Історичне_джерело

Більшість салтівської кераміки гончарна, проте був і ліпний посуд.

Вироби прикрашено лінійним та хвильовим орнаментом, рифлінням,

відбитками штампу. Столова кераміка часто червоно-або сіролощена.

Салтівські прикраси — переважно бронзові й срібні каблучки, персні,

сережки, браслети, підвіски, пряжки, бубонці, бляшки для поясів та кінської збруї, намиста. Поширеними були амулети з кісток та зубів лисиці, зайця,

вовка, а також підвіски, пов’язані з культом сонця. Можливо, амулетами були й круглі металеві люстерка з рельєфною орнаментацією.

В усьому ареалі культури трапляються написи, виконані рунічним письмом і сотні тамгоподібних знаків, малюнків-графіті на цеглі,

обробленому камені, кераміці, кістці.

Можна припустити поліетнічність салтівської культури.

Окрім кочового тваринництва, типового для булгар, значна частина салтівського населення займалася орним землеробством. Активні зв’язки підтримувалися між групами населення салтівської культури, що спеціалізувалися на різних галузях господарства, а також із сусідніми слов’янськими племенами, Візантією і Сходом.

Культура Київської Русі і Галицько-Волинського князівства

1. Запровадження християнства

Успіхи східних слов’ян у розвитку господарства та їхнє об’єднання в єдиній державі сприяли розвитку культури Київської Русі, що досягла високого рівня порівняно з іншими тогочасними культурами. Київська Русь стала першою державою східних слов’ян. На розвиток її культури впливали сусідні країни — Хозарський каганат і Візантія. Велике значення мало запровадження християнства.

На території Русі християнство існувало ще в римські часи. Херсонес

(Корсунь) був центром єпархії. У Вселенських соборах у Нікеї (325) та Константинополі (381) брали участь її представники.

Перша згадка про християнство на Русі є в договорі князя Ігоря з греками

944 р.: про руських послів-християн, які присягали на хресті, а також про церкву св. Іллі у Києві.

Першими руськими князями-християнами вважаються Аскольд і Дір.

Християнкою східного обряду була княгиня Ольга (945—964), дружина князя Ігоря. Її син Святослав залишився язичником.

І завершенням християнізації Русі було масове хрещення населення за наказом Київського князя Володимира Святославича (Великого).

Спочатку князь Володимир (980—1015) був язичником. Але згодом зрозумів, що для захисту Русі від зовнішніх ворогів та завоювання союзників,

потрібне прийняття єдинобожжя.

За літописом, після ознайомлення з різними релігіями і подолання певних сумнівів князь Володимир вирішив зупинитися на християнстві візантійського обряду. Було очевидно, що воно необхідне для укріплення влади князя і могутності держави.

Князь охрестився в Херсонесі-Корсуні, а в 988 р. провів насильницьке хрещення населення, передусім киян, знищення ідолів. У Kиєві було збудоано кам’яну церкву на честь св. Богородиці — Десятинну (989—996). Щоправда,

частина руського населення ще довго нелегально сповідувала язичництво

(поховання-кремації).

З прийняттям християнства зміцнилися зв’язки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу. На Русі християнство значною мірою вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки.

Втім, християнський світогляд на Русі набув деяких особливих рис. Тут виникло так зване «двовір’я».

Священиками ставали попервах колишні язичники (які нікого не вбили за свого язичництва і не мали на обличчі «кривавих плям»).

Негативним явищем були монахи, які мандрували по княжих і боярських дворах, брали участь у світських ігрищах.

В археологічних матеріалах Київської Русі рясніють язичницькі амулети:

символи Сонця — круглі підвіски, символи Місяця – «лунниці», символи Перуна – декоративні сокирки, ведмежі або кабанячі зуби, «заговорені» ножі або символи багатства — декоративні ключики, аналоги руни f. Язичницькі знаки часто-густо переплітаються з християнськими. Наприклад, хрест у колі.

Іноді, що показово, християнські символи перемішуються з античними: на оберегах-змійовиках з одного боку наносилося зображення Христа, а з іншого — Медузи Горгони; на фресці Софійського собору в боковому вівтарі святого Георгія зображений, як вважається, Аполлон.

Сполучення античних, язичницьких і християнських мотивів є базовим для давньоруського менталітету. В той час як у Європі бушувала інквізиція, яка вогнем і мечем вибивала зі своїх парафіян «поганство», на Русі православ’я

знайшло з язичеством компроміс. Академік Д. С. Лихачов «відмовив» у

християнському світогляді навіть монахам-літописцям! Адже вони не створили жодної письмової праці, що переконливо розвінчує язичництво. Не лише прості люди, а навіть священики Київської Русі традиційно не сприймали домовиків,

лісовиків, русалок, мавок, і навіть чортів чимось антагоністичним – «Бога люби, але й чорта не гнівай», стверджували вони.

В 1054 році Церква розкололася на два непримиренних, що наклали один на одного анафему, табори. Як сприйняли це розкол у Київській Русі? Ніяк. Там його навіть не помітили.

Культура Київської Русі мала в певному розумінні багаторівневий характер. Один полюс її репрезентує рафінована культура інтелектуалів, оперта на канонічному в православній традиції уявленні про світ, його структуру, про місце та покликання людини у світі, про її моральний ідеал. Але така культура існувала не в безживному просторі. Творіння її представників були звернені до певної аудиторії, і, бажаючи, щоб їх зрозуміли, ці інтелектуали мусили зважати на особливості світосприймання та почуття людності, якій передавали свої

думки. Тому творіння культури неминуче почали різнитися між собою й набувати нових рис залежно від того, кому вони призначалися.

Сімейне життя

Головним осередком Древньої Русі була, безсумнівно, родина. Одне з найкращих тому підтверджень — велика й детально розроблена термінологія родинних стосунків.

Одружувалися на Русі рано. За «Руською правдою» дівчат можна було віддавати заміж з 13, а одружувати хлопців — з 15 років. Пару добирали передусім батьки. Однак у «Руській правді» вказано, що не можна без згоди молодят укладати шлюб (невідомо, наскільки цього дотримувалися). У

князівських родинах могли одружити в політичних цілях набагато молодших дітей (по 8—10 років). Після такого шлюбу дівчинка жила в родині чоловіка спершу окремо від нього, її там виховували, всім забезпечували.

Після прийняття християнства держава і Церква всіляко сприяли укладанню законних, церковних шлюбів.

Перший закон, спрямований проти язичницьких традицій у любові,

уклав Ярослав Мудрий: він увів грошові покарання за багатоженство,

адюльтер, кровозмішування, несанкціоноване розлучення, народження

«незаконної» дитини, зґвалтування, романтичний зв’язок з духовною особою або черницею, з іновірцями, тваринами, дітьми тощо. За зґвалтування,

приміром, належало віддати у скарбницю за простолюдинку — 30 гривень (це

— кілька корів), за бояриню — 1,6 кг золота. І якщо володареві знадобилося видавати подібний закон, значить все це на Русі було в надлишку.

Якщо з досягненням шлюбного віку юнак або дівчина не одружувались або не йшли в монастир, батьки сплачували чималий штрафна користь князя і митрополита.

Правовий статус жінки на Русі був вище, ніж у Європі: передбачалися високі штрафи навіть за її образу «сороміцькими висловами». Наложниця або спокушена рабиня після смерті господаря ставала вільною, дружина успадковувала майно чоловіка.

Діти в сім’ї народжувалися мало не щороку, проте далеко не всі доживали навіть до року через хвороби, через те, що мати могла випадково задушити немовля уві сні. На той час немовлят дуже туго сповивали, пелюшки міняли рідко, не мали уявлення про те, що малят не можна годувати «дорослою» їжею.

Позашлюбних дітей чекала доля вигнанців. Але навіть народження в шлюбі не гарантувало безбідного дитинства. Нерідко батькам (частіше — матері-вдові)

доводилося продавати дітей чужим людям, коли не було як їх прогодувати,

хоча проти цього боролася Церква (до 8 років щоденних поклонів і посту). З

малолітства дітям доводилося тяжко працювати. З іншого боку, в них були різноманітні іграшки, а також часто на Русі всиновлювали дітей-сиріт, а потім вони мали рівні з рідними права.

Також любов до дітей помітна з того, що їх якнайраніше намагалися охрестити, дуже уважно добирали їм імена (церковне та світське), а також у

СТАРІСТЬ І СМЕРТЬ

До старості доживали ті, хто вижив у дитинстві, вистояв перед численними випробуваннями дорослого життя.

Життя перебувало в тісному зв’язку з природним циклом. Спати лягали з

заходом сонця, вставали — зі сходом. Ритм життя був розмірений і неквапний...

Але постійно нависав страх нападу ворогів, голоду, Страшного Суду.

Голод був найстрашнішим. Під його страхом погоджувалися навіть здавати фортеці ворогам. Голод викликав низку хвороб, найпоширенішою з

яких була цинга, масовий самопродаж і продаж власних дітей у холопи.

Середній зріст людей того часу — близько 150 см. 160 см — уже високий.

Висів страх епідемій та епізоотій. Самі вони теж відбирали людей.

Найпоширеніші — чума, тиф (огневиця), сибірська виразка (прищ горючий),

віспа.

Були частими випадки божевілля.

Людина, яка дожила хоча б до 60 років, була рідкістю. А хоча б до 70 —

взагалі винятком.

До людей похилого віку ставилися з повагою, однак у голодні роки могли знищувати. Смерть старого не вважалася великим горем.

Одяг на Русі виготовляли з льону, конопель, хутра різних тварин, залежно від достатку і походження. Крій одягу в різних верств населення мало

різнився, передусім змінювалася якість матеріалів (якщо хутро, то соболь,

білка у князів, бояр, ведмідь, козел — у простих). Князі та бояри прагнули

Братаючись, обмінювалися сорочками. Непристойним (як для чоловіків, так і для жінок) вважалося з’являтися на людях без пояса. Вважалося, що він відділяє «чистий» верх тіла від «нечистого» низу, стримує плотські бажання.

Пояс був або тканий, або шкіряний. У заможних — з металевими прикрасами.

Заміжня жінка мала з’являтися на люди з покритою головою. «Руська правда» встановлює покарання за те, що хтось знімає з жінки головний убір. Дівчата

взимку — кожух. Штани були вузькі до колін і досить просторі вище, жінки носили поневу (подібну до пізнішої запаски) або сукню. Взуття робили з коров’ячої шкіри, жіноче — часто оздоблювали вишивкою. Носили й личаки.

Головним убором голови була шапка (або клобук).

Ознакою княжого, боярського, дружинного одягу було корзно —

широкий плащ, поли якого не сходилися. Корзно застібалося біля правого плеча на фігурну фібулу. Воно було таким широким, що власник міг накрити ним іншу людину.

Харчування

В Київській Русі найпопулярнішою стравою була каша. Готували її по-

різному: вимочували, запарювали, варили. Наші предки готували каші,

перемішуючи різні крупи: гречку, пшоно, овес, ячмінь. Крім того, каші варили з гарбузом, яблуками, а взимку додавали сушені сливи або сушені гриби. Після посту каші приправлялися сметаною або маслом.

Каша була не лише на столах простих селян і ремісників. Її на знак особливої пошани дарували одне одному князі та купці. Каша взагалі була культовою стравою. На ній ворожили, її ставили на ритуальний стіл. У

свята після посту до каші додавали відварену рибу (від щуки до осетра), або м’ясо з печі. Але каша при цьому залишалася головною стравою.

Ще з язичницьких часів майже незмінний зелений борщ: щавель,

шпинат, лобода, кропива.

Усередньовіччі жодна учта, жодне свято не обходилося без меду. Тільки

упіст церква обмежувала споживання цього смачного напою. Мед, квасний мед — напій, широко вживаний ще з часів Київської Русі. Спершу виготовляли медову ситу, заправляли її запареними шишками хмелю та залишали у теплі на кілька днів, а то й тижнів. Готовий мед переціджували і вживали охолодженим.

Залежно від терміну витримки меду був слабшим або міцнішим.

В народі на Русі поширення набули обрядові танці, пісні, скомороські ігри, гуслярські співи. Народні танці мали чітку ритмічну побудову, про що яскраво свідчить зображення музик, що б’ють у бубни й тарілки, а також глядачів, які плещуть у долоні.

Руські скоморохи, «ті, що глуми коять і ганьбу бісівську чинять», були всюдисущі. Скоморохували на весіллях, поминках і похоронах, на

«зібраннях ідольських» під час святкувань хліборобського річного циклу. Без них здавалися прісними князівські бенкети. Зухвалі «срамослівці» грали на торжищах і перехрестях доріг, влаштовували «потворославлення й глуми» в

будинках і «на вулицях міста». Люди плинули до скоморохів, «як на крилах»,

збираючись там, куди кликали «гуслями й танцями та піснями й сопілками».

Інтер’єр палацу, сільська вулиця й двір для подорожніх, ринковий майдан і паперть храму — ось природне тло скоморохівських вистав. «Сценічний майданчик» не відділявся ні підмостками, ані навісом. За декорації правила вулиця з її мальовничими будинками й перехожими; метушливий майдан перетворювали на величезну естраду.

Професійні секрети видовищного мистецтва батьки передавали дітям. Ті змалку вступали в сувору школу скоморохівського ремесла. За багато років,

працюючи до виснаження, вони опановували всі тонкощі «науки». Завдяки сімейній спадкоємності й наполегливій праці, з підлітка формувався майстер своєї справи — акробат, дресирувальник, музикант.

При дворах князів створювалися музичні ансамблі. Один з них зображено на фресці на стіні у вежі Софії Київської. Це оркестр із семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі. Помилково цю фреску раніше інтерпретували як зображення скоморохів у танці, адже в ХІХ ст. її так

«поновили», що складно було розпізнати первинний вигляд.

Практичні знання та вміння

Коли ж справа торкалася конкретних питань, становище докорінно змінювалося; замість офіційної релігійної настанови на перший план висувалася реальна натура, з якою людині доводилося стикатися в повсякденній практичній діяльності.

Біологія. Для давньоруських книжників взагалі не існувало

проблеми виникнення життя. Весь світ, зокрема й жива природа, був створений Богом за шість днів таким, що існує й зараз. Тогочасна біологія була переважно описова. Головним джерелом знань залишалась сама природа, з

якою людина постійно взаємодіяла.

Давньоруські хлібороби мали точне уявлення, коли саме орати, коли сіяти, коли збирати врожай. Вони розуміли, яку роль у вегетації рослин (і

яких саме) відіграють метеорологічні умови і вміли передбачати їх. У них були надійні методи для сприяння нормальному розвитку і росту рослин — угноєння, ретельність обробки ґрунтів, певні елементи селекції, щеплення дерев, сівозміна тощо.

Так само розвивалося й тваринництво. Давньоруське стадо складалося з великої і дрібної рогатої худоби, коня, свині, віслюка. Розводили різні види домашньої птиці (курей, гусей, качок, індиків тощо), а також утримували собаку й кота. Мисливство, рибальство і збиральництво також сприяли освоєнню природних ресурсів і знайомству з дикою флорою і фауною.

Математика. Математика в Київській Русі (як і в інших середньовічних країнах) була переважно прикладна, вжиткова.

Система цифрової графіки, вживана в Русі, була зручнішою за римську,

тому що була напівпозиційною. Кожний розряд позначався лише одним знаком. Від послідовної позиційної арабської системи вона різнилась тріадністю: три розряди (одиниці, десятки та сотні) мали різні знаки для цифр;

через кожні дві позиції вони повторювалися.

При добре виробленій техніці обчислення проблема не така вже й важка.

Складнішою була ситуація, коли доводилося виходити за межі чотирьох арифметичних дій з цілими числами.

Стародавня Русь знала і реально застосовувала різні принципи хронологічних обчислень: сонячні та місячні роки, індикти(п’ятнадцятирічні періоди), тощо.

До нас дійшов цікавий математичний трактат, присвячений хронологічній проблемі. Його автором був філософ, математик та астроном Кирик Новгородець, що жив у XII ст. Серед іншого він підраховує кількість років,

місяців, тижнів, днів та годин від створення світу (5508 р. до Р.Х).

В архітектурній геометрії відношення довжини кола до його радіуса

(число) — так званий «золотий переріз». Актуальною була й проблема мір та ваги, пов’язана з торгівлею, монетною системою, побутом. Підробка еталонів

вважалася за найтяжчий злочин і каралася смертю.

Реальні знання з хімії руське природознавство черпало з виробничої практики, пов’язаної з перетворенням одних категорій речовин на інші. Маємо на увазі розвиток металургії, склоробної промисловості тощо. Ця діяльність передбачала оволодіння даними щодо властивостей речовин. Київська Русь мала добре розвинену промислову галузь.

Чорна металургія, наприклад, виготовляла предмети зі сталі різного ґатунку. Археологічні дослідження свідчать, що в І тис. до н. е. поділ праці в сфері чорної металургії спричинився до появи поселень, мешканці яких тільки виплавляли якісну сталь. У домницях виплавляли метал. З нього кували лемеші,

серпи, ножі, цвяхи, підкови, замки. Зброярі виготовляли шоломи, щити, списи,

луки та стріли, мечі та шаблі, броню і кольчуги, які з’явилися на Русі на 200

років раніше, ніж у Західній Європі. Будували невеликі судна з веслами і вітрилами, що вміщали по 50—100 чоловік.

Відоме мистецтво руських ювелірів. Одним з найважливіших способів обробки міді, срібла та їхніх сплавів було литво. До золота, оскільки воно було дороге, цю техніку майже не застосовували. Шедеврами руського ювелірного литва можна вважати дві бронзові арки з Вщижа з мереживним орнаментом і пташками. Поширеними були чернь, зернь, кування, карбування, тиснення.

Особливо тонкою булатехніка скані, тобто виробів з найтоншого дроту.

Ще красномовнішим видається стан склоробної справи та так чи інакше пов’язаних з нею галузей: виготовлення кольорового скла та скляних мас