lekci_z_istori_svitovo_ta_vitchiznyano

171

2. Раціоналістична філософія. Енциклопедизм

Добу Просвітництва нерідко називають також віком філософії. У цей період надзвичайно зміцнів соціальний статус філософії, набули великого поширення філософські знання. Філософія Просвітництва стала новим типом філософії передусім тому, що висувала перед собою практичні завдання і цілі. Вона слугувала Для виразу нагальних суспільно-історичних та політичних потреб, була виразником передових ідей, несла величезний перетворювальний потенціал. Філософи-просвітники прагнули поліпшити життя, змінити усталений спосіб мислення, намагалися дати людям знання і звільнити їх від неуцтва, забобонів. У добу Просвітництва значно зріс обсяг філософської літератури, збільшилася кількість людей, які займалися філософією, кількість публікованих філософських праць. Філософія стала настільки популярною, що навіть твори художньої літератури і мистецтва були здебільшого насичені глибоким філософським змістом і містили суспільно значущу ідею.

Панівною філософською ідеєю культури XVII ст. став розум. Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована "розумно", тому може бути пізнана раціоналістичними засобами. Водночас заперечувалися інші "знаряддя" пізнання світу, зокрема, релігійний досвід, традиційна мудрість. Успіхи природничих наук сприяли поширенню думки, що науково емпіричними методами можна вивчати не лише природу, а й людину, суспільство.

Враховуючи вимоги часу, просвітники замінювали старі уявлення про людину, вважаючи її істотою природною, а почуття і розум проголошували продуктами тілесної організації. Те, що люди — природні істоти, робить їх рівними. Звідси, будь-які кастові привілеї повинні бути скасовані. На думку просвітників, необхідно допомогти людям зрозуміти істину і перебудувати суспільство відповідно до людської природи. Саме таке розуміння людини та людських відносин вони вважали розумними. З погляду просвітників, розумною проголошується відповідність між індивідуальною й суспільною природою, між власними та суспільними потребами. Отже, "природний егоїзм" замінився "розумним егоїзмом". Погляди просвітників постійно коливалися між індивідуальним і суспільним. Тут містилася суперечність просвітницької концепції людини, яка згодом приведе до переосмислення поняття людини — вона ніколи не буває лише природною істотою, а є також істотою суспільною, духовною. Відтак постає проблема виховання нової особистості. Просвітники закликали до створення належних суспільних умов, сприятливих для формування цілісної особистості.

Просвітницькі ідеї у філософії вперше з'явилися в Англії. Англійських філософів і діячів Просвітництва передусім цікавили питання про співвідношення знання та релігійної віри, ставлення наукового світогляду до надприродних подій та явищ, описаних у Священному Писанні. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина англійських просвітників переосмислювала її в контексті деїзму з його провідною тезою "Закон природи є закон Божий", їх цікавили також проблеми моралі, виховання, політичного устрою суспільства тощо.

На розвиток англійського Просвітництва великий вплив мала філософія Дж.Локка (1632—1704 pp.). У філософській праці "Дослід про людський розум" він доводив, що весь духовний світ людини, почуття, поняття, наукові та морально-етичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об'єктивної дійсності. До досвіду ("від народження") людська душа, на думку Дж.Локка, схожа на "чисту дошку", і лише у процесі чуттєвого споглядання та роботи мислення людина набуває певних знань про зовнішній світ. В економічних працях Дж.Локк досліджував головно питання грошей і грошового обігу, цікаві ідеї він висунув у галузях мовознавства, педагогіки, в політичній діяльності брав активну участь як прихильник буржуазної конституційної монархії. До невід'ємних прав людини філософ відносив право на життя, свободу і власність.

Від деїзму до матеріалізму еволюціонували філософські погляди англійського науковця Дж.Толанда (1670—1722 pp.). У праці "Християнство без таємниць" він визнав християнські одкровення Бога, однак доводив, що вони не можуть бути ні надрозумни-ми, ні проти

172

розумними. В іншому творі "Листи до Серени" вчений стверджував, що світ як ціле є вічним, однак постійно змінюється. Він одним з перших сформулював положення про те, що рух — суттєва властивість матерії. Матерія ж міститься і в основі мислення.

З-поміж англійських просвітників були достатньо популярними погляди А.Е.К.Шефтсбері (1671 — 1713 pp.). Виступаючи як філософ-мораліст, вчений обґрунтував ідеал гармонійно розвиненої особи — калакагатоса XVIII ст. Це — людина, наділена різноманітними чеснотами і здібностями, котра стверджує у житті єдність істини, добра і краси. Шефтсбері вважав, що моральність — вроджена якість людини, яка не залежить від віри в Бога і зовнішніх впливів, а критерій%доброчесності — співдія загальному благу ("Дослідження про доброчесність, або Заслугу", "Моралісти"). Шефстбері дотримувався позицій деїзму, різко виступав проти релігійного фанатизму.

Представником англійської філософії доби Просвітництва був Д.Юм (1711 — 1776 pp.) — філософ, економіст, історик, засновник новоєвропейського агностицизму. Завдання знання він вбачав не в адекватному зображенні дійсності, а у його здатності бути керівництвом для практичної орієнтації. У філософських поглядах Юм виступав також з позиції скептицизму. Сумніваючись у достовірності людських знань про світ, Юм визнавав бездоказовим існування Бога і душі як духовної субстанції. Заперечуючи церковні догми, критикуючи релігійну мораль і нетерпимість, Юм виступав за створення природної релігії ("Трактат про людську природу", "Досліди моральні й політичні"). Скептицизм Юма виступає як обґрунтування утилітарного й розсудкового умонастрою буржуа.

Англійська філософія відкрила шлях до розвитку філософської та (сгпльно-політичної думки французьких просвітників. Найяскравішими мислителями і діячами Просвітництва були Ж.Мельє (1664-1729 pp.), М.Ф.Вольтер (1694-1778 pp.), Ж.-Ж.Руссо (1712-1778 pp.), AAvypo (1713-1784 pp.), 111-АМон-теск'є (16891755 pp.), К.-А.Гель-вещи (1715-1771 pp.), Ж- ОЛамет-pi (1709-1751 pp.), П.-АГольбах (1723-1789 pp.), Е.-Б.Кондільяк (1715-1780 pp.), Ж.- Л.Д'Аламбер (1717-1783 pp.).

Своєрідним символом французького Просвітництва стали творча діяльність, активна суспільно-політична позиція М.Ф.Вольтера, Ж.-Ж.Руссо й Д.Дідро.

Ф.М.Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер, увійшов у історію культури як один з найвидатніших мислителів і письменників Франції, фізик і психолог, полеміст і сатирик. Він одним з перших спрямував вістря свого таланту проти засилля церкви, невігластва й свавілля правителів, кріпацтва і феодальних порядків, виступав за просвічену монархію та вільний розвиток кожного.

У філософії Вольтер виступав з позиції деїзму і матеріалізму. Він досліджував природу релігійної віри і знання, цікавився питаннями психології й етики, прагнув пізнати закономірності розвитку історії людства, пропагував натурфілософію Ньютона й емпіричні погляди Локка в психології ("Філософські листи", "Основи філософії Ньютона"). Чимало передових думок Вольтера відбились в ідеології Великої французької революції. Значення Ж.-Ж.Руссо в історії Просвітництва полягає в тих ідеях, які він висунув як філософ, політик, психолог і педагог. Політичним радикалізмом Руссо сприяв перемозі буржуазії у революції. В працях "Міркування про походження й причини нерівності між

людьми", "Про суспільний договір, або Принципи політичного права" Руссо виступає проти соціальної нерівності та деспотизму, заперечує будь-яке насильство над природою й особистістю, обґрунтовує право народу на боротьбу проти монархії. Ж.-Ж.Руссо відомий як багатоплановий філософ. Чимало важливих, цікавих думок і положень, висловлених Руссо, стосуються суті та змісту природних і суспільних процесів, їх впливу на людину, а також проблем моралі, виховання й освіти.

Філософськими та соціальними поглядами прославився Д.Дідро. У своїх знаменитих працях "Лист про сліпих на науку зрячим", "Розмова Д'Аламбера і Дідро", "Думки про пояснення природи" Дідро висловив ідеї про єдність органічної й неорганічної природи, еволюцію природних форм тощо. Дідро вірив у можливість побудови суспільства, життєвим

173

принципом якого повинні стати природна доброта, самопожертва і безкористя. Чимало зробив Дідро і стосовно розвитку естетичної теорії.

Важлива роль у формуванні нових уявлень і поширенні ідей французького Просвітництва належала виданню багатотомної "Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", що вийшла у 1751 — 1783 pp. Засновниками цього видання були Д.Дідро і Ж.- Л.Д'Аламбер. Мета авторів "Енциклопедії" — науковців, митців, військовиків, церковних служителів полягала в тому, щоб не просто зв'язати воєдино існуючі знання, але й спрямувати читачів до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини. Праця, що охопила у 35 томах увесь фонд знань у галузі природничих, соціальних і технічних дисциплін, стала справжньою академією науки. Видання сприяло тому, що всі французи і навіть усі європейці, за словами Вольтера, стали енциклопедистами.

У Франції, де суперечності суспільного життя відчувалися особливо гостро, висновки енциклопедистів про роль і значення просвіти, чинники суспільного прогресу та інші стали теоретичною і духовною передумовою Великої французької буржуазної революції 1789— 1793 pp., а потім і широкого реформаторського руху на континенті.

Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. В економічно роз'єднаній і політично роздрібненій країні об'єктивні умови для широкомасштабних соціальних перетворень були відсутні. Однак передові діячі німецької культури, що були переважно вихідцями з бюргерського середовища, змогли з великою силою виразити характерний для Просвітництва протест проти феодального гніту, деспотизму, клерикального засилля. Німецьке Просвітництво вело боротьбу за права людини, філософію, що спирається на розум, прагнуло розв'язати конфлікт між вірою і розумом. Характерна риса німецького Просвітництва — компроміс між знанням і вірою, наукою і релігією. І.Кант (1724 — 1804 pp.) — основоположник німецької класичної філософії вважав першочерговими завданнями Просвітництва звільнення людей від "опікунства" духовенства, забезпечення вільного користувания своїм розумом, без будь-яких перешкод висловлювати погляди в усній або друкованій формі перед найширшою громадською аудиторією. Лише так, на його думку, можна дати дійсне просвітництво людям. Єдиними носіями просвітницького вільнодумства Кант вважав філософів. Кантівська концепція Просвітництва вперше у німецькій філософії чітко виразила і глибоко обґрунтувала антифеодальну й антиабсолютистську суть цього руху.

Одним з найяскравіших представників німецького Просвітництва вважають Ґ.- Е.Лессінга (1729—1781 pp.) — видатного письменника, драматурга, критика, філософа. Він наполегливо боровся проти реакції, феодальної ідеології, мракобісся та релігійної нетерпимості. Так, у драмі "Натан Мудрий" Ґ.-Е.Лессінг відстоював право людей на вільнодумство, у філософському творі "Виховання людського роду" обґрунтовував думку, що з часом релігія поступиться місцем просвітницькому розумові. Водночас Лессінг вважає Бога "душею світу", джерелом моралі. Дослідники визначають естетичну концепцію Лессінга як кульмінацію у розвитку німецького Просвітництва. Лессінг доводив високе призначення мистецтва, здатного виховати вільну особистість ("Лаокоон, або Про межі живопису й поезії").

Важлива роль у розвитку німецького Просвітництва належить видатному поету і мислителю Й.-В.Ґете (1749—1832 pp.), великому поету Й.-Ф.Шіллеру (1759—1805 pp.), філософу і письменнику Й.-Г.Гердеру (1744—1803 pp.), революційним демократам Г.Фор-стеру (1754—1794 pp.) і К.Шубарту (1739-1791 pp.) та ін. Усі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті. Й.-Г.Гердер, зокрема, наголошував на емоційному началі в мистецтві як наріжному камені естетичної теорії. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

174

В Італії одним з провідних представників Просвітництва був Ч.Беккарія (1738—1794 pp.). У трактаті "Про злочин і покарання" він виразив правові погляди буржуазії періоду її боротьби з феодалізмом як супротивник тортур, формальної системи доказів інквізиційного процесу. Раціоналістичній філософії західноєвропейського Просвітництва належала значна роль у розвитку прогресивної суспільної думки та духовної культури багатьох інших країн світу.

3. Зростання ролі літератури в житті суспільства

Соціально-економічні та культурні перетворення доби Просвітництва вплинули на духовний світ людей, змінили їхні духовні запити й ідеали. Новий читач з особливою довірою ставився до книг, вимагаючи й шукаючи в них абсолютної правди.

Для літературної творчості доби Просвітництва був властивий пошук нових сфер відображення. Надзвичайно зросло значення публіцистики, виникла популярна пропагандистська література, розвивалася памфлетна література, популярним став жанр есеїс-тики, здатний швидко реагувати на будь-які суспільні події. Еволюціонувала й художня література. Велике значення мало втілення в ній нових суспільних дій.

Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, грунтованого на приватній власності, свободі торгівлі та промисловості. Найрадикальніші автори висували ідеї рівності людей у правах, піднімалися вище верствової обмеженості та нерідко висловлювали ідеї, популярні в широких народних масах. Художня література набула моралізуючого і дидактичного характеру. Утверджуються нові форми подання матеріалу — діалоги, нотатки, щоденники тощо.

Англія — перша країна, де ідеї Просвітництва відобразились у художній літературі. Відомим англійським письменником цієї доби був Д.Дефо (1660—1731 pp.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися забобони та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман "Ро-бінзон Крузо". Неперехідна цінність твору полягає у прославленні сміливого пошуку і відкритті нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості, людської праці та винахідливості, відважної боротьби з небезпекою. В образі Робінзона автор втілив найголовнішу цінність буржуазної свідомості: людина всім завдячує сама собі.

Чимало передових ідей висловив у творах великий англійський письменник-сатирик Дж.Свіфт (1667—1745 pp.). Хоч Свіфт і був настоятелем найбільшого в Ірландії собору, він не визнавав релігійних марновірств, критикував церковні порядки ("Казка бочки"). Дійсним покликанням Дж.Свіфта була політика. Його знаменитий роман "Мандри Гулівера" — це глибокий і складний філософсько-сатиричний твір. Під виглядом казкових подорожей героя автор висміяв вади сучасного йому суспільства: квапливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, політичні інтриги тощо. Свіфт висловив думку про нікчемність тогочасного життя, алегорично переніс втілення людської шляхетності на тварин.

Іншим видатним англійським письменником і драматургом був І.Філдінг (1707 — 1754 pp.). Найвідомішим його твором став роман "Історія Тома Джонса, знайди", а у зв'язку з його гострополітичними п'єсами "Суддя у пастці", "Дон Кіхот в Англії" англійський УРяд запровадив театральну цензуру.

Розглядаючи історію англійської літератури XVIII ст., не можна не згадати шотландського поета Р.Бернса (1759—1796 pp.). У поезіях він змальовував образи селян ("Був бідний фермер батько мій"), виступав проти соціального і національного гніту ("Веселі жебраки"). Революційними настроями пройняті його твори, написані під впливом Французької революції (1789 р.) — "Дерево свободи", "Чесна бідність".

Найповніше й найвиразніше ідеї Просвітництва відображено у французькій літературі, передусім у творчій спадщині Вольтера, Руссо, Дідро. їхні твори насичені глибоким

175

філософським змістом, громадянським пафосом, утверджують високі моральні й суспільні ідеали.

З їдкою іронією та сарказмом Вольтер висміював усе, що гальмує прагнення суспільства до прогресивних перетворень, суспільні порядки, які принижують гідність людини. Людське життя оцінюється ним з погляду розумної доцільності ("Задіг, або Доля", "Кандід, або Оптимізм", "Простак" тощо). Вольтера вважають також творцем просвітницького класицизму. Це засвідчують його драматичні твори. Автор, політизуючи тематику, наповнював зміст гострими філософськими проблемами, активізував діяльність персонажів ("Едіп"Г "Смерть Цезаря", "Фанатизм, або Пророк Магомет"). В історичних поемах Вольтера минуле набувало виразних рис сучасності ("Генріада", "Орлеанська діва"). Широкий суспільний резонанс отримали твори Ж.Ж.Руссо, де розглядалися проблеми виховання і духовного розвитку особистості ("Еміль, або Про виховання", "Юлія, або Нова Елоїза"). Передусім Руссо надавав перевагу моральній позиції героя, що гартувалася у зіткненні з реаліями життя. Основним критерієм в оцінці характеру Руссо зробив почуття. Новаторська позиція автора, виражена у зображенні людини як арени боротьби суперечностей добра і зла, стала епохальним досягненням європейського сентименталізму. Літературна спадщина Д.Дідро охоплювала найрізноманітніші галузі думки, знання і мистецтва. Його художні твори "Черниця", "Небіж Рамо", "Жак-фаталіст і його пан" зробили вагомий внесок у розвиток європейського роману. ДДідро пропагував погляди, спрямовані на утвердження гідності людини, її всебічний розвиток; виступав проти всіх сил реакції. Разом з іншими майстрами прози він заклав основи реалістичного стилю у французькій літературі.

Глибоким соціальним змістом сповнені твори фраипузького драматурга і публіциста П.- О.К. Бомарше (1732—1799 pp.). Най-відоміші серед них — комедії "Севільський цирульник" та "Весілля Фігаро", де автор висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітливого і розумного слуги Фігаро. Він не лише весела людина і майстер хитрої інтриги, а й людина величезного розуму та енергії. П'єси містили чимало гострих випадів проти зловживання владою, спадкових привілеїв, якими так хизувалися аристократи. Сюжети комедій Бомарше використали великі композитори Моцарт і Россіні для створення опер.

Демократичні настрої відображені у творчості низки німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. у Німеччині виник літературний і суспільний рух "Буря й натиск". Представники цього напряму Й.-В.Гете, Й.-Ф.Шіллер, Г.Бюргер, Я.Ленц та інші виступали проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Саме такі риси характеру властиві героям творів великого поета і драматурга Й.-Ф. ІІІіллера (1759—1805 pp.). У драмі "Вільгельм Телль" звеличено швейцарського народного героя, борця за незалежність і свободу країни з-під австрійського гніту; драма "Орлеанська діва" присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д'Арк.

Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIII — початку XIX ст. був поет і мислитель Й.-В.Ґете — один з найосвіченіших людей свого часу. Глибоко зрозумівши значення Французької революції, він, однак, негативно поставився до революційного насильства, бо був переконаний, що більше користі дадуть виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини. Це яскраво відображено у всесвітньо відомій драматичній поемі "Фауст". Над цим твором він працював майже усе життя. У середньовічну легенду про доктора Фауста, який продав душу дияволу і за це отримав можливість реалізувати всі свої бажання, Гете вклав новий філософськоморальний зміст. Його героя тривожить питання: в чому полягає сенс життя? Що таке щастя? І лише в кінці трагедії, вже гинучи, Фауст доходить висновку: сенс життя полягає у праці, діяльності та боротьбі. На» сюжет гетевського "Фауста" французький композитор Ш.Гуно (1818— 1893 pp.) створив однойменну оперу, яка користується величезною популярністю.

176

Пристрасно викривав моральний занепад італійської аристократії сатирик Дж.Паріні (1729— 1799 pp.), який виступав проти будь-яких проявів тиранії.

Творчість багатьох талановитих письменників, драматургів, поетів, публіцистів доби Просвітництва залишається прикладом боротьби незалежної вільної думки за торжество загальнолюдських духовних цінностей.

4. Особливості розвитку мистецтва доби просвітництва (архітектура, живопис, музика, театр)

Удобу Просвітництва зріс соціальний статус мистецтва як зосередження духовного життя, що зробило його одним з ведучих факторів розвитку суспільства. Мистецтво наблизилося до науки, соціально-філософської думки, політики, активно долучилося до процесу формування суспільних і моральних ідеалів. Як і в інших сферах духовної культури, просвітницький рух у мистецтві також не був однорідним. Постійно точилася бурхлива полеміка з приводу суспільної та виховної ролі мистецтва, естетичних смаків, ідеалів.

Для XVIII ст. характерна низка художніх напрямів, які нерідко взаємоперетинаються, — зберігаються бароко й класицизм, виникають рококо та романтизм. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва і, насамперед, знайшли втілення в образотворчому мистецтві та в архітектурі.

Розквіт англійської національної школи живопису, що увібрала в себе провідні ідеї Просвітництва, пов'язаний з ім'ям У.Хогарта (1697—1764 pp.). Гравюри та жанрові полотна митця зображали тогочасне життя Англії, висміювали його негативні риси ("Історія повії", "Модний шлюб"). Найбільшим досягненням англійського живопису XVIII ст. вважається портретний жанр. У.Хогарт створив у цьому жанрі низку відомих творів, таких, як "Родина Стро-уд", "Єпископ Хоудан", "Автопортрет з собакою" та ін.

У1768 р. в Англії було відкрито Королівську Академію мистецтва, її першим президентом став видатний живописець, глибокий теоретик естетики, виразник ідей класицизму Д.Рейнолдс (1723—1799 pp.). Він чутливо реагував на нові віяння часу, відображаючи їх у творах. Основну увагу художник акцентував на духовному змісті, особистих якостях персонажа. Рейнолдс відомий також громадською просвітительською діяльністю. Видатним англійським портретистом був Т.Гейнсборо (1727 — 1788 pp.). Його персонажів вирізняють глибока одухотвореність, мрійливість, інтелігентність. Всю увагу він зосереджує на емоційному стані, внутрішніх переживаннях героїв. Важливу роль у картинах Гейнсборо виконує пейзаж, який створює атмосферу ліризму та чарівності ("Місіс Грехем", "Ранкова прогулянка").

Тенденції Просвітництва в англійському образотворчому мистецтві знайшли подальший розвиток у Франції, яка тривалий час стає центром мистецького життя Європи, законодавцем художніх нововведень. Паростки Просвітництва у Франції сходять на ґрунті рококо (франц. rococo від rocaille — черепашка) — мистецького стилю, що виникає у перших десятиліттях XVIII ст. Рококо — підкреслено світське мистецтво порівняно з бароко, воно камерніше, інтимніше, щиріше й вишуканіше, тісніше пов'язане з побутом. Рококо ніби передає відчуття миттєвості існування, непевності, збентеженості, чутливе до найтонших душевних переживань людини. Можливо тому цей стиль тяжіє до малих форм і виявився головно в ужитковому мистецтві: меблях, посуді, декоративних тканинах, бронзі, порцеляні тощо. Провідна тема художніх творів — кохання, а серед їх сюжетів переважають історичні, міфологічні, жанрові, алегорії.

Природа рококо достатньо глибоко відображена у французькому живописі, передусім у творчості Ж.-А.Ватто (1684— 1721 pp.). На його полотнах життя розгортається подібно до театральної дії. Головним сюжетом творів Ватто стали "галантні свята" — витончені та безтурботні розваги аристократів на тлі пишної природи ("Свято кохання", "Товариство в парку"). Всі нюанси кохання передані у кольорі відтінками тонів, а живописна манера майстра — легка, вишукана. Ще одним сюжетом творів Ватто стало життя справжнього театру, яке він достатньо добре знав ("Жіль").

177

Іншим відомим представником рококо в образотворчому мистецтві був Ф.Буше (1703— 1770 pp.). У його різнобічній творчій діяльності панують ідилічні та пасторальні мотиви, в яких відверто виражено чуттєву насолоду життям ("Тріумф Венери", "Венера з Амуром", "Туалет Венери", "Купання Діани").

Вподобання й ідеали рококо втілені у творах прекрасного живописця Ж.-О.Фрагонара (1732— 1806 pp.). Він працював у багатьох жанрах, зображуючи переважно галантнолюбовні сцени — поцілунки, залицяння, флірт ("Поцілунок крадькома", "Щасливі можливості гойдалок"). Світло та повітря, ніжні й вишукані сполучення тонів, точність деталей, багатство фантазії, реалістична манера зображення притаманні його творам. Портретний жанр, який у Франції був дуже поширений, також зазнав впливу рококо. Знатних аристократок показували в образах богинь, муз, німф (Л.Токке, Ж.-М.Натьє). Стиль рококо позначився також і на архітектурі — в екстер'єрі й інтер'єрі палаців, замків, церков, готелів, інших споруд громадського призначення. Зовні вони оздоблювалися безліччю дрібних та примхливих ліпних і різьблених прикрас з багатьма завитками, делікатних, однак вигадливих і манірних. Всередині — позолота та ліпний декор, шовк шпалер та кришталь люстр, декоративні панно і дзеркала, живопис і скульптура малих форм

— нестримна розкіш, за якою вгадується тонкий і вишуканий смак.

Напередодні та під час Французької революції XVIII ст. архітектура у Франції знов повернулася до класициз>гу — наслідування архітектури стародавніх Греції та Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії Наполеона І. Будівлі, портики, меморіальні колони і тріумфальні арки споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як у часи імператорського Риму. Всюди можна було бачити військову атрибутику: гармати, щити, римських орлів, бойові колісниці. В такому ж дусі оформлювали численні площі, парки, фасади й інтер'єри багатьох великих громадських будівель. Все це наголошувало на військовій та політичній могутності наполеонівської імперії. Стиль французької архітектури, пов'язаний з часом імперії Наполеона І, прийнято називати ампіром (імперія).

Шедевром французького класицизму другої половини XVIII ст. є Площа Згоди (Пляс де ля Конкорд) у Парижі, створена за проектом видатного архітектора Ж.-А.Габріеля (1698—1782 pp.). Класицизм як основний напрям архітектури широко використовувався і в Англії. В його становленні вагома роль належала у XVII ст. великому англійському архітектору І. Джонсу (1573— 1652 pp.), а найвищого розвитку класицизм досяг наприкінці XVII —початку XVIII ст., що пов'язано з творчістю архітектора К.Рена (1632 — 1723 pp.). Під час великої пожежі 1666 р. у Лондоні згоріло 13200 будинків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново. На чолі з К.Реном була проведена велика робота з планування лондонського центру, збудовано безліч споруд. Однак найбільшим його досягненням став собор св.Павла, який споруджувався з 1675 до 1710 pp. і вважається шедевром світової архітектури. Напис на могильній плиті К.Рена, похованого в соборі, закликає: "Якщо ти шукаєш пам'ятник будівничому, то оглянься довкола!"

Модним став англійський ландшафтний парк, який на відміну від французького культиваного, ніби й ніколи не зазнавав втручання людських рук і фантазії.

Наприкінці XVIII ст. гостра політична боротьба французької буржуазії проти дворянства відбилася і в живописі. Замість міфологічних сюжетів, розваг дворян і "галантних" сцен художники почали зображати героїв Стародавньої Греції та Риму, які боролися за республіку. Художники створювали картини з образами реальних людей з "третьої верстви", відходили від манірності, властивій "галантному" живопису, писали портрети видатних просвітників XVIII ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж.Б.Грез (1725— 1805 pp.), котрий написав портрет Дені Дідро.

Найвидатнішим представником класицизму став Ж.-Л.Давид (1748—1825 pp.). Ще до Великої французької революції він написав картину "Клятва Гораціїв". На ній зображений батько, який благословляє синів на бій з ворогами республіки у Стародавньому Римі. Під час революції митець голосував за страту короля і вніс у Конвент пропозицію про

178

перетворення королівського зібрання картин та статуй у Луврі в національний музей. Загальновідома його картина "Смерть Марата" в історії живопису стала кроком до реалізму. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л.Давид писав пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які звеличували Наполеона і створену ним нову знать.

На останню чверть XVIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо суперечливого духовного руху, що отримав назву романтизм. Найяскравіше романтизм, звернений до внутрішнього духовного світу людини, виявився у філософії та мистецтві. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Культ особистості та культ мистецтва як сфери свободи творчості пояснюють особливості мистецтва романтизму.

Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби характерні для творчості великого іспанського художника Ф.Ґойї (1746—1828 pp.). Широко відомий груповий портрет королівської сім'ї, в якому він не побоявся реалістично зобразити обличчя короля з ознаками виродження, відштовхуюче, пихате і злобне обличчя королеви. Водночас картини, присвячені простим людям Іспанії, Ф.Гойя писав з величезною любов'ю. Революційним пафосом овіяні його офорти, зокрема картина "Розстріл мадридських повстанців". Італійський живопис XVIII ст. представлений переважно венеціанською школою. С.Річчі, Д.Б.П'яцетта продовжували традиції бароко; А.Каналетто, Ф.Гварді були чудовими майстрами міського архітектурного пейзажу ("ведути"), визначні жанрові полотна створював П.Лонгі.

На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив панівні у той час такі художні стилі, як бароко і класицизм. Зазначимо таку особливість, як збільшення потреби у світській музиці, посилення її ролі. Церковна хорова й органна музика, як і раніше, була достатньо поширеною, однак вона іноді наповнювалась світським життєстверджуючим змістом. Велика кількість музичних п'єс писалася для виконання в будинках і палацах знатних і багатих людей. Важливе значення мало створення спочатку при дворах знаті, а пізніше й у великих містах оперних театрів і концертних залів.

Зростання техніки сприяло вдосконаленню музичних інструментів, передусім органу, скрипки, клавесину. Орг£н був обов'язковою приналежністю всіх великих католицьких і протестантських церков. Популярності набув клавесин, з'явилося нове сучасне фортепіано, що збагатило можливості музичної творчості та виконавської майстерності. Ноти музичних творів почали друкуватись у друкарнях.

Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б.Люллі (1632— 1687 pp.), автор 15 опер, серед яких "Альцеста", "Тесей", "Арміда". Відомий представник цього напряму — композитор і музичний теоретик Ж.Ф.Рамо (1683— 1764 pp.), автор п'єс для клавесину, опер, балетів. Вони виступали за наближення мистецтва до життя, за простоту і природність, висували вимогу відповідності музики смисловому й емоційному рухові мови, характерам і психології персонажів. При цьому французькі просвітителі зверталися до італійської комічної опери-буфф. Автором низки таких опер був італійський композитор Д.-Б.Перголезі (1710— 1736 pp.). Гастролі італійської опери-буфф в Парижі у 1752 — 1754 pp. поклали початок жвавій полеміці між табором енциклопедистів і захисниками музичного класицизму (так звана війна буффонів). У цей період бурхливо розвивалися народна пісенна творчість, а також музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути і бачити на вулицях і площах, особливо в дні свят. У роки революцій складалися революційні пісні, чимало їх створено у роки Французької революції, зокрема знаменита "Марсельєза" Р. де Лілля і антимонархічна пісня "Карманьйола".

Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слугує творчість великого німецького композитора і органіста Й.-С.Баха (1685—1750 pp.). Він створив сотні музичних творів для церковного хору й індивідуального співу, концертів для оркестрів, п'єс д\я органа, скрипки, флейти, клавесина. Композитор використав і переробив величезний матеріал з

179

німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Зокрема, в прелюдії та фузі мі-бе-моль мінор зі збірки "Добре темперований клавір" відчутні інтонації народних пісень. Навіть свої церковні твори у багатьох випадках він наповнював світським могутнім, оптимістичним звучанням. Й.-С.Бах широко використовував у творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кількох самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і переплітаючись з іншими. Його твори вирізняються глибиною і силою почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом.

Видатним музикантом доби Просвітництва був великий австрійський композитор, представник віденської класичної школи В.-А.Моцарт (1756—1791 pp.). Його геніальний талант розвинувся дуже рано. Цьому сприяли рідкісні природні дані, а також сімейне середовище (батько був відомим музикантом). Твори композитора життєрадісні: прозорість і ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми. Опери В.-А.Моцарта "Дон Жуан", "Чарівна флейта", "Весілля Фігаро" дотепер виконуються на кращих сценах багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії й інші твори.

Розглядати музичне мистецтво доби Просвтшцтва неможливо без імені геніальною композитора, новатора в музиці Й.Гайдна (1732 — 1809 pp.). Його справедливо вважають "батьком" симфоній і квартетів, засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. П.Чайковський писав про нього: "Він обезсмертив

..себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його — не було б ні Моцарта, ні Бетховена". Найзнаменитішими творами Й. Гайдна є опера "Несподівана зустріч", симфонії "Ранок", "Полудень", "Вечір", "Ля иассіона", "Паризькі симфонії" та "Лондонські симфонії, ораторії "Створення світу" і "Пори року" тощо.

На службу Просвітництву було поставлене й театральне мистецтво. Відкриттям XVIII ст. стала міщанська драма як відповідь на процес демократизації театру. Великого розквіту досягла комедія, зросло моральне значення трагедії. Зміст дії почав розгортатися в реальному, а не в ідеологізованому суспільстві, на сцені як герої з'явилися прості люди. Особливого розвитку театральне мистецтво досягнуло в Італії. Реформатором італійського театру став К.Гольдоні. Він створив "комедію звичаїв", метою якої була критика суспільних порядків і звичаїв, утвердження моральних чеснот, розкриття людського характеру, ґрунтованого на контрастах і несподіванках. Герої Гольдоні — представники соціальних низів, дотепні й меткі, спритні й внутрішньо шляхетні ("Слуга двом панам", "Хазяйка заїзду").

Творчості Гольдоні ніби протистоїть діяльність іншого великого театрального майстра — К.Гоцці (1720—1806 pp.). Він не поділяв ідей Просвітництва, був противником нововведень, виступав за відновлення старих порядків. Однак у театрі Гоцці створив новий жанр, хоча й пов'язаний із комедією масок. У його ф'ябах (театральних казках) присутні фантазія й реалізм, гротеск й алегорія, мораль й шляхетність, високі взірці героїчної любові ("Любов до трьох апельсинів", "Принцеса Турандот", "Король-олень").

Отже, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, а й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітників, літераторів, митців людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили актуальності донині.

ЛЕКЦІЯ 11. КУЛЬТУРА XIX СТ.

1.Особливості європейської культури

2.Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм

3.Культурне життя кішрі XIX cm: від натуралізму до символізму

180

1. Особливості європейської культури

Вісторії культури Нового часу особливе місце посідає XIX ст. — доба класики, коли європейська цивілізація, яка очолила світовий економічний, соціальний і культурний процес, досягла зрілості та завершеності. Саме так оцінюють XIX ст. праці видатних філософів та культурологів О.Шпенглера (1880— 1936 pp.), Х.Ортеги-і-Гасета (1883-1955 pp.), Й.Гейзінги (1872-1945 pp.) та ін. Зокрема, за відомим іспанським філософом Ортегою-і-Гасетом, — це час "осягнення повноти", коли прагнення європейської людини, що так повільно зароджувалися, нібито нарешті здійснюються.

Всвітоглядних засадах культура XIX ст. найповніше виявляє принципи, притаманні культурі Нового часу загалом: раціоналізм, антропоцентризм, сцієнтизм, європоцентризм тощо. Стрімке підпорядкування різноманітних ланок культурного життя цим принципам визначалось новою історичною ситуацією. Вона сформувалась під впливом трьох епохальних подій, які відбулися ще у XVIII ст. Йдеться про промисловий переворот, що розпочався з Англії, війну за незалежність північноамериканських колоній (1774—1776 pp.), Велику французьку революцію (1789— 1793 pp.). Саме ці події становлять вихідну логічну межу XIX ст., саме вони зумовлюють культурний поворот на межі XVIII та XIX ст. Верхня межа культурної ситуації XIX ст. — вихід у XX ст. Серпень 1914 p., початок Першої світової війни — ось кінцевий пункт прибуття культури Нового часу з її раціоналізмом і оптимізмом, вірою у необмежений прогрес і щирість людської натури.

Якою ж була культура XIX ст.? Ортега-і-Гасет вважав, що ця доба закоренила новизну в людській долі: "Споруджено новий кін для людського буття, новий під оглядом фізичним і суспільним. Три засади уможливили цей новий світ: ліберальна демократія, експериментальна наука та індустріалізм... XIX століття не винайшло жодної з них; вони походять із двох попередніх сторіч. Заслуга XIX століття не у винаході, а в практичному здійсненні".

ВЄвропі відбулася модернізація, що почала поступово охоплювати й інші культурні регіони. Модернізація — нині поширений соціокультурний термін для опису складного комплексу змін, яких зазнають суспільства та культури на шляху від відсталості до прогресу. Вихідним пунктом тут слугує традиційний тип аграрного, селянського суспільства, а метою є сучасне ур-банізоване, індустріалізоване суспільство, де більшість населення заробляє на прожиток у містах і на підприємствах. Важливою складовою частиною модернізації вважається індустріалізація. "Жодна зміна людського життя з часів винаходу сільського господарства, металургії та міст неолітичної доби не мала таких глибоких наслідків, як індустріалізація", — писав англійський історик Е.Хобсбаум.

Індустріалізація, або промисловий переворот класичного зразка в середині XIX ст., став уже здійсненим фактом у більшості країн Європи та Північної Америки. Відбувся якісний стрибок у галузі техніки, яка стрімко рухалася вперед від парової машини Ватта (1784 p.) — до пароплава Фултона (1807 p.), пасажирської залізниці Стівенсона (1825 р.) та парового дирижабля Жифара (1852 p.), від двигуна внутрішнього згоряння Отто (1876 р.) — до автомобіля Даймлера і Бенца (1885 р.) та аероплана Аде (1890 p.), від фотографії Ньєпса (1826 р.) — до кінематографа братів О. та Л.Люм'єрів (1895 p.), від електричної батареї Вольта (1800 р.) — до генератора фон Сіменса (1867 p.), від телефону Райса (1861 р.) — до радіопередавача Марконі (1901 р.) та ін. За підрахунками П.Со-рокіна, XIX ст. дало людству відкриттів та винаходів майже у 8 разів більше, ніж усі попередні століття разом від VIII ст. до н.е., а саме — 8527.

Нова техніка з її швидкостями та засобами зв'язку викликала до життя нові способи подолання часу і простору. Вона дала змогу наблизити до себе будь-яку точку планети, інтенсивно освоювати нові території та різноманітну інформацію, у тому числі культури. Світ людини, залученої до європейської цивілізації, якісно перетворився.

Відбулися значні зміни і в поглядах людини на саму себе, зростали громадянська свідомість, особистісна самоповага. Цьому сприяли процеси у соціально-політичній царині. Війна за незалежність північно-американських колоній (1774—1776 pp.) вибила з ланцюга