1.Надайте характеристику міжнародного валютного фонд фонду та проаналізуйте його діяльність в Україні.

Міжнародний валютний фонд – це валютно-фінансова організація міжурядового співробітництва. Його політика та діяльність регулюються статутом, який має назву Статті угоди МВФ. Специфіка Фонду порівняно з іншими міжурядовими організаціями полягає у тому, що у своїй діяльності він об’єднує функції регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин. Кожна країна-учасниця, вступаючи у Фонд, робить відповидний внесок, який визначається встановленою квотою. Розмір такої квоти розраховується на основі оцінки економічного потенціалу окремих країн у світовому господарстві та переглядається кожні п’ять років.

Основні функції МВФ:

• Сприяти міжнародному співробітництву у валютній сфері, що створює механізм для консультацій та співробітництва з міжнародних валютно-фінансових проблем;

• Сприяти розширенню та збаланусванню міжнародної торгівлі, досягненню високого рівня зайнятості;

• Сприяти розвитку продуктивних ресурсів держав-членів;

• Підтримувати стабільний та упорядкований валютний режим держав-членів, запобігати конкурентному знеціненню валют;

• Надавати допомогу у створенні багатосторонньої системи платежів між державами-членами;

• Стимулювання держав-членів шляхом тимчасового надання в їх розпорядження за відповідних гарантій загальних ресурсів Фонду;

• Скорочувати тривалість та зменшувати масштаби нерівноваги у зовнішніх платіжних балансах держав-членів.

У даний час МВФ переключилась від фінансування всіх країн-членів на підтримку країн, що розвиваються, тобто тих країн, які не мають доступу до приватних фінансових ринків.

Відносини МВФ з країнами колишнього СРСР, у тому числі з Україною, будуються відповідно до трьох типів програм. Програму першого типу створено спеціально для цих країн та країн Східної Європи. Вона є підготовчою програмою, відносно простою у своїх вимогах. Виконання такої програми не потребує складного інвестиційного апарату в країні, це програма системної трансформації економіки.

Наступний крок – це програма короткострокового кредитування; як правило вона триває протягом 12-13 місяців і спрямована на здійснення першочергових заходів, необхідних для досягнення макрекономічної стабільності.

Після реалізації цієї програми країна може укласти з МВФ угоду про програму розширеного фінансування. Вона розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації за попередньою програмою. Одночасно більше уваги приділяється структурним змінам в економіці, тим елементам, які становлять базу подальшого економічного зростання.

Ставши членом МВФ, Україна водночас увійшла до структури Світового банку.

Фінансові ресурси МВФ надаються Україні на досить пільгових умовах: строк сплати 3-5 років, початок оплати через три роки.Кредити, що залучаються від МВФ, використовуються для підтримки курсу національної валюти та для фінансування дефіциту платіжного балансу України і покликані пом’якшити економічні труднощі у процесі проведення економічних реформ, які дають змогу забезпечити у перспиктиві економічне зростання в країні. Без проведення програми еконмічних перетворень фінансова підтримка з офіційних джерел не має сенсу, бо в цьому разі позичкові кошти використовуватимуться на фінансування лише поточних проблем платіжного балансу, які без реформування економіки знову нагромаджуватимуться і перетворюватимуться у додатковий тягар. Значною мірою завдяки співробітництву з МВФ наша країна спромоглася залучити значні кредитні ресурси Світового банку.

2. Виникає питання: чому існують два підходи до виміру маси грошей через грошову базу і через грошові агрегати? Якому з них Ви надаєта перевагу і чому? Обгрунтуйте відповідь.

Грошова маса – вся сукупність запасів грошей у всіх їх формах, які перебувають у розпорядженні суб’ектів грошового обороту в певний момент. Грошову масу можна визначити двома шляхами: через грошові агрегати і через грошову базу.

Грошовий агрегат – це специфічний показник грошової маси, що характеризує певний набір її елементів залежно від їх ліквідності. Кількість агрегатів, які використовуються в окремих країнах, не однакова, що пояснюється істотними відмінностями велементному складі грошової маси, у завданнях використання грошової маси в регулятивних цілях. В Україні визначаються і використовуються для аналізу і регулювання чотири грошові агрегати: М0, М1, М2, М3.

Агрегат М0 відображаєх масу готівки, яка перебуває поза банками, тобто на руках у фізичних осіб і в касах у юридичних осіб. Готівка в касах банку сюди не входить.

Агрегат М1 включає гроші в агрегаті М0 + вклади в банках, які можуть бути використані власниками негайно, без попередження банків, тобто запаси коштів на поточних рахунках та на ощадних рахунках до запитання.

Агрегат М2 – це гроші в агрегаті М1 + кошти на всіх видах строкових рахунків, кошти на рахунках капітальних вкладень та інших спеціальних рахунках.

Агрегат М3 охоплює гроші в агрегаті М2 + кошти на вкладах за трастовими операціями банків.

Показник грошової бази не є ще одним агрегатом грошової маси. Це якісно інший показник, що характеризує масу грошей з боку прояву її на балансі центрального банку. Тому цей показник називають ще грошима центрального банку, який їх безпосередньо контролює і регулює, впливаючи в кінцевому підсумку і на загальну масу грошей. Грошова база включає запаси всієї готівки, яка перебуває в обороті поза банківською системою та в касах банків, а також суму резервів комерційних банків на їх кореспонденських рахунках у центральному банку.

Величину грошової бази (Гб) можна визначити за формулою:

Гб = Мо + Мк + Мрез,

де Мо – сума готівки, що перебуває поза банками;

Мк – сума готівки в касах банків;

Мрез – сума грошових коштів, які перебувають на кореспондентських рахунках банків у центрального банку.

В Україні маса грошей в обороті після грошової реформи 1996 р. характеризується високими темпами зростання та надмірною вагою в ній готівки.

Я вважаю, що визначення грошової маси через грошову базу є більш узагальненим ніж визначення через грошові агрегати. Грошові агрегати показують не тільки як змінюється грошова маса, а й демонструє її внутрішні структурні зміни. Це дозволяє більш ефективно регулювати співвідношення готівкового і безготівкового обігу, масу грошей, що знаходятся в обігу, допомогає розробити більш результативну грошову політику в країні.

3. Шляхи удосконалення нагляду і контролю за діяльністю банків.

Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні структу­ри, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільно корисні й необхідні функції, що і робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обгрунтова­ним і необхідним завданням держави. Нагляд за діяльніс­тю банків здійснюють: центральний банк, також можуть здійснювати спеціальні установи, створені під егідою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту.

Терміни «регулювання банківської діяльності» та «нагляд за діяльністю банків» цілком слушно часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємозв'язані та взаємодоповнювальні види діяльності.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

• використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

• ухвалення положень, що базуються на чинному законодавст­ві й регламентують діяльність банків у вигляді нормативних ак­тів, інструкцій, директив;

• застосування превентивних і протекційних заходів, які спря­мовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної мо­нетарної політики.

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях функціонування банків — від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засо­бів примусового впливу з метою регулювання їхньої діяльності.

Держава в особі центрального банку та відповідних уповно­важених органів ставить за мету впровадження пруденційного нагляду, спрямованого на забезпечення обачливої та розважливої поведінки банків, виконання ними вимог фінансової безпеки.

У світовій практиці існують різні моделі інституційної побудо­ви системи банківського регулювання та нагляду, проте для всіх їх дуже важливо, щоб центральний банк або інші банківські регуля­тивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефе­ктивного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути передбачені на законодавчому рівні.

Якщо звернутись до світової практики, то в країнах Європи велика увага приділяється безвиїзному нагляду. Безвиїзний нагляд – це дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи вцілому, а також застосуванням наглядовими органами певних заходів з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків. Що стосується виїзного нагляду то в деяких країнах Європи, інспекційні перевірки банків делегують зовнішнім аудиторам, що мають відповідні сертифікати. При цьому банківські наглядові органи визначають сферу, напрями проведення та методику аудиторських перевірок, форму та зміст аудиторських звітів, забезпечують ліцензування аудиторських організацій, що здійснюють аудит банків. Водночас за наглядовими органами залишається право в будь-який час перевірити первісну документацію банку чи провести певні дослідження діяльності банку власними силами.

4. Центральний банк країни має золотовалютні резерви в розмірі 15,5 млрд. В яких випадках Ви б їх використовували, будучи керівником цього банку.

Взагалі головним призначенням централізованих міжнародних золотовалютних резервів є покриття дефіциту платіжного балансу країни. В цьому випадку він застосовується для обмеження коливань обмінних курсів грошової одиниці. У разі виникнення дефіциту платіжного балансу курс національної валюти знижується, і коли він досягає певного рівня, центральний банк продає іноземну валюту з централізованих резервів в обмін на національну валюту з метою недопущення знецінення останньої. Це призводить до зменшення валютних запасів. Офіційні золотовалютні резерви є одним із факторів формування грошової бази, тобто резервної основи внутрішнього грошового обігу. Тому зміни рівня резервів, які зумовлюються змінами стану платіжного балансу, у свою чергу, є причиною коливань розмірів внутрішньої грошової маси, що в свою чергу дестабілізує економіку та може викликати інфляційні процеси в країні. Тому метою центрального банку є купівля національної валюти за рахунок іноземної валюти, що знаходиться в золотовалютному резерві країни, і таким шляхом зменшується маса грошей в обігу та стабілізує економічні процеси в країні, та стабілізує курс нац. валюти.

Якщо ж говорити про золото, то це – високоліквідний актив, який може бути реалізований на ринку в обмін на вільно конвертовану валюту в будь-який час. Країни, що перебувають у стані економічної кризи та для яких існує проблема покриття дефіциту платіжного балансу, використовують золото як заставу для отримання зовнішніх валютних кредитів. Центральні банки здійснюють операції „своп”, що являють собою продаж золота за іноземну ВКВ за одночасного здійснення його зворотної купівлі через певний період. Здійснюючи такі операції, банки зберігають право власності на золото, яке їм належить.

5. Розкрийте сутність платіжного балансу, роль золотовалютних резервів в механізмі валютного регулювання та шляхи його удосконалення.

Одним із головних завдань державного валютного регулювання є управлІння золотовалютними резервами.

Термін «золотовалютні резерви» означає запаси резервних акти­вів, які можуть використовуватися для здійснення міжнародних розрахунків країни, виплат за борговими зобов'язаннями як перед урядовими установами, так і комерційними та фінансовими струк­турами інших держав та міжнародних фінансових організацій.

Міжнародні валютні резерви перебувають у власності та роз­порядженні державних фінансових установ, до яких належать цент­ральні банки, міністерства фінансів (казначейства), валютні управ­ління, стабілізаційні валютні фонди.

Сучасні золотовалютні резерви складаються з чотирьох основних компонентів — золотого запасу, вільно конвертованої валюти, ре­зервної позиції та «спеціальних прав запозичення».

Золоті запаси, якими володіють центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації, використовуються ними як резерв­ний фонд коштів для міжнародних платежів. Під час оцінки вартості золотих резервів більшість країн орієнтується на ринкову ціну золо­та. У зв'язку з постійними коливаннями цієї ціни урядам країн нео­бхідно періодично переоцінювати свої золоті запаси.

Основу золотовалютних резервів будь-якої країни сьогодні ста­новлять запаси Іноземних вільно конвертованих валют (ВКВ). Валютний кошик НБУ складається з доларів США, німецьких марок, французьких франків, швейцарських франків, англійських фунтів, японських єн та ін.

Третьою складовою золотовалютних резервів є резервна позиція, або резервна частка, країни в МВФ. За розміром вона відповідає ча­стині установчого внеску країни в МВФ, зробленого не в національній валюті країни-учасниці, а в резервних активах, тобто у вільноконвертоваиих валютах інших країн-учасниць, або у СПЗ (спеціальні права запозичення). СПЗ являють собою міжнародні кредитні резервні та платіжні кошти, випущені Міжнародним валютним фондом та розподілені між країнами-членами пропорційно до їхніх квот. Вони існують для поповнення валютних резервів, урегулювання сальдо платіжних ба­лансів, здійснення розрахунків із Міжнародним валютним фондом та визначення співвідношення вартостей національних валют кра­їн — членів Міжнародного валютного фонду.

Головним призначенням централізованих міжнародних золото­валютних резервів є покриття дефіциту платіжного балансу краї­ни. Платіжний баланс країни являє собою сукупність потоків то­варів, послуг та капіталів між даною країною та її закордонними партнерами. Як статистичний звіт платіжний баланс — це звіт про здійснені протягом року зовнішньоекономічні операції країни. Тому в ньому, зокрема, відображений рух золотовалютних резервів, який був здійснений протягом року.

У країнах з ринковою економікою, де учасники міжнародних операцій обмінюють одні валюти на інші на приватних валютних ринках, використання центральними банками офіційних валютних резервів для досягнення рівноваги платіжних балансів здійснюється через механізм валютних інтервенцій, які мають за мету обмеження коливань обмінних курсів грошових одиниць. У разі виникнення дефіциту платіжного балансу курс національної валюти знижується, і коли він досягає певного рівня, центральний банк (чи відповідний уповноважений фінансовий орган) продає іноземну валюту з цент­ралізованих резервів в обмін на національну валюту з метою недо­пущення обезцінення останньої. Це призводить до зменшення обся­гів валютних запасів. За активного сальдо платіжного балансу і відповідно підвищення курсу національної валюти фінансові орга­ни, навпаки, купують іноземну валюту в обмін на національну, збільшуючи при цьому обсяги валютного резерву.

Стан платіжного балансу держави є одним із базових показників для визначення напрямів політики валютного регулювання. Він значною мірою характеризує міжнародні економічні позиції держави, дає уявлення про її фінансові можливості та потреби в кредитах зарубіжних фінансових організацій. Визначення правильних підходів до регулювання платіжного балансу, способів покриття його дефіциту, стратегії використання резервів сприяє підвищенню валютної ліквідності України, що є одним із визначальних факторів збереження та розвитку її державності.

Сьогодні для покриття дефіцитів платіжних балансів країни ви­користовують тільки запаси іноземних валют. Інші три компоненти міжнародних резервів, для того щоб їх можно було використовувати для зазначеної мети, обов'язково мусять пройти стадію перетворен­ня в іноземну ВКВ.

Платіжний баланс та золотовалютні резерви країни займають особливе місце в механізмі валютного регулювання. Ця особливість полягає в тому, що саме через них реалізується внутрішній зв’язок стану валютного ринку зі станом національної економіки країни та забезпечується суто економічне регулювання валютної сфер.

6. Кредитні операції установ банків найбільш ризикові. Наведіть Ваші засоби запобігання кредитному ризику.

Кредитний ризик — це ризик несплати у визначений строк основ­ного боргу і процентів по позичках, що належать кредитору.

Оскільки банківські кредити є ризикованими, то при визначенні кредитного ризику необхідно враховувати такі фактори, як:1)репутація;2)можливість;3)капітал;4)умови;5)застава.

Репутація полягає у бажанні і рішучості позичальника погасити свої зобов'язання перед банком.Можливість — це здатність позичальника отримати гроші по своїх активних операціях і конкретних проектах, що будуть прокре-дитовані, ефективно керувати грошовими потоками, з тим щоб за­безпечити повне і своєчасне погашення кредитної заборгованості і процентів по ній.Капітал. Цей фактор означає, що потенційний позичальник по­винен мати певну суму власного капіталу, яка буде використана в проекті, що кредитуватиметься.Умови. Згідно з цим фактором банкір мусить добре знати стан місцевої, регіональної і національної економіки, а також умови гос­подарювання позичальника, здійснювати їх періодичний огляд і прогнозування.Застава. Надійне забезпечення кредиту у формі застави може подолати слабкість інших параметрів кредитної угоди. У банківській практиці застосовуються певні заходи, спрямовані на мінімізацію втрат від кредитного ризику, а саме:1)лімітування;2)дотримання нормативів кредитного ризику;3)диверсифікація;4)вивчення й оцінка кредитоспроможності позичальника;5)отримання від клієнтів достатнього і якісного забезпечення;6)оперативність при стягненні боргу;7)страхування;8)визначення кредитної політики;9)підтримка оптимальної структури заборгованості за кредитами;10)формування резервів.Лімітування — це встановлення межі кредиту. Межа (ліміт) кредиту може встановлюватися окремим позичаль­никам, групі однотипних позичальників, галузі господарства. Це дає змогу уникнути ризику концентрації кредитних вкладень в окремих суб'єктів, що зменшує вірогідність можливих втрат від кредитних операцій. Комерційні банки використовують таку форму лімітування кре­дитів, як кредитна лінія. Вона являє собою юридично оформлене зобов'язання банку перед позичальником надавати йому протягом певного терміну (від кварталу до року) позички в межах узгодженої суми.Кредитна лінія встановлюється у разі тривалих зв'язків між бан­ком і позичальником. Вона має декілька переваг порівняно з одно­разовим кредитом. Позичальник має змогу точніше оцінити перспе­ктиви свого розвитку, скоротити витрати часу, пов'язані з перего­ворами про укладання окремих угод на кредитування. Зазначені пе­реваги стосуються і банку. При цьому у нього з'являється можли­вість детальніше ознайомитися з діяльністю позичальника. Оперативність при стягненні боргу передбачає обов'язок банку підтримувати з позичальником контакт протягом усього терміну ко­ристування позичкою. Банку необхідно уважно стежити за станом справ у клієнта і при виникненні у нього проблемних ситуацій, які можуть спричинити несплату боргу, вжити необхідні упереджуваньні заходи щодо захисту своїх інтересів.

Страхування кредитних операцій означає, що банки повинні ство­рювати страхові фонди, а також можуть страхувати за рахунок кліє­нтів окремі високоризикові кредитні угоди у спеціалізованих стра­хових установах. Важливе значення для мінімізації втрат від кредитного ризику має підтримка оптимальної структури кредитного портфеля комер­ційного банку. За методикою НБУ кредитний портфель комерційно­го банку складається з таких кредитів: стандартних, під контролем, субстандартних, сумнівних, безнадійних. Досвід роботи багатьох банків свідчить, що оптимальним можна вважати кредитний портфель, в якому консолідована заборгованість за позичками розподілена так:1)стандартні позички — 22%;2)під контролем — 38%;3)субстандартні — 30%;4)сумнівні — 5%;5)безнадійні — 5%. Дуже важливим заходом, спрямованим на покриття можливих втрат від кредитного ризику, є створення загального і спеціального резервів. Частина цих резервів формується одночасно з наданням кредиту, а частина — при виникненні проблемних позичок.

7. Обгрунтуйте значимість пасивних операцій діяльності банків. Покажіть шляхи їх удосконалення.

Пасивні операції — це операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інве­стиційних та інших активних операцій. Ресурси комерційних банків — це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання певних опера­цій, їх поділяють на власні, залучені і позичені. Власний капітал становить майже третину всіх ресурсів, залучені і позичені — близько 70%.

До власних ресурсів, або до банківського капіталу, належать статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забез­печення фінансової сталості, комерційної і господарської діяль­ності банку, а також нерозподілений прибуток поточного і мину­лого років.

Власний каітал в основному виконує захисну функції, тобто покриття збитків від поточної діяльності, та як засіб страхування своїх вкладників. Треба зазначити, що формування статутного капіталу здійснюється завдяки емісії акцій банком.

Отож треба сказати , що для функціонування банку потрібні додаткові залучені кошти, тобто пасивні операції, що дають їм можливість розширювати свою кредитну, інвестиційну діяльність та отримувати прибуток.

Резервний фонд комерційного банку призначений для покрит­тя можливих збитків від банківської діяльності, а також для спла­ти дивідендів за привілейованими акціями, коли для цього недо­статньо прибутку. Наявність коштів у резервному фонді забез­печує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства. Крім резервного фонду, в комерційних банках створюються спеціальні фонди, призначені для покриття збитків від активних операцій та для виробничого і соціального розвитку банку. Їх формування здійснюється за рахунок прибутку.

Залучені кошти банку — це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на рахунках громадських організацій, різнома­нітних суспільних фондів, які розміщуються в активи з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку. Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків.

Банки залучають вільні грошові кошти головним чином шля­хом виконання депозитних операцій, у процесі яких використову­ються різні види банківських рахунків. Депозити бувають до запи­тання і строкоті. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються власника­ми для здійснення поточних розрахунків з їх господарськими пар­тнерами. На вимогу клієнта кошти з його поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, вико­нання платіжного доручення, оплати чеків або векселів. Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій.

Строкові депозити (вклади) — це кошти, які розміщені у банку на певний строк не менше від одного місяця і можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в бан­ківському плануванну.

Сертифікат — це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, що оформлені депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат (крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату частини ресурсів.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката, банківський вексель може бу­ти використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбаиківськип кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансо­во стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержу­ють можливість установлення ділових партнерських стосунків. Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними — від одного дня до трьох—шести місяців. Процентна ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча ніж за кредитами, наданими господарникам, і пов'язана з обліковою ставкою НБУ. Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для роз­ширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв'язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності.

8. В цей час в нашій державі спостерігається зростання цін майже на всі товари, тому виникає питання: „Чи є це ознакою інфляції”. Надайте власні пропозиції впливу на усунення даного фактору.

Інфляція – це тривале і швидке знецінення грошей внаслідок надмірного зростання їх маси в обороті. Найчастіше її трактують як знецінення грошей через зростання цін або просто як зростання цін.

Взагалі-то не можна ототожнювати ріст цін на товари з інфляцією, оскільки процес тривалого підвищення цін , якщо воно досить повільне, мало помітне в суспільному житті та дає можливість економічним суб’єктам легко компенсувати свої витрати від такого зростання цін підвищенням ефективності своєї діяльності, але беручи до уваги стан економіки нашої країни та політичну ситуацію, яка сформувалася в країні, то можна сказати, що завдяки підвищенням пенсій та різних надбавок, які виплачувалися населенню погіршило ситуацію, бо обсяги виробництва залишаються на одному рівні і він не відповідає масі грошей в обігу. Це свідчить про надлишок грошей в обігу, тобто пропозиція перевищує попит на гроші, порушується рівновага на грошовому ринку, що може спричинити інфляційні процеси. Але треба зауважити, що при інфляції курс національної валюти відносно іноземної повинен падати, проте курс гривні залишається відносно на одному рівні і це є дуже важливо. Згадавши досвід колишнього СРСР, то можна сказати, що тодішня влада вдавалася до таких заходів при товарному дефіциті як фіксація цін. У цьому разі грошова одиниця формально може не знецінюватися, зате знецінюються в цілому грошові доходи економічних суб’єктів через так звані примусові заощадження, оскільки вони не мають можливості витрати їх на купівлю дефіцитних товарів. Коли такі заощадження набувають великих розмірів, виникає так званий інфляційний навіс, під тиском якого держава планово підвищує ціни. Але в Україні зовсім інша ситуація і підвищення цін свідчить про інфляцію.

9. Розкрийте економічну сутність швидкості обігу грошей та проаналізуйте його вплив на їх масу і сталість.

Оптимальний розмір грошової маси в обігу значно залежить від інтенсивності використання грошей в платіжному обороті чи швидкості обігу грошей.

Швидкість обігу грошей - це показник того, наскільки швидко відбувається перехід грошей від одного суб'єкта гро­шових відносин до іншого в обслуговуванні економічних опе­рацій за певний період. Він показує, скільки разів у середньому за рік (за період) певна грошова одиниця витра­чається на купівлю товарів і послуг.

Між величиною грошової маси та швидкістю обігу грошей існує обернено пропорційна залежність. У зв'язку з цим за інших рівних умов зміна швидкості обігу грошей рівнозначна збільшенню чи зменшенню кількості грошей, що знаходяться в обігу.

При оцінці швидкості обігу грошей враховується не лише динаміка сукупного грошового обороту, але й рух готівкового та безготівкового компонентів, взятих окремо. Це обумовлює необхід­ність розрахунку різних показників для визначення швидкості обігу готівки та безготівкових грошей.

Показник швидкості обігу грошей можна визначити за деякими критеріями:

• середньою частотою використання грошової одиниці в оплаті доходів населення (визначається відношенням обсягу національного доходу до маси грошей в обороті);

• середньою частотою використання грошової одиниці у здійсненні всіх видів платежів (визначається відношенням загального обсягу грошового обороту до грошової маси);

• частотою проходження готівки через каси банків та ін.

Вплив на швидкість обігу грошей спричиняють різноманітні чинники, які можна поділити на дві групи:

1. чинники платоспроможного попиту (зміна попиту споживачів чи суб'єктів господарювання на гроші, розвиток структури споживання, культурних потреб населення та ін.);

2) чинники пропозиції (розвиток суспільного виробництва, ринкових відносин, ринкової інфраструктури тощо).

Попит на гроші та швидкість їх обігу можна вважати взаємо­пов'язаними показниками з оберненою залежністю: якщо еконо­мічні суб'єкти збільшують свій запас грошей як високоліквідних активів, наслідком цього стає уповільнення витрачання грошей і, відповідно, швидкості їх обігу. При зменшенні попиту на гроші витрачання грошей стає інтенсивнішим за їх надходження, що призводить до прискорення грошового обігу.

Вплив чинників пропозиції на швидкість грошового обігу визначається інтенсивністю тих економічних процесів, які він обслуговує. Чим вищою є продуктивність праці, ефективність виробництва, тим коротшим є період нагромадження вартості для цілей відтворення, що прискорює обіг грошей.

Вивчення показника швидкості обігу грошей є важливим для органів грошово-кредитного регулювання, оскільки зміна швидкості грошового обігу має суттєві економічні наслідки:

• призводить до збільшення чи зменшення пропозиції грошей в обігу і впливає, таким чином, на платоспроможний попит і витрати обігу;

• полегшує чи ускладнює регулювання грошового обігу;

відображає зміни інтенсивності економічних процесів, що станов­лять основу грошового обігу.

10. НБУ знаходиться в тісних економічних взаємовідносинах з органами державної влади. Які ви можете внести пропозиції щодо їх удосконалення в сучасних умовах економічного розвитку країни.

Визодячи з функцій НБУ можна сказати, що він є банкіром уряду. Ця його функція полягає в організації центральним банком кредитно-розрахунковому обслуговуванніурядових структур, а також проведенням операцій пов’язаних з касовим виконанням державного бюджету.

Зміст кредитно-розрахункового обслуговування держави визначається веденням Центральним банком поточного рахунку уряду, а також надання коротко- і довгострокових кредитів шляхом придбання державних цінних паперів, або прямого кредитування бюджетних витрат.

Обов'язками Міністерства фінансів за дорученням уряду є здійснення випуску облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) і гарантії своєчасності сплати доходу за ними та їх погашення.

Національний банк як фінансовий агент уряду посідає основне місце на ринку державних облігацій, оскільки здійснює їх розміщення, депозитарне та розрахункове обслуговування обігу і погашення цінних паперів уряду, а також нагляд за діяльністю учасників ринку. Окрім того, НБУ використовує ОВДП як інструмент регулювання грошового ринку.

Найпростішим методом фінансування державного боргу є емісія грошей центрального банку, внаслідок якої збільшується обсяг доходів бюджету за рахунок різниці між номінальною вартістю грошей та фактичними затратами на їх виготовлення (сеньйораж). Недоліком цього методу є посилення інфляції та знецінення грошей внаслідок зростання кількості засобів платежу в обігу, незабезпечених реальними активами.

Надання прямих кредитів центральним банком уряду є досить простим способом покриття дефіциту державного бюджету. За своєю суттю надання прямих кредитів не відрізняється від емісії грошей і використання цього методу в розвинутих країнах або заборонене взагалі, або здійснюється в межах чітко визначених параметрів (наприклад, для кредитування тимчасового "сезонного" розриву між видатками та надходженнями бюджету). Широкого поширення надання прямих кредитів уряду для покриття дефі­циту державного бюджету набуло в країнах, що розвиваються.

Окрім того, Національний банк здійснює моніторинг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості країни і контролює дотримання ліміту державного зовнішнього боргу України, який за поданням Кабінету Міністрів затверджується Верховною Радою України.

Функції Національного банку України щодо організації та касового виконання державного бюджету протягом останніх десяти років істотно змінювалися, оскільки у своєму розвитку система касового виконання бюджету в нашій державі пройшла усі три різновиди (банківську, змішану і казначейську).

Розрахунково-платіжне обслуговування касового виконання бюджету в Україні здійснюється установами НБУ і окремими комерційними банками. Кошти державного бюджету та позабюд­жетних фондів зберігаються лише в Національному банку на рахунках Державного казначейства. Рахунки місцевих бюджетів можуть бути відкритими у визначених НБУ установах комерцій­них банків і обслуговуватися ними.

НБУ здійснює обслуговування коштів державного бюджету через консолідований рахунок Державного казначейства, що діє на зразок коррахунку комерційного банку, тобто Держказначейству надано можливість проводити розрахунки за бюджетними коштами через СЕП. Це значно підвищує швидкість та надійність розрахунків.

11. Проаналізуйте особливості проведення грошової реформи в Україні.

У 90-ті роки в Україні була проведена широкомасштабна грошова реформа, яка за своїм характером може бути віднесена до категорії повних або структурних реформ. До найхарактер­ніших її особливостей належать: багаточинникова зумовленість та багатоцільове спрямування; тривалий період проведення; за­стосування тимчасових грошей як перехідних та їх гіпервисоке знецінення; створення в ході реформи нового механізму моне­тарного регулювання; особлива соціальна спрямованість ре­форми та ін.

Багаточинникова зумовленість грошової реформи в Україні полягала в тому, що, крім суто економічних причин, були і до­сить могутні політичні причини її проведення. Україна з 1991 р. стала незалежною державою і за новим статусом повинна була мати власні гроші і власну грошову систему, здатну забезпечува­ти емісію і регулювання обороту національних грошей. Без вирі­шення цих завдань годі було й вести мову про політичну само­стійність та економічну незалежність України.

Багатоцільове спрямування грошової реформи полягало в тому, що проведення її мало щонаймеше три мети:

• створити національні гроші та грошову систему як атрибут самостійності;

• забезпечити стабільність національних грошей;

• сформувати і ввести в дію нові методи та інструменти ре­гулювання грошового обороту і грошового ринку, адекватні по­требам ринкової економіки

Довготривалість реформи. Розпочалася реформа в січні 1992 р. випуском у готівковий обіг купоно-карбованця багатора­зового використання, а закінчилася у вересні 1996 р. випуском в обіг гривні, тобто тривала майже 5 років. Беручи до уваги вжиті за цей період заходи, можна виділити кілька етапів реформи:

• перший етап (січень — листопад 1992 р.), на якому в обіг було випущено купоно-карбованець і забезпечено його функціонування;

• другий етап (листопад 1992 — серпень 1996 р.), на якому український карбованець остаточно закріпився в обороті як єдина національна;

• третій етап (вересень 1996 р.), яким успішно завершилася грошова реформа введенням в оборот постійної грошової одини­ці гривні.

Застосування тимчасових грошей та їх гіпервисоке знецінен­ня не було заздалегідь спроектованою і свідомо проведеною складовою грошової реформи. Випуск купоно-карбованця бага­торазового користування був вимушеним кроком, пов'язаним з необхідністю забезпечення потреб обороту грошовою масою, оскільки з вересня 1991 р. Центральний банк РФ перестав постачати в Україну готівкові рублі, а номінальні обсяги обороту стали швидко зростати внаслідок інфляції, що розпочалася після лібе­ралізації цін. Уже в квітні 1992 р. купоно-карбованець «заповнив» весь готів­ковий оборот, а рубль був повністю вилучений. Зате рубль про­довжував обслуговувати весь безготівковий оборот аж до листо­пада 1992 р., що негативно впливало на стабільність готівкового купоно-карбованця, сприяло його швидкому знеціненню.

У листопаді 1992 р. указом Президента «Про реформу грошової системи України» купоно-карбованець не був замінений постійною валютою, а ще ширше був запроваджений в оборот завдяки поши­ренню і на безготівкову сферу. З цього часу він став єдиним на те­риторії України офіційним засобом платежу під назвою «українсь­кий карбованець».

Створення нового (ринкового) механізму монетарного регу­лювання виявилося характерною особливістю грошової реформи в Україні з двох причин:

• до початку реформи такого механізму в Україні не було;

• для подолання гіперінфляції і переходу до антиінфляційної політики потрібно було якнайшвидше освоїти найефективніші інструменти монетарного регулювання.

З огляду на ці обставини на другому — підготовчому — етапі реформи була проведена, починаючи з 1994 р., велика робота щодо відпрацювання методів та інструментів антиінфляційного спрямування: лібералізовано механізми ціно- та курсоутворення, почали формуватися ринки цінних паперів, валютний, кредитний ринки, запроваджуватися в банківську практику такі монетарні інструменти, як політика облікового процента, обов'язкове ре­зервування, політика рефінансування, операції на відкритому ринку та ін. Протягом 1994—1995 рр. ці методи та інструменти були широко апробовані в діяльності НБУ для подолання інфля­ції, що сприяло створенню передумов для завершення реформи в 1996 р.

Чи не найскладнішою особливістю грошової реформи в Україні є її соціальний аспект. Як відомо зі світової практики, підготовка і проведення будь-якої грошової реформи вимагає до­даткових фінансових витрат, які переважно перекладаються на плечі широкого загалу населення.

В Україні на завершальному етапі при випуску в обіг гривні була проведена деномінація за співвідношенням 1 : 100 000 всіх цінових показників, усіх запасів грошей (готівкових і безготів­кових) і всіх поточних доходів для всіх категорій фізичних і юридичних осіб, незалежно від обсягу пред'явлених до обміну запасів грошей і розміру поточних доходів. Така пропорція об­міну, як зазначалося вище, була вибрана не випадково — вона відповідала рівню інфляції за 1991—1996 рр.

12. Установа банку повинна бути прибутковою, для чого існують показники вимірювання. Надайте пропозиції щодо їх удосконалення і підвищення ефективної діяльності банку

Банківська стабільність означає постійну здатність банку від­повідати за своїми зобов'язаннями і забезпечувати прибутковість на рівні, достатньому для нормального функціонування у конку­рентному середовищі. На створення необхідних умов для стабі­льної діяльності банків спрямована система економічних норма­тивів регулювання банківської діяльності, яка впроваджена НБУ і є обов'язковою для всіх комерційних банків.

Найважливішими економічними нормативами, які характери­зують фінансову стійкість банку, його здатність виконувати біль­шість інших нормативів, є нормативи капіталу, зокрема міні­мальний розмір статутного капіталу, норматив адекватності ре­гулятивного капіталу (платоспроможності) і норматив адекватно­сті основного капіталу (достатності капіталу). Мінімальний розмір статутного капіталу регламентує рівень статутного фонду новостворюваних банків. Платоспроможність визна­чається співвідношенням між капіталом і активами банку, підсумовуваними з урахуванням їхніх ризиків.

Комерційний банк буде в змозі відповідати за своїми зо­бов'язаннями за умови, якщо він вклав свої і залучені кошти у лік­відні активи. Це досягається завдяки дотриманню банком певних нормативів ліквідності. Серед них виділяються нормативи: миттє­вої загальної ліквідності, а також відношення високоліквідних ак­тивів до робочих активів. Норматив миттєвої ліквідності визначає­ться як відношення суми коштів на кореспондентському рахунку та в касі до поточних зобов'язань банку. Норматив поточної ліквідності встановлюється для визначен­ня збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов'язань банку. Норматив короткострокової ліквідності визначається як спів­відношення ліквідних активів до короткострокових зобов'язань. Одним із засобів мінімізації і запобігання ризиків є дотримання банком нормативів ризику. Їх існує кілька. Одним із них є мак­симальний розмір ризику на одного позичальника. Він розрахо­вується діленням сукупної заборгованості за позичками, міжбанківськими кредитами та врахованими векселями одного позичальника та 100% суми позабалансових зобов'язань, виданих для цього позичальника, на капітал банку . Прибутковість як елемент банківської стабільності залежить від співвідношення доходів і витрат. Оцінювання прибутковості здійснюється за допомогою системи відповідних показників. Найпоширенішими показниками прибутковості банку є: прибут­ковість банківських активів (ROA); прибутковість акціонерного капіталу (ROE); процентна маржа (SPRED). ROA — це показник, що характеризує співвідношення чистого прибутку банку (прибутку після оподаткування) й активів банку. Він показує, скільки чистого прибутку дає одиниця активів банку.ROE — показник, що характеризує відношення чистого при­бутку до акціонерного капіталу.SPRED — показу, наскільки успішно банк виконує функцію посередника між вкладниками та позичальниками і наскільки го­стра конкуренція на грошовому ринку, учасником якого є уста­нова банку.При аналізі прибутковості банку використовуються також такі показники, як чистий прибуток на одну акцію (ЧПа) та чиста процентна маржа (ЧПМ).ЧПМ — це відношення процентної маржі (спред) до активів бан­ку. На розмір процентної маржі впливають такі чинники, як склад та обсяг залучених коштів, розмір кредитних та інших вкладень