Історичне_джерело

Наприкінці VII cт. празька культура переростає в райковецьку.

Територія поширення празької культури досить чітко збігається із визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавінів, тому вважається,

що носіями празької культури були саме вони.

Пеньківська культура (V—VII ст.) охоплювала межові райони Лісостепу і Степу й простягалася відносно вузькою смугою від Сіверського Дінця до Пруту й до Нижнього Подунав’я. Нині на території України

відомо близько 300 пеньківських пам’яток, основні —Пеньківка на Тясмині, Кочубіївка на Дніпрі, металургійний центр поблизу с. Гайворон у

Південному Побужжі, могильники неподалікВеликої Андрусівки у Середній

виникають юртоподібні напівземлянки, а також житла на кам’яних цоколях.

Поблизу були господарські споруди, численні ями-льохи та вогнища просто неба.

Ховали пеньківці на ґрунтових могильниках з тілоспаленнями, на межі зі

горизонтальним валиком під вінцями, на горщиках у поодиноких випадках трапляються наліпи у формі «підковок» чи «вух». На ранніх пам’ятках зафіксовано уламки гончарної черняхівської кераміки.

Набір прикрас із бронзи і срібла містив пальчасті та литі

фібули, браслети з потовщеними кінцями, поясні набори «геральдичного»

стилю, зоо- і антропоморфні фібули тощо. З пеньківською культурою

пов’язана південна зона поширення скарбів типу «старожитностей антів»,

серед яких найвідомішими є Мартинівський, Вільховчицький,

Козіївськнй. Особливий інтерес у дослідників викликав скарб срібних поясних

прикрас у горщику, виявлений на поселенні пеньківської культури у

Вільховчику.

У Мартинівському скарбі привертають увагу чотири рельєфи з

постатями. Але не тільки майстерним мистецьким виконанням. Людей зображено в танці, що свідчить і про розвиток у антів танцювального мистецтва. Окрім того, такого виду декоративно-прикладного мистецтва, як вишивка, адже на танцівниках — вишивані сорочки.

Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігається з визнане ним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не

ст.), поширена переважно на Дніпровському Лівобережжі (південь лісової зони й північ Лісостепу). Нині відомо понад 100 поселень, основні на території України — Великі Будки на Сумщині, Дегтярівка, Роїще на Чернігівщині, а

також 12 могильників.

Поселення здебільшого невеликі, городища — переважно в сучасній

Білорусі. Основний тип житла — квадратна напівземлянка з вогнищем і

центральним стовпом, дуже схожа на будівлі київської культури. Господарські споруди — ями-льохи.

Найхарактерніші ґрунтові могильники з трупоспаленнями. В похованнях зрідка, окрім посуду, трапляються металеві прикраси і наконечники списів.

Відомо також кілька невеликих курганних могильників. Зокрема, два кургани досліджено на могильнику Бездрикпоблизу Сум.

Кераміка — ліпна, неорнаментована. Як виняток трапляються горизонтальні наліпні валики під вінцями чи «вуха».

Серед бронзових і срібних прикрас поширені так звані «старожитності антів» (великі пальчасті фібули, пряжки та деталі поясного набору, шийні гривни тощо). Великі скарби таких речей виявлено на колочинських поселеннях у Трубчевську на Десні та в Гапоновомуна Сеймі. На поселенні Великі Будки знайдено скарб речей, що належав ювелірові. До його складу входило кілька залізних знарядь, поламані срібні прикраси, а також дві невеликі пальчасті фібули і численні нашивки на одяг різних типів, виготовлені зі свинцево-олов’яного сплаву.

Колочинська культура, найімовірніше, належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов’ян — північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

Східні слов’яни (літописні племена) у VIII—X ст.

Відомості про східнослов’янські племена містяться на перших сторінках

«Повісті минулих літ», складеної Нестором-літописцем у XII ст.

Традиційно, з літописними племенами пов’язують культури східних слов’ян останньої чверті І тис. н. е., що сформувалися на основі слов’янських старожитностей попереднього часу (V—VII ст.). На території України вони представлені пам’яткамирайковецької, волинцевської та роменської культур, причому роль кожної з них в етнокультурних та державотворчих процесах кінця І тис. н. е. була різною.

Ареал райковецької культури (кінець VII—IX/Х ст.) охоплює значну територію, що більш-менш збігається з ареалом попередньої, празької культури. У межах ареалу райковецької культури літопис вміщує низку

племен: полян, уличів, древлян, волинян, хорватів, тиверців.

України), могильники Велика Андрусівка (на Тясмині), Ревнівський

(Прикарпаття), а також низка святилищ і культових місць.

Більшість поселень — неукріплені, до 3 га. Городища поділяються на городиша-сховища, що не мали постійної забудови, і ремісничо-

адміністративні центри племінних князівств. Складна система укріплень включала дерев’яні стіни, розділені на окремі приміщення, частоколи, земляні вали і рови.

Основний тип житла — традиційна для слов’ян прямокутна напівземлянка, хоча інколи трапляються й глибші будівлі. Переважають печі,

складені з каменю. Окрім жител, на поселеннях трапляються господарські будівлі, ремісничі майстерні, двоярусні гончарні горни, ями-льохи та ін.

Поховальні пам’ятки представлені поодинокими тілоспаленнями, лише на кількох грунтових могильниках досліджено по кілька десятків поховань.

Рідко — з курганами, під якими інколи фіксуються сліди дерев’яних огорож навколо поховань. Протягом IX—X ст. певного поширення набувало тілопокладення, що інколи пов’язують із впливом християнства.

На відміну від інших слов’янських старожитностей раннього середньовіччя серед пам’яток райковецької культури відомі культові споруди

у вигляді різноманітних укріплених і неукріплених святилищ. Майданчики укріплених було оточено одним-двома кільцевими валами з кам’яними вимостками та кострищами. Є підстави припустити, що в центрі майданчика могли стояти язичницькі ідоли.

Неукріплені святилища мали форму неправильного хреста з великою стовповою ямою в центрі, тут були кострища, камені-жертовники, біля яких знаходять кістки тварин, черепки тощо. До святилища прилягав могильник, а

неподалік стояла садиба старійшини, що, можливо, був і жерцем.

Серед кераміки спершу переважає ліпний посуд. Згодом

поширюється гончарний посуд місцевого виготовлення, прикрашений лінійно-

хвилястим орнаментом по усій поверхні.

Прикраси і деякі деталі одягу виготовляли з кольорових металів. Серед них, зокрема, дротяні скроневі кільця, підковоподібні фібули, сережки-лунниці,

підвіски-бубонці, різні пряжки. Імпортними, найімовірніше, були скляні намистини та пронизки. На поселеннях Наддніпрянщини і Наддністрянщини трапляються знахідки арабських срібних дирхемів, що були на той час

універсальною валютою.

Вважається, що пам’ятки типу Луки Райковецької є головним

компонентом формування давньоруської культури.

Волинцевська (VIII ст.) і роменська (кінець VIII—X ст.)

культури поширені в Лісостепу й південних районах Полісся Дніпровського Лівобережжя. Однак територія роменські старожитності за Дніпро не переходять. Пам’ятки обох культур займають також суміжні з Україною південні райони Росії та Білорусі.

Вважається, що носіями цих культур були північно-східні й східні слов’яни — літописні сіверяни, котрі мешкали по сусідству з хозарами, а потім

Харкова), поблизу м. Ромни, Ніцаха, Опішня (Полтавщина),Новотроїцьке на

Єдиним волинцевським городищем є Битиця. На думку дослідників, це був великий торговельно-ремісничий та адміністративний центр, де співіснували слов’яни й тюрки.

А от серед роменських пам’яток переважають городища, часто

з поєдненням природних і штучних укріплень, які нерідко супроводжуються відкритими селищами. На кількох городищах зафіксовано застосування каменю при будівництві фортифікаційних споруд.

Основним типом волинцевського житла була прямокутна напівземлянка з глиняною піччю в кутку. Житла роменської культури відрізняються від них лише деталями. Окрім жител, на поселеннях зафіксовано господарські споруди

й ремісничі майстерні.

Певні відмінності є й між поховальними обрядами. У волинцевської культури це тілоспалення і поховання з особистими речами на безкурганних могильниках. Роменські поховання — або тілоспалення, або тілопокладення під

обмотаної мотузкою, защипами, врізними та хвилями в різних сполученнях.

Гончарний посуд представлено імпортом салтівської культури та візантійськими амфорами, на пізньому етапі культури — давньоруською керамікою.

Волинцевські прикраси представлено переважно в скарбах (Харівському,

Битицькому та ін). Це срібні та бронзові браслети, сережки, шийні гривни,

антропоморфні фібули, пряжки, ланцюжки, скляні намистини. Основні типи прикрас зберігаються й у роменськийчас. Крім того, тут зафіксовано спіральні скроневі кільця, що вважаються етнографічною ознакою сіверян, персні,

гудзики-бубонці, сережки й підвіски салтівського типу та ін. На роменських поселеннях трапляються не лише поодинокі арабські дирхеми, а й скарби

таких монет.

Роменська культура, яка виникла на основі волинцевської, стала одним

із компонентів формування давньоруської культури.

В ареалі східнослов’янських племінних союзів-вождівств виникають нові адміністративні, ремісничі й торговельні центри. Деякі з них (Київ, Чернігів,

Полоцьк, Ладога, Ізборськ та ін.) згодом стають першими давньоруськими містами, інші (Хотомель, Зимне, Пастирське, Битиця) залишаються міжплемінними центрами та прикордонними фортецями.

Посиленню впливу князів та жерців у житті суспільства сприяло зростання ролі військової знаті за умов постійного тиску з боку хозар та інших кочовиків. За літописом, у середині IX ст. навколо Києва виникає перше

ранньодержавне утворення східних слов’ян — Київська Русь.

У «літописний» період відбувається розквіт слов’янського язичництва.

Саме ІХ—Х ст. датуються різноманітні святилища та жертовники, відкриті

археологами у західних областях України, відомий Збруцький ідол та його

дерев’яні аналоги, видатні поховальні споруди, зокрема курган Чорна Могила у Чернігові.

Великий інтерес становить Збруцький ідол, що є своєрідним

зображенням цілого пантеону язичницьких богів.

Стовпоподібна триярусна конструкція Збруцького ідола та ієрархічність його окремих частин ілюструють космогонічні уявлення східних слов’ян.

Всесвіт розподілявся ними на небо — світ богів, землю — світ людей та підземний світ. Головне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості, бог Перун, зображений як воїн із шаблею, та ще дві фігури з суворими очима. Богів верхнього ярусу об’єднує шапка, що, можливо,

відображує різні іпостасі єдиного слов’янського бога. У середньому ярусі зображена земля з хороводом жінок і чоловіків, у нижньому — підземні боги.

Вважається, що городища-святилища (Горбовськ, Богіт, Крутилів та ін.)

виникали всередині гнізд поселень як сакральні центри племені або союзу племен. Усі ці риси відбивають ускладнення міфологічної структури язичництва в період його найвищого розквіту напередодні прийняття Руссю християнства.

Міфологічні персонажі за характером їхніх зв’язків з колективом,

важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична,

військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов’ян-язичників — Сонце, або Дажбог. Пізніше — це Хорс. На честь Сонця слов’яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні.

Богом грози вважався Перун, богом вітру — Стрибог, покровителем скотарства — Велес, богом вогню та ковальства — Сварог, богинею мудрості

йкраси — Лада.

Удохристиянську пору для слов’ян було характерним об’єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад,

образ Велеса уособлював як добро (покровитель скотарства), так і зло (демон,

який приносить смерть).

До наступного рівня могли відноситись божества, пов’язані з господарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це — Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств, з-поміж яких виділяється Мокоша.

Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества,

був найабстрактнішим, оскільки характеризував загальні поняття: Доля,

Лихо, Смерть, Правда, Кривда тощо. Більшість з цих міфологічних персонажів входило до казкових сюжетів. Казкові герої ймовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їх міфологічному образі: баба-яга, кощій, чудо-

юдо тощо.

Найнижчий міфологічний рівень представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами,

камінням. Вони просторово співіснували з людиною і уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками, кікіморами тощо.

Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу.

Світ людей і світ богів, землю і небо поєднувало райське дерево. Біля нього приносили жертви. У фольклорних текстах, прислів’ях, загадках,

обрядах, замовляннях у цьому образі виступає береза, явір, дуб, сосна,

горобина, яблуня. Гілкам та верховіттю райського дерева відповідали птахи,

стовбуру — бджоли, корінню — плазуни.

Головними святами у слов’ян були Новий рік, Масниця, Купала. Вони уособлювали певні пори року й стверджували глибоку віру в добро і щасливе життя, радість, перемогу над ворогом і нечистою силою.

На сіроглиняному глеку з с. Ромашки на Пороссі (середина І тис. н. е.) є

оздоблення штампованими й випуклими візерунками — валиками, відтисками коліщатка, різними геометричними фігурами. Академік Б. О. Рибаков вбачав у цій композиції давній календар.

Культура кочовиків IV—VII ст.

Пам’ятки кочовиків IV—VII ст. (гунів, аварів, булгар та ін.) поширені на величезній території від Центральної Азії до Західної Європи.

На теренах України старожитності степовиків гунської доби (кінця IV— V ст.) представлені порівняно бідно.

Гунські поховання — це поховальні пам’ятки зі спаленням або з культом вогню, трупопокладення під курганом з конем або без нього, трупопокладення без насипу з конем або без нього.

Основною рисою мистецтва цього періоду є ювелірні вироби поліхромного стилю, виготовлені з бронзи, обтягнутої тонкою золотою бляхою з кольоровими вставками зі скла та напівкоштовних каменів.

На території гунського союзу племен також набули поширення клепані казани, з тонкої бляхи, чи масивні литі казани, з

рельєфним орнаментом і грибоподібними закінченнями ручок.

Майже завжди до могил за тюркським звичаєм клали шкуру коня, від якого залишали череп та кінцівки.

Особливу групу пам’яток Наддніпрянщини становлять так звані скарби з Малої Перещепини, Вознесенки, Глодосів тощо. Так,

уГлодоському «скарбі» в басейні Південного Бугу виявлено золоті прикраси:

ланцюг з медальйонами візантійського походження, браслети, персні, сережки,

прикраси пояса, оздоблені сріблом деталі шаблі й кинджала, кінської збруї,

дорогий срібний посуд тощо. Деякі з речей випалено. Скарб з с. Мала Перещепина поблизу Полтави містив коштовний іранський і тюркський посуд,

зброю, предмети вбрання, кінське спорядження, золоті візантійські монети.

Частина скарбу належала булгарському каганові.

У зв’язку з «булгарською проблемою» варто згадати відоме Пастирське городище (кінець VII — перша половина VIII ст.). Крім 50 напівземлянок і господарських споруд, в одній з яких було знайдено велику кількість обвугленого зерна, тут виявлено майстерні ковалів, ювелірів, гончарів. Тут мешкало і слов’янське, і кочове населення.

Комплексів часів хозарської експансії кінця VII — першої половини

VIII ст. у Причорномор’ї виявлено небагато: це поховання вершників із кіньми у Ясиновому (на Миколаївщині) та Портовому (в Криму).

Салтівська культура існувала в рамках Хозарського каганату в середині

VIII — на початку Х ст. На території України її пам’ятки охоплюють переважно басейн Сіверського Дінця у межах Харківської, Донецької та Луганської обл. На сьогодні відомо близько 1000 пам’яток. Серед них кочові та сезонні стійбища, постійні поселення, городища (Маяцьке, Верхній Салтів), замки, міста, а також підкурганні поховання, ямні та катакомбні могильники (Салтівський та Зливкинський) з тілопокладеннями та тілоспаленнями.

Салтівські житла поділяються на юрти, напівземлянки та наземні житла. У поховання клали прикраси, деталі одягу, інколи зброю або знаряддя праці. Від ритуальної їжі залишилися кістки тварин, глиняний посуд.

Трапляються й поховання коня, нерідко зі збруєю.