27.Літературна мова та ії стилі

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах.Літературна мова реалізується в усній та писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності. Усна форма літературної мови використовується у безпосередньому спілкуванні людей, побутовій і виробничій сферах суспільства.Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють такі мовні норми:

1) орфоепічні - регулюють правильну вимову звуків, наголошення слів;

2) лексичні - встановлюють правила слововживання;

3) граматичні - передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень;

4) стилістичні - визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення;

5) орфографічні - охоплюють правила написання слів та їхніх частин;

6) пунктуаційні - регулюють вживання розділових знаків (табл. 1.1).

Стиль - функціональна підсистема літературної мови, що використовується у певній сфері суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексичних, фразеологічних, граматичних, фонетичних).

Стиль Сфера застосування

Розмовний Засіб впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків

Художній Різнобічний вплив на думки й почуття людей за допомогою різноманітних зображально-виражальних засобів

Науковий Викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення

Офіційно-діловий Регулювання ділових стосунків у суспільно-політичній та адміністративно-виробничій сферах діяльності

Публіцистичний Засіб активного впливу на читача, спонукання його до діяльності, до необхідності посісти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові

Конфесійний* Обслуговування релігійних потреб як однієї людини, так і всього суспільства

Епістолярний* Ведення приватного листування

Ораторський* Мова публічних виступів різного спрямування

28.Літературна норма.Типи норм

Норми літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні.Виділяють такі типи норм літературної мови:

Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культури мови.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів.

Акцентуаційнанормав українській мові цілком сформована, але найменш усталена, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови.

Лексичнінорми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються не тільки стабільністю, а й рухливістю. Лексичні норми фіксуються Словником української мови в 11-ти томах (1970-1980); Російсько-українським словником у 3-х томах (1983-1985); Орфографічним словником української мови та іншими. У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються слова - кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів.

Граматичнінорми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень.

Стилістичнінорми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення. Наприклад, для офіційно-ділового стилю характерні сталі словосполучення – мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення внаслідок впливу російської мови.

Орфографічнінорми охоплюють правила написання слів та їх частин. Слова в українській мові пишуться за такими принципами:

1) фонетичним (пишуться так як і вимовляються): випробувати, підрозділ , дата, бланк;

2) морфологічним (позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови): підписуєшся,укладається, безстроковий, зчитувати;

3) історичним (традиційним) (букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм):дзвінок, рівень, меншості, зосереджений, черговий;

4) смисловим (диференціюючим) (різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення): напам'ять– на пам'ять, вишневе – Вишневе, проте – про те.

Пунктуаційнінорми регулюють вживання розділових знаків: крапки, знака питання, знака оклику, трьох крапок, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, дужок, лапок, абзацу; вони полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері.

29.Мова як історична категорія . Статика і динаміка . Синхронія і діахронія

Мова постійно змінюється. Історична змінність

мови — ‘її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як

зазначав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як

вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її

відповідність змінним потребам комунікативної і

пізнавальної діяльності людини. Однак людина за своє

життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояс-

нити факт, що вчені дійшли висновку про змінність

мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони

майже протягом ста років вивчали тільки історичний

аспект мови.

Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О.

Потебня та Г. Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї

діяльності. Так було започатковано розрізнення

статичного і динамічного аспектів мови.До статичних засобів належить насамперед підсистема слів, які називають предмети, явища, ознаки, властивості: іменник (крім віддієслівних), прикметники, займенники, прислівники, числівники:Статичним засобом мови вважаємо також прийменники, сполучники, частки, вигуки.Саме ці частини мови можна назвати статичними, оскільки вони передають застиглі моменти дійсності, а якщо взяти, для прикладу, займенники, то вони впродовж розвитку не зазнали суттєвих поповнень: новацій майже немає, у значній мірі це стосується і часток, і сполучників, і прийменників. Найактивніше поповнюють свій склад іменники, дієслова, прикметники, прислівники, які несуть основне навантаження у мові. инхронія і діахронія

Мова є явищем відносно стабільним. Для мовців вона протягом усього життя здається незмінною. Однак не можна не помітити, що давньоукраїнська мова епохи Київської Русі і сучасна українська мова помітно різняться. Поступові кількісні зміни у мові протягом століть зумовили якісні зміни, причому такі, що сучасному мовцеві важко зрозуміти давні тексти. Отже, мова - це одночасно і жива діяльність, і продукт минулого. Відповідно в мовознавстві розрізняють стан мови та розвиток мови. Існує два підходи до вивчення мови: вивчення мови на певному часовому зрізі та вивчення мови в її історичному розвитку протягом тривалого часу.

Для позначення цих понять (стану мови, її певного часового зрізу, з одного боку, і розвитку, зміни мови протягом тривалого часу - з іншого) в мовознавстві використовують терміни синхронія і діахронія.

Синхронія (від гр. syn "разом" chronos "час", тобто "одночасність") - 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).

Діахронія (від гр. dia "через" і chronos "час", тобто "різночасність") -1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не обов'язково знати історію мови, як змінювалися звуки, які з них зникли, а які з'явилися, скільки колись було форм граматичного числа (однина, двоїна, множина), часових форм дієслова (теперішній, чотири форми минулого часу.Результати синхронічного мовознавства використовують для створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови.инхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX ст. вказував російський мовознавець П.Ф. Фортунатов: "Велика помилка - змішування фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існували у ній колись". Про це завжди повинен пам'ятати вчитель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання визначити морфемний склад слова подушка, то з погляду сучасного стану мови в ньому можна виділити корінь подуш-, суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членувалося на морфеми по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а. Мотивація слова була такою: "те, що кладеться під вушко". Нині ця мотивація забута і слово подушка не пов'язується живими словотвірними зв'язками зі словом вухо.

Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний стан мови є продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови можливе лише за умови всебічного її вивчення як у синхронії, так і в діахронії.

Слід пам'ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі статикою і динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який момент, мова є жива діяльність, вона не є статичною, а постійно змінюється.

30. Зовнішні і внутр причини мовних змін

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові.

Це протилежні начала, суперечності, боротьба між

якими призводить до змін. Серед цих суперечностей

(антиномій) основними є такі:

1) антиномія позначу вального і позначу ваного.

План вираження (позначувальне) і план змісту (позна-

чуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої

рівноваги ,що

зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з

одного боку, і синонімії — з іншого;2) антиномія норми і системи. Не все потенційно

закладене в структурі мови дозволяє норма.

Наприклад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за

продуктивними словотвірними моделями,

трапляються такі оказіоналізми, як малюваю, випру, догну, що

приведені у відповідність до їх твірних основ

малювати, випрати, догнати. Норма таких форм не

допускає, як не допускає змінювання запозичених слів

типу кіно, піаніно. Боротьба між нормою і системою

призводить до змін, які полягають утому, що

заборонена форма стає нормативною. Ще недавно в

українській мові, як тепер у російській, слово пальто

належало до невідмінюваних іменників, однак у мовленні

пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині

відмінювання іменника пальто є кодифікованою нормою.3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається

скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає

еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує

якомога повнішого виражання думки, інколи й

надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії

змінюється форма слів, їх категоріальне значення (спаси

бо(і)г —> спасибі, автомобіль —> авто, телевізор —> те-

лик, метрополітен —> метро) та синтаксичні

конструкції. У мовознавстві навіть існує думка, що одні мови,

наприклад, французька, орієнтовані на слухача, а інші

(зокрема, німецька) — на мовця.4) антиномія інформаційної та експресивної

функцій мови. Багато нових слів і виразів

з’являються внаслідок суперечності між стандартним і

експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, на-

приклад, слово автомобіль з часом звузило своє

вживання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а

в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка.

ЗОВНІШНІ

Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними

суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є

розвиток матеріальної і духовної культури,

продуктивних сил, науки, техніки тощо.

Надзвичайно важливою зовнішньою причиною

мовних змін є контактування мов. На думку А. Мартіне,

мовні контакти — один із наймогутніших стимулів

мовних змін [Розрізняють такі

типи мовних контактів: безпосередні й

опосередковані; між спорідненими і неспорідненими мовами; з

однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на

суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на

одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і

перманентні (постійні); природні (безпосереднє

спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані

(природно-штучні).

Контактування мов може зумовити такі процеси:

1) запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за

останніх декілька років українська мова запозичила

численну кількість іншомовних слів, переважно з

англійської мови: дисплей, дискета, файл, інтерфейс, принтер,

факс, менеджмент, маркетинг, шоп, саміт, електорат,

консенсус, спікер, брифінг, ексклюзивний, боїнг, тойота,

вольво, мерседес, екстрасенс, хот-дог, піца та багато

інших.

2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої

мови. Внаслідок контактування румунської мови зі

слов’янськими її артикуляція дуже наблизилася до

артикуляції слов’янських мов (нерідко можна почути таку

характеристику румунської мови: це романська мова зі

слов’янською вимовою). Фарингалізовані голосні, що не

властиві тюркським мовам, в азербайджанській мові

з’явилися під впливом кавказьких мов.

3) зміну наголосу. У латиській мові раніше наголос

був нефіксований, вільний, не закріплений за певним

складом слова. Під впливом фінно-угорських мов

характер наголосу змінився: тепер наголошеним є

перший склад у всіх формах усіх слів;

4) зміни у граматичній будові мови. У всіх

тюркських мовах є шість відмінків. У якутській мові, яка

належить до тюркської сім’ї, їх дев’ять.5) зміни у словотворі. Поширеним явищем є

запозичення суфіксів та префіксів. Скажімо, в українській

мові широко вживаються запозичені префікси а-, анти-,

інтер- (аполітичний, антинародний, антихудожній,

інтервокальний, інтерполювати), суфікси -ир-, -ізм-,

-ант-, -аж-, -ат-, -ар- та багато інших (бригадир,

марширувати, українізм, квартирант, тренаж, типаж, арку-

шат, актор, фактор).

31.Прогрес у розвитку мови

Поняття прогресу в мові в різні періоди

трактувалося неоднаково. Ученими античності, середніх віків

та епохи Відродження ця проблема взагалі не

порушувалася, оскільки тоді питання історичного підходу до

вивчення мови не було відомим. Уперше зробили

спробу пояснити розвиток мови представники порівняльно-

історичного мовознавства, оскільки вони вважали, що

історичний розвиток мови — це спосіб її існування.

Ідея про походження всіх індоєвропейських мов із

однієї прамови і еволюційна теорія Ч. Дарвіна

порадили натуралістичний напрям у мовознавстві. Його

представники — А. Шлейхер, Ф.-М. Мюллер та інші —

твердили, що мова як живий організм у своєму

розвитку переживає два періоди: період розвитку, який

належить до доісторичних часів, і період розкладу,

деградації (історичний період). Причина цього — відкриті

ними факти багатства форм давньоіндійської мови

(санскриту) і бідності форм (порівняно із санскритом) у

сучасних індоєвропейських мовах. Однак уже Р. Раск

зауважив, що простота мовної структури має деякі

переваги порівняно із складною мовною структурою.

Пізніше лінгвісти простежили в деяких мовах

тенденції, які засвідчують прогрес у їх розвитку. Так,

зокрема, В. Гумбольдт стверджував, що для мови характерне

постійне вдосконалення, яке пов’язане з прогресивним

рухом суспільства, з духовним удосконаленням

народу.Прогрес у мовних змінах вбачали І. О. Бодуен де

Куртене та О. Єсперсен. На підтвердження своєї

думки Бодуен де Куртене наводив такі факти: 1)

пересунення вперед більш задніх артикуляцій, що робить

мовлення членороздільнішим, чіткішим; 2)

скорочення довжини слів, як це сталося в більшості мов,

особливо англійській; 3) спрощення граматичних систем.

Єсперсен, як і Гумбольдт, пов’язував прогрес із

морфологічними типами мов. Найдосконалішими вважали

аналітичні мови. Переваги аналітичних мов вбачали в

тому, що форми стали коротшими (їх легше

вимовляти), їх стало менше (їх легше запам’ятати), утворення

форм стало регулярнішим (не потрібно

запам’ятовувати аномалії, винятки), аналітичний спосіб

вираження граматичних значень є зручнішим від

синтетичного (легше виражати значення), відсутність

узгодження полегшило користування мовою (не стало

повторень у вираженні того самого граматичного

значення).Однак переважна більшість мовознавців,

які досліджували цю проблему, вважають, що тип

мови абсолютно не впливає на її досконалість. І флексія,

і аналітизм, і аглютинація можуть адекватно

виразити будь-яку, навіть найскладнішу, думку. Теорії

Єсперсена і Марра, як і Гумбольдта, створюють

сприятливий ґрунт для неправильних уявлень про якусь

ієрархію мов.Деякі лінгвісти не пов’язують прогрес у мові з ана-

літизмом, але вважають, що мови в своєму розвитку

тільки прогресують. П. Я. Черних розцінює як

безсумнівний прогрес те, що, наприклад, у російській мові

зникли форма двоїни, кличний відмінок, три форми

минулого часу, короткі відмінювані прикметники

тощо. Тільки прогрес у мові визнає український

мовознавець С. В. Семчинський, який, відштовхуючись від

положення О. О. Потебні, що «прогрес у мові є явище […]

безсумнівне», зазначає, що «мова весь час

удосконалюється, хоч ніколи не досягає ідеальних форм», і прогрес у

мові навіть зводиться до загальної її закономірності.

Одним із доказів прогресу вчений вважає розвиток

словникової системи (втрата застарілих і поява нових

слів, розвиток абстрактних значень), спрощення

граматичної системи, розвиток різних типів речень тощо.Нині у мовознавстві прийнято розрізняти

абсолютний і відносний прогрес. У мові переважає відносний

прогрес. Його передусім пов’язують із мовною

технікою.Він виявляється передусім у розширенні

словникового складу, у збільшенні значень слів, у

вдосконаленні стилістичних можливостей мови (стилістичній

спеціалізації мовних засобів), а також у впорядкуванні

синтаксису, який у давніх мовах не мав такої багатої і

чіткої системи засобів.У мові одночасно діє відносний і

абсолютний прогрес, через що вона, вдосконалюючись, ніколи

не досягає довершеності.

32. Соціальна спільність — група людей, яка склалася об'єктивно в процесі історичного розвитку, реально існує, практично фіксується, характеризується відносною цілісністю і виступає самостійним суб'єктом соціальної та історичної дії.

Якщо соціальні інститути виконують в суспільстві функцію стабілізатора соціальних відносин, то соціальні спільності забезпечують функцію соціального прогресу. Справді, важко переоцінити роль етносів та націй в утворені держав, роль класів у зміні соціально-економічних формацій. Соціальні спільності є дуже важливою складовою суспільства, тому що всі соціальні системи та соціальні інститути базуються на соціальних спільностях. Особливостями соціальних спільностей є:

• вони утворюються в процесі історичної необхідності;

• спільні інтереси переважної частини індивідів, що до неї входять;

• можливість організовувати соціальні інститути та соціальні системи;

• безпосередня близькість членів спільності, яка передбачає можливість безпосереднього їх контакту.

Так само як інститути, соціальні спільності відзначаються великою різноманітністю. Вони можуть існувати декілька десятків хвилин (пасажири тролейбуса під час його руху по маршруту) до декількох сотень і навіть тисяч років (етноси, класи), від двох осіб до десятків мільйонів.

У сучасній соціології прийнято виділяти такі найважливіші види соціальних спільностей:

• етнічні — спільності, що ґрунтуються на спорідненості в мові, культурі, звичаях, традиціях,психологічних особливостях своїх членів (українці, французи, татари, цигани);

• демографічні - відрізняються за статтю, віком, расою, місцем народження (жінки, чоловіки, молодь);

• професійні — характеризуються за приналежністю індивідів, що їх складають до тієї чи іншої професії (юристи, будівельники, педагоги);

• територіальні — ті, що визначаються за територією проживання своїх членів (міські і сільські жителі);

• спільності, що відрізняються за соціальним статусом — (одружені, безробітні, громадяни України);

• малі соціальні групи — (сім'я, виробничі колективи, друзі).

Отже, спільності формуються у якості певних соціальних груп, у яких індивіди об'єднанні спільними зразками поведінки, територією проживання, традиціями, професійними та багатьма іншими ознаками. Український соціолог В. Гродяненко поділяє спільноти на масові та групові. Масові спільноти — це групи, що об'єднують індивідів зі схожими поглядами, прихильностями смаками. Такі спільноти передбачають суто формальний контакт між їхніми представниками. До масових спільнот можна віднести скажімо футбольних вболівальників чи рух антифашистів [9, с. 129 — 130]. Групова соціальна спільнота — сукупність індивідів, що фіксується емпірично, тобто реально існує. У свою чергу соціальні групи поділяються на великі, де контакт між її представниками здебільшого опосередкований (нації, професійні, демографічні спільноти) та малі, учасники яких перебувають в безпосередньому соціальному контакті (сім'я, трудовий колектив).

Також соціальні спільності поділяють на масові або нефіксовані, де зв'язки між членами існують лише формально, та групові або фіксовані, що характеризуються цілісністю і вищою організованістю.

Таким чином, соціальна спільність — це група людей, об'єднана більш менш стійкими зв'язками і близькістю інтересів своїх членів. їх соціальне призначення полягає в тому що вони є основою створення інших соціальних об'єднань — інститутів чи організацій, саме спільноти забезпечують соціальний прогрес. Соціальні спільності, як і соціальні інститути та організації, є важливим фактором утвердження і розвитку соціальних відносин.

33.Звичайно мови впливають один на одного через контакти носіїв мов, або через контакт культур. При цьому слова однієї мови можуть переходити в іншій. Це супроводжується тим або іншому перекручуванню слів, оскільки в кожній мові й своя вимова, і своя граматика, відмінна від інших мов. Процеси перетекания слів з однієї мови в інший досить добре спостережувані в житті. Якщо стосуватися аспекту взаємодії мов, то мовний контакт протікає як мовна взаємодія людей, що говорять на цих мовах. Навіть мінімальна взаємодія неможливо доти, поки обидві сторони (або одна зі сторін) не зроблять хоча б один крок назустріч партнерові. Таким чином, результат язикової взаємодії соціально обумовлений.У випадках схрещування розрізняють два поняття: субстрат і суперстрат. І субстрат і суперстрат – це елементи переможеної мови в мові-переможці, але тому що переможеним може бути й та мова, "на який накладається інша мова", і та мова, "який накладається на іншу мову й сам у ньому розчиняється", те можна розрізняти ці два явища. Язиково? субстра? - вплив мови корінного населення на чужу мову, звичайно при переході населення з першого на другий у результаті завоювання, етнічного поглинання, культурної переваги й т.д. При цьому місцева язикова традиція обривається, народ перемикається на традицію іншої мови, але в новій мові проявляються риси мови зниклого. Мова, крім того, що він пов'язаний з певною артикуляційною базою, має занадто глибокі коріння в житті народу, занадто глибоко пов'язаний з господарськими навичками й традиціями. Тому перехід з однієї мови на іншій є процес складний і важкий. Як би велике не було суб'єктивне бажання опанувати новою мовою в точності й досконалості, це бажання не реалізується повністю. Якісь якості рідної мови у фонетику, лексиці, семантиці, типології втримуються мимо волі й свідомості мовців і продовжують "просвічувати" крізь наложившуюся оболонку нового мовлення. У результаті сприйнята чужа мова здобуває в даному середовищі особливий своєрідний характер, відмінний від того, який він мав у вихідному середовищі. Це явище й одержало назву лінгвістичного субстрату

Для правильного розуміння явищ субстрату треба прийняти наступні положення: Субстрат – явище мови як історичної категорії, тому будь-які "перекручування" і "субституції" у мовленні окремих людей або окремих груп людей, що говорять не на рідному, а вторинною мовою ніякого відношення до проблеми субстрату не мають. Це питання мовлення й притім на "чужому" мові, субстрат же стосується видозміни своєї рідної мови під впливом іншої мови. 2) Вплив субстрату не пов'язане з лексикою, що запозичиться дуже легко й освоюється мовою, що запозичить, відповідно до внутрішніх законів його функціонування й розвитку без порушення цих законів; якщо ж у лексиці виявляється субстрат, те це вже пов'язане із граматикою й фонетикою. 4) Вплив субстрату – це насамперед порушення внутрішніх законів розвитку мови (і навіть групи родинних мов). І це може позначитися саме в ладі мови – у його морфології й фонетику

Суперстрат- вплив мови стороннього населення на мову корінного в результаті завоювання, культурного панування якихось етнічних меншостей, якому не вистачило критичної маси для асиміляції скореного або подчиненого корінного населення. При цьому місцева язикова традиція не обривається, але в ній відчуваються (у різному ступені й на різних рівнях залежно від тривалості) іншомовні впливи. Навідміну від субстрату, суперстрат не приводить до втрати мови, однак його вплив на розвиток мови може бути дуже значним. Адстрат - сукупність чорт язикової системи, що пояснюються як результат впливу однієї мови на іншій в умовах тривалого співіснування й контактів народів, що говорять на цих мовах. Адстрат, на відміну від співвіднесених із цим поняттям термінів субстрат і суперстрат, означає нейтральний тип язикової взаємодії, при якому не відбувається етнічної асиміляції й розчинення однієї мови в іншому. Адстратние явища утворять прошарок між двома самостійними мовами. Іноді термін "адстрат" застосовується для позначення змішаного білінгвізму (многоязичие).