Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

країнам СНД, однак рішуче стала на захист свого ринку автомобільних вантажоперевезень. В умовах, коли у Білорусі швидкими темпами загострюється інфляція, а в Росії Ш,е не подолано наслідки серпневої кризи 1998 р., процес утворення союзу двох держав проходить з труднощами.

В жовтні 2004 р. у Білорусі відбувся ініційований О. Лукашенком референдум з приводу зміни конституції країни а саме можливості балотуватися на посаду президента поза установлений термін. Референдум президент виграв, однак його результати викликали масові виступи опозиції у Мінську, осуд із боку урядів країн Західної Європи та США. Проти режиму Лукашенка уведено ряд міжнародних санкцій.

ЗБРОЙНІ КОНФЛІКТИ У МОЛДОВІ ТА ГРУЗІЇ

Після проголошення незалежності Молдови у серпні 1991 р. націонал-радикали закликали до возз'єднання з етнічно близькою Румунією. Така перспектива викликала занепокоєння серед російського та українського населення, що компактно проживає на лівобережжі Дністра. Після прийняття закону про мови, який вимагав від посадових осіб знання державної молдавської мови, на лівому березі Дністра посилилися сепаратистські тенденції за утворення так званої Придністровської Молдавської республіки. Невелика гагаузька община, яка проживає в одному із сільських районів півдня, теж виступила за створення окремої республіки.

Основні події відбувались у Придністров'ї. У березні 1992 р. розгорнулися бойові дії між підрозділами армії Молдови та формуваннями сепаратистів, яких підтримали формально нейтральні військові частини розквартированої там 14-ї російської армії. Влітку того ж року війна набула запеклого характеру з численними жертвами з обох сторін. З тим, щоб зупинити кровопролиття, у конфлікт втрутилася Росія. У 1994 р. було досягнуто згоди про виведення з території Молдови 14-ї армії.

8 травня 1997 р. у Москві за посередництва президентів Росії та України було підписано угоду про широку автономію та самоврядування Придністров'я. Економіка республіки після воєнного конфлікту опинилась у скрутному становищі: адже за Дністром зосереджена майже половина промислового потенціалу Молдови. Кишинів має величезні борги перед Росією та Україною за енергоносії.

Жорстокі війни не оминули і Закавказзя . У 1989 р. інтелігенція Південної Осетії утворила Народний фіронт, який повів боротьбу за перетворення автономної області Грузії у суверенну державу. Починалося все традиційно - з мітингів, де-

180

монстрацій, звернень до світової громадськості. Грузинська влада на чолі з першим президентом республіки Звіадом Гамсахурдіа відповіла економічною блокадою, арештами південноосетинських лідерів, ліквідацією автономного статусу цієї області. Незабаром розпочалися сутички між збройними формуваннями осетинів та урядовими військами, які переросли у війну з бомбардуванням авіацією центру Південної Осетії - міста Цхінвалі.

Війна паралізувала економіку області. Небачених масштабів набула еміграція, близько 70 % населення регіону переїхали у Північну Осетію (Росія). Росія втрутилась у війну і розвела воюючі сторони. У 1992 р. Південна Осетія оголосила себе незалежною республікою, однак її міжнародне співтовариство не визнало.

Війна в Південній Осетії дестабілізувала становище у самій Грузії. Виникла громадянська війна між прихильниками та противниками президента. У січні 1992 р. після кровопролитних боїв Гамсахурдіа був позбавлений влади. Главою держави став відомий політик, колишній міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе. Йому довелося вирішувати проблему відокремлення тепер уже іншого народу - абхазців.

В Абхазькій Автономній Республіці, де більшість населення становили етнічні грузини, сформувалися збройні загони абхазців, які поставили за мету вибороти незалежність. У серпні 1992 р. розпочалися збройні сутички, які незабаром переросли у війну. Абхазці отримували допомогу від російських військ, розташованих у Грузії (Москва намагалася таким чином примусити Грузію залишитися у сфері російського впливу), а також від одновірців - мусульман Кавказу (головним чином - Чечні).

У 1993 р. абхазці штурмом оволоділи столицею автономії - м. Сухумі. Більшість грузинського населення Абхазії змушена була тікати за межі республіки. Війна завершилась у 1995 р. поразкою Грузії. Самопроголошену незалежну Абхазію у світі не визнають. Росія брала участь в умиротворенні сторін, хоча і не досить вдало (під час миротворчої місії відбулося за-

хоплення Сухумі). В 1996 р. між Грузією та Росією підписано доНеспокійне Закавказзя

181

говір про розміщення російських баз на території республіки. Москва пообіцяла Тбілісі посприяти у майбутньому повернути Абхазію, де розташовані раніше процвітаючі, а тепер повністю зруйновані чорноморські курорти. Новому президенту Грузії Міхаїлу Саакашвілі, який прийшов до влади у січні 2004 р., доводиться вирішувати складні питання щодо повернення сепаратистських республік до єдиної держави.

АЗЕРБАЙДЖАН ТА ВІРМЕНІЯ

До численних жертв і руйнувань призвела війна за відокремлення від Азербайджану Нагірно-Карабаської автономної області. Після завершення вірмено-азербайджанської війни, влітку 1994 р., було підписано перемир'я між Нагірним Карабахом і Азербайджаном, за яким карабаська армія контролює всю колишню автономну область, а також прилеглі до неї території, перетворені у «пояс безпеки». Самопроголошена держава міжнародного визнання не одержала.

Воєнні невдачі Азербайджану у війні за Карабах призвели у червні 1993 р. до збройного виступу опозиції. Президента Абульфаза Ельчибея, прихильника орієнтації на Туреччину й на мусульманський світ, було силою усунуто від влади. Державу очолив Гейдар Алієв - колишній лідер республіканської компартії за радянських часів. У 2003 р. важко хворий президент передав владу своєму синові Ільхану Алієву, який у тому ж році переміг на виборах.

Війна з Азербайджаном за Нагірний Карабах мала важкі наслідки і для Вірменії. Вона загальмувала здійснення економічних реформ, викликала енергетичну кризу. Зросла еміграція, особливо серед міського населення. На президентських виборах у вересні 1996 р. на повторний термін було обрано Левона Тер-Петросяна. Об'єднана опозиція не визнала результатів виборів і намагалася силою захопити будинок парламенту. У лютому 1998 р. президент й усе вище керівництво держави подали у відставку. Новим президентом Вірменії було обрано Роберта Кочаряна.

КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ

Після розпаду Радянського Союзу середньоазійські держави дистанціювалися від Москви. Цьому сприяла відмова Росії від фінансових дотацій, які за радянських часів покривали від 35 до 50 % усіх видатків республік. На початку 1993 р. керівники Узбекистану, Киргизстану, Туркменистану, Таджикистану і Казахстану, зібравшись на нараді в Ташкенті, вирішили спільно розв'язувати економічні проблеми. Там вони запропонували у подальшому називати регіон п'яти держав Центральною Азією (за радянських часів - Середня Азія).

182

Казахстан, за економічним потенціалом - найсильніша держава Центральної Азії, виступає ініціатором різних проектів співробітництва, таких як, наприклад, створення системи центральноазійської безпеки і заходів довіри, формування Євроазійського союзу й розвитку регіональних економічних зв'язків.

У 1994 р. президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв та його узбецький колега Іслам Каримов домовились про формування спільного ринку та режиму безмитних кордонів. До них незабаром приєднався президент Киргизстану Аскар Акаєв. У квітні 1994 р. керівники трьох держав підписали угоду про створення єдиного економічного простору. Лідери цих країн заявили про відкритий характер об'єднання, маючи на увазі вступ до нього Туркменистану, однак Ашгабат не приєднався до спілки.

Туркменський президент Сапармурад Ніязов, незважаючи на те, що економіка республіки своїм рівнем поступається сусідам, претендує на роль лідера у регіоні. У країні розвідано величезні запаси газу, і правляча еліта, спираючись на природні багатства країни, намагається самостійно вирішувати економічні проблеми, заявляючи, що невдовзі республіка стане «другим Кувейтом».

Казахстан та Киргизстан орієнтуються на західну модель розвитку і більше тяжіють до виходу на західний культурний простір. Узбекистан та Туркменистан дотримуються східної, авторитарної моделі розвитку.

Трагічними подіями наповнена історія незалежного Таджикистану. Там у 1992 р. розпочалася громадянська війна: представники кількох регіонів виборювали центральну владу. Першим президентом країни було обрано колишнього керівника республіканської компартії Рахмона Набієва - вихідця з Ходженту, однієї з найрозвинутіших областей. Серед таджицької опозиції переважали вихідці з Каратегінської долини та Горно-Бадахшанської автономної області (у грудні 1992 р. проголосила себе автономною республікою).

Опозиція пропагувала ідеї ісламізму та демократії. Проти них билися в основному представники Кулябської області, які й вибороли владу. Державу очолив націонал-комуніст, прихильник проросійської орієнтації Емомалі Рахмонов. У ході війни застосовувались етнічні чистки. Були вирізані тисячі бадахшанців та гармців (каратегінців). Сотні тисяч біженців залишили Таджикистан, серед них майже все трьохсоттисячне російськомовне населення, понад 200 тис. гармських та бадахшанських таджиків.

183

У 1997 р. за посередництвом Росії у Москві відбулись переговори, де протиборствуючі сторони домовились припинити збройний конфлікт. Таджицька влада зобов'язалась амністувати всіх учасників війни. Міжусобна боротьба паралізувала економічне життя країни. Народне господарство знаходиться у руїнах. У Таджикистані найнижчий серед країн пострадянського простору рівень життя населення.

НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ДЕРЖАВИ НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ.

ЇХ ВІДНОСИНИ З УКРАЇНОЮ

Країни з числа колишніх республік СРСР перебувають на різних рівнях політичного та економічного розвитку, по-різно- му вони будують і свою зовнішню політику. Естонія, Латвія та Литва, відмовившись від участі у СНД, заявили про свої наміри вступити у члени НАТО. Ця обставина, а також проблема російськомовного населення створюють напруження у їх відносинах з Росією. Прибалтійські країни прагнуть прилучитися до інтеграційних процесів у Європі, бути прийнятими до Європейського Союзу.

Проти розширення НАТО на схід рішуче виступив білоруський президент. Він займає активну антизахідну політику з ідеологічних міркувань. У своїй зовнішній політиці Білорусь орієнтується на Росію. У свою чергу західні держави заявляють про порушення прав людини у Білорусі.

Колишні республіки СРСР утворили СНД з метою економічної та політичної співпраці. Однак на практиці переважає військове співробітництво. Держави СНД, за винятком України й Молдови, у 1992 р. в Ташкенті уклали, а через два роки ратифікували Договір про колективну безпеку.

Незалежні держави в тій чи іншій мірі є боржниками Москви за енергоносії, багато з них пам'ятають криваві локальні конфлікти, де миротворцем виступала Росія, тому змушені будувати свій зовнішньополітичний курс, оглядаючись на Кремль. Однак із зміцненням економічного та політичного становища зростає їх критичне ставлення до Росії. Вже у 1999 р. про вихід із Ташкентського договору заявив Узбекистан, який звинуватив Москву у намаганнях представляти від свого імені держави СНД. У 1999 р. Туркменистан запровадив візовий режим для країн СНД.

Прихильником зміцнення СНД та координації зовнішньополітичного курсу є Казахстан. Ця країна разом з Росією, Білоруссю та Киргизстаном утворили Митний союз. Астана бере активну участь в Організації економічного співробітництва, куди входять усі країни Центральної Азії. Чільне місце у зовнішній політиці цих країн відіграють проблеми видобутку та транспор-

184

тування розвіданих величезних запасів каспійської нафти. Якщо Азербайджан, Туркменистан зайняті в основному проблемою транспортування енергоносіїв на захід і південь, то Казахстан підписав вигідну угоду про будівництво нафтопроводу на схід - у Китай. З нафтою пов'язана дипломатична та ділова активність західних країн у Закавказзі та Центральній Азії.

Усі відновлені та нові незалежні держави мають дружні стосунки з Україною, підтримують проекти економічної та політичної співпраці. Добросусідські відносини України з Білоруссю та Молдовою підкріплені рядом вагомих угод. У серпні 1999 р., у ході візиту президента Молдови до Києва, підписано Договір про державний кордон між сусідніми державами. Ряд економічних угод підписано з державами Центральної Азії.

Всередині СНД склалось угруповання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), в рамках якого розробляються проекти економічного співробітництва, зокрема плани видобутку і транспортування каспійської нафти на Захід. Відносини країн пострадянського простору і України будуються на принципах рівноправності та співробітництва.

У січні 1993 р. на нараді глав держав СНД був підписаний Статут Співдружності, який набрав чинності через рік. Проте до Статуту не приєдналася Україна, Молдова та Туркменистан. Україна взагалі визнала за потрібне стати асоційованим членом Співдружності. Таким чином, формально Україна не є членом СНД, хоча фактично бере участь в усіх його важливих структурах.

На зустрічі глав держав СНД у вересні 2004 р. йшлося про подальше економічне співробітництво, проте реальних обрисів набуває лише перспектива створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) між Росією, Україною, Білоруссю та Казахстаном.

1.Визначте основні тенденції в проведенні реформ у пострадянських державах.

2.Які відмінності існують між окремими державами у здійсненні демократичних перетворень і економічних реформ? Назвіть країни, які досягли найбільших успіхів у реформуванні суспільства в пострадянський період.

3.Визначте, в яких пострадянських країнах відбувалися збройні конфлікти. В чому причини їх виникнення і які наслідки вони спричинили?

4.Які основні тенденції намітилися у відносинах між країнами СНД? Чи є перспективи подальшого розвитку СНД? Обґрунтуйте, чому ви так думаєте.

Підготуйте реферат на тему «Українсько-російські відносини 1991-2004 рр.».

185

РОЗДІЛ V

КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ

§ 23. ШЛЯХ ВІД ТОТАЛІТАРИЗМУ ДО ДЕМОКРАТІЇ

у1944-1945 рр. вступили радянські війська?

ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ПАНУВАННЯ У СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ

Під час Другої світової війни деякі країни Центральної та Східної Європи (Угорщина, Румунія, Болгарія, Словаччина) перебували в союзі з нацистською Німеччиною, інші (Польща, Чехія, Югославія, Албанія) були окуповані Німеччиною та її спільниками. На завершальному етапі війни, у 1944-1945 рр., радянська армія у ході загального наступу захопила країни Центральної та Східної Європи, витіснивши з них німецькі окупаційні війська. З того часу сім країн регіону, а також радянська зона окупації Німеччини, потрапили у повну залежність від СРСР і, за образним висловом Вінстона Черчіла, опинилися за «залізною завісою».

Панування над країнами Центральної та Східної Європи Радянський Союз здійснював за посередництва своєї агентури - комуністичних партій цих країн. Відразу після «визволення» радянською армією східноєвропейських країн у них було сформовано уряди, в яких комуністи посіли головні пости. Щоправда, в перші повоєнні роки у політичному житті більшості країн регіону брали участь й інші партії лівого та центристського спрямування, але їхній реальний вплив на події був невеликий.

Керовані комуністами уряди здійснювали ряд важливих соціально-економічних заходів, насамперед земельні реформи. Навесні 1945 р. було ліквідовано поміщицьке землеволодіння, а більшу частину вилученої у поміщиків землі поділено між сільськогосподарськими робітниками, наймитами та малоземельними селянами («бідняками»). Згодом націоналізовано більшість промислових підприємств, банківську систему, транспорт і зв'язок.

186

Зміцнивши свої політичні позиції, комуністи розгорнули наступ спочатку проти опозиційних партій і угруповань, домагаючись їх ліквідації, а потім і проти своїх союзників по урядових коаліціях, включаючи соціал-демократичні та соціалістичні партії.

Після остаточної ліквідації своїх політичних противників у 1947-1948 рр. у руках комуністів зосередилася вся повнота влади у східноєвропейських країнах. Було оголошено, що в країнах «народної демократії» (так їх називала комуністична пропаганда) встановлено «диктатуру пролетаріату» і розпочинається «новий етап» в їхній історії - «будівництво основ соціалізму». На практиці це означало сліпе копіювання сумнозвісного «досвіду соціалістичного будівництва» в СРСР у 30-х роках: проведення форсованої індустріалізації країни, колективізації сільського господарства і так званої «культурної революції».

У результаті здійснення цих заходів у країнах Центральної та Східної Європи помітно зріс фізичний обсяг виробництва, однак наголос однобічно робився на розбудові важкої індустрії при відставанні сільського господарства й виробництва товарів широкого вжитку. У зв'язку з цим піднесення життєвого рівня населення відбувалося надто повільними темпами. Одночасно проводили колективізацію на селі. Селянські господарства об'єднували у виробничі кооперативи, подібні до радянських колгоспів. Більшість селян чинили опір вступові до кооперативів, їх залучали туди примусово. Головним своїм ворогом на селі комуністична влада оголосила заможних селян-влас- ників, т. зв. «куркулів». Примусова колективізація, руйнування міцних селянських господарств призвели до помітного спаду сільськогосподарського виробництва. Суперечливою була політика комуністичних режимів у сфері культури та освіти, в основі якої було тотальне насаджування ленінськосталінської доктрини, а все, що їй суперечило, усувалося й заборонялося.

Після встановлення неподільного панування комуністів сформувалася політична система тоталітарних режимів у державах Центральної та Східної Європи. Її склали правлячі комуністичні партії (вони мали різні назви), державний апарат у центрі й на місцях, повністю підпорядковані компартіям професійні спілки, молодіжні, жіночі та інші організації. Комуністичній пропаганді з її безпардонною демагогією вдалося привернути на бік режимів певну частину населення. Однак переважна більшість народу в поневолених країнах тією чи іншою мірою негативно ставилася до комуністичного ладу.

187

У міжнародному плані комуністичні режими східноєвропейських країн теж цілковито залежали від Радянського Союзу. Виняток становила лише Югославія, керівники якої, не змінюючи тоталітарного характеру встановленого там ладу, спромоглись, однак, позбутися радянського домінування над своєю країною. Між СРСР і кожною зі східноєвропейських країн, а також між самими країнами «народної демократії» були укладені договори про дружбу і співробітництво, які мали радше декларативний характер. У 1949 р. було створено спільну господарську організацію - Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Коли 1955 р. Федеративну Республіку Німеччини було прийнято до НАТО, радянське керівництво, вбачаючи в цьому посилення загрози для комуністичного табору, вирішило створити як противагу до НАТО свій військово-політичний блок - Організацію Варшавського Договору (ОВД). До РЕВ і ОВД початково ввійшли СРСР і всі комуністичні країни Центральної та Східної Європи, крім Югославії. Щодо некомуністичних держав, то ставлення до них східноєвропейських країн повністю копіювало лінію радянської дипломатії. Ніякої самостійної зовнішньої політики країни-сателіти проводити не могли.

НАРОСТАННЯ ВНУТРІШНЬОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Початок політичної «відлиги» в СРСР, що послідував за смертю Сталіна у 1953 р., позитивно вплинув на розвиток подій у східноєвропейських державах. Ще більший вплив справив XX з'їзд КПРС (1956), критика «культу особи», що прозвучала на ньому. Комуністичні керівники країн-сателітів змушені були і в себе провести деяку, хоч несміливу й непослідовну, лібералізацію політичного курсу.

Під враженням цих подій у деяких країнах Центральної та Східної Європи розгортається широкий демократичний рух, учасники якого вимагали встановлення громадянських і політичних прав та свобод, припинення рабського копіювання радянських порядків. Комуністичні правителі всіляко прагнули недопустити неконтрольованого розвитку подій, проте їм це не завжди вдавалось. У Східній Німеччині, де влада була особливо жорсткою, в червні 1953 р. спалахнуло повстання, яке вдалося придушити лише з допомогою радянських військ. Улітку і восени 1956 р. гостра політична криза виникла в Польщі. Водночас в Угорщині спалахнула народна революція. Її приборкати вдалося лише шляхом широкомасштабної операції радянської армії. Все це свідчило, що всередині на перший погляд монолітного комуністичного табору визрівають глибинні кризові процеси.

188

Попри придушення збройних виступів у цілому в комуністичних країнах Центральної та Східної Європи після 1953-1956 рр. відбулися помітні зміни, аналогічні тим, що сталися в Радянському Союзі. Значно послабився політичний терор. Зменшився тиск на селянство. Реалістичнішою стала економічна політика: більше уваги стали приділяти розвиткові галузей, які задовольняли потреби людей, підвищенню життєвого рівня населення. Більш ліберальною стала політика у сфері культури.

Проте, незважаючи на ширше чи вужче здобуття лібералізації, наріжні принципи функціонування комуністичних режимів, закладені в післявоєнні роки, залишилися непорушними. На зламі 50-х і 60-х років у переважаючій більшості східноєвропейських країн було завершено колективізацію сільського господарства. Селянство втратило останні залишки своєї соціально-економічної незалежності. Комуністична пропаганда проголосила, що східноєвропейські країни виходять на етап будівництва «розвинутого соціалістичного суспільства».

Однак реалізація поставленого завдання від самого початку наштовхнулася на значні труднощі. Вже в 60-ті роки з'явились ознаки буксування народного господарства «соціалістичних» країн, його відставання від економіки передових капіталістичних держав, яка розвивалася в умовах науково-технічної революції. Ще більш загрозливим явищем став широкий демократичний рух 1968 р. в Чехословаччині, для ліквідації якого довелося вдатись до військової інтервенції СРСР і країн-сателітів, а також безупинні політичні кризи 60-80-х років у Польщі.

Починаючи з 60-х років на відносинах між СРСР і його східноєвропейськими «союзниками» позначилось різке загострення відносин між двома найбільшими комуністичними державами - Радянським Союзом і Китайською Народною Республікою. Досі монолітний комуністичний блок (або, як його іменувала офіційна пропаганда, «світова соціалістична система») розколовся. Переважна більшість комуністичних країн залишилася на боці Радянського Союзу, складаючи разом з ним так звану «соціалістичну співдружність». Лише маленька Албанія стала на бік КНР. Крім того, стала дещо дистансувати від Радянського Союзу Румунія.

РЕВОЛЮЦІЇ КІНЦЯ 80-х-ПОЧАТКУ 90-х РОКІВ

Новий шлях розвитку східноєвропейських країн. Криза комуністичних режимів, яка поступово, але невідворотно зріла протягом десятиліть, у другій половині 80-х років набула загального і всеосяжного рівня. Економіка тоталітарних країн остаточно зайшла в глухий кут, дедалі помітнішими ставали

189