегеранський уряд придушив сепаратистські рухи як Півночі, так і Півдня. Боротьба іранців проти присутності чужоземних військ на своїй території поступово переросла у рух за націоналізацію іноземних компаній, у першу чергу найбільшої англо-іранської нафтової компанії. Восени 1949 р. створено Національний фронт на чолі з відомим юристом Мохаммедом Мосаддиком. Внаслідок всенародного руху в 1951 р. прийнято «акон про націоналізацію англійської нафтової компанії, а

286

Мосаддик очолив уряд. Це була перша націоналізація на Сході іноземної компанії.

На політичному становищі країн регіону до певної міри позначився гострий конфлікт між Афганістаном і Пакистаном. Після деколонізації Британської Індії і утворення двох домініонів - Індії та Пакистану - виникла проблема афганопакистанського кордону. Британські колонізатори ще наприкінці XIX ст. довільно провели лінію розмежування між державами, яка пройшла через територію компактного розселення пуштунських племен - етнічної більшості Афганістану.

Пуштуни повели боротьбу за створення суверенної держави - Пуштуністану. Афгано-пакистанський конфлікт переріс у міжнародну проблему. З 1955 р. Пакистан заборонив транзит афганських товарів через свою територію, що завдало збитків і без того слабкій економіці Афганістану.

Уряд принца Мохаммеда Дауда, двоюрідного брата короля Афганістану Захір-шаха, взявся за модернізацію армії для збройного розв'язання територіальних суперечок. Відсутність промисловості, автомобільних шляхів, аеродромів ускладнювало це завдання. Основним джерелом незначних валютних надходжень до державної скарбниці Афганістану був продаж високоякісного каракулю.

Узовнішній політиці, на відміну від сусідніх Ірану та Пакистану, які у 1955 р. вступили до прозахідного військовополітичного блоку - Багдадського пакту, Афганістан дотримувався нейтралітету. Цей курс давав кабульському урядові можливість отримувати кредити як із СРСР, так і з держав Заходу. Соціально-економічні труднощі, спричинені афганопакистанським конфліктом, змусили войовничий уряд М. Дауда піти у відставку. Новий уряд нормалізував відносини із сусідами.

У50-60-х роках країни Середнього Сходу були економічно відсталими. У цих суто аграрних країнах панували середньовічні порядки, політична нестабільність. За умов несформованої соціальної структури єдиною згуртованою силою стали армії. Тож у кризових ситуаціях саме військові захоплювали владу.

У1953 р. генерали при підтримці США повалили уряд Мосаддика в Ірані. В сусідньому Пакистані в 1958 р. генерал Мохаммед Айюб-хан захопив владу. У 1973 р. військові на чолі

зМ. Даудом, скориставшись перебуванням короля за кордоном, оголосили про повалення монархії в Афганістані й заснування республіки.

Військові у Пакистані провели деякі ліберальні реформи. Аграрна реформа суттєво обмежила за грошову компенсацію

287

поміщицьке землеволодіння, дала можливість селянам купувати землю за помірну ціну. Заходи в промисловості, торгівлі, системі оподаткування створили умови для розвитку національного виробництва. З кінця 60-х років Пакистан перетворюється на індустріально-аграрну державу.

Наступний військовий режим генерала Аги Мохаммеда Ях'я Хана (1969-1972) розв'язав широкомасштабні репресії проти бенгалів, основного населення Східного Пакистану, які виступали за автономію краю. Повстання бенгалів підтримала сусідня Індія, що врешті-решт призвело до чергової індійськопакистанської війни. Внаслідок поразки режиму у війні в грудні 1971 р. до влади в Пакистані прийшли цивільні. Відомий політичний діяч - Зульфікар Алі Бхутто став главою держави і очолив уряд. У зовнішній політиці новий уряд пішов на нормалізацію відносин із сусідами, у внутрішній - провів низку заходів із зміцнення державного сектору економіки, зокрема націоналізував провідні галузі промисловості, ряд великих банків та страхових компаній.

У 1977 р. проводились парламентські вибори, на яких партія Бхутто - Пакистанська народна партія - здобула перемогу. Опозиція звинуватила владу у фальсифікації виборів і розпочала антиурядові маніфестації. У відповідь у трьох провінціях влада ввела надзвичайний стан. Скориставшись цим, генерал Мохаммед Зія-уль-Хак вчинив державний переворот. Президента Бхутто було заарештовано і в 1979 р. страчено, незважаючи на протести світової громадськості, у числі й лідерів наддержав. Тоді ж генерал проголосив Пакистан Ісламською Республікою, тобто державою, яка відійшла від статусу світської. Зія-уль-Хак став президентом, главою уряду і головним військовим адміністратором. Влада почала впроваджувати у різні сфери життя пакистанського суспільства норми і принципи шаріату.

У серпні 1988 р. генерал Зія-уль-Хак загинув в авіакатастрофі. На виборах, які відбулися того ж року, перемогу виборола Пакистанська народна партія на чолі з донькою страченого лідера - Беназір Бхутто. Уряд, сформований Б. Бхутто, сприяв демократизації політичного життя країни, пропагував так званий ісламський соціалізм, ідеологи якого намагаються синтезувати релігійні традиції із сучасними суспільними інститутами. Уряд однак не знайшов кошти на виконання обіцяних соціальних програм. В умовах зростаючого невдоволення народних мас на вимогу військових Б. Бхутто було усунуто від влади. Посаду прем'єра обійняв керівник Ісламського демократичного альянсу Наваз Шаріф. Б. Бхутто і Н. Шаріф по

288

черзі очолювали уряди до моменту чергового політичного виступу армії. У жовтні 1999 р. генерал Первез Мушарраф здійснив військовий переворот і заарештував прем'єра Н. Шаріфа, звинувативши його в корупції та інших антидержавних діях.

ІСЛАМСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ В ІРАНІ

За результатами референдуму, проведеного у січні 1963 р., уряд Ірану провів земельну реформу, схожу на пакистанську, націоналізував ліси, водні ресурси, передав у приватну власність значну частину державних фабрик і заводів. Було прийнято закони про участь робітників у прибутках підприємств, про надання виборчих прав жінкам, створення корпусу освіти для ліквідації неписьменності, про світські суди, секуляризацію церковних земель. Шах заявив, що перетворить Іран у найміцнішу модернізовану державу Сходу. Для цього він мав певні підстави: у країні значно зріс видобуток нафти, підвищилися світові ціни на неї, і.державна скарбниця наповнилася валютою. Реформи, які провадрів шахський уряд, отримали назву «білої революції», оскільки запроваджувалися згори.

Бурхливий промисловий розвиток сприяв міграції сільського населення до міст. З урбанізацією у традиційно ісламське суспільство проникла західна культура. В іранських містах відкривалися ресторани, бари, кінотеатри, відеотеки, несумісні з нормами ісламу. Не випадково духівництво - впливова сила мусульманського світу - стало в опозицію до шахських перетворень. Воно різко засудило всі реформи, що обмежували сферу його впливу. Духівництво закликало повернутися до «фундаменту» - витоків ісламу і перебудувати суспільство на основі релігійних традицій.

Аятола (найвищий духовний сан у відгалуженні ісламу - шиїзмі) Рухола Мусаві Хомейні назвав реформи «бісівськими» і закликав правовірних на боротьбу проти шаха. Опозиційне духівництво активно підтримав так званий тегеранський базар - дрібні ремісники, торгівці. На їхньому добробуті особливо позначився наступ іноземних товарів. Під гаслом збереження історичних традицій піднялась на боротьбу молодь. Шахський уряд вдався до репресій.

У січні 1978 р. в одному з релігійних центрів Ірану, м. Кумі, відбувалася масова антиурядова демонстрація. Її учасники (студенти релігійних шкіл, середні міські верстви) вимагали припинити репресії. Поліція відкрила вогонь по демонстрантах. Близько 60 осіб було вбито. Ця подія поклала початок антишахській ісламській революції.