IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

згодою Союзної ради: оголошення війни і миру, укладення договорів, проведення екзекуцій щодо держав, які не виконують своїх союзних обов'язків, та ін.

3.2. Німецький імператор

Уявлення про роль імператора в конституційному механізмі було б неповним без з'ясування становища імперського канцлера, що втілював у своїй особі уряд імперії, посаду якого традиційно заміщував міністр-президент Пруссії1 і крім того, незмінно з 1862 по 1890 р. — Отто фон Бісмарк, одна з найвизначніших політичних фігур Німеччини XIX ст.

3.3. Імперський канцлер

Канцлер був не тільки єдиним імперським міністром, а й головою бундесрату. Його голос був вирішальним у верхній палаті у разі рівності голосів (§ 3, ст. 7, гл. III), якщо він виступав «за збереження існуючих приписів і настанов» стосовно адміністративних положень, що регулюють виконання загального законодавства про митні тарифи, про найважливіші непрямі податки (гл. VI, ст. 37), а також якщо в бундестазі не досягалося згоди з військових питань. Крім того, якщо загальні витрати імперії не покривалися відповідними податками і митом, він мав право призначати внески з імперських держав для поповнення імперського бюджету (гл. XII, ст. 70).

Конституція 1871 р. не знала принципу «відповідальний уряд», що став гаслом ліберальної буржуазії, яка виступала проти «мнимого конституціоналізму» Німецької імперії, за парламентську монархію вестмінстерської моделі. На виконавчу вла -

1 Тільки в 1873 і 1892 рр. в імперії канцлери Бісмарк і Каприві не суміщали ці дві посади. Перше і єдине в історії Німеччини призначення на посаду імперського канцлера в 1917 р. представника Баварії, що поставило питання про утвердження його як прусського міністра-президента, викликало різко негативну реакцію Пруссії.

ду згідно з Конституцією фактично не покладалося ніякої відповідальності.

Майже самодержавна влада німецького імператора повинна була стримуватися лише правом канцлера на контрасигнатуру. Але під час підписання військових наказів, оголошення війни, укладення миру, у питаннях командування армією і флотом імператор не був зв'язаний контрасигнатурою канцлера. Канцлер також повинен був щорічно надавати Союзній раді і рейхстагу звіт про витрати (гл. XII, ст. 72), але усунути його з посади міг тільки імператор, що перетворювало цю відповідальність на фікцію.

Безконтрольність імператора і канцлера спиралася на значні конституційні повноваження бундесрату з його прусською більшістю. У Конституції за усієї широти імператорських повноважень навіть не ставилося питання про вето кайзера в законодавчому процесі. У цьому не було необхідності. Вето було прерогативою завжди слухняного бундесрату.

Конституція 1871 р. не проголошувала навіть формально принципу «народного суверенітету», що повністю суперечив консервативним уявленням правлячих кіл (і значною мірою масової свідомості) про державну владу монарха, воля якого є найвищою. Від імені імператора здійснювалася і виконавча, і законодавча влада, визначалася компетенція державних установ і посадових осіб.

3.4. Рейхстаг

Рейхстаг, нижня палата, створювана на основі «загальних виборів з таємною подачею голосів», перебував під контролем імператора. Він мав значно менші повноваження, ніж бундесрат. Жоден закон, прийнятий рейхстагом, не міг побачити світ без затвердження його бундесратом (гл. III, ст. 7), якому надавалися також повноваження на видання адміністративних приписів і інструкцій, необхідних для втілення в життя таких імперських законів, як право розпуску рейхстагу зі згоди імператора (гл. V, ст. 23), вирішення конфліктів між землями з правом визначати необхідність застосування примусових заходів (екзекуції) до союзних держав (гл. IV, ст.

360

19). Формально «загальне виборче право» також не було загальним при високому віков ому цензі (у 25 років), при позбавленні виборчого права осіб, що користуються допомогою для бідних, обмежених у цивільних і політичних правах по суду, «нижніх чинів війська і флоту, що перебувають на службі», та ін.

Бурхливі суперечки під час створення КОНСТИТУЦІЇ викликало питання про винагороду депутатів. Перемогла точка зору О. Бісмарка — члени рейхстагу не повинні одержувати за свою роботу «ніякої платні або винагороди» (гл. V, ст. 32).

Конституційний механізм Німецької імперії створювався для найбільш ефективного вирішення під керівництвом Пруссії складних внутрішньо- і зовнішньополітичних завдань, головним чином за допомогою військової сили. У Конституції немає ні декларації, ні глави, присвяченій правам і свободам німців. Водночас найбільша за обсягом глава XI присвячена «військовій справі імперії», у якій закріплюються загальний військовий обов'язок (статті 5, 7) при приналежності кожного німця протягом 7 років (за загальним правилом — з 20 до 28 років) до складу армії (ст. 59), вимога негайного введення по всій імперії прусського військового законодавства і підготовки загального імперського військового закону з метою створення єдиної Німецької армії, «підпорядкованої імператору, беззаперечно дотримуючись його наказу» (ст. 64), право імператора призначати, звільняти, переміщувати усі вищі чини, використовувати армію для поліцейських цілей (ст. 66) і оголошувати у будь-якій союзній території воєнний стан, якщо щось «загрожує суспільній безпеці» (ст. 68) та ін.

3.5. Політичний режим кайзерівської Німеччини

Складні соціально-економічні процеси на шляху історичного розвитку об'єднаної Німеччини XIX ст., повному протиріч, безпосередньо впливали на часті зміни її політичного режиму. Особливу роль у цих процесах відігравав її канцлер (раніше — міністр-президент Пруссії) О. Бісмарк, з ім'ям якого в історичній літературі пов'язується проведення політики, яка визначається суперечливими поняттями: «революція зверху», «державний соціалізм», «реакційний мілітаризм», «бонапартизм» та ін.

Справді, у Німеччині XIX ст. було вирішене головне завдання буржуазної революції — об'єднання країни, що сприяло її бурхливому розвитку на шляху економічного прогресу, розвитку капіталістичного підприємництва, створенню безлічі акціонерних компаній, банків, нових галузей промисловості (суднобудування, електроніки, хімічної промисловості тощо). Не випадково останню третину XIX ст. у Німеччині називають часом грюндерства. Так, наприклад, на підставі закону 1875 р. про банки в країні створюється керований канцлером центральний імперський банк, покликаний здійснювати контроль над справами приватних емісійних банків та ін. Імперський банк стає могутнім важелем здійснення економічної політики уряду. Запроваджуються єдині міра і вага, митні тарифи, патентне законодавство тощо. Протягом двох—трьох десятиліть країна перетворюється на одну із найбільш передових та індустріально розвинутих країн Європи і світу.

Значно посилюється політичне значення німецької буржуа зії в країні і за кордоном, хоча, як і раніше, в адміністративно-бюрократичному апараті, у дипломатії, в армії та інших сферах задає тон консервативне юнкерство, яскравим представником якого був і сам канцлер.

Для перших років канцлерства Бісмарка характерними були ліберальні методи і засоби здійснення державної влади. У цей час не тільки знімається безліч феодальних перепон для розвитку підприємництва і торгівлі, а й створюється загальноімпер-ська партійна система, зростає кількість робітничих організацій, партійних видань.

Провідною буржуазною партією, що задавала опозиційний тон діяльності рейхстагу, стає партія ліберальної буржуазії — Національно-ліберальна, під впливом якої перебувала в цей час і значна частина робітничого класу. Ліворуч примикала до неї дрібнобуржуазна Прогресистська партія, яка у 1884 р. об'єднується з лівим крилом Національно-ліберальної партії, утворивши

361

Німецьку вільнодумну партію. Особливе місце в політичній системі посідає різношерста Католицька партія (Центру). Різко налаштована проти Пруссії, вона переслідує партикуляристські цілі.

Разом із зростанням промислового пролетаріату в 1869 р. виникає і перша робітнича Соціалдемократична партія (СДРП). У 1875 р. у результаті об'єднання в Гете СДРП і Всенімецького робітничого союзу (езенахців і лассальянців) формується реформістська Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), яка у міру досягнення своєї організаційної і політичної зрілості стає на чолі міжнародного робітничого руху. Соціал-демократи обираються до рейхстагу, їхнє представництво з часом усе більше зростає. Соціалістична ідеологія стає панівною серед робітничого класу, розширюється коло соціалістичних партійних видань тощо.

Історичні сили, що прийшли в дію завдяки об'єднанню країни, були сильніше реакційних прагнень її правлячих кіл, особисто Бісмарка, який, незмінно сповідуючи принцип велико - державності імператора (прусського короля), повинен був миритися як з неминучим злом і з рейхстагом, і з загальним виборчим правом, і з активністю в ньому політичних партій,

Ситуація змінюється в 1878 р., що став віхою настання кінця «ліберальної ери» канцлерства Бісмарка. Застій в економіці, економічні труднощі, зростання впливу соціалістів, успіхи опозиційних партій на виборах до рейхстагу — усе це визначає різ кий поворот уряду вправо. Уряд Бісмарка висуває проекти кардинальної фінансово-економічної реформи, переходу від свободи торгівлі (головної вимоги ліберальної буржуазії в сфері економіки) до протекціонізму, до посилення урядового втручання не тільки в економіку, а й в інші сфери суспільного життя, зокрема покладення краю за допомогою репресивного законодавства діяльності соціалістів.

У цей час фактично вирішується питання про встановлення в сфері економіки і політики «твердої руки» канцлера. Усі, хто виступав проти нового курсу, оголошувалися супротивниками підйому економіки, зростання зайнятості в промисловості, п рихильниками «божевільних ідей» соціал-демократів, «які ведуть народ до бунту, крові і насильства».

Приводом для початку наступу на соціал-демократів стали два замахи на імператора Вільгельма II у 1871 р. і 1878 р., в яких вони безпідставно були звинувачені. Бісмарк називав соціалістів у пресі не інакше, як «бандою убивць». Після першого замаху в 1871 р. він розпускає рейхстаг і починає масовану атаку проти інакомислячих. У 1878 р. під загрозою чергового розпуску, маніпулюючи суспільною думкою за допомогою міфу «про червону примару» (звинувачень соціалістів у замаху на власність, у підриві віри в Бога та ін.), він домагається прийняття раніше відхиленого рейхстагом Закону «Проти суспільно небезпечних устремлінь соціал-демократів», названого згодом «законом проти соціалістів».

Закон забороняв всі організації, «які мають своєю метою за допомогою соціалдемократичних, соціалістичних і комуністичних устремлінь повалити існуючий державний і суспільний лад» (що було широко використано проти профспілок, для ліквідації робітничих кас взаємодопомоги й інших робітничих організацій). Заборонялися також збори і друковані видання, що пропагують «подібні устремління", збір коштів з цією метою тощо. Поліції і місцевій владі на їх розсуд надавалося право забороняти збори і розповсюдження політичної літератури, оголошувати «малий облоговий стан» і висилати осіб, «небезпечних для суспільної безпеки», з місць їх «шкідливої діяльності».

Порушення закону загрожувало штрафом, тюремним ув'язненням, забороною займатися певними видами діяльності та ін. Фактично заборонялося поширення будь-яких соціалістичних ідей. 1881 р. був визначений як рік закінчення дії Закону, але рейхстаг під жорстким тиском канцлера продовжив її.

На підставі цього Закону в 1878 р. був запроваджений «малий облоговий стан» у Берліні, у 1880 р. — у Гамбурзі, у 1881 р. — у Лейпцизі, що дало уряду право вислати з цих центрів впливу

362

соціал-демократії 500 видатних її представників. СЄПН фактично була розпущена, але її фракція в рейхстазі залишалася діючою. Неефективність репресивних заходів проти соціалістів виявилася одразу ж після прийняття Закону. Щоб позбавити соціал-демократів підтримки в масах, Бісмарк слідом за подовженням дії Закону 1878 р. у 1881 р. проводить безпрецедентну на той час акцію — вводить комплекс ретельно розроблених законів про соціальне страхування: на випадок хвороби, у зв'язку зі старістю й інвалідністю (1883 р.) і у разі нещасного випадку (1884 p.), що і стало яскравим прикладом його політики соціального маневрування (бонапартизму). Чинність Закону поширювалася, однак, лише на частину робітників, за рахунок яких і проводилося саме страхування. Це послужило підставою його різкої критики в рейхстазі представником соціал - демократії А. Бебелем.

Наприкінці 80-х років з усією очевидністю виявилася безперспективність управління суспільним і політичним життям Німеччини за допомогою репресивних законів і непослідовних поступок робітничому руху. 1889—1890 pp. стали рекордними за кількістю робітничих страйків (понад 1100), що набували усе більш масового характеру. Соціальна політика Бісмарка зайшла в безвихідь.

Вільгельм II, претендуючи на роль «народного монарха», «творця нової соціальної політики», пов'язуючи зростання страйкового руху з «відсутністю турботи про робітників з боку більшості промисловців», всупереч опору Бісмарка скасував у 1890 р. закон проти соціалістів, що і стало безпосередньою причиною відставки «залізного канцлера», а також подальшої чергової лібералізації політичного режиму. Законом 1899 р. були скасовані також обмеження для всякого роду спілок, що не виходили за межі імперії, постанови окремих німецьких держав, які забороняли вступ до спілок робітників, у тому числі й до виборчих.

У діяльності німецької соціал-демократії після 1980 р. настає важливий етап боротьби в рейхстазі за утверджння принципів соціальної справедливості при розробці Німецького цивільного уложення, прийнятого в 1896 р.

Незважаючи на зміни методів і засобів здійснення впутрішні ньодержавної політики, незмінним, однак, залишався зовнішньополітичний агресивний курс напівабсолютистської держави Німеччини, що стало прямим наслідком об'єднання країни «залізом і кров'ю» під гегемонією Пруссії. «Народжена у війнах нечестива Німецька імперія прусської нації, — писав видатний німецький письменник Т. Манн, — могла бути тільки мілітаристською державою. Такою вона і була, скалкою в тілі людства».

Пруссько-німецький мілітаризм створив у Європі той тип міжнародних відносин, що увійшов в історію XIX — початку XX ст. під назвою «збройного миру», суть якого становила систематична підготовка до локальних війн, а потім і до світової війни. Німецький уряд неухильно готувався до неї, створюючи найбільшу агресивну армію за рахунок збільшення військових асигнувань. Це приводило до прямих порушень конституцій, супроводжуваних парламентськими кризами. Така криза, наприклад, вибухнула на початку 70-х років, коли рейхстаг, відхиливши закон про «вічні», невотовані витрати на утримання армії, прийняв компромісний закон (1874 р.) про семирічний термін свого невтручання в цю спірну сферу і тим самим позбавив себе значною мірою права фінансового контролю над урядом. У 1900 р. цей закон був продовжений ще на 7 років.

Активізація агресивної мілітаристської політики Вільгельма II перед Першою світовою війною привела до нової зміни політичного режиму в країні, запровадження нових репресивних законів. У 1908 р. приймається закон про спілки і збори, що забороняв особам до 18 років бути членами спілок політичної спрямованості, брати участь в антивоєнній діяльності тощо. Після оголошення війни спочатку Росії, потім — Франції, у 1914 р. у Пруссії й інших землях посилилися норми кримінального права проти військовозобов'язаних і військовослужбовців, були

363

запроваджені облоговий стан і воєнно-польові суди, сфера дії яких розширилася за рахунок передачі їм значного кола справ: про опір владі, про державну зраду й інші тяжкі кримінальні злочини. Було встановлено жорстку військову цензуру над пресою.

Ще в 1912 р. на Військовій раді при кайзері було прийняте рішення про збільшення в найближчі півтора року німецької армії до 800 тис. осіб. У 1913 р. збройні сили Німеччини досягали вже кількості в 666 тис. осіб. Разом з переозброєнням армії було розпочате будівництво нового військово-морського флоту. У 1914 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження уряду, який надав державним органам право контролю над сировиною і паливом, його використанням для військових потреб, над розподілом і виконанням урядових військових замовлень. У різних галузях промисловості були створені військові комітети, які виконували контрольні функції, та ін.

У 1916 р., після призначення начальником генерального штабу фельдмаршала Гінденбурга (майбутнього президента Німеччини) і його заступником генерала Людендорфа, в умовах посилення конкуренції цивільної і військової влади, коли монарх позбавився фактично всяких реальних повноважень, у Німеччині встановилася фактично військова диктатура.

Незважаючи на економічні труднощі, була розроблена нова гігантська програма озброєння армії, так звана програма Гінденбурга, здійснення якої мало надати Німеччині військову перевагу над країнами Антанти і тим самим забезпечити її перемогу у війні. Втілення програми в життя доручалося спеціальному «військовому управлінню», яке одержало необмежені права в галузі керівництва промисловістю. Закон 1916 р. «Про допоміжну службу Батьківщині», на підставі якого вводилася обов'язкова трудова повинність для чоловіків від 16 до 60 років, а владі було надано право проводити примусову мобілізацію населення на будь-яку роботу, завершив процес повної мілітаризації праці в Німеччині.

Лише після загрози тотальної поразки німецької армії наприкінці вересня 1918 р. на нараді вищих представників військових і політичних кіл країни Гінденбург і Людендорф порушили питання про вихід з війни і негайне укладення перемир'я. Більше, ніж прийдешня «катастрофа на фронті», їх лякав масовий антимілітаристський, антивоєнний рух, що почався в Німеччині, загроза народної революції. Щоб запобігти їй, почала проводитися політика «парламентаризації влади», розширення прав рейхстагу, обмеження влади кайзера і канцлера, встановлення контролю рейхстагу над генеральним штабом тощо. З цією метою наприкінці жовтня 1918 р. були прийняті два конституційні закони. Але врятувати правлячий режим уже не могла нова лібералізація політичного режиму. У країні почалася революція, і Вільгельм II змушений був відректися від престолу.

Тема 16. Право Німеччини

1.Цивільне право.

2.Загальна характеристика, система і зміст БГБ.

3.Основні інститути БГБ. Юридичні особи.

4.Договори і зобов'язання з недозволених дій.

5.Право власності та володіння.

6.Шлюб і сім'я.

7.Характерні риси спадкового права.

8.Наступні зміни до БГБ.

9.Торговельне право.

10.Кримінальне право.

11.Трудове і соціальне законодавство.

1.Цивільне право

364

Найважливішою подією на шляху еволюції німецького права XIX ст. стало прийняття Німецького цивільного уложення (кодексу) 1896 р. (БГБ)1.

Цивільний кодекс (ЦК) 1896 р. став першою в історії Німеччини загальнонімецькою кодифікацією цивільного права. До прийняття всенімецького ЦК у країні налічувалося понад 30 діючих партикулярних правових систем. Крім партикулярного права, в окремих областях Німеччини діяло так зване загальне право.

До його складу належали імперські (нечисленні) закони і пандектне римське право, що мало в ряді областей Німеччини субсидіарне (додаткове) значення, заповнюючи прогалини місцевого німецького права. Територіально пандектне право діяло для 16,5 млн осіб на західних прусських землях, значній частині Баварії, середньонімецьких герцогствах, великому герцогстві Гессенському, Саксен-Веймарі, колись вільних імперських містах.

В іншому великому територіально-правовому просторі Німеччини першої половини XIX ст. панувало систематизоване місцеве право. Тут формально не визнавалася юридична сила пандектного права. Однак багато його принципів й інститутів вже були інтегровані в німецькі земські кодифікації. До відомих німецьких партикулярних правових зводів належали Прусське земське уложення (Прусський ландрехт) 1794 р. і Саксонський цивільний кодекс 1863 р.

1БГБ — скорочення від німецького Bürgerliches Gesetzbuch (Цивільний кодекс).

Сфера дії Прусського земського уложення поширювалася на 21 млн німців. Під дію норм найбільш сучасного для Німеччини другої половини XIX ст. Саксонського цивільного кодексу 1863 р. підпадало 3,5 млн жителів саксонського королівства. Нарешті, як чинне цивільне законодавство в ряді областей Німеччини (князівства на лівому березі Рейну й у Бадені) слід згадати й Кодекс Наполеона 1804 р. У сфері його дії проживали 8,6 млн чоловік.

Отже, Німеччина 50—60-х років XIX ст. відзначалася глибокою роз'єднаністю норм цивільного права. Але не тільки множинність і фрагментарність правових систем гальмували економічний і правовий розвиток країни. Численні інститути і норми пандектного (римського) права і партикулярного (німецького) законодавства були явно застарілими, не відповідали новим капіталістичним відносинам. Серед них вирізнялися норми, які захищали привілеї королівських і князівських сімей, права дворянської власності та ін.

Вже на початку XIX ст. окремі представники німецької буржуазії і найбільш прогресивні юристи виступали за єдність і кодифікацію цивільного права Німеччини. Однак спроби підготовки всенімецького цивільного кодексу зазнали в першій половині XIX ст. краху. Німецьке юнкерство, зберігаючи політичне верховенство у всіх державах Німеччини, усіляко противилося кодифікації цивільного права, побоюючись втратити свої привілеї.

Новий етап у боротьбі за створення всенімецького цивільного кодексу настає з часу політичного об'єднання німецьких держав під верховенством Пруссії й утворення єдиної Німецької імперії в 1871 р., що створювало об'єктивно сприятливі умови для кодифікації.

Питання про шляхи кодифікації цивільного права Німеччини із самого початку набуло не тільки юридичного, а й політичного і соціального характеру. Боротьба за розробку БГБ розтяглася на чверть століття. Початок був покладений скликанням так званої попередньої комісії, призначеної бундесратом у 1874 р. Вона повинна була встановити загальний план реформи з уніфікації цивільного права Німеччини. Первісні цілі реформи не були, однак, радикальними. Єдність цивільного права мала формуватися на базі права, яке діяло в Німеччині. Консервативні уряди держав — членів імперії всіляко обмежували цілі й обсяг всенімецького БГБ, прагнучи зберегти норми чинного партикулярного права.

2 липня 1874 р. бундесрат призначив першу офіційну комі сію з розробки БГБ. З 11 членів комісії 9 були великими судовими чиновниками і двоє — професорами пандектного права. Матеріал підготовлюваного кодексу був поділений на п'ять книг (загальна частина, зобов'язальне,

365

Власне кажучи, справжньої правової єдності в Німеччині наприкінці XIX — на початку XX ст. у сфері цивільного права створити не вдалося.

Основний корпус БГБ складався з таких книг: загальної частини, зобов'яза льного, речового, шлюбно-сімейного і спадкового права. У загальній частині викладений статус фізичних і юридичних осіб. Ця ж книга містить приписи щодо юридичних угод, термінів давності, про речі і, нарешті, про самозахист і самодопомогу.

Вдругій книзі Кодексу містяться норми зобов'язального права. У цій книзі викладені загальні положення про зобов'язання, що виникають з договорів, і про окремі договори, як традиційні (купівля, позика, позичка, товариство та ін.), так і нові (наймання робочої сили, парі та ін.). Закінчується друга книга докладним регулюванням зобов'язань з недозволених дій.

У третій книзі Кодексу, крім інститутів володіння і власності, докладно регламентуються так звані служебності (сервітути, обтяження) і різні форми застави рухомості і нерухомості (іпотека).

Четверту книгу становлять норми шлюбно-сімейного права. Тут викладені правила, присвячені умовам вступу в шлюб, особистим і майновим відносинам подружжя, умовам розірвання шлюбу. З інших розділів книги слід відзначити інститут батьківської влади і правове становище дітей (законних і незаконних), опіку і піклування.

Нарешті, у п'ятій книзі Кодексу, присвяченій спадковому праву, регламентуються два порядки спадкування (за законом і за заповітом); юридичне становище спадкоємця; особливий договір про спадкування і правила про «обов'язкову частку» так званих необхідних спадкоємців.

Форма і мова БГБ сприймаються нерідко критично. Вважається, що Німецький ЦК може бути зрозумілий тільки фахівцям-юристам. Для Кодексу характерні довгі, складно сформульовані параграфи і велика кількість спеціальних юридичних термінів. Поряд зі спеціальною юридичною термінологією до Кодексу були включені терміни і звороти соціального й етичного (морального) змісту. До них належать такі, як «добрі звичаї», «добра совість» і «зловживання правом». Вказані особливості мови БГБ не заважають, однак, стверджувати, що його юридична термінологія і форма викладу добре продумані й точні.

Характерна риса БГБ — відсутність загальних юридичних визначень. Відповідні його параграфи мають швидше описовий характер. Загальних визначень навмисно уникали. Пізніше, коментуючи БГБ, німецькі юристи підкреслювали, що вироблення визначень — справа небезпечна для законодавця.

Вокремих істотних питаннях Кодекс виявляє явно консервативні риси, «дивиться назад у XIX століття», як висловився один сучасний німецький історик права. Підтвердженням цьому є згадані вище юридичні інститути феодального характеру, різні речові обтяження тощо. Водночас Кодекс закріпив ряд правил, які мають так звану соціально-етичну спрямованість.

Ці норми, що немовби захищають «маленьку людину», дуже характерні для БГБ. В основному вони зосереджені в загальній частині. Характерним для подібних приписів є введення в

правові норми позаюридичних, моральних критеріїв (уже згадувані категорії «зловживання правом», «добрі звичаї», «добра совість»). До найбільш відомих належать § 226, який заборонив умисне зловживання своїм правом (заборона «шикани»), і § 138, що оголосив недійсність будь - якої угоди, «яка порушує добрі звичаї». Звичайно, автори БГБ розуміли, що за відсутності в якійсь мірі однозначного юридичного змісту зазначених етичних категорій різко зростала роль суддівського розсуду. Проте можна погодитися із сучасними німецькими вченими-юристами, які оцінюють включення до тексту БГБ групи норм, що мають «соціально-етичну» спрямованість, як досягнення німецького законодавства.

3. Основні інститути БГБ. Юридичні особи

Після гострої критики першого проекту кодексу, в якому була проігнорована проблема юридичної особи, Німецький цивільний кодекс закріпив право приватних об'єднань на одержання

367

від такого. Такий юридичний склад договору слід вважати традиційним для європейського права і його загального римського джерела.

В основу договірного права був покладений класичний принцип свободи договору. Він не представлений прямо в тексті БГБ, але постійно згадується в Мотивах і Протоколах до проекту Кодексу.

Свобода встановлення договірних зобов'язань стримувалася в Кодексі звичайними для цивільного законодавства нечисленними легальними умовами їхньої дійсності. БГБ не допускав насамперед договорів, які прямо порушують які-небудь приписи законів (§ 309). Ряд вимог ЦК висував до осіб, які мають право укладати договори. Коло таких осіб досить широке. До них БГБ включає заміжніх жінок і осіб, які не досягли повноліття (21 рік).

До обов'язкових умов дійсності договорів відповідно до БГБ належить згода сторін «з усіх пунктів договору», причому згода тлумачиться Кодексом головним чином як згода волевиявлення сторін (а не згода їх воль). Прийнята БГБ нова «теорія волевиявлення» була покликана надати зобов'язальним (договірним) зв'язкам більшої визначеності й стабільності в інтересах цивільного обігу. Згідно з БГБ угода, незважаючи на невизначеність волі сторін, є дійсною, якщо наявне волевиявлення сторін.

Як загальне правило, для дійсності договору не потрібно спеціальної форми. Однак для окремих договорів ЦК встановив обов'язкову форму. Така форма була безумовно необхідна для угод з нерухомістю (землею, будівлями). Основоположне значення форма договору мала для особливого виду зобов'язань — абстрактних. їхнє існування — особливість БГБ. Відмітна риса абстрактного зобов'язання (абстрактної обіцянки сплати боргу, векселя) полягала в повному розриві зі звичайною у договірному праві підставою (каузою). Предметом зобов'язання тут була сама обіцянка, яка оформлялася (§ 780). Абстрактний характер таких зобов'язань (відрив від каузи) різко посилював їхню ВІЛЬНІСТЬ (право переуступки), що було дуже ВИГІДНО капіталістиічному обігу і великим фінансовим об'єднанням — б а н к а м .

У цілому легальні обмеження свободи договорів у БГБ нечисленні і традиційні. Однак для БГБ був характерний особливий вид обмежень дійсності договорів. Йдеться про вже згадувані вище соціально-етичні критерії «добрих звичаїв» і «доброї совісті». Крім згадуваного § 138, що прямо визнає недійсною будь-яку угоду, яка суперечить «добрим звичаям», слід назвати і правила про тлумачення договорів (§ 157) відповідно до вимог «доброї совісті» і, нарешті, правило про виконання договорів так, «як того вимагає добра совість і відповідно до звичаїв цивільного обігу»

(§ 242).

З окремих договорів, регульованих БГБ (понад 20 конкретних договорів), слід вказати на наступні два, які є найбільш поширеними: купівля-продаж і наймання робочої сили.

Договір купівлі-продажу урегульований у ЦК за правилами римського права. Купівля характеризується за допомогою опису основних обов'язків продавця і покупця. Істотною ознакою німецького договору купівлі-продажу є розмежування БГБ двох обов'язкових юридичних моментів: а) угоди сторін і б) фактичної передачі покупцю права власності на річ. Ризик випадкової загибелі речі переходить на покупця лише після передання речі. До відмітних рис німецького договору купівлі-продажу слід віднести підвищену турботу творців БГБ про так звану зворотну купівлю і переважну купівлю. Тим самим БГБ знову демонструє особливе ставлення до цілком певних груп, насамперед німецького дворянства (юнкерства).

Економічно найважливішим є договір найму послуг (робочої сили). Остаточний проект БГБ вирізнив норми цього договору в особливий розділ і значно розширив його зміст до 20 параграфів. Німецьких робітничий клас домігся певних юридичних поступок. До найвагоміших його здобутків слід віднести §§ 616, 618 і 629. Перший з них надав робітнику певні гарантії збереження свого місця і заробітної плати у разі хвороби, особливих сімейних обставин тощо. Особливо важливий §

369