Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

більші повноваження для управління економікою. Отже, наріжні принципи економічної політики В. Клінтона протилежні тим, іцо їх проводили Р. Рейган і Дж. Буш.

За президентства В. Клінтона, після господарського спаду 1989-1992 рр., відбувається динамічне зростання економіки, причому за темпами США випередили як західноєвропейські країни, так і Японію. Кількість безробітних, яка в 1998 р. становила лише 4,2 % працездатного населення, є найнижчою за чверть століття. Так само на низькому рівні залишалась інфляція. Безперечною заслугою адміністрації демократів стала ліквідація бюджетного дефіциту. У 1998 р. вперше за багато літ доходи держави перевищили видатки. Тривало зростання середнього класу, який нині охоплює від 50 до 60 % населення.

Важче йшли справи із здійсненням соціальних проектів Клінтона. Конгрес, в якому республіканці на проміжних виборах 1994 р. завоювали більшість в обох палатах, заблокував програму реформування системи охорони здоров'я, яка мала б зробити її доступнішою ширшим верствам населення.

На виборах 1996 р. В. Клінтона було переобрано президентом на другий термін. Не останню роль у цьому, як уже не раз бувало, відіграла сприятлива економічна кон'юнктура в країні. Незабаром намітився компроміс між президентом і конгресом (його продовжують контролювати республіканці): під тиском законодавців узято курс на зниження податків, а В. Клінтон, зі свого боку, домігся збільшення асигнувань на охорону здоров'я, освіту та інші соціальні потреби.

Пекучою проблемою для Клінтона стало оприлюднення засобами масової інформації різних аморальних, і навіть незаконних вчинків, начебто зроблених ним як раніше, так і під час своєї президентської кар'єри. Голосним скандалом став його «роман» з молодою практиканткою, що працювала в Білому домі. Щоб зам'яти цей неприємний інцидент, Клінтон вдався до заходів, які можна було розцінювати як порушення закону. З ініціативи республіканців у конгресі було порушено питання про імпічмент, однак для усунення президента з посади забракло голосів у сенаті. Все ж по репутації Клінтона було завдано дошкульного удару.

США разом із європейськими країнами доклали зусиль у справі ліквідації воєнних конфліктів на території колишньої Югославської федерації: у Боснії та Герцеговині (1995), Косові (1999).

ПРЕЗИДЕНТСТВО ДЖ. БУША (МОЛОДШОГО)

На виборах 2000 р. кандидатами на президентський пост виступали від демократів Альберт Гор, який впродовж урядування В. Клінтона займав посаду віце-президента країни, а від

70

республіканців - син колишнього президента Дж. Буша - Джорд Буш-молодший, губернатор штату Техас. При цьому Республіканська партія значно оновила свої програмні установи. Передбачаючи, як і раніше, їх наріжним каменем систематичне скорочення податків, зокрема на корпорації, партія разом з тим висунула низку лозунгів, запозичених у демократів: щодо регулюючої ролі уряду у сфері економіки та соціальних відносин, прийняття нових програм розвитку освіти й, особливо, розширення мережі медичного страхування. Ці зрушення від правих позицій до центру («консерватизм з людським обличчям») сприяли збільшенню електорату Республіканської партії. У перебігу виборчої кампанії шанси обох кандидатів на перемогу оцінювалися як рівні. Після завершення голосування виникли навіть труднощі з підрахунком голосів. Виявилося, що потрібно було понад місяць часу і втручання вищих судових органів, щоб назвати переможця. І хоча за А. Гора проголосувало на півмільйона більше виборців, ніж за Дж. Буша, однак, враховуючи специфіку передбаченої конституцією двоступеневої процедури обрання президента, переможцем, нарешті, було оголошено кандидата від Республіканської партії.

Дж. Буш, 43-й президент США, народився в 1946 р. Його дитинство пройшло у штаті Техас. Навчався в Єльському університеті та Гарвардській школі бізнесу, одержавши магістерський диплом економіста. Служив пілотом у національній гвардії (що дало йому змогу ухилитися від участі у в'єтнамській війні). Повернувшись до Техасу, займався нафтогазовим бізнесом. У 40-річному віці відмовився від вживання алкоголю, до якого був охочий, став побожною людиною. Згодом зайнявся політичною діяльністю: у 1994 і 1998 рр. його обирали губернатором штату Техас.

Приступивши на початку 2001 р. до президентських повноважень, Дж. Буш відразу ж направив до конгресу низку законопроектів, спрямованих на реалізацію його передвиборної платформи. А незабаром прийшов день 11 вересня 2001 р., який став поворотним у історії США. Група ісламських терористівсамогубців, захопивши в повітрі рейсові літаки з пасажирами, протаранили ними два хмарочоси Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку, тоді як інший захоплений літак таранив Пентагон - штаб-квартиру Міністерства оборони США у Вашингтоні. При цьому загинуло кілька тисяч людей. Америка і весь світ пережили шок.

Однак адміністрація Дж. Буша відразу ж опанувала ситуацію і взяла її під контроль. Було встановлено, що організатором та виконавцем замаху є таємна розгалужена ісламістська терористична організація «Аль-Каїда», яку очолює релігійний

71

фанатик із Саудівської Аравії Осама бен Ладен. Президент Дж. Буш оголосив, іцо Сполучені Штати перебувають у стані війни проти міжнародного тероризму і вестимуть цю війну, доки противника не буде розгромлено, яких зусиль це б не потребувало. Уряд США визначив, що розсадником тероризму став Афганістан. Його правлячий режим, очолюваний крайньо реакційним ісламістським рухом талібан, дає прихисток «Аль-Каїді», яка створила на території країни табори для вишколу бойовиків. За сприяння США Рада Безпеки ООН ухвалила відповідну резолюцію з цього питання. Одержавши правову підтримку з боку світової співдружності, США в листопаді 2001 р. розпочали повномасштабну військову операцію в Афганістані, в результаті якої режим талібанів було повалено. За присутності в Афганістані американських військ та їхніх союзників по НАТО робляться спроби створення в Афганістані правової світської демократичної держави.

Наступним кроком на шляху боротьби з міжнародним тероризмом адміністрація Дж. Буша визначила повалення режиму Саддама Хусейна в Іраку. Сполучені Штати звинуватили іракський уряд у тому, що він начебто підтримує міжнародний тероризм, зокрема «Аль-Каїду» і, найголовніше, незаконно створює зброю масового знищення, а це становить реальну загрозу мирові та безпеці у світі. Проти військової операції в Іраку виступили Росія, Китай, мусульманські країни і навіть союзниці США по НАТО - Франція та Німеччина. Не дала на неї санкції й Рада Безпеки. Проте, нехтуючи думкою значної частини світової спільноти, США без вагань вирішили проводити операцію. їх найпослідовніше підтримали Велика Британія, ряд країн Західної й більшість Центральної та Східної Європи.

Операція в Іраку розпочалася 20 березня 2003 р. Для її проведення США зосередили 225 тис., Велика Британія - 45 тис. військовослужбовців. Було задіяно тисячу військових літаків і стільки ж крилатих ракет. Іракська армія С. Хусейна налічувала понад півмільйона осіб, тим не менш серйозного опору нападникам вона не чинила, так що війська американо-бри- танської коаліції впродовж шести тижнів без особливих зусиль зайняли всю територію Іраку. 1 травня президент Дж. Буш оголосив про завершення військової операції.

Здавалося, США здобули рішучу перемогу. Однак подальші події звели їхні успіхи мало не нанівець. Зокрема, не знайшли підтвердження американські звинувачення в тому, що режим С. Хусейна підтримував тісні зв'язки з «Аль-Каїдою» і що він володів зброєю масового знищення, - а саме це і стало приводом вторгення в Ірак. Більше того, в міжнародних засобах масової інформації було висловлено думку, що справжньою метою

72

операції було прагнення СІПА прибрати до рук багаті родовища іракської нафти.

А тим часом уже незабаром після зайняття Іраку військами коаліції там виник рух збройного опору, який згодом переріс у справжню партизанську війну проти американців та їхніх союзників, а також проти створеного ними іракського тимчасового уряду, якому в червні 2004 р. формально було передано владу в країні, і проти сформованих американцями іракських збройних сил і поліції. Напади бойовиків на американських військовослужбовців, на солдатів і поліціянтів нового іракського уряду, терористичні акти з вибухами, підриви нафтових підприємств і трубопроводів стали повсякденним явищем. Загалом ситуація в країні залишається далекою від нормальної.

Щодо внутрішнього становища США, то воно, незважаючи на події 11 вересня 2001 р., залишалося стабільним. Завдяки вжитим адміністрацією Дж. Буша заходам упродовж наступних років на території країни не було вчинено жодного терористичного акту. Економіка країни впевнено розвивалася, інфляції майже не було. Рівень безробіття хоча дещо збільшився порівняно з кінцем 90-х років, досягнувши влітку 2004 р. 5,5 % активного населення, все ж він був значно менший, ніж у державах Західної Європи.

Готуючись до виборів 2004 р., Республіканська партія висунула кандидатом у президенти на другий термін Дж. Буша, а Демократична - сенатора Джона Керрі. Програми обох претендентів мало чим відрізнялись одна від одної: і республіканці, і демократи визначали як одне з найголовніших завдань безкомпромісне поборювання міжнародного тероризму (погляди різнилися лише щодо стратегії боротьби), важливість ухвалення нових соціальних програм, зокрема в галузі охорони здоров'я та освіти. Республіканці, крім того наголошували на необхідності дальшого зниження податків, а також відстоювали потребу збереження традиційних родинних та релігійних цінностей. На виборах, що відбулися 2 листопада 2004 р., Дж. Буш здобув упевнену перемогу, залишившись президентом США на другий термін. За нього віддали голоси 51 % виборців, що брали участь у голосуванні, - на 3,7 млн більше, ніж за його конкурента.

УКРАЇНЦІ У США

Українська еміграція до США із Закарпаття, Галичини та Буковини розпочалася ще в останній чверті XIX ст., набравши масового характеру в період з 90-х років і до початку Першої світової війни. Вона тривала і в міжвоєнний період, хоч і в значно менших масштабах. Після Другої світової війни до

73

США переїхало близько 100 тис. біженців з України. Тепер кількість українців та осіб українського походження за мінімальними підрахунками становить близько 1,2 млн чоловік. Переважна більшість з них народилася вже у США, і тільки близько 20 % становлять безпосередньо іммігранти. Лише третина осіб українського походження володіє українською мовою, ще менше користується нею в побуті.

Українці мешкають досить компактно, причому близько половини їх загальної кількості припадає на північно-східні промислові штати Пенсільванія, Нью-Джерсі та Нью-Йорк. Розподіл українців за соціальними та професійними характеристиками в основному відповідає загальноамериканським пропорціям.

Українську громаду у США відзначає високий ступінь організованості та інтенсивності у релігійній, культурно-освітній, політичній та економічній сферах. Існує декілька організаційних відгалужень католицької (переважно східного обряду) та православних церков, є також невелика кількість протестантських громад. Церковні об'єднання, передусім греко-католи- цькі, утримують українські школи, проте їх відвідує лише чверть дітей шкільного віку.

У США нині видається приблизно сто українських періодичних видань різноманітного спрямування. Найпоширенішими з них є газети «Свобода», «Америка», «Українські вісті» та ін. Українською мовою видаються різноманітні книжки різного змісту, зокрема художні, наукові, довідкові.

Майже у ЗО університетах та коледжах викладають українознавчі дисципліни. При Гарвардському університеті з 1969 р. існує Український науковий інститут. У СПІА працюють відділення Української вільної академії наук та Наукового товариства ім. Шевченка, Український соціологічний інститут, Українська академія мистецтв, низка інших наукових та культурно-освітніх осередків. Існує чимало українських політичних організацій різної орієнтації, громадські, професійні, жіночі та інші об'єднання.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.Визначте суть «рейганоміки» і охарактеризуйте її результати.

2.Які зовнішньополітичні програми визначила адміністрація

Р.Рейгана?

3.Порівняйте економічну політику республіканців у 80-х та демократів у 90-х роках і визначте, в чому їх спільність і відмінність.

4.Охарактеризуйте громадянське та культурне життя української діаспори в США.

74

§11. КАНАДА

ПОЛІТИКА ЛІБЕРАЛЬНОЇ І КОНСЕРВАТИВНОЇ ПАРТІЙ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Друга світова війна суттєво змінила статус Канади у Британській імперії і на міжнародній арені. Формально залишаючись домініоном Великої Британії, Канада стала врівень з провідними країнами світу. За роки війни національний доход країни зріс у два рази, темпи індустріалізації у повоєнні роки прискорились. У зв'язку з послабленням великих держав Канада незабаром після війни вийшла на третє місце у західному світі за обсягами валового внутрішнього продукту.

Під час війни значно послабилась залежність Канади від Великої Британії і посилилась її виробнича інтеграція із США. Ця тенденція у повоєнні роки не лише не зникла, а ще більше посилилась. Географічна близькість двох країн, невичерпні сировинні запаси Канади і різноманітні потреби на них з боку США, величезні фінансові можливості американських корпорацій і до того ж досконаліша технологія відіграли вирішальну роль у канадсько-американській економічній інтеграції. У 1948 р. американський капітал контролював 39 % усієї канадської обробної промисловості.

На прискорення економічного розвитку Канади значною мірою вплинуло також відкриття великих запасів нафти у провінціях Альберта та Саскачеван, родовищ газу і кольорових металів на півночі країни. За перше повоєнне десятиліття видобуток нафти збільшився у 20 разів, залізної руди - у 10, природного газу - в 4, виробництво кольорових металів - у 3 рази. Таких темпів зростання за цей період не було у жодній країні світу.

Зміцнення економічних позицій Канади супроводжувалось утвердженням канадського суверенітету і зростанням національної свідомості населення. В 1947 р. парламент прийняв закон про канадське громадянство, Верховний суд Канади набув статусу вищої апеляційної інстанції. 1949 р. після тривалих англоканадських переговорів британське володіння Ньюфаундленд було приєднане до Канади і перетворилось на десяту провінцію країни. В 1952 р. уродженець Канади В. Мессі вперше став гене- рал-губернатором. Канада набувала рис суверенної держави.

У перші повоєнні десятиліття внутрішню і зовнішню політику Канади визначали дві провідні політичні партії - Ліберальна і Консервативна. Ідеологічною основою післявоєнного канадського лібералізму стала теорія «держави загального

75

благоденства». У розв'язанні практичних питань економіки ліберали велику роль відвели державному регулюванню, адже вони є традиційними прихильниками поглиблення канадськоамериканської інтеграції. Консервативна партія, критикуючи державне регулювання і надмірне втручання держави в економіку, виступила захисником приватного підприємництва та індивідуальної свободи, розширення прав окремих провінцій, а в зовнішній політиці - відновлення традиційних зв'язків з Великою Британією і противником надмірного впливу США.

В умовах післявоєнного економічного піднесення Ліберальна партія тричі - в 1945, 1949 та 1953 рр. перемагала на виборах. Однак за умов економічного спаду, що намітився з середини 50-х років, позиції лібералів значно послабились. На виборах 1958 р. переконливу перемогу здобули консерватори (з 1956 р. партія перебрала назву Прогресивно-консервативної) завдяки широкій програмі оздоровлення країни й енергійної діяльності її лідера Джона Діфенбейкера.

Уряд Дж. Діфенбейкера (1958-1963) частково реалізував намічену програму. Загальне схвалення отримало підвищення пенсій, збільшення допомоги інвалідам і старим, зниження податків, виділення коштів на допомогу фермерам. Велику роль у розширенні демократії відіграв прийнятий у серпні 1960 р. Білль про права громадян. Уряд вжив заходів для впорядкування діяльності іноземного капіталу. Схвалені закони передбачали збільшення числа канадців в адміністрації іноземних компаній, що діяли на території країни, на 15 % збільшувався податок на їхні прибутки. Уряд скеровував державні замовлення насамперед вітчизняним підприємствам, а освоєння нафтових і газових родовищ Півночі надав фірмам, які мали в статутному фонді понад 50 % канадського капіталу.

«Канадизація» економіки породила опір з боку корпорацій, пов'язаних з північноамериканським ринком, а заходи, спрямовані на обмеження американського впливу на телебаченні, піддавались критиці обивателів, які звикли до продукції «масової культури». Зазнали невдачі й плани консерваторів з освоєння багатств Півночі.

З 1963 по 1968 р., коли Ліберальна і Прогресивно-консерва- тивна партії не змогли сформувати уряд без підтримки інших партій, Канада переживала період парламентської нестабільності. Кабінет, який до 1968 р. очолював ліберал Лестер Пірсон, не наважувався на рішучі заходи. Найвідомішими його рішеннями були схвалення в 1965 р. нового канадського прапора з червоним кленовим листком на білому полі та укладення т. зв. Автопакту - об'єднання автомобільної промисловості Канади та США. Невпевненість федерального уряду

76

призвела до сепаратистських тенденцій у діяльності провінційних адміністрацій. Яскравим проявом цього стали вимоги уряду Квебеку визнати франкомовне населення провінції окремою нацією і надати їй особливий статус. З цього часу франкоквебекська проблема перетворилася на найболючішу, загрожуючи в окремі роки існуванню всієї федерації.

Корені проблеми криються в історії формування держави, особливостях національного складу іммігрантів, нащадки яких складають основну частину жителів країни. В Канаді більшість населення є англомовним. З семимільйонного франкомовного населення, яке становило у 60-ті роки 27 % від загальної кількості жителів країни, переважна більшість проживала у провінції Квебек. Індустріалізація Квебеку супроводжувалась розбудовою американських фірм і їхніх філій, зростанням припливу до міст франкомовного населення. Англомовні жителі, які становили лише 10 % населення провінції, обіймали 80 % усіх керівних посад. Рівень безробіття серед франкомовних жителів Квебеку був на 20-30 % вищим за середньоканадський. Вимоги вести діловодство англійською мовою, надання їй переваг у повсякденному спілкуванні й на виробництві ставили франкомовне населення у нерівноправне становище. Політичні лідери франкомовних канадців висунули гасло «Дві нації в одній державі», а згодом проголосили курс на вихід Квебеку з канадської федерації. Уряд створив для вивчення квебекських проблем спеціальну комісію, яка керувалась у своїй роботі формулою: «Одна країна - одна нація». У 1968 р. утворилась Квебекська партія, яка консолідувала рух сепаратистів.

В умовах загострення політичної кризи і загрози розпаду країни у 1968 р. відбулись парламентські вибори. Перемогу здобула Ліберальна партія, очолювана професором Монреальського університету П'єром Елліотом Трюдо - людиною широкоосвіченою, талановитим публіцистом і полемістом. Він був переконаним прихильником єдності Канади. З іменем П. Трюдо пов'язана внутрішня і зовнішня політика Канади з 1968 по 1984 р. Уряд ТІ. Трюдо почав проводити щодо Квебеку більш гнучку політику. Відмовившись визнати франко-квебекську націю, він

у1969 р. провів через парламент закон, який проголосив рівноправність в усіх ланках управлінського апарату англійської та французької мов у тих провінціях, де кількість людей, що розмовляли однією з них, досягала 10 %. Проводилося навчання службовців усіх рівнів на спеціальних курсах англійської та французької мов. Такі заходи не задовольняли активістів з сепаратистської організації Фронт визволення Квебеку, і вони з жовтня 1970 р. вдались до терору. Уряд на один рік запровадив

уКвебеку військовий стан, провів арешти екстремістів. Пробле-

77

ма збереження національної єдності посідала центральне місце у діяльності урядів П. Трюдо і в наступний період.

В 70-х роках економічне становище Канади відзначалось нестабільністю. Економічна криза 1974-1975 рр. в Канаді спричинилася до скорочення виробництва в усіх галузях і до різкого збільшення безробіття. Уряд з 1975 р. запровадив жорсткий контроль за доходами і цінами. Антиінфляційне управління у примусовому порядку переглядало укладені договори і обмежувало зростання зарплати. Вперше в історії Канади 14 жовтня 1976 р. відбувся загальнонаціональний виступ робітників. Загострились суперечності в уряді, який залишили однодумці

П.Трюдо. На виборах у травні 1979 р. ліберали зазнали поразки.

КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА 1982 р. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XX - НА ПОЧАТКУ XXI ст.

Після короткочасного правління консерваторів нові парламентські вибори (лютий 1980 р.) забезпечили перемогу Ліберальній партії, і уряд знову очолив П. Трюдо. Він розпочав свою діяльність в умовах економічної депресії, коли безробіття охопило 11% населення, а щорічна інфляція становила 10-12 % . Повернення лібералів до влади ознаменувалося рядом заходів у внутрішній і зовнішній політиці. Одним з найголовніших завдань уряду П. Трюдо було розв'язання конституційної проблеми, навколо якої на початку 80-х років зосередились основні економічні, політичні і соціальні суперечності. Боротьба прихильників федералізму і децентралізації держави, за якими стояли різні соціальні сили і етнічні групи, підірвала правові основи держави і функціонування державного апарату. Референдум у Квебеку (1980), під час якого 40 % населення провінції проголосувало за вихід зі складу Канади, засвідчив зростання сепаратистських тенденцій.

Уряд звернувся з проханням до Великої Британії надати Канаді повний суверенітет. П. Трюдо вдалося після тривалих переговорів з провінційними урядами досягти згоди з дев'ятьма провінціями (за винятком Квебеку) про внесення до майбутньої конституції Хартії прав, а також правил проведення конституційних змін. У березні 1982 р. англійський парламент схвалив рішення про припинення своїх повноважень щодо домініону Канади. Після цього 17 квітня 1982 р. канадський парламент прийняв Акт про конституцію 1982 р. Він містить повний текст старої конституції (1867) і новий розділ про основні права і свободи. Нова конституція Канади розширювала демократичні права і свободи громадян, чітко визначала взаємовідносини між федеральним урядом і провінціями. Конституція гарантувала вільний розвиток і діяльність гро-

78

мадських та політичних об'єднань національних меншин, однак не визнала франко-канадців окремою нацією.

Уряд взяв курс на оздоровлення економіки і соціальнополітичної обстановки в країні. Однак це не врятувало Ліберальну партію від поразки.

На виборах 1984 р. перемогла Прогресивно-консервативна партія, очолювана 45-річним адвокатом із Монреаля Брайяном Малруні. Уряд консерваторів (1984 -1993) розпочав свою діяльність в умовах, коли дефіцит бюджету досяг 27 млрд доларів, а безробіття - рекордного рівня у 12 % активної робочої сили. Проблему ліквідації дефіциту, інфляції і безробіття уряд Б. Малруні намагався вирішити шляхом запровадження контролю за зарплатою, зменшення видатків на соціальні програми, розширення торгівлі із США, а також створення додаткових пільг для заохочення іноземних інвестицій. У 1993 р. відбулися парламентські вибори, перемогу на яких здобула Ліберальна партія на чолі з новим її лідером Жаном Кретьєном. У цей час знову загострилася проблема Квебеку. З одного боку, у провінції посилились сепаратистські настрої, а з іншого - в англомовних регіонах зріс англоканадський націоналізм. Англо-канадські націоналісти об'єднались у Партію реформ, вплив якої неухильно зростав, особливо після проведеного у Квебеку референдуму (1995), у ході якого 49,9% його жителів проголосували за вихід із федерації.

На виборах у червні 1997 р. перемогу здобула Ліберальна партія, а на друге місце за кількістю зібраних голосів вийшла, витіснивши консерваторів, Партія реформ, яка є рішучим противником квебекського сепаратизму.

З середини 80-х і особливо у 90-ті роки економічний розвиток країни відзначався стабільним приростом ВВП. Відкриття і розробка невичерпних корисних копалин, застосування найновіших досягнень НТР, багатомільярдні іноземні інвестиції, розширення міжнародного економічного співробітництва сприяли прискореному нарощуванню економічного потенціалу Канади, зміцненню її позицій серед семи найбільш розвинутих країн. За зростанням продукції видобувної промисловості сучасна Канада поступається лише США, але перевищує їх за експортом багатьох видів сировини і напівфабрикатів. Вона має високорозвинуте сільське господарство, є другим після США експортером зернових, а за рівнем продуктивності праці у таких галузях, як деревообробна, целю- лозно-паперова, азбестова, кольорова металургія, не має собі рівних. У 1999 р. уряд затвердив трирічну програму економічної і соціальної політики на період до 2001 р., яка передбачає здійснення «стратегії рівних можливостей»; її суть зводилася до збільшення федеральних витрат на прискорений розвиток економіки, створення системи соціальної підтримки малозабезпечених сімей.

79