IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

У цілому слід визнати, що до початку XX ст. у системі за -гальнофедеральних органів Конгрес посідав більш високе становище. Згідно з Законом 1909 р. лише Конгрес міг дати асигнування на установи, створювані президентом, і робив він це вкрай неохоче. При цьому законодавці виходили з доктрини, що будь-яке посилення державного апарату, збільшення урядових органів завдадуть шкоди бізнесу. З цих причин для отримання згоди Конгресу на створення Міністерства морського флоту знадобилося 10 років, Міністерства внутрішніх справ — 39, юстиції — 40, Міністерства праці — 45 років. Звичайно, влада президента була значною, особливо в період війни Півночі і Півдня. Однак перші президенти рідко накладали вето на прийняті Конгресом закони.

Практика делегованого законодавства до Першої світової війни не набула широкого поширення.

9. Президент

При нагоді президенти не упускали можливості звільнитися від обтяжливої для них опіки з боку Конгресу. Спроби діяти більш самостійно були особливо вдалими в період складних ситуацій, кризового становища внутрішньої чи зовнішньої політики. У таких випадках Конгресу доводилося миритися з посиленням виконавчої влади заради загального блага панівного класу.

Президенти не раз ставили Конгрес перед фактом, що стався, чи обходили його, особливо в галузі зовнішньої політики. Так було при збройному конфлікті з Іспанією, приєднанні до США нових територій або перетворенні деяких країн Американського континенту на фактичні колонії. Так, у 1907 р. Т. Рузвельт одноосібно підписав договір з Японією. Щоб уникнути дебатів у сенаті, як вимагала Конституція, президент назвав його «джентльменською угодою».

Складається практика, за якою президент або підписував угоди без звернення до Конгресу, або ж після того, що сталося, домагався від Конгресу його схвалення. Ці два види актів називалися угодами виконавчої влади («виконавчі угоди»).

Концентрація влади обумовлювалася економічними тенденціями, інтересами монополій. Великий бізнес у складній обстановці волів мати справу не з Конгресом, що розглагольствує, а з «динамічним» президентом. Він «менше говорить, а більше робить». Ще Т. Рузвельт визначив формулу поведінки в галузі зовнішньої політики: «Говори стримано, але тримай великий кийок». До того ж президенти були ставлениками найбагатших корпорацій.

Влада президента підсилилася завдяки активізації його ролі як лідера партії, чого взагалі не знали батьки американської Конституції. Запроваджується практика проведення нарад у Білому домі, у ході яких президент разом з керівниками своєї фракції в Конгресі обговорював стратегію і тактику політичної боротьби, долю важливих законопроектів, урядових указів. Від президента залежало одержання посад у федеральній адміністрації, дипломатичній службі, суді. Традиційно їх одержували ті, хто надав послуги і допомогу у виборчій кампанії, яка стала немислимою без фінансових донорів. Найважливіші посади діставалися тим, хто давав особливо великі гроші на обрання президента, так званим «жирним котам».

Посилаючись на неписане, але передбачуване право «робити тільки користь своєму народу», президенти вдавалися до використування вето щодо законів. Президент С. Клівленд у другі половині 80-х років застосовував вето понад сто разів, і лише один раз воно було подолане Конгресом. Президенти почали видавати в усе більших масштабах укази, які мало чим відрізня від нормативних актів федерального Конгресу. Щорічні послан н я президента Конгресу фактично були програмою ді-яльності палат.

З 1903 р. президент як головнокомандувач очолив національну гвардію, до складу якої увійшла міліція штатів. Отже, тенденція зростання ролі виконавчої влади стає усе більш очевидною ще до Першої світової війни.

300

літнього віку і 10-літнього стажу судової роботи. Сенат, звичайно, міг звільнити будь-якого суддю достроково, але для цього він повинен сам розглянути обвинувачення і винес ти вирок про зраду судді або його аморальну поведінку. Іншими словами, дискваліфікація допускалася лише в порядку імпічменту. Принцип незмінюваності суддів був узятий з англійської практики.

Відповідно до Конституції і Закону про федеральну судову систему 1789 р. компетенція Верховного суду була відносно невеликою . Він міг приймати до розгляду спори між штатами і Справи, пов'язані з представниками іноземних держав. Основн а його функція — судовий нагляд: перевірка рішень нижчестоящих судів, додержання законності посадовими особами. Федеральний суд є вищою апеляційною інстанцією країни.

Однак ще на початку XIX ст. другий голова Верховного суду Дж. Маршалл у своїй доктрині проголосив право Верховного суду вирішувати питання про відповідність Конституції актів Конгресу й указів президента. Це привело до затяжного конфлікту з президентом Джефферсоном. Однак у другій половині XIX ст. доктрина судового верховенства одержала офіційне визнання як складова конституційної системи. Своїм рішенням у будь-якій конкретній справі Верховний суд США міг позбавити санкції будь-який закон, тобто зробити його недійсним.

Верховний суд не раз проголошував, що саме він покликаний забезпечити правові гарантії правосуддя. При цьому робилося посилання на 14-ту поправку до Конституції, яка забороняє штатам застосовувати кримінальне покарання інакше, ніж на основі «належної правової процедури»- На думку американського юриста Д. Карлена, ця норма була підставою наглядових повноважень Верховного суду щодо діяльності урядів штатів і була використана ним з метою централізації й уніфікації законодавства і судової практики.

За сто років після прийняття 14-ї поправки Верховний суд оголосив неконституційними 94 федеральні закони. Від цього частіше вигравали монополії, оскільки скасовувалося багато а ктів, що стосувалися соціального і трудового права.

У разі потреби Верховний суд вносив поправки до раніше прийнятих ним актів щодо тлумачення права, не дуже зважаючи на доктрину додержання судового прецеденту. При цьому він нагадував швидше законодавчий орган, ніж орган правосуддя. Американські судді поводяться із зазначеною доктриною більш вільно, ніж їхні колеги в Англії-

Судова система США складна, заплутана. Вона складається із судів федерації і штатів. Округ Колумбія має окремий суд. Юрисдикція апеляційного суду поширюється на кілька штатів. Основна ланка федеральної системи — районний суд. У великих штатах є кілька таких судів. До 1911 р. існували окружні суди.

Федеральні суди розглядають кримінальні злочини, карані за федеральними законами. Залежно від складу злочину районний суддя може розглядати справу сам чи за участю присяжних. Крім того, існувала мережа спеціальних федеральних судів: військових, податкових, митних, претензійних. У штатах була своя судова система, ще більш складна: Верховний суд штату, чия компетенція схожа з компетенцією федерального Верховного суду, проміжні апеляційні суди. Основна маса справ розглядалася судом першої інстанції. Існували мирові судді, суди мерів, муніципальні, графств, окружні, поліцейські, зі спорів про заповіти, совісні суди.

Справи про тяжкі кримінальні злочини, особливо карані смертною карою, обов'язково повинні були розглядатися за участю присяжних. Велике журі федеральних судів складалося з 12—16 присяжних, у судах штатів — з 7—23. Мале журі в складі 12 присяжних діяло як у кримінальних, так і в цивільних справах. Заплутаність судової системи посилюється тим, що майже кожен штат має своє кримінальне, цивільне і процесуальне законодавство.

Виносячи вирок, суди нерідко звертаються до прецедентів. Тільки з практики Верховного суду США їх налічується сотні томів.

302

Обов'язок порушувати кримінальне переслідування і підтримувати обвинувачення у Верховному суді США покладено на міністра юстиції. Глава федерального Міністерства юстиції одночасно є генерал-прокурором. У штатах ці функції виконують свої прокурори, формально незалежні від міністра юстиції. Американська прокуратура будується на децентралізованих засадах.

У1908 р. при Міністерстві юстиції створюється постійна слідча служба — Бюро розслідування. Згодом цей орган став виконувати функції загальнофедеральної кримінальної і політичної поліції.

Уштатах і графствах боротьбу з робітничим рухом вели поліцейська служба і приватні детективні агентства. Великі сили поліції були кинуті на придушення страйку в Чикаго (1 травня 1886 р.), у Гомстеді (1892 р.), Пенсільванії (1902 р.).

Міністерства фінансів, пошти і телеграфу створювали свою поліцію. Капітолій, де розміщуються Конгрес і Білий дім — разиденція президента, охороняють спеціальні поліцейські

Підрозділи.

Поліція штатів і графств виникла наприкінці XIX ст. у зв'язку зі зростанням робітничого руху. Вона підпорядковувалася губернатору. Крім поліцейських інспекторів службу з охорони порядку здійснювали шерифи.

Шериф — виборна посада, у деяких місцях майже неоплачувана. Тому обіймати її могли заможні громадяни, які користувалися довірою партійного боса. Він стежив за триманням заарештованих, виконанням вироків. Йому підпорядковувалися констеблі — виборні особи в сільських місцевостях.

Основна служба з охорони громадського порядку здійснювалася поліцейськими, які одержували плату за це і відповідну форму. Власники заводів, фабрик, шахт мали право формувати свою приватну поліцію, яку вони не раз застосовували проти страйкарів.

Наприкінці XIX ст. стає більш жорсткою практика відбування покарання злочинцями. Тривалий час засуджені відбували покарання у тюрмах за так званою пенсільванською системою. В'язнів поміщали в одиночну камеру з повною ізоляцією і здійснювали релігійний вплив на них. Пізніше в деяких штатах в'язнів почали залучати до каторжних робіт, об'єднавши пенсільванську систему з осборнською. Фізичне і духовне поневолення перетворювало в'язнів на інвалідів.

Для молодих в'язнів з 70-х років XIX ст. почали застосовувати реформаторії. В Англії їх називали «борстальські установи». Засуджені перебували в загальних камерах, брали участь у спільній праці. Термін ув'язнення міг бути зменшений за розсудом тюремної адміністрації.

11. Право

Американська система права увібрала в себе багато принципів англійського права, особливо прецедентного. Однак під час Війни за незалежність суддям заборонялося посилатися на ор - донанси короля і статути парламенту Великобританії. Декларація незалежності 1776 р. у різких висловах звинувачує англійського короля в беззаконні, зневажанні елементарних прав і свобод, незаконній відмові у здійсненні правосуддя, у невизнанні права поселенців мати свої хартії і закони, свій суд присяжних. З метою «стомити законодавчі збори» і цим примусити їх до підкорення собі король «скликав їх у місцях незручних і незвичних».

Основні принципи права США зафіксовані в Декларації незалежності 1776 р. і Конституції. Першорядний для буржуазії інститут приватної власності двічі зафіксований у 5-й поправці

до Конституції США: «Ніхто не може бути позбавлений власності без легального судового розгляду, приватну власність не можна відбирати на суспільне використання без справедливої винагороди». Конституція штату Нью-Йорк 1822 р. відтворила це положення: «Експропріація для суспільної користі може бути здійснена не інакше, як зі сплатою справедливої винагороди».

303

Принципи рівності людей перед законом, право обвинуваченого на публічний суд за участю присяжних і захисника, на здійснення правосуддя за законами своєї країни мали прогресивне значення. Однак ці принципи характерні для стадії домонополістичного капіталізму.

Незважаючи на те, що Декларація незалежності проголосила рівність людей, а другий цикл поправок до Конституції США дав з цього приводу додаткові роз'яснення, у країні збереглося багато правових обмежень для кольорових і емігрантів. Існувала відкрита сегрегація. У багатьох штатах заборонявся шлюб білих з неграми, з особами китайського і монгольського походження. Для кольорових і мулатів існували різні обмеження в навчанні, відвідуванні громадських місць тощо. Явна перевага надавалася особам англосаксонського походження.

Основним джерелом права є Конституція, за нею йдуть федеральні закони, конституції і закони штатів. Для судів усіх інстанцій обов'язковими вважаються рішення Верховного суду США. Кожен штат видає свої закони із цивільного, трудового, кримінального і процесуального права. Майже в кожному штаті є своя система права. До середини XX ст. у США налічувалося понад 1,5 млн законів. Багато рішень верховних судів штатів (навіть щодо цілком однакових обставин) часто суперечать одне одному. Спроби Верховного суду внести однаковість у правову систему виявилися марними. Цікаво відзначити, що перша кодифікація права була розпочата з ініціативи видатного американського юриста Фільда. Складений ним у 1848 р. Кодекс цивільного і кримінального судочинства для штату Нью-Йорк виявився настільки вдалим, що з незначними поправками він був сприйнятий у багатьох штатах.

Особливість американської системи права полягає й у тому, що вона визнає багато доктрин і положень англійського преце-

дентого і статутного права. Це зафіксовано в конституціях деяких штатів. Збіг буржуазних правових принципів обох країн дає підставу говорити про існування англосаксонської системи права.

В галузі цивільного права найважливішими є інститут приватної власності, свобода і непорушність договору, широка свобода розпорядження спадщиною, право на судовий захист порушених прав тощо. Суди штатів під час винесення рішень у цивільних справах мали широку самостійність. Вони могли посилатися на закони свого штату, на місцеве прецедентне право або навіть на англійські закони. Джерелом права був прецедент. Цивільне право залишалося заплутаним. Суперечливість, строкатість рішень породжували безліч колізій. За словами одного судді, труднощі полягали не в тому, щоб знати норму права, а в тому, щоб знайти її.

Після того, як трести за законом Шермана фактично були заборонені, основною організаційно-правовою формою капіталістичного підприємства стала корпорація (акціонерне товариство), її становище регулювалося договором товариства. Корпорація мала статус юридичної особи, її члени мали право на частину прибутку відповідно до кількості акцій. У разі краху фірми акціонер відповідав за її боргами тільки в межах вкладеного ним капіталу. Він не міг претендувати на право власника майна й укладати від імені корпорації угоди.

Другий вид договору товариства одержав назву «фірма». її майно вважається загальною власністю і тому учасники фірми несуть повну відповідальність за її боргами. Отже, у першому випадку учасники договору товариства мають нести обмежену майнову відповідальність, у другому — повну. Формально вищим органом корпорацій були збори акціонерів. Фактично реальна влада була в тих, хто мав більше половини акцій (контрольний пакет). Правове становище корпорацій регулювалося, як правило, законодавством штатів.

Для фінансової олігархії ця форма застосування капіталу виявилася не менш зручною, ніж трести. Маючи контрольний пакет, монополії фактично керували зв'язаними з ними нижчестоящими акціонерними товариствами і фірмами. У разі свавілля фінансові магнати розправлялися з дрібними фірмами швидко і безжалісно.

304

У цей період буржуазія найрішучішим чином виступала проти втручання в справи підприємців, дотримуючись принципу: «Менше уряду в бізнесі і більше бізнесу в уряді». Принцип невтручання держави в економічні справи був для обох великих партій, але особливо для республіканців, як біблійний завіт. Майже до Другої світової війни не було федерального закону про мінімум заробітної плати.

За соціальним законодавством перша держава капіталізму посідала одне з останніх місць. На переважній більшості підприємств і установ не був встановлений 8-годинний робочий день, не існувало страхування на випадок хвороби, безробіття. Підприємці чинили опір запровадженню трудового арбітражу. Колективний договір не завжди і не скрізь визнавався підприємцями.

Через протидію монополій, посилаючись на «особливі умови» американської економіки, Конгрес відхилив ряд актів, що стосувалися поліпшення умов праці і життя робітників. Лише для окремих державних підприємств у 1886 р. був установлений 8-годинний робочий день. У 1916 р. Конгрес прийняв Закон про 8-годинний робочий день і на залізничному транспорті. Верховний суд чинив рішучий опір прийняттю федерального закону про обмеження тривалості робочого дня для дітей і жінок. Прийняті в штатах закони були оголошені такими, що суперечать Конституції. Так було в 1905 p., коли в Нью-Йорку був виданий Закон про 10-годинний робочий день.

Тривалий час діяла доктрина, відповідно до якої профспілки вважалися злочинною змовою (criminal conspiracy). Навіть після Громадянської війни страйк за законами деяких штатів кваліфікувався як злочин. Для його придушення застосовувалися так звані судові накази — різновид англійського суду справедливості.

Підприємець під приводом, що страйк може завдати «непоправної» шкоди його власності, міг звернутися до суду з проханням про видання такого наказу. Організатори страйку піддавалися кримінальному переслідуванню. На підставі такої каучукової формули, як «неповага до суду», у 1894 р. були засуджені організатори страйку залізничників на чолі з соціалістом Дебсом. Президент Дж. Клівленд направив федеральні війська для придушення страйку робітників на заводах Пульмана. Причому вони були направлені не тільки без прохання властей штату, а й всупереч наполегливим запереченням губернатора. Відносно висока заробітна плата робітників і сприятлива економічна кон'юнктура дозволила монополіям не церемонитися у виборі засобів для придушення трудящих.

В галузі кримінального права американська судова теорія і практика визнають англійську систему класифікації злочинів, що підрозділяє їх на три види: зраду, тяжкі кримінальні злочини, карані проступки. Злочин і покарання визначалися за законами штатів. Конституція віднесла до відання федеральної юстиції переслідування за фальшивомонетництво, піратство у відкритому морі, зраду.

4 березня 1909 р. набрав чинності федеральний Кримінальний кодекс, який передбачає відповідальність за найбільш тяжкі злочини: шпигунство, заколот, фальшивомонетництво, торгівлю наркотиками, викрадення людей тощо. Спроби запровадити єдині основи загальнофедерального кримінального законодавства наражалися на опір властей штатів. Заплутаність і суперечливість процесуальних форм, множинність судових інстанцій допомагають заможним злочинцям і відповідачам за допомогою адвокатів затягувати процес на багато років.

Верховний суд у справі революціонера Дебса заявив: «Уся сила нації може бути використана для застосування примусу до будь-якої частини країни... Якщо виникає надзвичайний стан, армія, уся міліція перебувають на службі, щоб змусити коритися законам». Навіть на початку XX ст. діяв Закон про підбурювання до заколоту від 14 липня 1789 р. Усякий, хто вступив у «змову з наміром протидіяти якому-небудь заходу уряду США», міг бути підданий штрафу.

Кримінальні кодекси США не мають загальної частини, що дає можливість суддям тлумачити закони на свій розсуд. Диспозиції статей громіздкі і невизначені. Так, згідно зі ст. 1

305

федерального Кодексу за державну зраду слід карати всякого, хто «буде прибічником ворогів США, хто надає їм допомогу чи підтримку». Ще більш невизначеною є ст. 4, що передбачає відповідальність за підбурювання до заколоту.

У 30 штатах під страхом покарання були заборонені шлюби між білими і неграми. У штатах Меріленд і Флорида винуватий негр за порушення такого закону міг бути позбавлений волі на строк до 10 років.

Після Громадянської війни в південних штатах були прийняті так звані «чорні кодекси». Під приводом навчання негрів і підготовки їх до вільного життя хазяїн одержував право на їхню працю і на застосування до них «помірних тілесних покарань». За втечу учня дозволялося поміщати його у в'язницю. Фактично негр до 18 років залишався в безроздільній владі хазяїна. На практиці поширеними були вироки до тюремного ув'язнення в сукупності на строк до 99 років.

Суть кримінального права стає очевидною при аналізі практики застосування закону Шермана 1890 р. (Акт для захисту торгівлі і комерції від незаконних обмежень і монополій). Закон оголосив злочинними будь-які договори й об'єднання у формі трестів або в будь-якій іншій, спрямовані на обмеження торгівлі між штатами й іноземними державами. Навіть монополізація торгівлі або замах на неї вважалися кримінальним діянням. Винні могли каратися штрафом до 5 тис. дол. чи відбувати рік тюремного ув'язнення. За обтяжуючих обставин обидва покарання дозволялося поєднувати.

Будь-яке майно, придбане на порушення цього Закону, підлягало конфіскації. Усякий, хто постраждав від трестів, зазнав шкоди (у справах чи власності), міг через суд вимагати триразового відшкодування збитків.

Визначення Закону невизначені і розпливчасті. Згодом президент Т. Рузвельт своїм указом роз'яснив, що обмеження торгівлі можуть бути «протиправні» і «правомірні». Верховний суд також став посилатися на «правило розумності», виходячи з того, що закон забороняє не будь -яке, а тільки «нерозумне» обмеження свободи торгівлі.

Президент Дж. Клівленд порушив 10 антитрестівських справ, причому 5 з них були спрямовані проти профспілок. За 7 років після прийняття закону Шермана федеральні суди 12 разів визнавали винними в його порушенні профспілки і лише один раз капіталістів.

Суди, як правило, відмовлялися виносити обвинувальні вироки п роти монополій у таких справах, вважаючи об'єднання капіталістів «нормальною» діловою операцією. У рішенні в справі нафтового тресту Рокфеллера в 1911 р. Верховний суд США з посиланням на загальне право знов - таки заявив, що закон Шермана забороняє нібито «нерозумні» монополії і змови.

У 1914 р. був прийнятий закон Клейтона (Акт про федеральну торгову комісію), що заборонив під страхом кримінального переслідування протиправні способи боротьби з конкурентами в торгівлі (поступка в ціні, зниження цін, скуповування корпораціями акцій конкуруючих фірм). За «нечесні методи конкуренції» була запроваджена особиста відповідальність посадових осіб корпорацій. Від цих законів великий бізнес серйозного збитку не мав, постраждали в основному дрібні фірми.

З метою залякування запроваджувалися «сучасні» способи умертвіння засуджених: страта на електричному стільці, у газовій камері, отруєння кислотою. Перед цим виконувалися обря -

ди, пов'язані з моральним потрясінням. У ряді штатів застосовувалИ С Я кастрація, стерилізація. Санкціонувалося складання покарань. Були в'язні, засуджені на більш ніж столітній термін. Суди практикували засудження на невизначений термін — скільки необхідно для виправлення. Доля в'язня залежала від розсуду тюремної адміністрації.

Однак ні суворі санкції, ні реформи в галузі тюремної справи не могли призупинити зростання злочинності. В одному з документів 1910 р. констатувалося: «Злочинність, особливо насильницька і серед молоді, увесь час зростає і загрожує привести націю до банкрутства».

306

У галузі кримінального процесу зберігали чинність статті Білля про права. До них належать гарантії проти необгрунтованих обшуків і виїмок. Ордери на вчинення цих дій могли видаватися тільки за наявності достатньої підстави. «Ніхто не буде примушений бути свідком проти самого себе у кримінальній справі», кримінальне покарання не буде застосовуватися інакше, ніж на підставі належної правової процедури. У 1911 р. приймається Судовий кодекс США (правила процедури в судах).

Теорія американського кримінального процесу тісно пов'язує з «привілеєм проти самозвинувачення» такі інститути, як презумпція невинуватості і правило про тягар доказування. «Обвинуваченого не можна примушувати давати показання проти себе. Закон гарантує право обвинуваченого на захист. Суд може виділити безоплатного адвоката».

6-та поправка до Конституції США гарантує обвинуваченому право на суд присяжних. Участь останніх обов'язкова під час розгляду особливо тяжких кримінальних злочинів. За наявності розумного сумніву щодо винуватості підсудного присяжні і судді повинні його виправдати. Водночас обвинувачений може відмовитися від цього порядку і просити про розгляд його справи суддею одноособово. Коли підсудний визнає себе винуватим, вердикту присяжних не потрібно.

Слід мати на увазі, що склад присяжних ретельно відбирається. Розбіжності між суддями і присяжними щодо вердиктів незначні. Як зазначив один з американських дослідників професор Кальвен, «присяжні згодні із суддею досить часто, щоб не викликати занепокоєння, і досить часто не згодні з ним, щоб привертати до себе увагу».

На практиці багато із зазначених гарантій не завжди забезпечувались. Візьмемо право проти самозвинувачення. Показання свідка, якому суд за його клопотанням надав цей при вілей, вважаються «імунізованими», вони не можуть бути використані проти нього. Насправді ж обвинувачення, відштовхуючись від подібних показань, може без великих зусиль відшукати «незалежні обставини».

Діючи за порадою досвідченого адвоката, заможний злочинець йшов на визнання своєї провини у дрібному злочині (місдімінор), завдяки чому відпадала загроза одержати більш суворе покарання за інші вчинені ним злочини. Цим часто користувалися ті, хто ухилявся від сплати податків, вчиняв незаконні угоди (гангстери, букмекери). Такі зізнання — фактично угода між обвинуваченим і його адвокатом, з одного боку, і окружним аторнеєм (прокурором) — з іншого. За розбій могли присудити ЗО років тюрми, а за зізнання в місдімінорі — кілька місяців. З огляду на те, що суди були завалені справами, для правосуддя така процедура була полегшенням. В умовах громіздкої і заплутаної судової системи створювалося підґрунтя для обмови і суддівської сваволі. Досвідчений адвокат міг відшукати в справі підсудного факти, які, на його думку, свідчать про порушення «належної правової процедури», і одержував можливість апелювати до вищестоящих судів.

Особлива небезпека почала загрожувати суспільству з моменту появи організованих банд типу мафії. Наприкінці XIX ст. Міністерство юстиції зробило спробу розслідувати їхню незаконну діяльність, але зазнало невдачі. Після Першої світової війни організована злочинність почала набувати загрозливих масштабів.

Тема 13. Державність Франції в період буржуазної революції

(1789—1804 рр.)

1.Причини й етапи буржуазної революції у Франції.

2.Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і Конституція 1791 р. їх зміст і характеристика.

3.Якобінська диктатура. Конституція 1793 р.

307

4.Державний устрій якобінської диктатури, її основні соціально-економічні і політичні перетворення.

5.Термідоріанський переворот. Конституція 1799 р. Період Консульства.

6.Утворення імперії Наполеона.

1.Причини й етапи буржуазної революції у Франції

упроцесі утвердження капіталістичного суспільства і буржуазної держави особливе місце належить французькій революції

1789-1794 рр. її недарма називають Великою. Це була буржуазнодемократична революція, керівну роль в якій відіграла буржуазія. Але вона була народною за своїми рушійними силам и і тому радикальною за своїми результатами. Революція зруйнувала підвалини феодального ладу, ліквідувала середньовічні економічні і політичні порядки у Франції.

Значення Великої французької революції XVIII ст. не обмежується рамками однієї країни й одного десятиліття. Вона дала могутній імпульс соціальному прогресу в усьому світі, визначитріумфальний хід капіталізму як передового для свого часу суспільно-політичного устрою.

Революція 1789—1794 рр. була наслідком глибокого протиріччя між капіталістичним способом виробництва і системою феодальнихвідносин, що перешкоджали його розвитку (виключне право феодалів на землю, станово-корпоративні обмеження тощо). Головною перешкодою на шляху прогресивних соціальних перетворень був абсолютизм, що остаточно перетворився на той час на поолітичний оплот феодальної реакції. Весь чиновницький і військово - поліцейський апарат королівської влади був спрямований насамперед на придушення селянських повстань, опозиційних політичних сил. До останньої третини XVIII ст. ще більше виявився паразитичний характер абсолютної монархії, який дістав вияв у його фінансовій політиці. Величезні суми з державної казни йшли на «підгодовування» верхівки дворянства і духовенства, на підтримку зовнішнього блиску королівського двору. Незважаючи на постійне зростання податків та інших поборів, стягуваних із третього стану, королівська казна завжди була порожня, а державний борг зріс до нечуваної суми.

Французька революція XVIII ст. визрівала і протікала в умовах, коли конфронтація буржуазії

зфеодальною монархією, дворянством і панівною церквою була значно гострішою, ніж це було півтора століття тому в Англії. Усвідомлюючи зростання своєї економічної сили, французька буржуазія усе більш болісно сприймала своє політичне безправ'я і свою станову приниженість. Вона не бажала більше миритися з феодально-абсо-лютистСькими порядками, за яких представники третього стану не тільки усувалися від участі в державних справах, а й не були захищені від незаконних конфіскацій майна, не мали особистих гарантій від сваволі королівських чиновників тощо.

Готовність до політичних дій і революційна рішучість французької буржуазії наприкінці XVIII ст. мали під собою і певні ідеологічні підстави. Видатні просвітителі XVIII ст. (Вольтер, Монтеск'є, Руссо та ін.) у своїх творах піддали критиці всі сторони феодального суспільного ладу, переконливо показали його «нерозумність». Французькі революціонери XVIII ст. (спираючись на досвід англійської й американської революцій) мали у своєму розпорядженні досить чітку програму боротьби за буржуазну демократію, взяли на озброєння політичні гасла («свобода, рівність, братерство»), здатні підняти широкі народні маси на безкомпромісну боротьбу з феодальним ладом.

Революційна ситуація, що виникла у Франції наприкінці 80-х років у зв'язку з торговопромисловою кризою, неврожайними роками і «голодними бунтами», а також фінансове банкрутство держави підштовхнули королівську владу на політичні маневри, на скликання Генеральних штатів. Сподіваючись знайти за допомогою останніх вихід із скрутного фінансового і політичного становища, король погодився навіть піти на збільшення в Генеральних штатах

308

кількості представників від третього стану (до 600 чоловік), тоді як духовенство і дворянство, як і раніше, посилали по 300 представників. Цю поступку мало нейтралізувати збереження старого порядку голосування по станах. Але вже в травні 1789 р. після відкриття Генеральних штатів депутати третього стану, до яких приєдналася частина депутатів інших станів, виявили непокору королю, зажадавши проведення не станових, а спільних засідань із прийняттям рішень на основі більшості голосів усіх депутатів Генеральних штатів. Розглядаючи себе як представників усієї нації, вони організувалися спочатку в Національні, а потім (9 липня 1789 р.) в Установчі збори, що поставили перед собою революційну мету — визначити основи нового, конституційного ладу для Франції.

Рішучі дії вождів третього стану мали успіх, тому що вони відображали переважні політичні настрої в країні й у критичний момент були підтримані революційним виступом широких народних мас. У відповідь на спроби короля Людовіка XVI розігнати Установчі збори трудящі Парижа 14 липня 1789 р. піднялися на повстання, яке стало початком революційного підйому, що продовжувався до літа 1794 р. Революція розвивалася по висхідній лінії. У її розвитку, а отже, й у становленні буржуазної державності у Франції, виокремлюють три основних етапи.

На першому етапі (14 липня 1789 р. — 10 серпня 1792 р.) представники ліберального дворянства і великої буржуазії (так звані конституціоналісти), які виступили від імені рсволюційного народу і переважали в Установчих зборах, проводять ряд важливих антифеодальних заходів. Але конституціоналісти бояться радикалізму народних мас, ідуть на компроміс з королів.....о владою, у результаті чого у Франції встановлюється конституційна монархія.

Другий етап революції (10 серпня 1792 р. — 2 червня 1793 р.) характериризується подальшим наростанням революційних настроїв і розширенням народного руху, що призводить до нового Повстання і переходу влади до рук більш радикальних кіл торгово - промислової буржуазії (так званих жирондистів). За вимогою народних мас у Франції проголошується республіка, здійснюється ряд більш глибоких антифеодальних заходів, зміцнюються позиції революційної демократії.

Нa третьому етапі (2 червня 1793 р. — 27 липня 1794 р.) до влади приходить широкий блок революційно-демократичних сил (так звані якобінці). Провідну роль у цьому блоці відіграванії дрібнобуржуазні революціонери. Це були «якобінці з народом, з революційною більшістю народу, з революційними передовими класами свого часу». На цьому етапі вплив широких народних мас на хід революційної боротьби досягає своєї кульмінації, завдяки чому були викорчувані корені феодальної системи, проведені глибокі демократичні перетворення, ліквідована загроза контрреволюційної інтервенції, коаліції європейських держав і реставрації монархії. Саме революційно-демократичний режим, сформований за якобінців, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового, капіталістичного суспільного і політичного устрою.

Падіння якобінців, які вичерпали до середини літа 1794 р. свою революційну активність і втратили опору в широких народних масах, привело до влади велику контрреволюційну буржуазію, що зміцнилася за роки революції. Поступовий відступ революційних сил, зростання консервативних настроїв серед буржуазії і власницького селянства завершилися в 1799 р. новим контрреволюційним переворотом Бонапарта, а потім і падінням республіканського ладу.

2. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і Конституція 1791 р. їх зміст і характеристика Декларація прав людини і

громадянина 1789 р.

З перших же днів революції Національні, а потім Установчі збори зайнялися розробкою Конституції і визначенням принципів організації нової державної влади, у зв'язку з чим були

309