2. Патристика. Августин Блаженний

Найвідомішим представником середньовічної філософії періоду патристики був Августин Аврелій (354-430 pp. н. е.), прозваний Блаженним. Народився він у м. Тагасті (Північна Африка), був сином батька-язичника і матері-християнки. В Карфагені, Римі і Мілані він вивчав риторику. Трактати Ціцерона пробудили в ньому зацікавлення філософією, він захо­тів знайти істину. Знайомство з маніхейством, скептицизмом, неоплато­нізмом зрештою впевнило його, що істина знаходиться тільки в христи­янстві, яке він і приймає в 387 р. Пізніше Августина було призначено пресвітером і висвячено в сан єпископа північноафриканського м Гіппо, де він і помер у 430 р.

Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних поглядів.

Інтелектуалізм Августина став визначальним духовним фактором се­редньовічного філософського мислення, здійснив у подальшому вплив на всю християнську Європу. За його вченням, причина будь-якого виникнен­ня - Бог, завдяки якому світ, проникнений розумом, логосом, містить у собі світлову природу. Речі, людська душа світяться відображеним світлом. Усе видиме є реальним тільки завдяки Богові, який — Сонце, що саме невидиме, але робить видимим усе інше. Пізнання здійснюється через про­мені божественного світла.

Християнській основі своєї філософії Августин надавав великого зна­чення. Оскільки Бог є центром філософського мислення, то світогляд Ав­густина Аврелія був геоцентричним. Бог є найвищою сутністю, тільки його існування витікає з власної природи, все інше з необхідністю не існує. Він єдиний, існування якого незалежне, решта існує лише завдяки божественній волі Бог є причиною існування будь-якого сущого, всіх його перемін, він не тільки створив світ, але й постійно його зберігає, продовжує його творити.

Бог є також найважливішим об'єктом пізнання, оскільки пізнання мін­ливих, релятивних речей безглузде для абсолютного пізнання. Бог виступає в той же час і причиною пізнання, він вносить світло в людський дух, в людську думку, допомагає знаходити людям правду. Бог є найвищим благом і причиною будь-якого блага. Так само як усе існує завдяки Богу, так і кожне благо виходить від Бога. Спрямованість до Бога для людини є природною, і тільки через єднання з ним людина може досягнути щастя.

Душа у вченні Августина є самобутньою субстанцією, яка не може бути ні тілесною властивістю, ні видом тіла. Вона не містить у собі нічого матеріального, володіє ли­ше функцією мислення, волі, па­м'яті, але не має нічого спільного з біологічними функціями. Від ті­ла душа відрізняється досконаліс­тю, яка обумовлюється тим, що душа близька Богу і безсмертна. Душа, а не тіло пізнає Бога Пере­вага душі над тілом вимагає, щоб людина турбувалася про душу, пригнічуючи прагнення до чуттє­вих насолод.

Істину про Бога не може пізнати розум; її може пізнати лише віра, яка скоріше належить до волі, ніж до розуму. Підкреслюючи роль почуттів або серця, Августин стверджував єдність віри і пізнання. При цьому він праг­нув не піднести розум, а лише доповнити його. Віра і розум взаємно допов­нюють одне одного. «Розумій, щоб міг вірити, віруй, щоб розуміти» - це положення відповідає духові християнства, і на цій основі могла будува­тися наступна фаза - схоластика.

Дослідження вічного духовного буття Бога і постійної мінливості і заги­белі одиничних речей і явищ привели Августина до проблематики часу. Від­повідно до його розуміння, час є мірою руху та змін, властивих усім «ство­реним» конкретним речам Перед створенням світу часу не існувало, але він проявляється як наслідок божественного творення і одночасно з останнім. Міру зміни речей дав Бог. Августин пояснює виміри часу, минуле, теперішнє і майбутнє. Ні минуле, ні майбутнє не мають дійсної орієнтації, вона влас­тива лише теперішньому, завдяки якому щось може мислитись як минуле або майбутнє. Минуле пов'язане з людською пам'яттю, майбутнє полягає в надії. Тільки Бог раз і назавжди поєднує теперішнє з минулим і майбутнім.

Важливою є концепція єдності людської і божественної історії, які спли­вають у протилежних, але взаємно нероздільних сферах, змістом яких є битва двох царств (градів) - божого і земного. Божий град - це частина людства, яка своєю морально-релігійною поведінкою заслужила у Бога спа­сіння і милосердя; в земному граді залишаються люди самолюбні, жадібні, егоїстичні, які забули про Бога. Божий град поступово зміцнюється в суспільно-історичному розвитку, зокрема після приходу Ісуса Христа.

Августин заснував принципи нової християнської філософії. Він подає Бога як нескінченність, а світ - як продукт надприродної сили і творення милості. Творчість мислителя була сполучною ланкою між філософією Платона і мислителями середньовіччя. Августинівська традиція тривалий час вважалась єдиною ортодоксальною філософією, аж до XIII століття - до часу, коли Тома Аквінський створює нову модель ортодоксального філософського вчення.

Одним із найвидатніших мислителів раннього Середньовіччя був Августин Аврелій, якого католицькі богослови назвали ім'ям Блаженний. Пошуки власної долі стали для нього поштовхом для філософської діяльності. Ще з юнацьких років Аврелій страждав від глибокого душевного неспокою, який привів його до пошуків істинної мудрості і духовного миру, що тривали упродовж усього життя. Народився філософ у Тагасті, африканській провінції Нумідія у 364 році. Його батько був язичником, а мати - відданою християнкою, яка по краплині вливала у нього християнські погляди і норми поведінки. У віці 16 років Августин почав вивчати риторику у Карфагені. До християнства прийшов не одразу. Спочатку його зацікавило маніхейство, потім скептична філософія, аж у середині 80-х років, після зустрічі з єпископом Амвросієм, Аврелій переймається ідеями християнства. У 395 році він вихрещується, стає єпископом в північно- африканському місті Гіппо, де й живе до кінця своїх днів.

"Така фігура, як Августин, - пише С.С.Аверінцев, - можлива тільки в короткий і неповторний момент зустрічі двох епох, коли основи середньовічної філософії вже продумані.., але антична витонченість розуму і почуттів збережена в такій мірі, яка невідома вже молодим сучасникам Августина" [4,443]. Аврелій Августин відкрив нову епоху в історії західної думки, виявивши, що раціональну істину про Бога можна осягнути відразу простим актом віри, яка притаманна навіть неосвіченим серед християн і яка перевершує будь-яку філософську істину. Тому найнадійнішим шляхом досягнення істини є не той, що починається завдячуючи розуму, а навпаки,

той що починається з віри, а потім веде далі, від одкровення до розуму. Але закликаючи до віри, Августин зовсім не закликає відкинути розум. Про це свідчить відома формула Августина - " Розуміння є нагорода за віру". В вірив, що не може бути людини, яка б не мала визначеної духовної долі. Виходячи з цього розуміння конкретного стану людини, він повинен був трактувати його з точки зору християнської віри, що в свою чергу вимагало трактування світу з точки зору віри. У цьому для Августина не було ніякої відмінності між теологією і філософією. Навпаки, він вірив, що ніхто не може правильно філософствувати до того часу, поки не зміниться його воля:

ясність думки можлива тільки під впливом Божої благодаті. Таким чином, Августин встановив домінуючий характер і стиль християнської мудрості середніх віків, хоч Аквінський у 13 ст. змінив деякі з його припущень.

У цей час Августин Блаженний пише звернену до Бога "Сповідь", у якій розповідає про свою ранню духовну і життєву еволюцію. Ця праця є яскравим прикладом гострого самопізнання і самоаналізу. Саме у ній Августин розповідає про своє життя до того, як він став християнином, а також про духовні пошуки, які привели його до прийняття християнського світогляду. Впродовж усього твору він вихваляє Бога і визнає повну залежність від волі Бога.

Августин не допускає ніякого сумніву щодо існування Бога. Бог - є генетичним і субстанційним началом всього, що існує. Він є джерелом природнього порядку. Порівнюючи характеристики свого знання і якості Бога, те, що вони вічні та істинні, Аврелій робить висновок, що джерелом вічної істини є Бог.

Світ створений Богом являє собою ієрархію творінь, від мінералів, що існують, рослин, що живуть, тварин, що відчувають, до людини - вершини ієрархії, царя природи, єдиної істоти, яка має безсмертну душу, створену Богом при народженні людини.

Душа людини - творіння Бога. Августин відкидає попереднє існування душ і їх переселення. У тварин і рослин душі немає. Душі є тільки у людей. Створена з нічого душа є вічною. Останнє обґрунтовується тим, що душа існує поза простром, не має частин і тому - неруйнівна. Не існуючи в просторі,, душа існує в часі. Саме у зв'язку з проблемою душі Августин розробляє новий образ часу - це лінія. Час має три модуси (минуле, майбутнє і теперішнє), у ньому можливе також виникнення нового, тобто творчість.

Так з новою концепцією часу у Августина пов'язана і концепція душі. Душа перебуває у створеному Богом світі, тобто часі. Бог перебуває у абсолютному теперішньому, у вічності. Душа має здатність розрізняти минуле і майбутнє. З минулим пов'язана така здатність душі, як пам'ять, з майбутнім - чекання, з теперішнім - увага. Августин показує, що час - це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле й майбутнє стають постійно триваючим теперішнім.

Аврелій Августин також розглядає есхатологічну проблему (проблеми останнього пункту часової лінії). Цей пункт пов'язаний з поверненням людей із земного міста у місто або царство, Боже. "Два града" створені двома видами любові, а саме: земної - любові до себе, небесної - любові до Бога аж до самозабуття. У трактаті "Про град Божий" Августин вперше говорить про історію. Історія починається з утворення світу, а людська історія починається з Адама. Августин розділив історію на шість періодів. П'ять періодів у нього пов'язані з старозавітною історією. Шостий період починається з першого пришестя Ісуса Христа. Він закінчиться "другим пришестям" страшним судом, коли настане кінець усієї світової історії.

Історію Августин мислить не у замкнутій циклічності, а в лінійності, поступовому русі до того часу, коли переможе благодать, а люди знайдуть стан, при якому не будуть грішити. Отже, мета історії - моральний прогрес, перемога християнства у всьому світі.

Основою морального та праведного життя людини в середні віки вважали віру. Перед людиною стоїть вибір - вірити у Бога чи відвернутись від бога. Тобто, людина має волю. Зло чи гріх є продуктом свободи волі. Воно виникло, коли перші люди порушили перший заповіт з Богом, повстали проти нього. Свою нижчу твар ну волю вони протиставили волі творця. Зло взагалі полягає в порушенні світової ієрархії, коли нижче займає місце вищого, міняється з ним місцями. Августин розуміє зло як відсутність добра:

"Зло є не що інше, як применшення добра, аж до повного свого зникнення" [1,94]. Джерелом добра в людях є благодать. За Августином, благодать не може порівнюватись з будь-якими можливими заслугами людини і дається їй невідомо чому. Людина вибирається для спасіння Вищою Мудрістю. Це рішення неможливо зрозуміти, у його справедливість можна лише вірити. Віра - це єдине правильне джерело істини і спасіння.

Віра має вищий "авторитет". Вона вказує шлях інтелекту людини, а також її духовній стороні. Тут віра діє через волю. Але і сама воля для Августина - це дар благодаті, дар обрання.

Зло проявляється ще і в тому, що держава ставиться вище церкви. Ця думка була покладена Августином в основу філософії суспільства і історії цього суспільства. Державу він пов'язує з царством диявола, а церква -царство Бога. Град Божий - це царство, де вічно живуть ті, хто своєю моральною поведінкою заслужив спасіння і милосердя. Про це теж йдеться в Августинівському трактаті "Про град Божий".

Августин різко протиставляє державу і церкву. Держава заснована на любові до самої себе, на егоїзмі, а церква - на любові людини до Бога. Однак у самій церкві він розрізняв дві церкви: видиму і невидиму. Видима церква складається із усіх хрещених, із усіх християн. Але оскільки не всі християни вибрані для спасіння, то невидима церква - із обраних, але ніхто не знає чи вибраний той чи інший для спасіння. Тому ця церква - "невидима церква".

Августинізм має великий вплив на становлення та розвиток середньовічної філософії, і проіснував як універсальна парадигма християнського філософствування, як авторитет, на який орієнтувався кожен мислитель християнського Заходу, до середини Xlii століття.