IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

виконавча влада — право охороняти штат від «безпорядків», що значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов'язані з місцевими справами.

5.Перший цикл поправок до Конституції США (1791 р.)

Уході ратифікації штатами прийнятої Конституції було порушене питання про необхідність доповнення її тексту положеннями про громадянські права. Ідея всебічної гарантованості громадянських прав і політичної свободи як головного державоутворюючого принципу сягала ще Декларації незалежності 1776 р. Конституція 1787 р. містила лише загальні положення про судові

йзагальнозаконодавчі гарантії статусу і прав громадянина в дусі суворої законності: громадяни США мали право на законний судовий розгляд вчиненого ними, включаючи обвинувачення в державній зраді, за умов дотримання вимоги про суд присяжних і заборони на надання закону зворотної сили, обмежувалося застосування конфіскації майна, за ними визнавався привілей процедури habeas corpus.

Уконституціях штатів громадянські права і свободи були закріплені тоді значно ширше, ніж у загальнофедеральній. У 10 з 13 конституцій був присутній спеціальний білль про права, зразком яких послужила знаменита Декларація прав штату Вірджинія 1776 p., прийнята ще до проголошення незалежності. Найбільш детальними, наприклад, були відповідні розділи в конституціях Меріленду і Массачусетсу. У Конституції Массачусетсу 1780 p. декларація прав

(статті 1—30), виходячи з проголошеної рівності і природного права всіх людей, закріплювала свободу відправлення культів, самоврядування, заборону привілеїв, право контролю за діяльністю влади, судові гарантії прав, свободу друку, право зберігання і носіння зброї, подання петицій, проведення зборів, законодавчі права народних представництв.

Під приводом відсутності в Конституції Білля про права громадян деякі штати відмовлялися ратифікувати Конституцію. Це викликало побоювання федералістів за її долю. Хоча спершу творці Конституції мали намір віднести регулювання громадянських прав і свобод до компетенції штатів, тепер ними була визнана необхідність компромісу. Ініціатором виступив Дж. Меді -сон. У червні 1789 р. він запропонував першому Конгресу федерації проект загальнодержавного білля про права. Проект особливо підтримав Т. Джефферсон. Закріплення громадянських прав і свобод, на його думку, було не тільки необхідним саме по собі, а й мало стати однією з гарантій загального правового устрою держави, запобігання зловживанням з боку законодавців (які йому уявлялися тоді чи не більш небезпечними, ніж диктаторські прагнення влади виконавчої: «Виконавча влада уряду — не єдиний і навіть не основний мій головний біль. Тиранія законодавців на сьогодні і, напевно, ще на довгі роки — ось головна і найстрашніша небезпека. Тиранія виконавчої влади настане також, але в період, більш віддалений від нас»).

Конгрес затягнув обговорення поправок до Конституції до серпня 1789 р. Узгоджений проект із деякими змінами був схвалений 25 вересня 1789 р. як 10 поправок до основного тексту Конституції. До грудня 1791 р. вони були ратифіковані штатами. Проголошені в Біллі права і гарантії були істотно вужчими за ті, що містилися в конституціях більшості штатів, однак вони були загальними і створювали високий для XVIII ст. ступінь загальнодержавного демократизму. Поправки мали ще, як мінімум, подвійну мету: по-перше, вони створювали сферу загальнофедерального контролю і законодавства стосовно громадянських прав і свобод, по -друге, вперше у сфері політичного законодавства вони були побудовані як заборони й обмеження, що накладалися в тому числі і на законодавців.

Перший цикл поправок становить Білль про права. Він набув законної сили в 1791 р. і містить перелік буржуазно-демократичних свобод, 1-ша поправка проголошує свободу слова, друку, свободу релігійних переконань, забороняє цензуру, дозволяє народу «мирно збиратися і звертатися до уряду з проханнями про припинення зловживань», 2-га і 3-тя — дозволяють народу формувати

290

своє ополчення (міліцію) і носити зброю, 4-та поправка закріплює недоторканність особи, житла, паперів, майна, забороняє арешти, розшук і захоплення осіб без офіційних наказів, 5 -та запровадила суд присяжних у кримінальних справах, заборонила двічі переслідувати особу за один і той самий злочин. У кримінальній справі заборонялося кого-небудь примушувати свідчити проти себе. Позбавлення життя, волі і власності могли мати місце тільки за рішенням суду. 8 -ма поправка забороняла жорстокі покарання і надмірні штрафи. Білль відокремив школу від церкви , встановив додаткові гарантії автономії штатів. У 10-й поправці зазначалося, що права, не відняті федеральною Конституцією в штатів, «належать штатам або народу».

Буржуазія і плантатори записали в Біллі про права положення про недоторканність приватної власності. В кінці 5-ї попр ав к и записано: «Ніяка приватна власність не повинна відбират и с я для загальної користі без справедливої винагороди». Арешт майна не дозволялося здійснювати без законного судово г о розгляду.

У Біллі про права були закріплені основні демократичні права і свободи політичного характеру: свобода віросповідання, слова, друку, проведення зборів і подання петицій. Народу гарантувалася громадянська й особиста недоторканність особи, житла, паперів і майна, свобода від постоїв. Істотною гарантією громадянської свободи мало стати право носіння зброї, що визнавалося «необхідним для безпеки вільної держави» і не могло обмежуватися владою. Цикл поправок був присвячений судовим і кримінально-правовим гарантіям (які найбільше турбували діячів європейського й американського Просвітництва): громадянам надавалося невід'ємне право на розгляд у суді присяжних при гарантуванні презумпції невинуватості (ніхто не міг примушуватися свідчити проти самого себе), без суду ніхто не міг позбавлятися життя, свободи або власності, обвинуваченому забезпечувалися права процедури habeas corpus із забороною надмірної застави; встановлювалася невідчужуваність приватної власності для суспільних потреб без «справедливої винагороди». Особливо важливе значення мала 9-та поправка, яка проголошувала можливість державного визнання й інших громадянських прав, які прямо не перелічені, але немовби випливають із загальної доктрини природних і невідчужуваних прав громадян.

Поряд з тим, що було проголошено в Конституції, Білль про права закріпив на конституційному рівні високий ступінь демократизму нової держави.

Сформована в 1787—1791 рр. Конституція США зберегла свою чинність більш ніж на 200 років і стала основою наступного державно-політичного розвитку цієї держави. Конституція США вважається жорстокою. Поправки до неї остаточно набирають чинності, як правило, після того, як їх затвердять 3/4 законодавчих зборів штатів. Не випадково за час існування цієї Конституції до неї було внесено лише 26 поправок.

її найголовнішою засадою було всебічне закріплення представницької демократії, гарантованої організацією влади і управління на основі поділу влади, виборністю найрізноманітніших інститутів влади — від загальнодержавних до органів самоврядування.

6. Громадянська війна 1861—1865 р., її економічні і політичні наслідки. Другий цикл поправок до Конституції США (1865-1870 рр.)

Перша половина XIX ст. пройшла під знаком стрімкого розширення території США. Нові землі купувалися в колоніальних країн або відбиралися збройним шляхом у слабких супротивників. Корінне населення Америки — індійці — винищувалося або виселялося. Процедура перетворення нових територій у штати визначалася Великим ордонансом 1791 р. Для цього необхідно було мати певну кількість жителів, свою конституцію і відповідне клопотання до федерального Конгресу. Частина штатів самовизначилася, не чекаючи офіційної згоди Конгресу. До середини XIX ст. територія США збільшилася майже в 9 разів. Рабство поширювалося на нові землі, що становило серйозну загрозу розвитку капіталізму в США.

291

Соціальне й економічне становище США наприкінці XVIII — на початку XIX ст. не можна зрозуміти без урахування концепції про «американський» шлях розвитку в сільському господарстві. Реальні можливості одержати за океаном ділянку землі і почати там нове життя кликали в далекий і небезпечний шлях найенергійніших і най відважніших європейців.

Боротьба за землю мала свої особливості. В Америці не було поміщиків феодального типу і кріпаків. Скватерство — захоплення «вільних» земель — означало відібрання ділянок у корінних жителів — індійців. Однак переселенцю потрібні були гроші. Не кожний міг пристосуватися до нових життєвих умов, витримати натиск земельних спекулянтів тощо.

Між великими і дрібними землевласниками точилася запекла боротьба. Місцева аристократія всіма силами прагнула зберегти за собою величезні земельні володіння. Ці протиріччя становлять одну з найважливіших економічних основ першої і другої американських буржуазних революцій.

На першому етапі переважало велике плантаторське господарство, де застосовувалася праця рабів (негрів). Після Війни за незалежність рабство на Півночі було скасовано, латифундії земельної аристократії конфісковані і пущені в продаж. Ці заходи поряд зі скватерством і подальшою націоналізацією західних земель заклали основу для розвитку капіталізму в землеробстві фермерським шляхом.

Однак на Півдні зберігалося велике землеволодіння, засноване на рабській праці. Відтік робочої сили на Захід зумовив масове застосування праці рабів.

У першій половині XIX ст. у США намітилися дві тенденції ч и два шляхи буржуазного розвитку: один — на Півночі, інший — на Півдні. Зіткнення класів через установлення того чи іншого типу буржуазного розвитку в сільському господарстві було неминучим. У класовій боротьбі головне місце посіла проблема «вільних» земель на Заході і ліквідації рабовласницьких латифундій на Півдні.

Основне питання другої американської революції зводилося до того, чи буде забезпечений подальший розвиток капіталізму в США шляхом знищення рабства і перемоги «вільного фермера на вільній землі» над старим рабовласницьким господарством.

На початок 20-х років XIX ст. у США налічувалося 22 штаги, половина з яких були рабовласницькими. Між рабовласниками Півдня і буржуазією Півночі не припинялися конфлікти, особливо коли в Конгресі вирішувалася доля нових штатів. Плантатори були заінтересовані у створенні нових рабовласницьких штатів. Буржуазія Півночі була проти цього. Від вирішення спору залежав результат боротьби за контроль над вели кими землями на Заході і, у кінцевому підсумку, над федеральним урядом. Плантатори прагнули зберегти свою перевагу в палатах Конгресу. До 1861 р. майже всі американські президенти були з південних штатів.

Гострі протиріччя виникли з приводу митних тарифів. Буржуазія Півночі з метою одержання переваги для збуту своїх товарів домагалася встановлення високого ввізного мита на промислові товари, які ввозилися з-за кордону. Рабовласники виступали проти цього. Так, Законодавчі збори штату Південна Кароліна в 1832 р. вимагали повного скасування митних зборів, погрожуючи виходом із США. Вони посилалися на так звану доктрину «нулліфікації», відповідно до якої штати могли ігнорувати рішення федеральної влади, якщо вони суперечили Конституції. Таке тлумачення було вигідне прихильникам сепаратизму, особливо на Півдні.

Зіткнення інтересів промислової буржуазії і рабовласників призводило до невідворотного конфлікту, який згодом вилився в Громадянську війну. Це було початком запеклої боротьби між двома економічними системами: буржуазною, яка зміцнювалася, і рабовласницькою, що слабшала. На тлі цієї боротьби ясніше проступає політична історія США в період між Війною за незалежність і Громадянською війною.

На початку XIX ст. різко загострилися протиріччя між двома політичними партіями: федералістів і демократів-республікан-ців. Перша була створена ще А. Гамільтоном. Спираючись

292

на велику буржуазію, процвітаючих плантаторів, федералісти виступали проти демократизації Конституції. Демократично-республіканська партія на чолі з Т. Джефферсоном мала підтримку промислової буржуазії, дрібних плантаторів, фермерів, ремісників. Вона домагалася обмеження великого плантаторського господарства, розвитку буржуазно-демократичних свобод.

На початку 20-х років XIX ст. обидві партії переживали кризу. Федералісти розпалися на дрібні фракції. У 1828 р. частина республіканців заснувала демократичну партію, яку підтримували дрібна буржуазія, частина плантаторів, фермери, деякі робітники. Головною в політичному житті країни ставала проблема ліквідації рабства.

Початком затяжного конфлікту було вирішення питання про долю штату Міссурі. Плантатори спробували провести через Конгрес закон про віднесення цього штату до рабовласницького, але отримали досить організований опір з боку депутатів від вільних штатів. Проте конфлікт закінчився компромісом. Північніше визначених кордонів (36° 30' північної широти) і на захід від Міссурі рабство заборонялося. Штат Міссурі був визначений як рабовласницький, проте новий штат Мен був прийнятий до федерації як вільний. Прийом вільних штатів підривав позиції рабовласників у сенаті. Міссурійський компроміс дещо затримав відкриту сутичку двох економічних систем. Він був порушений, коли вирішувалося питання про долю штатів Каліфорнія, Нью-Мексико і Юта.

У1854 p. у Конгресі знову виник спір про долю двох нових штатів — Канзасу і Небраски, розташованих північніше 36° північної широти. Під тиском рабовласників, які обіймали майже всі головні посади у федеральному уряді, Конгрес передав на розсуд самих громадян Канзасу вирішення питання про рабство. Тим самим ще раз був порушений міссурійський компроміс, відповідно до якого на один рабовласницький штат повинен обов'язково припадати один вільний.

Тисячі рабовласників-«виборців» ринули до Канзасу. Біля виборчих дільниць почалися збройні сутички. Канзас став рабовласницьким штатом. За словами К. Маркса, «бійка в Канзасі» була початком Громадянської війни. Зростала кількість прихильників товариства аболіціоністів, які виступали за скасування рабства. Партія фрисойлерів вимагала заборони рабства, безкоштовної роздачі землі нужденним. її активними прихильниками були фермери, промислові робітники. До фрисойлерів приєдналася частина членів республіканської партії. У країні відбулося нове перегрупування сил.

У1854 р. республіканці вперше одержали більшість у нижній палаті Конгресу. Але оскільки рабовласники мали тверду більшість у сенаті, мали багато своїх ставлеників у федеральній адміністрації, їхні інтереси служили провідною зіркою для внутрішньої і зовнішньої політики федерального уряду.

У1857 р. Верховний суд у своєму рішенні в справі Дреда Скотта дозволив рабовласникам шукати негрів-втікачів навіть у вільних штатах. Тим самим була зроблена спроба поширити рабство на всю територію країни. Закони Конгресу про рабів -втікачів стали особливо суворими.

Рух за скасування рабства набув широкого розмаху. Величезне враження на американців справив роман Г. Бічер Стоу «Хатина дядька Тома». Великий борець за свободу Джон Браун писав перед стратою: «Я, Джон Браун, тепер цілком упевнений, що лише кров змиє великі злочини цієї грішної країни».

Восени 1860 р. президентом був обраний один з видатних діячів Америки, відомий республіканець А. Лінкольн. Виходець з бідної сім'ї, він згодом став переконаним супротивником рабства. Його обрання послужило для рабовласників сигналом до заколоту. «Невідворотний конфлікт» між системою рабства і системою найманої праці вилився у відкриту війну.

Угрудні 1860 р. штат Південна Кароліна заявив про свій вихід із союзу, його приклад наслідували ще 10 південних штатів. У квітні 1861 р. почалися воєнні дії.

293

Заколот жителів Півдня розколов американську державу на дві частини: рабовласницький Південь і вільну Північ. У кожній частині був свій президент, свій конгрес. «Сучасна боротьба між Півднем і Північчю, — писав К. Маркс, — є... не що інше, як боротьба двох соціальних систем — системи рабства і системи вільної праці».

Спочатку хід війни склався несприятливо для жителів Півночі, хоча все, здавалося б, передвіщало їм легку перемогу. На Півдні було менше населення, майже не було промисловості, проте виявилася кращою організація військ, армією командували талановиті полководці. Буржуазія Півночі перший час мріяла конституційним шляхом ліквідувати конфлікт, не одразу повела війну по-революційному.

Жителі Півночі мали велику перевагу в живій силі, техніці, їм співчували передові люди Європи. З нагоди обрання президентом А. Лінкольна К. Маркс від імені І Інтернаціоналу надіслав йому привітальне послання.

Лінкольн добре розумів неможливість існування двох систем, йому належать знамениті слова: «Будинок, розколотий надвоє, не може стояти». Лінкольн, однак, не одразу зважився вдатися до рішучих заходів. Один час він навіть висловлював думку про переселення негрів до Центральної Африки. Керівник негритянської організації відповів йому: «Кажуть, що це країна білої людини. Ні, сер! Це країна червоношкірої людини за «природним правом» і чорної людини за правом її страждань і праці... Сер, це наша країна так само, як і ваша, і ми її не покинемо». Проект експатріації відпав.

Серія поразок армії жителів Півночі і невдоволення народу змусили А. Лінкольна піти на рішучі кроки, діяти по-революційному. Конгрес прийняв два закони, які відіграли найважливішу роль у перемозі Півночі.

20 травня 1862 р. набрав сили Гомстед-акт. Згідно з ним кожен громадянин віком від 21 року міг одержати за символічну суму ділянку землі з фонду держави розміром не більш 160 акрів (65 га). Через 5 років власник одержував патент про необмежене право розпоряджатися землею на власний розсуд. Пізніше розміри таких ділянок були збільшені. Цей акт мав сильний в плив на бойовий дух армії жителів Півночі, що складалася в основному з фермерів і робітників. Значення акта полягає ще й у тому, що заселення західних земель вільними поселенцями по суті ліквідувало поширення невільництва на інші частини країни.

Невдовзі А. Лінкольн підписав Декларацію про звільнення із січня 1863 р. негрів, які перебували на території південних штан п Декларація про скасування рабства була подією великого політичного значення, яка вплинула на хід Громадянської війни. Після її опублікування боротьба Півночі проти рабовласник і в Півдня вступила в основну фазу. Вирішальну роль у перемозі Півночі відіграли робітники, фермери і негри. В армії жителів Півночі були видатні діячі І Інтернаціоналу. Громадянська шина була буржуазно-демократичною революцією.

Своє політичне кредо А. Лінкольн виклав у знаменитій промові під час відкриття солдатського цвинтаря в Геттісберзі 19 листопада 1863 р.: «87 років тому наші батьки створили на цьому континенті нову націю, вона прийшла в життя завдяки свободі і ґрунтувалася на твердженні, що всі люди народжуються рівними... У цих шанованих нами небіжчиків ми зобов'язані взяти приклад відданості справі, якій вони були вірні до кінця, ми маємо тут твердо вирішити, що не дарма ці воїни віддали своє життя; наша нація, з волі Бога, повинна відродити свободу, і нехай вічно живе уряд народу з народу і для народу».

Очистивши армію і державний апарат від зрадників, закривши особливо ворожі газети, призначивши командувачем талановитого полководця Гранта, уряд Лінкольна тим самим прискорив перемогу. На початку квітня 1865 р. жителі Півдня капітулювали, але щоб помститися за свою поразку, вони організували вбивство Лінкольна.

294

У 1865 р. Конгрес прийняв 13-ту поправку до Конституції про скасування рабства на всій території США. У 1866 р. прийнята 14-та поправка, відповідно до якої негри наділялися громадянськими правами. Усякий, хто народився в США чи був натуралізований, визнавався громадянином США і того штату, де він проживав. Вона не поширювалася тільки на індійців, звільнених від сплати податків. Поправка забороняла штатам ущемляти, обмежувати права громадян, позбавляти їх життя, волі, власності без належного судочинства. Підставою притягнення до кримінальної відповідальності могла бути тільки участь у заколоті або вчинення злочину. У принципі, заборонялося обмежувати виборчі права громадян-чоловіків у віці 21 рік і більше. За відмову виконувати положення поправки кількість депутатів від штату в палаті представників могла бути зменшена.

Однак і після капітуляції уряди південних штатів відмовлялися виконувати рішення федеральної влади ратифікувати 14-ту поправку. Багато заколотників незабаром потрапили під амністію, політичні права негрів залишилися на папері. У деяких південних штатах були закони про учнівство, так звані «чорні кодекси», згідно з якими негри, мулати, діти незаможних залишалися в повній владі свого колишнього хазяїна до досягнення 18 років. Нефи обмежувалися у виборі професії, до них дозволялося застосовувати покарання пороттям. Усе це робилося нібито для боротьби з бродяжництвом.

7. Реконструкція Півдня. Виникнення Ку-клукс-клану

Прямий саботаж південних штатів змусив Конгрес прийняти ряд законів, спрямованих на відновлення союзної держави. Був створений революційний Комітет з реконструкції, представники заколотних штатів були виключені з членів Конгресу. Ще під час війни Конгрес вирішив конфіскувати землі заколотників і позбавити їх права голосу.

2 березня 1867 р. першим Актом про реконструкцію заколотні штати були поділені на військові округи, а їхнім командувачем були надані широкі повноваження. Туди були знову направлені федеральні війська. Негри в цих штатах одержали громадянські і політичні права. На території колишньої конфедерації з'явилися революційні уряди. Із законодавчих зборів південних штатів, з адміністративних і судових посад під контролем емісарів Півночі були вигнані найбільш фанатично налаштовані рабовласники.

Після поразки Півдня деякі негри були обрані до законодавчих зборів штатів і подекуди зайняли посади віце-губернаторів. Особливо велику роль в захисті негрів від терору рабовласників, у їх працевлаштуванні відіграло Бюро звільнених. Представники федерального уряду, спираючись на дрібних і середніх фермерів, рішуче боролися із всевладдям рабовласницької олігархії в штатах Півдня. Усе це створювало умови для продовження буржуазно-демократичної революції.

Вокремих штатах створювалися безплатні школи, бідним надавалася матеріальна допомога.

Утих випадках, коли адміністрація штату відмовлялася виконувати вказівки федерального уряду, на території штату оголошувався воєнний стан. Лише після таких революційних заходів удалося змусити південні штати ратифікувати 14-ту поправку. Період Реконструкції є другим етапом розвитку буржуазно-демократичних перетворень, хоча він і не був доведений до кінця. Негри на Півдні землі не одержали, і негритянське питання не було вирішене остаточно.

Революційні заходи Конгресу наштовхнулися на опір президента Е. Джонсона, прихильника жителів Півдня. Суперечності між Конгресом і президентом призвели до того, що презид е н т а віддали під суд.

Окремі положення Акта про реконструкцію так і не були виконані. Особливо реакційну роль у цей період відіграв Верховний суд США. Визнавши багато революційних актів Конгресу неконституційними, він фактично зірвав здійснення федеральним урядом багатьох прогресивних

295

заходів. Рішення Верховного о суду з питання про громадянські права негрів були вихідною юридичною базою для запровадження расистського законодавства в південних штатах.

На вимогу народу в лютому 1865 р. Конгрес прийняв 15-ту поправку до Конституції, що набрала чинності в 1870 р. У ній записано, що право громадян не буде заперечуватися чи обмежуватися під приводом раси, кольору шкіри або колишнього рабського становища. Ці доповнення, як і всі зміни до Конституції США, прийняті невдовзі після Громадянської війни, становлять другий цикл поправок. Вони доповнили Білль про права.

Після Громадянської війни в США був остаточно подоланий сепаратизм жителів Півдня, повністю відновлена єдність американської держави. Штатам категорично заборонялося виходити

зсоюзу. Вони не могли ігнорувати закони Конгресу. Проте штати зберігали за собою право мати своє цивільне і кримінальне законодавство, вони самі вирішували питання виборчого права, кожен

зних мав законодавчий орган, свій верховний суд, власн у поліцію тощо.

Війна Півночі проти Півдня мала прогресивне, визвольне значення. Знищивши рабство і сепаратизм південних штатів, вона сприяла зміцненню незалежності США. Однак буржуазно - демократична революція не була доведена до кінця. Звільнені від рабства негри землі не одержали. Після закінчення періоду Реконструкції під тиском білих терористів расова дискримінація на Півдні була офіційно визнана законами багатьох штатів.

З 1890 по 1910 р. у південних штатах були прийняті нові конституції і закони, які поступово позбавили негрів багатьох прав, отриманих ними в роки Реконструкції. Вони узаконили расову сегрегацію в питаннях проживання й освіти, у місцях громадського користування, на виробництві, транспорті.

Уряді міст з'явилися негритянські гетто. Майже в 2/3 штатів були заборонені міжрасові шлюби, діти від них вважалися незаконнонародженими. Біла жінка, яка народила «кольорову» дитину, у багатьох штатах підлягала тюремному ув'язненню. Десятки тисяч негрів стали жертвами Ку-клукс-клану, створеного в 1865 р. Це була озброєна і законспірована організація колишніх рабовласників і їхніх прибічників.

Уході Громадянської війни перебудова землеволодіння на Півдні відбувалася шляхом конфіскацій земель у воєнний час і в зв'язку з несплатою податків у роки Реконструкції, стихійного захоплення плантацій білими бідняками і неграми, а також розподілу землі за Гомстед - актом.

В економічному розвитку південних штатів виявилися дві основні тенденції: 1) еволюція дрібних, самостійних селянських господарств на шляху перетворення їх на товарні, капіталістичні;

2)еволюція збережених і оброблюваних тепер здольниками великих плантацій. Через 35 років після закінчення Громадянської війни плантації, оброблювані дрібними і середніми здольниками з числа «звільнених» негрів (265 тис.) і білих бідняків (476 тис), давали лише близько 17% сільськогосподарської продукції південних штатів. Протягом того ж періоду у величезній мірі зросла господарська роль самостійних фермерів — власників (1180 тис. білих і 186 тис. негрів). На їхню частку припадало тепер понад 63% загальної вартості землеробської продукції Півдня. У руках самостійних фермерів до 1900 р. зосередилося 274 млн акрів землі проти 48 млн акрів, оброблюваних здольниками.

Усе це означає, що в результаті другої американської революції до кінця XIX ст. на Півдні в цілому переважала буржуазна еволюція сільського господарства фермерського типу. Фермерський шлях капіталістичної еволюції сільського господарства забезпечував «найшвидший розвиток продуктивних сил за умов, найбільш сприятливих для маси народу з усіх можливих при капіталізмі». Втілення в життя Гомстед-акта прискорило заселення значних територій на середньому, далекому і південному Заході США, сприяло бурхливому розвитку продуктивних сил і підготувало умови для швидкого, вільного і широкого розвитку капіталізму.

296

держави як комітету з управління загальними справами монополій. Зростає чисельність апарату управління, його бюрократизація, удосконалюється система каральних органів тощо. Якщо в середині XIX ст. налічувалося лише 2,5 тис. федеральних службовців, то на початок XX ст. їх було майже в сто разів більше.

Своєрідність політичної історії США полягає в тому, що зазначені процеси майже не торкнулися Конституції. Наприкінці XIX і на початку XX ст. до неї були внесені всього 2 поправки: 16-та — розширила права Конгресу щодо податків і 17-та запровадила обрання сенаторів від населення штатів. Тим часом роль федерального Конгресу стає усе більш значною. Уточнюється правило обрання його членів. Ще в 1843 р. скасовується голосування списком. З'являються виборчі округи. У 1871 р. під час виборів федеральних органів була запроваджена таємна подача голосів. Встановлюється загальнонаціональний день виборів до палати представників і сенату. До того такі строки визначали самі штати. Зростання кількості населення вимагало внесення корективів до числа виборців, від якого обирався депутат до палати представників. За Конституцією було достатньо 30 тис. населення, в середині XX ст. — уже 300 тис.

Правила виборів до Конгресу розроблялися не федеральними органами, а законодавчими зборами штатів. Численні цензи (осілості, майнові, освітні та ін.) закривали доступ до виборів великій кількості громадян. Палата представників могла сама позбавити повноважень депутата, обраного законним шляхом.

У 1900 р. вона виключила зі свого складу депутата-соціаліста на тій підставі, що він нібито багатоженець.

Майже після кожної виборчої кампанії виявлялися численні факти зловживань, підкупу виборців, обманів при підрахунку голосів, неправильної нарізки виборчих округів (джеррімендеринг) тощо. Партійні боси в будь-який спосіб прагнули забезпечити обрання своїх прихильників і тим самим отримати теплі посадки в державному апараті.

Ускладнюється процедура проходження законопроектів. При палатах формуються десятки комітетів і комісій. Небажаний білль практично не мав шансів пройти чистилище комітетів, якщо не був схвалений комітетами асигнувань, шляхів і коштів. У 1889 р. спікер був наділений, по суті, диктатор ськими правами щодо тлумачення регламенту палати представників. Він почав одноосібно формувати комітети нижньої палати, міг у будь-який час припинити дебати, посилаючись на правило процедури. Права спікера були урізані тільки реформою 1910-1911 рр.

Доля законопроекту залежала також від верхньої палати — сенату. На відміну від нижньої палати, що повністю переобиралася раз у два роки, сенат переобирався тільки через шість років. Формально члени сенату розглядалися як повноважні представники штату. До прізвища сенатора обов'язково додавалась назва штату, від якого він обраний. До цього органу потрапляла верхівка багатіїв. Не випадково його називали палатою мільйонерів.

Робота сенату контролювалася вузькою групою — елітою сенату. За традицією (правило старшинства) головами комітетів і комісій призначалися ті, хто мав найбільший термін перебування в них. Це гарантувало одержання таких посад найбільш консервативним членам. Голова комітету підносився над рядовими членами як імператор. Комітети Конгресу називали законодавчими зборами в мініатюрі.

Для провалу небажаних біллів сенатори могли застосовувати обструкцію. Традиційно ще з 1806 р. час для виступу сенатора не обмежувався. Він міг говорити з трибуни на абстрактні теми і тим самим перешкоджати голосуванню по законопроекту. Сенаторів називали флібустьєрами. На відміну від лицарів удачі, вони застосовували не меч, а слово. До цієї практики часто вдавалися і ліберали. Виснажена більшість сенаторів у таких випадках ішла на компроміс з меншістю. Лише в 1917 р. за настійною вимогою президента В. Вільсона приймається правило процедури, згідно з

298

яким промова сенатора не могла перевищувати години. Однак флібустьєри змінили тактику: змінюючись на трибуні, вони також могли «заговорити білль до смерті». У першу чергу сенатори зважали на думку партійного лідера Конгресу.

На початок Першої світової війни федеральний Конгрес привласнив собі не передбачені Конституцією права щодо видання законів в галузі економіки, залізничного будівництва, патентної політики тощо.

Правовою основою широких повноважень Конгресу стала 16-та поправка до Конституції, прийнята в 1913 р., відповідно до якої він міг «встановлювати і стягувати податки з доходів, одержуваних з будь-якого джерела, без розподілу між окремими штатами і безвідносно до якогонебудь перепису або підрахунку населення». З того часу штати опинилися у великій залежності від Конгресу.

Усе більше на членів Конгресу почали впливати штовхачі, уповноважені монополій — лобісти. З метою прийняття вигідного закону вони використовували найбрудніші методи (інтриги, підкуп, шантаж, провокації, погрози). У 1920 р. при Конгресі було понад 100 офіційно зареєстрованих лобістів. Не випадково лобістів відносили до третьої палати Конгресу.

Наприкінці XIX ст. виявилися перші ознаки зрощування державного апарату з монополіями. Відносини між трестами, Конгресом і федеральною адміністрацією мали характер майже відкритої корупції. Моральний престиж законодавців був надзвичайно низький. Л. Стеффенс у книзі «Розгрібач бруду» зазначав, що «це був природний процес, у ході якого демократія поступово перетворюється на плутократію».

Основний предмет суперечки між партіями в Конгресі стосувався тарифів і грошової системи. Взаємні обвинувачення, лайки в Конгресі і друкованих засобах аж ніяк не заважали обом партіям — республіканцям і демократам — виступати солідарно з корінних питань внутрішньої і зовнішньої політики. Ця згода була особливо очевидною, коли почала зростати організованість робітничого класу і фермерства.

Під тиском народних мас Конгрес у 1890 р. прийняв закон Шермана, який визнав протизаконним існування трестів, якщо вони перешкоджали торгівлі між штатами. Прийняття цього акта було перемогою трудящих. Однак судові процеси проти трестів були поодинокі. На практиці закон Шермана частіше застосовувався проти профспілок, їх ог олошували своєрідними трестами, страйки визнавалися протизаконними на тій підставі, що вони нібито перешкоджають торгівлі між штатами тощо.

Конгрес дуже широко тлумачив розділ Конституції, який уповноважував його регулювати торгівлю між штатами. Йдучи назустріч монополіям, він видавав закони з широкого кола питань, що стосувалися не тільки транспортних засобів, а й виробництва товарів. У. Форстер зазначав, що діяльність американського Конгресу — «це насамперед історія захисту інтересів капіталістів».

У 1875 р. з'явилася американська асоціація банкірів, у 1877 р. — таке ж об'єднання видавців газет, у 1895 р. — національна асоціація промисловців, у 1907 р. — з виробництва і збуту машин, у 1912 р. — банкірів міст, у 1913 р. — автомобільних промисловців. 1912 р. було утворено архімогутню Торговельну палату. Йдучи назустріч побажанням банків, держава в 1913 р. створює федеральну резервну систему. Монополії почали справляти вирішальний вплив на формування політики уряду.

Концентрація банківського капіталу і злиття його з промисловим у період імперіалізму дозволяли фінансовій олігархії за допомогою взаємозв'язку багатоповерхових корпорацій контролювати все господарське і політичне життя країни. До того ж федеральна влада надавала монополіям додаткові пільги. На початку XX ст. акції багатьох корпорацій почала прид-бавати держава, що ще більше підсилило могутність фінансового капіталу.

299