IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

посилань на римське, міське чи торгове право і були наявні лише деякі згадки норм канонічного права і права інших земель.

«Саксонське зерцало» одержало визнання в багатьох німецьких землях і містах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 р.

Високий ступінь однаковості склався в німецькому міському праві. Тут право кількох провідних міст широко запозичалося іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли у понад 80 містах, Франкфурта — у 49, Любека — у 43, Мюнхена — у 13, оскільки норми права «материнського» міста або рішення його судів передавалися до судів дочірніх міст на їхнє прохання. Так, у Німеччині утворилися дві основні «родини» міського права — любекського і магдебурзького. Право Любека поширилося в містах Північного і Балтійського регіонів, у тому числі в Новгороді і Таллінні, і було визначальним у межах ганцейського союзу. Магдебурзьке міське право діяло на великій території східних земель, що включали Східну Саксонію, Бранденбург, окремі області Польщі.

Найбільшу популярність одержали норми магдебурзького права, надіслані до Бреслау в 1261 р. (64 статті) і до Герліца у 1304 р. (140 статей). У XIV ст. систематизоване магдебурзько - бреслауське право було видане в п'яти книгах, що містили близько 500 статей. Перша книга була присвячена міським суддям, порядку їх введення на посаду, їх компетенції, правам і обов'язкам. Друга книга охоплювала питання судочинства, третя стосувалася різних позовів, четверта була присвячена сімейному і спадковому праву, п'ята (незавершена) — різним рішенням, які не розглядалися в інших книгах.

Умежах міського права поступово виокремлюється ще більш універсальна система — торговельне право, чи «право купців», що із самого початку набуло національного характеру. Значна кількість норм торговельного права містилася в статутах міського права XIII ст. міст Любека, Брюгге та інших німецьких міст — учасників Ганзи. Широкий авторитет у всіх країнах Балтії мали закони Вісбі (близько 1350 р.) — порту на острові Готланд у Балтійському морі, у яких регулювалися питання морського перевезення і морської торгівлі. У цьому портовому місті свої асоціації мали німецькі, шведські, латиські, новгородські купці, але найбільший вплив на розвиток права Вісбі мали міські статути Гамбурга і Любека.

Значний розвиток торговельне право одержало на північноіталійських землях Німецької імперії, де утворилися міські комуни, об'єднані в так звану Ломбардську лігу (Верона, Венеція, Бергамо, Мілан, Парма, Болонья та ін.). Тут уперше була проведена систематизація торгових звичаїв («Книга звичаїв» Мілана 1216 р.), здійснювався запис рішень торгових судів різних видів (морських, ринкових тощо).

Важливим джерелом німецького торгового права стали і міжнародні договори з іншими містами, їхніми союзами і навіть іноземними монархами для надання режиму «найбільшого сприяння» у торгівлі. Відомий, наприклад, подібний договір між м. Кельн і англійським королем Генріхом II, у якому король обіцяв купцям Кельна аналогічне відношення (тобто надавав їм «національний режим»).

УXIV—XVI ст. установленню певної правової єдності в Німеччині почали сприяти рецепції римського права. Наприкінці XV ст. Дигести Юстиніана, оброблені з урахуванням потреб часу, були визнані керівним джерелом права для заснованого в 1495 р. Вищого імперського суду. У XVI ст. римське пандектне право одержує авторитет імперського закону і продовжує діяти як «загальне право» Німеччини аж до прийняття Німецького цивільного уложення (кодексу) 1900 р.

Важливим внеском у створення загальнонімецьких принципів кримінального права було видання у 1532 р. кримінального і кримінально-процесуального уложення Карла V («Кароліни»). Видана як загальноімперський закон, «Кароліна» проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування «нерозумних і поганих» звичаїв у кримінальному

240

судочинстві в «місцях і краях». Водночас вона допускала збереження для курфюрстів, князів і станів їхніх «споконвічних і справедливих звичаїв». Однак оскільки уложення цілком відповідало як політичним інтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам кримінального права і процесу, воно було загальновизнане як джерело права на всіх землях. На основі «Кароліни» утворилося загальне німецьке кримінальне право.

Незважаючи на зазначений процес уніфікації німецького права, норми «загального німецького права» мали в основному рекомендаційний характер і залежали від ступеня їх «визнання» у німецькій землі. Правові системи складалися переважно на окремих територіях — державах Німеччини.

З XIII ст. на землях Німеччини активно розвивається князівське законодаство, яке обмежує використання звичаю і містить нові норми кримінального, спадкового і торговельного права, що поширюються на усіх вільних підданих. Завершення процесу оформлення власних правових систем у князівствах пов'язане з кодифікацією місцевого права в XVII—XVIII ст., в епоху утвердження «князівського абсолютизму». Так, у середині XVIII ст. видаються Кримінальне уложення і Цивільний кодекс у Баварії, у 1768 р. в Австрії видається Кримінальне уложення «Терезіана», а в 1787 р. там само — нове Кримінальне уложення.

Особливо широку популярність одержало Прусське земське уложення, видане у 1784 р. Його джерелами були «Саксонське зерцало», римське право, Магдебурзьке і Любекське право, практика берлінського верховного суду. Уложення складалося з двох частин. Перша була присвячена цивільному праву. В другій частині містилися головним чином норми державного і кримінального права, а також норми про становище станів, про школи і церкву. Як данина «освіченому абсолютизму» кодекс містив деякі елементи сучасного йому тлумачення власності і «природних прав» людини. Однак у прусському праві насправді домінували інші принципи, такі, як необмежена влада прусського короля, дріб'язкова регламентація всіх сторін суспільного і приватного життя, безправ'я кріпаків і привілейоване становище дворянства. Кодекс відзначався великою кількістю моралізаторських положень, невизначеністю юридичних формулювань і застарілими мірами покарання типу ударів палицями.

Загальноімперське законодавство. Як зазначалося, настанови центральних органів імперії в XII—XIII ст. мати своєю основною функцією підтримання «земського миру». Відповідно загальноімперське право традиційно містило в основному кримінально-правові норми.

Спочатку механізм підтримання миру полягав у тому, щоб зв'язати безстрок овим зобов'язанням (присягою) не робити насильства в будь-якій його формі всіх підданих імперії. У пізніших статутах норми про охорону життя і власності набули імперативного, незалежного від присяги характеру і почали охоплювати досить широкий спектр відносин. Так, у Майнцькому статуті порушеннями миру визнавалися і підлягали покаранню непокора церковній юрисдикції, незаконне стягнення дорожнього та іншого мита і зборів за охорону і супровід, перешкоджання вільному і безпечному пересуванню германців і іноземців, незаконне заявлення претензій, які ущемляють різні права громадян (про патронат тощо). Підлягали покаранню і «класичні» злочини, серед яких особливо відзначалися фальшивомо-нетництво, захоплення заручників, убивство (особливе батьковбивство), державна зрада.

Статути миру вимагали, щоб потерпілі не вершили самосуду, а зверталися до суду для вирішення справ «по справедливості відповідно до розумних звичаїв земель». Порушення цього принципу як з боку потерпілих, так і з боку суддів каралося як мінімум штрафом, тому що «де закінчується влада права, панує жорстока сваволя». Незаконна помста без звернення до суду, порушення перемир'я, укладеного перед судом, захоплення майна в забезпечення боргу без дозволу судді могли призвести до оголошення винного «поза законом». Водночас самосуд (з

241

дотриманням певних правил) вважався законним, якщо сторни не були задоволені судовим рішенням.

Особлива увага приділялася в статутах принципам організації і діяльності судів. Проголошувалася необхідність заміщення посади судді лише гідними людьми, утверджувався принцип суду рівних за участю вищих за становищем або рівних свідків. Юстиціарій, який очолював судочинство за відсутності імператора, повинен був відповідати за особистими якостями своїйпосаді, бути з вільного стану і залишатися на посаді «за доброї поведінки» не менше року. Судове засідання належало проводити щодня, крім неділь і свят, стосовно «прав і власності» підданихх , за винятком князів і інших «високих осіб». Найважливіші справи вирішував імператор. При юстиціарії передбачалася посада спеціального нотаріуса з мирян, який відав прийомом і збереженням заяв і скарг, веденням протоколів та записами рішень, в імператорському суді. Особливо рекомендувалося записувати спірні справи із зазначенням місцевості, відповідно до звичаїв якої було винесене рішення.

Отже, була зроблена спроба створити подібність постійної канцелярії для збереження, систематизації і вивчення судових рішень і звичаїв земель, що дозволило б вирішувати справи на основі «загального» німецького права.

Принципи покарання визначалися характером злочину і злочинця. Враховувалися «зухвалість» злочину, а також рецидив. За майнові правопорушення передбачалося в основному відшкодування збитку. Співучасники каралися аналогічно злочинцю.

Особливо обумовлювалася опала — оголошення імператором людини «поза законом», що означало позбавлення честі і всіх прав. Ті, хто свідомо приховував оголошеного «поза законом», підлягали рівному з ним покаранню, включаючи міста, яким загрожувало кримінальне переслідування і руйнування стін.

Статути миру були частиною імператорського права, призначеного для власне німецьких територій імперії. Для Італії ж видавалися більш широкі і розроблені зводи законів, які могли спиратися на централізовані установи нормандсько-сицилій-ского королівства.

Традиція імператорського законодавства про попередження різних правопорушень і покарання за них була відновлена в XVI ст. виданням «Кароліни», яка містила деякі загальні принципи кримінального права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не мав чіткої системи і послідовного розмежування норм кримінального і кримінально-процесуального права.

До загальних понять кримінального права, відомих «Каролі-ні», можна віднести умисел і необережність, обставини, що виключають, пом'якшують і обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були достатньо чітко сформульовані і викладалися стосовно окремих видів злочинів і покарань.

Відповідальність за вчинення злочину відповідно до «Каро-ліни» наставала, як правило, у разі наявності вини — умислу чи необережності. Однак феодальне кримінальне право Німеччини нерідко встановлювало відповідальність і без вини, за провину іншої особи («об'єктивне ставлення за провину»). Крім того, методи встановлення винності, що застосовувалися, часто призводили до осуду невинної людини.

Обставини, що виключають покарання, докладно викладаються в «Кароліні» на прикладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала у випадк у необхідної оборони, при «захисті життя, тіла і майна третьої особи», затриманні злочинця за обов'язком служби та в деяких інших випадках. Убивство в стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий нападав зі смертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу, не міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалося у разі законного нападу (для затримання злочинця) і убивства, скоєного після припинення нападу, у ході переслідування нападника. Судебник

242

наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність мала наслідком покарання.

«Кароліна» передбачає і деякі пом'якшуючі обставини. До них належали відсутність умислу («незграбність, легкодумство і необачливість»), вчинення злочину «у запалі і гніві». Пом'якшуючими обставинами у разі крадіжки вважалися малолітство злочинця (до 14 років) і «пряма голодна нужда». Набагато численнішими є обтяжуючі вину обставини: публічний, зухвалий, «зловмисний» і блюзнірський характер злочину, повторність, великий розмір збитку, «погана слава» злочинця, вчинення злочину групою осіб, проти власного пана тощо.

Усудебнику розрізняються окремі стадії скоєння злочину, виділяється замах на злочин, що розглядається як умисне діяння, що не вдалося всупереч волі злочинця. Замах карався зазвичай так само, як завершений злочин. При розгляді співучасті кодекс найчастіше згадує пособництво. Законознавці того часу розрізняли три види пособництва: допомога до вчинення злочину; на місці злочину (співвиновництво); після його вчинення. В останньому випадку від «корисливого спільництва» відрізнялося «приховування з жалю», за що предбачалося більш м'яке покарання.

«Кароліна» не класифікувала склади злочину, а лише перелічувала їх, розташовуючи в більш-менш однорідні групи. Наса м перед зазначалися злочини проти релігії — богохульство, блюзнірство, відьмацтво, неправдива присяга, а також злочини, несумісні з християнською мораллю, — поширення наклепницьких пасквілів, підробка монети, документів тощо. До них примикали злочини проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, зґвалтування, викрадення жінок і дівчат.

До державних злочинів належали зрада, бунт проти влади, різні види порушень «земського миру» — ворожнеча і помста, розбій, підпал, злісне бродяжництво. Побічно згадувалася образа імператорської величності.

Угрупі злочинів проти особи виокремлювалися різні види убивства, а також самогубство злочинця, у результаті якого спадкоємці могли позбавлятися права спадкування. Злочини проти власності включали численні види крадіжки, недобросовісне розпорядження довіреним майном. Спеціально обумовлювалися крадіжка в церкві, а також такі види крадіжки, що були характерні для незаможних прошарків населення (плодів і врожаю, риби, лісу). Нарешті, згадувалися деякі злочини проти правосуддя — лжесвідчення, незаконне звільнення ув'язненого охоронцем, неправомірний допит під тортурами.

Хоча в преамбулі «Кароліни» містилося твердження про рівне правосуддя для «б ідних і багатих», у багатьох статтях підкреслювалася необхідність при призначенні покарання враховувати станову приналежність злочинця і потерпілої особи. Так, при призначенні покарання за крадіжку судді належало враховувати вартість украденого та інші обставини, але «у ще більшому ступені належало враховувати звання і становище особи, яка вчинила крадіжку» (ст. 160). У ст. 158 було передбачено, що знатна особа могла бути піддана за крадіжку не кримінальному, а «цивільно-правовому покаранню». Порушення «земського миру», що суворо каралося за інших рівних умов, вважалося цілком законним для осіб, що одержали дозвіл імператора помститися за нанесену образу, чи ворогуючих з недругами свого пана. В іншому становищі перебували особи незнатного походження, незаможні. Щоправда, незначна крадіжка плодів вдень і «через пряму голодну нужду» також мала наслідком лише майнову відповідальність. Однак незаможному було набагато складніше відшкодувати збиток. Крім того, в інших випадках за крадіжку врожаю, риби, лісу, особливо в нічний час, передбачалися тілесні чи інші покарання на розсуд суддів і за місцевими звичаями. Особливо суворо і негайно пропонувалося карати підозрілих жебраків і бродяг як «небезпечних для країни насильників»

(статті 39, 128).

243

Широта суддівського розсуду в «Кароліні» була обмежена лише формально вказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої межі покарання. Судді могли на свій розсуд призначати одне чи кілька рекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаї, а в складних випадках вдаватися до роз'яснень законознавців.

Уся система покарань визначалася основною метою каральної політики — залякати. У «Кароліні» містяться такі основні види покарання: смертна кара, покарання, пов'язані з покаліченням членів (відрізання язика, вух тощо); тілесні покарання (шмагання різками); ганебні для злочинця покарання (позбавлення прав, виставляння у ганебного стовпа в залізному нашийнику, таврування); вигнання; тюремне ув'язнення; відшкодування шкоди і штраф. Смертна кара була прямо передбачена або могла застосовуватися за переважну більшість злочинів, причому в кваліфікованій формі (спалення, четвертування, колесування, повішення, потоплення і закопування живцем у землю — для жінок). Тілесні і калічні покарання могли призначатися за обман і крадіжку. Тюремне ув'язнення, вигнання і ганебні для злочинця покарання найчастіше застосовувалися як додаткові, до яких належали також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти. Водночас «зловмисних» і «здатних на подальші злочинні дії» осіб передбачалося ув'язнювати на невизначений термін.

«Кароліна» ознаменувала утвердження нового виду кримінального процесу. У період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався обвинувальний (змагальний) процес. Не було поділу на цивільний і кримінальний вид процесу.

У XIII—XIV ст. приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватися обвинуваченням і покаранням від імені публічної влади. Змінюється система доказів. Наприкінці XIII ст. був законодавчо скасований судовий поєдинок. Однак остаточне утвердження нового, слідчо-розшукувального (інквізиційного) кримінального процесу відбувається в Німеччині у зв'язку з рецепцією римського права.

«Кароліна» зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг пред'явити кримінальний позов, а обвинувачений — оспорити і довести його неспроможність. Сторони мали право надавати документи і показання с в і д к і в , користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач повинен був «відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати» (ст. 13). Однак ці права сторін мали багато формальних обмежень, а обвинувач е н и й перебував у більш ущемленому становищі.

Основна форма розгляду кримінальних справ у «Кароліні» — Інквізиційний процес. Обвинувачення висувалося суддею від і ме н і держави «за обов'язком служби». Слідство велося з ініціативи суду і не було обмежене строком. Широко застосовування засоби фізичного впливу на підозрюваного. Безпосередн і с т ь , гласність судочинства змінилися на таємний і переважно письмовий розгляд справи.

Основними стадіями інквізиційного процесу були дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування. Завданням дізнання було встановлення факту скоєння злочину і підозрюваної в ньому особи. Для цього суддя займався збором попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Якщо суд одержував дані про те, що когось «зганьбили загальним поголосом чи іншими підозрами і доказами, що заслуговують на довіру», то його брали під варту. Загальне розслідування зводилося до попереднього короткого допиту арештованого про обставини справи з метою уточнення деяких даних про злочин. При цьому діяв принцип «презумпції винності» підозрюваного. Нарешті, проводилося спеціальне розслідування — ретельний допит обвинуваченого і свідків, збирання доказів для остаточного викриття й засудження злочинця і його спільників.

Спеціальне розслідування було визначальною стадією інквізиційного процесу, що закінчувалася винесенням вироку. Це розслідування грунтувалося на теорії формальних доказів.

244

Вони були докладно й однозначно регламентовані законом. Для кожного злочину перелічувалися види «повних і доброякісних доказів та підозр». Водночас за загальним правилом усі докази і підозри не могли бути підставою для остаточного засудження. Воно могло бути винесене лише на підставі власного зізнання або свідчення обвинуваченого (ст. 22). Оскільки таке зізнання далеко не завжди могло бути отримане добровільно, інквізиційний процес основну увагу зосереджував на допиті під тортурами. Отже, метою всього збору доказів фактично ставало відшукування приводів для застосування тортур.

Формально застосування тортур було пов'язане з низкою умов. Так, вони не повинні були застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і «підозри» у скоєнні тією чи іншою особою злочину. Достатніми доказами для допиту під тортурами були показання двох «добрих» свідків. Якщо був наявний лише один свідок, це вважалося напівдоказом і «підозрою». Тільки декілька «підозр» на розсуд судді могли мати наслідком застосування тортур. Характерно, що серед «підозр» вказувалися також «легкодумство і погана слава» людини, її «здатність» вчинити злочин (ст. 25). Зізнання під тортурами вважалося достовірним також за наявності певних умов. Таким було зізнання, отримане і записане не під час тортур, а після їх закінчення, повторене не раніше ніж через день поза камерою для тортур і яке відповідає іншим даним у справі. «Кароліна» вимагала дотримання всіх умов допиту під тортурами, проголошуючи, що за неправомірний допит судді повинні нести покарання і відшкодовувати збитки.

Усі ці обмеження, однак, не були істотними. По-перше, тортури пропонувалося застосовувати одразу ж при встановленні факту злочину, за який передбачається смертна кара. Більш того, навіть найменшої підозри в зраді було достатньо для допиту під тортурами (ст. 42). По-друге, якщо обвинувачений після першого зізнання заперечував сказане чи воно не підтверджувалося іншими відомостями, суддя міг відновити допит під тортурами. У результаті «неправомірність» застосування тортур суддею було практично неможливо довести. При цьому в «Ка-роліні» вказувалося, що якщо обвинувачення не підтверджується, суддя і позивач не піддаються стягненню за застосування тортур, тому що «слід уникати не тільки скоєння злочину, а й самої видимості зла, що створює недобру славу або викликає підозри в злочині» (ст. 61).

«Кароліна» не регламентувала порядок і способи тортур. Вона вказувала тільки, що допит під тортурами провадиться в присутності судді, двох судових засідателів і судового писаря. Вказівки на конкретні способи тортур містилися в трактатах законознавців. Відомо, що в Німеччині XVI ст. застосовувалося більш ніж півсотні видів тортур.

Процес завершувався судовим засіданням, яке у принципі не було його самостійною стадією. Оскільки суд сам проводив розслідування, збирав і обвинувальні, і виправдувальні докази, остаточний вирок визначався вже в ході слідства. Суддя і судові засідателі перед спеціально призначеним «судним днем» розглядали протоколи слідства і складали за певною формою вирок. Отже, «судний день» зводився в основному до оголошення вироку і приведення його до виконання. Оголошення вироку відбувалося в залякувальній обстановці — супроводжувалося дзвоном тощо. Вироки були обвинувальні, із залишенням під підозрою і виправдувальні.

Земське право. З XIII ст. у князівствах активно розвивається "земське право» — загальні для усього вільного населення норми, за якими воно судилося в судах адміністративних підрозділів князівств (судах «графської юрисдикції»). Його джерелами була в основному правотворчість князівських «державних» органів — місцеві постанови про земський мир XII—XIII ст., а також рішення графських судів. Саме в земському праві одержали розвиток норми цивільного, сімейного та інших «непубліч-них» галузей права.

У «Зерцалах» XIII ст. земське право знайшло досить докладне висвітлення, йому присвячені спеціальні розділи. Так, у першій частині зачіпаються питання «конституції імперії», правового статусу станів, споріднення, сімейних і спадкових правовідносин кримінального права і процесу.

245

«Конституційними» принципами організації імперії, виходячи з «Саксонського зерцала», можна вважати верховенство права і доктрину «двох мечів». Верховенство права є наслідком його божественного походження («Бог сам є право»), з чого виводиться проголошений автором принцип чинення опору будь-якій незаконній і несправедливій владі. Згідно з доктриною «двох мечів», проголошеною церковними ідеологами в XII ст., духовний «меч» (влада) належить папі, а світський — імператору. Духовна і світська влади допомагають і підтримують одна одну, і хто «противиться папі», повинен бути примушений до послушності за допомогою світського суду.

Імператору належав «перший щит». Він мав, на думку автора «Зерцала», регалії на надра, право вищої юрисдикції «повсюдно». У будь-якому місці його перебування він мав право суду, карбування монет, стягування мита. Однак оскільки імператор не міг «бути повсюдно і судити всі злочини повсякчас», він передавав князям графські судові повноваження.

Імператор мав обиратися князями. Після посвячення місцевими єпископами він одержував королівську владу і титул, після посвячення папою — імператорські регалії. Імператор не міг бути відлучений від церкви, за винятком трьох випадків — «сумнівів» у істинній вірі, полишення законної дружини і руйнування храму.

Правовий статус людини визначався її становою приналежністю. «Ніхто не може мати іншого права, крім властивого за народженням», — записано в «Саксонському зерцалі». Водночас автор засуджує кріпосне право, його «розум не може зрозуміти того, що хтось має бути у власності іншого». Кріпацтво, на його думку, виводиться з несправедливого звичаю, що тепер закріплено у праві.

Значне місце в земському праві посідали питання сімейних і спадкових правовідносин. Німецьке право дотримувалося традиції, яка встановлює принижене становище жінки в сім'ї і при спадкуванні майна. При нерівних шлюбах визначальним був достаток чоловіка, а діти успадковували майно того з батьків, у кого був нижчий статус. «Саксонське зерцало» підтверджує принцип спільності майна чоловіка і дружини, що переходило в повне розпорядження чоловіка. Без його дозволу як законного опікуна дружини вона не могла управляти ніяким майном. Водночас у сімейному майні виокремлювалися певні частки, що враховувалися й успадковувалися окремо. До них належали предмети особистого користування жінки, домашнє начиння і прикраси («жіноча частка»), майно для довічного утримання дружини у випадку розлучення або смерті чоловіка, придане дружини, а також весільний подарунок чоловіка («ранковий дар»). У разі розлучення дружина могла довічно користуватися наданою їй чоловіком власністю, «жіночою часткою» і приданим. У разі смерті чоловіка жінка зберігала «ранковий дар», «жіночу частку» і довічне утримання, причому «жіноча частка» успадковувалася тільки по жіночій лінії. Діти набували право на майно лише за згодою батька або після виділення з сім'ї.

Принципи спадкування були підпорядковані завданню збереження землі в руках чоловіка і також мали становий характер. Для одержання спадщини її одержувач повинен був мати рівний (або вищий) статус із спадкодавцем. Якщо за ленним правом лен переходив тільки до одного сина, то за земським правом спадщину одержували в рівних частках усі сини або інші родичі. Спадкувати могли кровні родичі до сьомого ступеня споріднення, причому братам надавалася перевага перед сестрами. Крім основних спадкоємців, існували «частковики», що одержували свою частку певного майна в першу чергу (вдова, найближчий родич, що одержував військове спорядження).

Середньовічне німецьке земське право вважало дійсним тільки спадкування за законом. Однак посилення впливу на шлюбно-сімейні відносини канонічного права привело до встановлення замаскованої форми заповіту у вигляді дарування. Крім того, при поділі майна на користь церкви почала виділят и ся «частка померлого». Інститут спадкування за заповітом зі

246

збереженням обов'язкової частки законних спадкоємців з'явився в німецькому праві в зв'язку з рецепцією римського права.

«Саксонське зерцало» згадує численні угоди — купівлі-прода-жу, позички, особистого найму, зберігання тощо, але в цілому договірні зобов'язання за відсутності розвиненого обміну були розроблені досить слабко. Угоди з передачею майна зазвичай укладалися в суді, щоб суд засвідчив сам факт їх вчинення. Більш докладно регламентувалися зобов'язання із заподіян ня шкоди, покликані охороняти в основному земельну власність від потрав, псування посівів, порушень межі та ін. За заподіяння шкоди передбачалося відшкодування збитків і сплата штрафу судді.

Зрозвитком товарно-грошових відносин почалося поступове становлення нових цивільноправових норм, інститутів, використання норм римського права. З'являється нова форма передачі земельних ділянок у власність «з обтяженням». У результаті такого продажу земельної ділянки покупець і можливі наступні набувачі зобов'язані були виплачувати первісному власнику частину доходів з ділянки. Угода купівлі-продажу рухомих речей починає передбачати захист прав добросовісного набувача. При цьому, порівняно з римським правом, права власника речі були більш обмежені. Власник, який довірив свою річ людині, що продала її третій особі, позбавлявся права на позов до покупця. Він міг витребувати тільки украдену в нього річ. Цей принцип німецького права виражався формулою «рука повинна застерігати руку».

Земське право сприйняло зі статутів світу склади найбільш тяжких злочинів, що в основному не були систематизовані і каралися за наявності умислу і «зухвалості» в основному смертною карою в кваліфікованій формі. Злочини, вчинені з необережності, не могли каратися смертною карою і тілесними покараннями, вимагалася сплата вергельду.

Згодом в окремих німецьких землях відбувається подальше збільшення видів правопорушень, що підлягали кримінальному покаранню. Почасти це пов'язано з дедалі чіткішим поділом цивільних правопорушень і злочинів. Було введен о новий поділ на «чесні» і «безчесні» злочини. Наприклад, звичайне убивство або тяжкі тілесні ушкодження були злочинами «чесними», а крадіжка, зрада, шахрайство — «безчесними». Відповідно, винні в «безчесних» злочинах, обтяжених гріхом обману, каралися більш болісною смертю; «чесні» злочинці могли відбутися відшкодуванням збитків або засланням.

ЗXVI ст. кримінальне право в різних князівствах Німеччини, як і юридична доктрина в цілому, ґрунтувалося на принципах «Кароліни». Його подальший розвиток багато в чому був пов'язаний з еволюцією поглядів на покарання, що стало розглядатися як засіб виправлення злочинця, у тому числі за допомогою примусової праці. У зв'язку з цим зростає застосування таких покарань, як примусові роботи, ганебні для злочинця покарання і ув'язнення до виправних установ.

Земське право епохи «Саксонського зерцала» передбачало змагальний процес у цивільних і кримінальних справах. Кожен «міг подати позов про те, що його зачіпає», і викликати на суд відповідача. Зазвичай позивач і відповідач брали участь у процесі через представника («говорителя»), який вимовляв процесуальні формули, тому що обмовка мала наслідком програш справи. Для неявки до суду були тільки чотири законні причини: арешт, хвороба, імперська служба і хрестовий похід.

Основними доказами в суді були показання свідків і присяга. У кримінальних справах допускався також «божий суд» у вигляді судового поєдинку, якщо шеффени дадуть на нього згоду. Призначення судового поєдинку обмежувалося принципом станової рівності, а також процесуальними правилами, що докладно викладені в «Саксонському зерцалі». Залежно від результату поєдинку переможений відповідач підлягав звичайному суду як винний у злочині, а переможець звільнявся від обвинувачення, сплати штрафу і відшкодування позивачу і суду. У разі

247

триразового невиходу «у поле» відповідач визнавався таким, що програв справу, і підлягав суду. «Саксонське зерцало» приділяло велику увагу доказовій стороні процесу і наполягало на належному викритті обвинуваченого, без чого заборонялося виносити рішення про покарання.

У земському праві існував цікавий інститут «оспорювання рішення». Воно мало відбуватися стоячи, особою рівного з засідателями стану. Оспорювач просив надати «лаву» для пропонування іншого рішення, що видалося б сторонам більш справедливим. Однак якщо оспорювач рішення не домагався задоволення своїх вимог, він мав сплатити відшкодування тому, чиє рішення він оспорив, а також штраф і судові витрати.

Заміна в XV—XVI ст. змагального процесу інквізиційним привела до встановлення абсолютно нових форм і правил, про які вже зазначалося раніше на прикладі «Кароліни». Проте з другої половини XVIII ст. застосування тортур у судах почало обмежуватися. У «Терезіані» (1768 р.) вказувалися знаряддя тортур, які можна застосовувати лише з дозволу вищого кримінальноог о суду щодо злочинів, які тягнуть за собою смертну кару, за відсутності зізнання та інших доказів. Від тортур звільнялися хворі, інваліди, старі і малолітні, а також особи вищих станін , якщо скоєні ними злочини не мали найбільш тяжкого характеру. Тортури були остаточно скасовані в Пруссії і в Австрії — наприкінці XVIII ст., а в ряді дрібних німецьких князівств — у 20-ті рр. XIX ст.

Як відомо, стан духовенства керувався своїми нормами права — правом канонічним, яке поширювалося також на сімейні і спадкові правовідносини всіх станових груп. Згідно з «Саксонським зерцалом» кожен християнин повинен був тричі на рік брати участь у церковному суді і стільки ж — у світському. Послідовне розмежування в «Зерцалі» компетенції церковних і світських судів, переважне значення, що приділялося нормам світського права в галузі сім'ї і спадкування, викликало осуд ряду статей пам'ятки канонічною церквою. Проте, незважаючи на зосередження в руках багатьох представників німецької знаті і світської, і церковної юрисдикції у своїх князівствах, канонічне право мало в Німеччині досить вузьку сферу застосування і не вплинуло істотно на розвиток земського права.

Ленне право. Поземельні відносини в період середньовіччя будувалися в Німеччині на тих же принципах «феодальних держань», що й в інших західних країнах. Однак ленне право Німеччини мало певні особливості.

Насамперед слід відзначити відсутність у монарха права вільно розпоряджатися імперськими ленами. Принцип «обов'язкового наділення» найпочеснішими імперськими ленами князів позбавляв імператора права привласнювати звільнені лени і приєднувати їх до свого домену. Існував також спеціальний різновид ленів, пов'язаний із правом суду над населенням певного округу. Передача імператором «судового лену», що не міг дробитися, надавала ленникам, князям і графам право судити наказом («банном») короля.

До особливостей німецького ленного права можна віднести і закріплення в ньому самостійного права «очікування» лену. Одна людина одержувала право володіти леном, а інша (чи декілька інших) могла одержати від пана право претендувати на цей лен у випадку смерті законного власника і за відсутності законного спадкоємця. Нарешті, у Німеччині довше діяло правило, що забороняло васалу відчужувати отриманий лен. Продаж лену, передача йог о в заставу допускалися тільки за згодою пана.

Значну роль у німецькому ленному праві відігравав інститут володіння. «Право на володіння» було особливим правом. Воно відрізнялося від фактичного держання і захищалося особливими позовами, аналогічно сезіні в Англії і Франції. Це право, як правило, набувалося в результаті символічного обряду введення у володіння (інвеститури), але іноді могло виникнути і за давністю фактичного володіння леном (один рік і один день, якщо немає заперечення пана).

Зобов'язання в ленному праві в основному визначалися феодальним звичаєм, що регулював відносини васалітету і був досить універсальним для всієї Європи. Ленник, що приніс пану

248

присягу на вірність, був «зобов'язаним» пану як «його» людина. Військова служба, про яку пан у присутності двох свідків повідомляв за шість тижнів до походу, повинна була здійснюватися в межах «німецької землі». Крім того, ленник повинен був брати участь у засіданні суду свого сеньйора. У свою чергу, сеньйор не повинен був відмовлятися від прийняття васальної залежності і позбавляти ленника свого володіння, тому що згідно з «Саксонським зерцалом», «ніхто не може бути позбавлений володіння, якщо тільки воно не буде в нього відібране по суду». Якщо ж пан відбирав у васала маєток або необгрунтовано і несправедливо відмовляв у наділенні леном, то ленник міг скаржитися вищому сеньйору, який повинен був вимагати у ниж-честоящого сеньйора вчинити належне правосуддя під загрозою переходу маєтку і васалітету до вищестоящого сеньйора.

Міське право. Середньовічне право наділяло місто статусом «корпорації» — сукупності громадян як єдиного цілого, з правами юридичної особи. У збірниках міського права Німеччини підкреслюється його авторитетне королівське походження, тому що король «дав купцям право, яке він сам постійно мав при своєму дворі». Символами міста в зв'язку з цим стали хрест на ринковій площі і висяча королівська рукавичка, «щоб видно було, що в цьому місці діє королівський мир і воля короля».

Грунтуючись на принципах і інститутах земського і ленного права, особливо у шлюбносімейних і спадкових відносинах, німецьке міське право в процесі посилення самостійності німецьких міст виробляло власні принципи і норми. Особлива увага почала приділятися регулюванню ярмарків і торгів, питанням розпорядження власністю і стягнення боргів.

Унімецьких містах досить рано були прийняті ярмаркові і вексельні статути, детальну регламентацію одержали договори купівлі-продажу, у тому числі в кредит, договори застави і позички, доручення і комісії. У торговельному праві, яке поступово виокремлювалося з міського права, одержали свій подальший розвиток інститути векселя і торгового товариства.

Урозпорядженні власністю, купленою за власні кошти, городянин був цілком вільний, він міг вільно заповідати майно на

суму понад три шилінги за однієї умови — «перебування в здоровому глузді».

Німецьке середньовічне право, у тому числі і міське, відзначалося особливою суворістю щодо боржників. Якщо відповідач н е міг віддати борг через суд і заплатити штраф судді, майно конфісковували або арештовували доти, доки не знаходився бажаючий заплатити борг за відповідача. Крім того, кредитор міг застосовувати свої методи впливу, наприклад, тримати боржника в кайданах на скудній їжі; при цьому обумовлювалося, що боржника «не можна мучити».

Німецьке міське право мало й інший оригінальний принцип, що відрізняє його у питаннях боргових зобов'язань від ленного і канонічного права: син звільнявся від сплати боргу померлого батька, якщо його «не довели до відома про цей борг, як це вимагається за законом».

Міське кримінальне право, охороняючи «міський мир», встановлювало досить простий перелік покарань, без кваліфікованих і болісних різновидів. За убивство чи поранення зі смертельним наслідком, зґвалтування, напад на будинок винний карався відсіканням голов и, за інші поранення — відсіканням руки. Звичайна крадіжка без обтяжуючих обставин, а також порушення правил торгівлі каралися ганебним для злочинця покаранням (обстриганням і бичуванням). Крім того, за проступок у сфері торгівлі позбавляли права займатися торговою діяльністю без особливого дозволу ратманів.

За інші злочини, характерні для міського життя, — захоплення рухомого майна, порушення володіння, образа шеффена, порушення поручительства — призначався штраф. І тільки за особливо «безчесне» посягання на чужу власність — нічну крадіжку, крадіжку в сплячої людини, коли злодій був захоплений з поличним, його могли повісити чи зруйнувати його будинок.

249