IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

середнім класом, що піднімався, і колишніми великими феодальними землевласниками. З цього часу буржуазія стала «скромною», але усе ж таки визнаною складовою частиною панівних класів Англії.

1.10. Білль про права 1689 р. Акт про престолонаслідування 1701 р.

Переворот, що відбувся, поклав початок процесу встановлення в Англії конституційної монархії. Юридично це знайшло своє відображення в Біллі про права 1689 р. і Акті про престолонаслідування 1701 р. Білль про права 1689 р. встановлював, що монарх не має права без згоди парламенту призупиняти закони і робити вилучення якихось норм з них. Стягнення податків також мало відбуватися лише за згодою парламенту. Вона була потрібна і при ухваленні законів про призов до війська та його утримання в мирний час. Білль закріплював деякі привілеї англійських підданих: право на носіння зброї і подання петицій короні. Стаття 3 декларувала вільні вибори. Проголошувалася свобода слова і дебатів у парламенті. Англійська буржуазія й аристократія, навчені досвідом правління Стюартів, які шляхом підробок і підкупу створили слухняний їм парламент, що засідав потім невизначений час, хотіли встановити точні терміни повноважень цього органу. Систематичне оновлення палати громад давало певні гарантії від підкупу її владою. Прийнятий 22 грудня 1694 р. Трирічний акт встановив, що парламент необхідно скликати не менше одного разу на три роки і термін його повноважень повинен тривати не більше трьох років. Ця боротьба між торі й вігами дістала вияв у виданні 1701 р. Акта про престолонаслідування (його ще називають Актом про устрій). Цей закон був спрямований проти спроб реакційних феодалів відновити в Англії абсолютизм. У ньому передбачалося, що в майбутньому кожен англійський монарх повинен сповідувати англіканську віру. Це виключало можливість використання католицизму як ідеологічного обгрунтування самодержавної монархії.

Щоб запобігти утворенню в парламенті сильної придворної партії, перешкодити встановленню королівського контролю за діяльністю цього органу, закон запровадив правило, згідно з яким особа, яка обіймала яку-небудь платну посаду або місце, підпорядковане монарху, і отримувала пенсію від корони, не могла бути членом палати громад. Помилування короля вважалося недійсним у справах імпічменту. Тим самим палата общин одержала грізну зброю для контролю за королівською адмінісграцією. Побоюючись королівської сваволі, буржуазія і вігська аристократія, які перемогли, різко обмежили втручання монарха в судову діяльність, встановивши, що «суддю не можна звільнити з посади, поки він поводиться добре». Практично судді стали незмінювані. Усі біллі набували законної сили лише після схвалення їх парламентом. Королі були зобов'язані управляти країною в суворій відповідності з її правом.

Віги побоювалися, що Вільгельм III і його наступники, не будучи уродженцями Англії, зможуть, спираючись на відданих їм міністрів-співвітчизників, установити в державі абсолютистський режим. Тому встановлювалося, що жодна особа, яка народилася за межами Англії, Шотландії та Ірландії чи належних їм володінь (за винятком, коли батьки англійці) навіть у випадку натуралізації не може стати членом Таємної ради, парламенту чи обіймати яку-небудь посаду, пов'язану з довірою. Рішення, прийняті Таємною радою, обов'язково повинні скріплюватися підписом того з її членів, хто дав згоду на цю акцію (принцип контрасигнації).

Акт 1701 р. встановлював порядок престолонаслідування: після смерті бездітного Вільгельма III його спадкоємицею мала бути Анна Датська, а за відсутності в неї спадкоємців корона повинна була перейти до ганноверських курфюрстів. Віги вважали, що на англійському престолі повинні сидіти невпливові німецькі князьки, які не становили загрози для парламенту.

Білль про права 1689 р. і Акт про престолонаслідування 1701 р. закріпили принцип верховенства парламенту над короною і сформулювали найважливіші інститути англійського буржуазного державного права.

1.11. Встановлення конституційної монархії

261

Вігська аристократія і буржуазія хотіли не тільки змусити монарха підкорятися законам, що видавалися ними, а й усунути його від будь-якої участі в управлінні державою, позбавити реальної влади. З цією метою була вироблена формула: «Король не може помилятися», тобто він завжди жертва поганої поради. Це означало, що він не відповідає за свої вчинки. Відповідальність, яку мав би нести монарх, автоматично перекладалася на його радників. Сам король не міг відповідати за свої дії, оскільки це означало б його повернення до активної політичної діяльності. Однак ті, хто ніс відповідальність, повинні були мати і відповідні права. Тому повноваження корони щодо управління державою поступово перейшли до головних радників монарха, точніше, здійснювалися останніми від його імені. Вони утворили немовби «внутрішню» Таємну раду, або Кабінет королівських міністрів.

Відповідно до принципу парламентського верховенства палата громад могла за допомогою імпічменту і біллів про опалу притягати до відповідальності винних за невдачі в зовнішній і внутрішній політиці. Так, деякі державні діячі постали перед судом парламенту (наприклад, лорд Гастінгс у 1787 p.).

Члени Кабінету, знаючи, що їхня діяльність може бути предметом критики, намагалися проводити ту політику, що одержувала схвалення парламенту. Інакше цей орган не міг функціонувати. У зв'язку з цим монархи почали включати до Кабінету лідерів парламентської більшості. Якщо королівські радники не мали підтримки парламенту, вони повинні були п одати у відставку. У 1742 р. так вчинив Уолполл, який вважався першим прем'єр-міністром Англії.

У1782 р. пішов зі своєї посади разом з очолюваним ним Кабінетом лорд Hope. Це був перший випадок колективної відставки. Однак у 1783 р. Вільям Пітт Молодший встановив нове правило: якщо міністри не мали підтримки палати громад, вони могли її розпустити і призначити нові парламентські вибори. Але якщо і знову обрані коммонери висловлювали недовіру Кабінету, останній зобов'язаний був піти у відставку. Формально ні Кабінет, ні його лідер — прем'єр-міністр

—не були відомі тогочасному англійському конституційному праву. Даніель Дефо називав цей орган «небаченим і ексцентричним нововведенням».

УXVII ст. функції уряду країни виконувала Таємна рада. Уже за Карла II діяльність такого аморфного, недостатньо оформленого відомства, що складалося з діячів із протилежними політичними інтересами, виявилася дуже утрудненою. Віль-гельм III був змушений радитися лише з вузьким колом особливо довірених осіб, оскільки серед членів Таємної ради було багато прихильників скинутих Стюартів. Цей монарх першим почав підбирати міністрів з кіл, які поділяли погляди парламентської більшості.

Згодом було проведено чітке розмежування між Таємною радою і Кабінетом міністрів. Якщо за царювання королеви Ан-ни останній ще збирався під її головуванням, то за перших монархів ганноверської династії він став засідати за їх відсутності. Німецькі князьки вважали своє перебування на англійському престолі чистою випадковістю. Всю увагу вони зосереджували н а своєму родовому володінні. Відсутність монарха на засіданнях Кабінету мала важливе значення: виключалася можливість прямого тиску на міністрів, він усувався від обговорення питань державного значення. Тепер королю доводилося мати справу не з главами окремих відомств, а з відносно згуртованою групою лідерів більшості в парламенті, стосовно якої діяв принцип колегіальної відповідальності. Хоча члени Кабінету офіційно визнавалися слугами корони, «міністрами його величності», король уже не міг відправити у відставку невгодного йому сановника, оскільки це означало б неминучу урядову кризу, причому главі держави довелося б звертатися з пропозицією сформувати уряд до щойно усунених від влади вождів парламентської більшості.

Це зумовило величезний вплив Кабінету міністрів і особливо його лідера — прем'єр-міністра

—на визначення державної політики. Головними дійовими особами цього органу були лорд -

262

канцлер, лорд — хранитель печатки, лорд — президент Таємної ради, державний секретар і лордказначей. Потім сюди увійшли перший лорд адміралтейства і військовий міністр, який одночасно очолював і колоніальне відомство. Отже, парламент, що виражав волю аристократії і буржуазії, одержав можливість проводити вигідну і бажану їм політику, створюючи з лідерів своєї більшості уряд країни.

З приходом до влади у 1760 р. Георга III згода між монархом і парламентом була порушена. Це пояснювалося тим, що в середовищі правлячого класу відбулося деяке перегрупування сил. За Георга III навколо партії торі крім старого ядра сквайрів згрупувалися великі землевласники, які раніше підтримували вігів, банкіри і постачальники армії, представники міської олігархії, фінансисти і торговці Ост-Індської компанії.

До вігів примикала промислова буржуазія нових міст, не представлених у парламенті. Але серед них не було єдності: частина стояла за політику Уолполла, який вважав, що Англія не повинна воювати, інші висловлювалися за більш гнучку колоніальну політику.

Використовуючи розбіжності серед вігів і спираючись на торі, Георг III намагався за допомогою парламентських інститутів стати над парламентом. Навколо короля згуртувалася партія так званих «королівських друзів». Вдаючись до корупції в небачених раніше розмірах (сучасники стверджували, що парламентаріїв підкуповували прилюдно), Георг III у багатьох випадках міг проводити вигідну для себе політику.

Однак посилення королівської влади зрештою налякало як вігів, так і торі. Кабінет Норта, що йшов на поводі у двірцевих кіл, був скинутий у 1782 р. Тоді ж було прийнято кілька законів, спрямованих на ослаблення впливу корони. Зі складу парламенту вивели осіб, які уклали з урядом договори про підряди. Багато людей, які перебували на державній службі, позбавлялися права брати участь у виборах до палати громад. До цього вони обирали близько 70 коммонерів і за вжди голосували за вказівкою влади. Були знищені щедро оплачувані синекури і зменшені беззвітні суми, які виділялися міністрам. Останнє певною мірою обмежило можливість підкуповувати потрібних уряду осіб.

Проте і в подальшому корона мала досить велику, а в ряді випадків — абсолютну владу. Насамперед варто вказати на той факт, що англійські монархи мали величезні кошти. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. вплив монарха на результати виборів і на подальшу лінію поведінки членів парламенту був настільки великим, що практично всі прем'єр-міністри обіймали свої посади завдяки обранню їх короною. У скликуваних Геор-гом І парламентах засідали 271 таких, що перебували на державній службі і цілком залежних від корони чиновників, за часів Георга II — 257, а після проведеної в 1782 р. реформи — усе ще 109. У 1715—1835 рр. уряд жодного разу не програв виборчої кампанії. Величезного впливу монарха зазнавав і персональний склад Кабінету.

Настільки ж велику свободу король мав і при відправленні міністрів у відставку. Так, у 1801 і 1807 рр. він вимагав, щоб Кабінет дав письмову обіцянку ніколи не вносити на розгляд парламенту білль про скасування політичних обмежень стосовно католиків. Вже обговорюваний в палаті громад законопроект був відкликаний. Але оскільки такої обіцянки міністри не дали, то їх відправили у відставку. Те саме відбулося і у 1834 р.

У розглядуваний період було відсутнє правило, відповідно до якого негативний результат парламентського вотуму означав обов'язкову відставку Кабінету. У таких випадках за підтримки монарха уряд міг ще довго перебувати при владі. У 1785 р., наприклад, незважаючи на те, що палата громад прийняла п'ять резолюцій про недовіру, уряд Пітта не пішов у відставку; з 1834 по 1840 р. Кабінет лорда Мельбурна 58 разів зазнавав поразки в парламенті і все ж таки продовжував управляти країною.

1.12. Дуалістична монархія

263

УXVIII ст. в Англії були закладені основи дуалістичної монархії, що в політичному плані стало наслідком компромісу дворянства з буржуазією. Співвідношення сил союзників дістало вияв

втій частці здобичі, яка була захоплена ними після вигнання Стюартів. К. Маркс писав, що «британська конституція є нічим іншим, як застарілим компромісом, з огляду на який державна влада в цілому передавалася певним прошаркам буржуазії за тієї однак умови, що все справжнє

управління, виконавча влада у всіх її ланках, навіть виконавчі функції законодавчої влади, тобто практичне законодавство в обох палатах парламенту залишалося в руках земельної аристократії»1.

Владу в державі захопила земельна аристократія. У XVIII ст. королівські міністри в переважній більшості випадків були членами палати лордів. Аристократи дивилися на коронні посади як на свою власність, як на законне джерело доходів. Тому ще в першій половині XIX ст. непоодинокими були випадки, коли на відповідальні державні посади призначалися діти.

Верхня палата (палата лордів) була спадковою. Це дозволяло аристократії тривалий час безпосередньо впливати на законодавство. У 1710 р. був виданий Акт про забезпечення свободи парламентів шляхом подальшого встановлення умов членства для засідань у палаті громад. За цим законом майновий ценз для пасивного виборчого права до палати громад у графствах став дорівнювати 600 ф. ст. річного доходу від нерухомої власності, а в містах — 300 ф. ст.

Усередині XVIII ст. при чисельності населення країни в 7,5 млн чоловік у виборах могли брати участь лише 245 тис. Виборці в графствах цілком залежали від лендлордів і обирали тих, на кого останні вказували як на бажаних кандидатів. Поширеною була практика включення до орендних договорів пунктів, що зобов'язували орендаря голосувати за вказівкою землевласника. Якщо магнат змінював свої партійні симпатії, то його держателі повинні були робити те саме за правилом: «Коли батько обертається, то і ми всі так само обертаємося». Так, у 1780 р. 6 тис. осіб обрали більшу частину палати громад.

Лорди впливали і на вибори в містах, купуючи голоси виборців. На це витрачалися величезні кошти. Деякі містечка продавали з аукціону свої місця в парламенті, поміщаючи про

1 Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т. 11. - С. 106.

це публікації в газетах. Середня ціна звання коммонера становила 2 тис. ф. ст.

Місцеве управління в Англії, як і раніше, зосереджувалося в руках мирових суддів. Ці посади опинилися в руках титулованої аристократії. Акти 1732 і 1745 pp. встановили майновий ценз у 100 ф. ст. річного доходу від земельної власності для тих, хто бажав зайняти цю посаду. Відповідно до закону мировими суддями були члени палати лордів, їхні старші сини і спадкоємці осіб, які одержували 600 ф. ст. річного доходу з землі.

І хоча був відсутній масовий професійний чиновницький корпус, панівним колам за допомогою органів місцевого самоврядування удалося створити численний і досить ефективний механізм влади, що налічував близько 180 тис. осіб. Так, лише лордів-лейтенантів, помічників лордів-лейтенантів, шерифів тощо налічувалося 7,6 тис. осіб. Сюди ж треба додати 10 тис. присяжних засідателів. У країні було 14 тис. містечок, у кожному з яких діяли констеблі, церковні старости, наглядачі за дорогами і бідними, збирачі податків.

Командний склад армії і флоту в абсолютній більшості випадків формувався з представників дворянства. У 1802 р. був прийнятий Акт про міліцію, відповідно до якого замість середньовічного ополчення створювалися міліційні формування, які відігравали роль резерву постійної армії. Офіцерський корпус міліції повністю складався з джентрі.

2. Виборчі реформи 1832, 1867, 1884, 1885 pp.

Союз англійської буржуазії та земельної аристократії не означав, що дворянство завжди і в усьому проводило політику, що задовольняла його партнера. Правляча еліта піклувалася насамперед про інтереси вузького кола земельних магнатів. Промисловий переворот, що

264

завершився до середини XIX ст., істотно змінив співвідношення сил на користь буржуазії. Вона почала домагатися такого перерозподілу влади, який відповідав би її зростаючому значенню.

Буржуазія прагнула до встановлення свого панування в палаті громад. Але завдяки архаїчній виборчій системі нижня палата парламенту перебувала в руках земельної аристократії. У містах виборчі цензи були неоднакові: в одних вимагалося членство в корпораціях або гільдіях, в інших

— сплата податків і відбування повинностей, у третіх — одруження з дочкою особи, яка мала право обирати, тощо.

І пустілі містечка, що одержали влучну назву «гнилих», направляли до парламенту депутатів, а величезні промислові центри були позбавлені такого права. Приміром, на місці одного «гнилого містечка» залишилися тільки руїни, інше було затоплене, т ретє перетворилося на луг тощо. Однак від усіх них обиралися представники до палати громад. Дуже часто таке поселення належало якомусь аристократу, який фактично своєю владою призначав депутата. Наприклад, герцог Ньюкастл «обирав» 11 коммонерів. Подібні містечка називали «кишеньковими».

З 14 млн осіб, що проживали в Англії й Уельсі, на час проведення першої виборчої реформи право голосу мали 300 тис. чоловік. Отже, значні прошарки буржуазії не могли представляти свої інтереси в парламенті. Тому вони вимагали реформування виборчої системи. Аристократія ж чинила опір.

Опозиції вдалося залучити на свій бік широкі народні маси. Рух за реформу розгорнувся по всій країні. Віги, пов'язані з буржуазією, були змушені піти на деякі поступки. Вони додержувалися такого правила: «Треба жертвувати доходами, щоб зберегти капітал, треба бути поступливим у здійсненні влади, щоб не втратити її зовсім». Затверджений у липні 1832 р. Акт про поліпшення народного представництва в Англії й Уельсі позбавив представництва в парламенті 56 «гнилих» містечок і всі ті міста, у яких налічувалося менше 2 тис. чоловік. Поселення, де проживали від 2 до 4 тис. чоловік, тепер стали обирати лише одного депутата. У підсумку в палаті громад виявилися вакантними 143 місця. Вони були розподілені в такий спосіб: 62 місця надали графствам, 63 — містам і 18 — Шотландії й Ірландії.

Одночасно з перерозподілом вакансій запроваджувався новий виборчий ценз. Право голосу на парламентських виборах одержали ті жителі графств і міст, які володіли майном, що приносило

10ф. ст. доходу на рік.

Урезультаті цих перетворень кількість осіб, які мали право голосу, збільшилася незначною мірою: у графствах вона зросла з 247 до 376 тис, а в містах — з 188 до 256 тис. Становище народних мас майже не поліпшилося.

Однак виборча реформа 1832 р. мала важливе значення. Це була перемога класу капіталістів над землевласницькою аристократією. Але титулована знать не здавала свої позиції: ще в 1865 р. її інтереси захищали майже 400 коммонерів.

У1867 р. була проведена нова виборча реформа, завдяки якій поряд із промисловою і торговою буржуазією одержала можливість брати участь у парламентських виборах і робоча аристократія. Підкуповуючи її більш високою заробітною платою, надаючи деякі політичні права, буржуазія використовувала цю соціальну групу в боротьбі з революційним пролетаріатом. Ці заходи правлячого класу Великобританії привели до того, що в цілому англійський робітничий клас став придатком «великої ліберальної партії», тобто партії капіталістів.

Уграфствах майновий ценз був знижений з 10 до 5 ф. ст. річного доходу. Право голосу в містах одержали особи, які орендували протягом 12 місяців немебльовану квартиру за плату в 10 ф. ст. Таке приміщення могли займати і представники високооплачуваної робочої аристократії.

Акт 1867 р. позбавив 38 бургів права представництва в палаті громад. Разом з 7 наявними в парламенті вакансіями це становило 45 вільних місць, з яких 44 потім надали великим містам. У результаті реформи кількість виборців зросла з 1,4 до 2,5 млн.

265

Угрудні 1884 р. була проведена чергова виборча реформа. її основне значення полягало в тому, що право голосу в графствах було надано особам, які орендували немебльовані квартири за плату 10 ф. ст. на рік. Кількість виборців в Англії збільшилася на 2 млн. Правлячі кола Великобританії пішли лише на мінімальні поступки. Не мали виборчих прав жінки, чоловіки молодше 21 року, особи, які протягом 12 місяців одержували допомогу від приходу, і ті, хто прожив в окрузі менше визначеного законом строку.

Раніше депутати обиралися від міста або графства в цілому, як від особливих юридичних установ. Реформа 1885 р. встановила новий принцип представництва від виборчого округу. Виборчий округ з населенням від 15 до 50 тис. чоловік висував одного депутата, понад 50 тис, але менше 65 тис. чоловік — двох депутатів. Округ з населенням понад 65 тис. жителів у парламенті представляли три депутати.

Урезультаті виборчої реформи 1832 р. співвідношення сил між палатою лордів і палатою громад почало поступово змінюватися на користь останньої. Б. Дізраелі зазначав, що «уся влада країни зосереджена в нижній палаті». Ця палата парламенту одержала тепер формальне право іменуватися «представницею інтересів усієї країни».

У1852 р. в Англії остаточно закріплюється принцип «відповідального уряду», що залишається при владі доти, доки йому висловлює довіру і підтримку більшість палати громад. Дуалістична монархія трансформується в парламентарну.

40—60-ті роки XIX ст. були часом всемогутності англійського парламенту. Тоді ще не існувало жорсткої партійної дисципліни, яка б підкоряла коммонерів лідеру. Часто траплялися випадки, коли його прихильники голосували разом з депутатами партії-суперника.

Період з 1832 по 1867 р. називають «золотою ерою» англійського парламентаризму. Палата громад порівняно легко скидала небажаних для неї прем'єр-міністрів. Така доля спіткала за ці роки 10 кабінетів. Англійський парламент став стрижнем державного життя, могутнім знаряддям у руках панівного класу.

Водночас одержала юридичне закріплення парламентарна «двопартійна система», за допомогою якої влада переходила від однієї фракції правлячого класу до іншої. В другій половині XIX ст. «лояльна опозиція» стає офіційно визнаною нормою неписаної британської конституції, тоді як у XVIII ст. ідея політичної опозиції уряду корони визнавалася неправомірною.

Після виборчої реформи 1832 р. були здійснені деякі заходи, спрямовані на оновлення державного апарату, пристосування його до роботи в нових умовах. Міністерство внутрішніх справ було реорганізоване з метою посилення контролю над місцевим самоврядуванням. У його безпосереднє відання перейшла лондонська поліція і непрямий контроль над поліцейськими формуваннями графств і провінційних міст. У 1839 р. був утворений комітет Таємної ради з розпорядження виділеними на потреби освіти сумами, а в 1848 р. засновується так зване управління народного здоров'я. Заходи, спрямовані на створення чітко працюючого державного апарату, проводилися і в міністерствах фінансів і військовому, а також в адміралтействі. У 1853 р. створюється спеціальна Комісія у справах державних установ, а в 1855 р. запроваджується екзаменаційна система зарахування на коронну службу з поділом чиновників на розряди і класи.

3. Утворення політичних партій і Кабінету міністрів Після реформи 1832 р. почався процес утворення політичних партій (в сучасному розумінні

цього слова). Старі методи прямого підкупу вже не могли принести безпосереднього результату, як раніше. Тепер успіх справи стала вирішувати робота серед населення, уміння змусити виборців голосувати в бажаному для партії напрямі, майстерність у боротьбі із суперниками за голоси виборців. Цю необхідність консолідації сил і організаційної перебудови зрозуміли і віги, що стали іменуватися лібералами, і торі, які назвали себе консерваторами.

266

Ще в 1831 р. консерватори заснували спеціальний Карлтон-клуб, що потім став відігравати роль координатора діяльності цієї партії в національному масштабі. У 1836 р. подібний орган з'явився й у лібералів.

Великий внесок у розробку методів ідеологічного впливу зробили Дж. Чемберлен, Ф. Шендхерст. Вони першими створили так званий «кокус» — постійну виборчу організацію, яка ставила своїм завданням перемогу на виборах, що дозволило лібералам спочатку заволодіти органами місцевого самоврядування Бірмінгема, а потім, у 1868 р. також перемогти і на виборах до парламенту.

Це змусило консерваторів утворити Національний союз консервативнх і конституційних асоціацій. У 1877 р. їхні конкуренти заснували Національну ліберальну асоціацію.

Головною опорою ліберальної партії були підприємці текстильної, суднобудівної й інших галузей промисловості, заінтересовані в «вільній торгівлі». За ними йшла частина промислового пролетаріату, дрібної буржуазії, більшість англійської інтелігенції, деякі священнослужителі. Лібералів підтримували також представники банківського капіталу. Багато голосів на парламентських виборах вони одержували в Ірландії, спекулюючи на питанні про гомруль (самоврядування).

Поворот до реакції, націоналізму, великодержавного шовінізму зробив для більшої частини правлячих кіл неприйнятною програму лібералів. Монополістична буржуазія вимагала встановлення протекціоністських зборів, що убезпечували б її від конкуренції молодих промислових країн. Прихильники колоніальної експансії всіляко перешкоджали наданню Ірландії самоврядування. Під прапором консерватизму згуртувалися аристократи, військові і цивільні чиновники, служителі англіканської церкви і представники важкої промисловості. Навколо консервативної партії об'єдналася і частина робітників, особливо дрібних підприємств.

На той час робітничий клас країни почав «просинатися» після сплячки, у якій він перебував через монопольне становище Англії на світовому ринку. У 1881 р. група радикальних інтелігентів створила Демократичну федерацію. її програма передбачала демократизацію політичного устрою Великобританії. Через три роки організація була перетворена на Соціал-демократичну федерацію (СДФ). Однак її діяльність мала сектантський характер.

У 1893 р. засновується Незалежна робоча партія, яка базувалася на більш широкій соціальній основі. У 1900 р. був створений спеціальний Комітет робочого представництва (КРП). Чеез свої профспілкові організації до нього приєдналися організовані робітники. Незважаючи на те, що соціальну базу КРП становили тред-юніони, він не ставив своєю метою боротьбу за соціалізм.

Офіційно політичні партії не були закріплені у законодавстві, але сам е вони управляли всім життям парламенту, керували кожним кроком його депутатів. У руках партійної машини були важелі впливу на виборців, які голосували не за кандидата як такого, а за партію, яку він представляв. Члену парламенту, який насмілювався стати в опозицію до лідерів, загрожувала небезпека дострокового закінчення політичної кар'єри. Часто депутат не міг виконувати свої обов'язки без фінансової допомоги з боку партії.

Лідер партії, яка перемагала, ставав прем'єр-міністром. Наявність у палаті громад підпорядкованої суворій партійній дисципліні організованої більшості прихильників дозволяла прем'єр-міністру і його Кабінету вийти з-під контролю парламенту.

Формально Кабінет не був відомий англійському конституційному праву. Цей термін уперше з'явився на сторінках парламентських звітів лише в 1900 р. Юридично цей орган був суто неофіційною установою. Його діяльність будувалася на прецедентах, вона не мала правових форм: засідання проходили негласно, протоколи не велися. Це забезпечувало правлячим колам повну свободу дій.

267

Кабінет міністрів визначав напрям національної політики, здійснював виконавчу владу, керував законодавчою діяльністю парламенту. Під безпосереднім наглядом прем'єр-міністра проводилася вся робота Кабінету. Через прем'єра здійснювався зв'язок з монархом. Він же керував центральними органами своєї партії і розпоряджався її коштами. Кабінет був ідеальним органом, де відбувалося зрощування монополій з державою.

Встановлення урядового контролю над палатою громад ознаменувалося рішучим вторгненням Кабінету до законодавчої сфери, що до цього була виключною компетенцією парламенту. Переважна більшість найважливіших законопроектів зароджувалася в міністерствах. Законодавча ініціатива, яку виявляли рядові депутати, практично втратила будь -яке значення. Біллі, не підтримувані Кабінетом, не мали ніякого шансу одержати схвалення парламенту. Більшість законопроектів міг запропошувати лише Кабінет. До них насамперед належали фінансові біллі, а також питання королівської прерогативи.

Процедура діяльності англійського парламенту була приведена у відповідність до умов, що змінилися. У 1881 р. була прийнята так звана «резолюція про нагальність», відповідно до якої прем'єр-міністр одержав право пропонувати палаті громад визнати те чи інше питання таким, що не терпить зволікання. Така пропозиція ставилася на голосування без будь -якого обговорення. Ця новела була закріплена в 1882 р. як постійне правило парламентського регламенту.

Подальший розвиток інститут припинення (чи закриття) дебатів одержав у 1887 р. Право пропонувати припинити дискусію одержали всі депутати. Така резолюція мала негайно ставитися на голосування. Цей захід був особливо ефективним при розгляді у парламенті окремого питання або законопроекту.

У1887 р. лідер палати громад Сміт розробив нове правило парламентської процедури: якщо депутати не встигли до визначеного строку розглянути білль повністю, то спікер був зобов'язаний поставити на голосування інші частини законопроекту без дебатів. Цінність нової процедурної норми виявилася вже при першому її застосуванні: усі статті урядового білля про запровадження надзвичайного стану в Ірландії були схвалені без обговорення. Це положення парламентського регламенту одержало назву «гільйотина».

У1893 р. вводиться так зване «закриття дебатів по відділах». Весь законопроект було розбито на групи статей (відділи). Палата громад встановлювала, до якого строку обговорення кожної з них має бути припинене і проведене голосування. Як і «гільйотина», це правило створювало видимість парламентської дискусії.

У1909 р. спікер палати громад одержав право з числа запропонованих до якої-небудь статті білля поправок вибирати одну, котра, на його думку, «найбільш ясно висвітлює проблему». Нова процедура одержала назву «кенгуру». Навіть лідер консервативної партії А. Бальфур назвав її «законом про воєнний стан».

Безпорадність парламенту і всевладдя Кабінету міністрів особливо наочно виявлялися під час обговорення бюджету й інших фінансових законопроектів. Такі біллі вносилися тільки від імені корони, тобто фактично Кабінету. Палата громад не мала права ні збільшувати суму асигнувань, ні змінювати мету її призначення. Наявні в бюджеті так звані «постійні витрати», які не підлягають обговоренню, в жодному разі не могли бути зменшені палатою громад (цивільний лист, витрати на утримання суддів, секретний фонд тощо).

Кабінет міг видавати нормативні акти без участі парламенту (делеговане законодавство). Відсутність у країні писаної конституції усувала навіть формальні перешкоди розширенню законодавчих функцій уряду. На початок XX ст. чинне делеговане законодавство становило 13 величезних томів.

268