Історичне_джерело

різноманітна плоскодонна кераміка зі шнуровим орнаментом, прикраси з міді,

каменю, кісток і зубів тварин. В похованнях трапляються дерев’яні вози-гарби.

У поховальному обряді катакомбних племен важливу роль відігравав вогонь (вохра і вугілля).

Населення займалося переважно скотарством, але й ральним землеробством.

На катакомбних поховальних комплексах Дніпровського Передстепу виділено кілька типів жертовників.

Зазвичай у похованнях фіксується одна особина бика або вівці. Рідше —

2–3 тварини. Жертовні тварини виявлені як у вхідних шахтах, так і в поховальних камерах. Саме цей тип жертовників можна розглядати як особливу форму поклоніння тваринам.Також у могили клали лопатки тварин і їжу.

З бронзи виготовляли вислообушні сокири, тесла, жолобчасті долота,

гаки, столові ножі і виделки. Знайдені лавролисті дволезові ножі, шила,

прикраси, трапляються прикраси зі срібла.

Катакомбні племена виготовляли також дерев’яні луки, кам’яні антропоморфні стели, ритуальні поховальні маски з глини.

Катакомбники винайшли легку бойову колісницю з колесами на спицях.

Цікавою є пам’ятка катакомбної культури на Дніпровому острові Перун Запорізької області. Там виготовляли орнаментовані сокири з мармуру та іншого красивого каменя, які відігравали роль символів влади (мали тупе лезо,

явно не призначене для використання як знаряддя).

Історична доля катакомбних племен мало зрозуміла. Можливо, ті, які залишилися на своїй історичній батьківщині, поступово розчинилися в ранньозрубній культурі та культурі багатопружкової кераміки.

Зрубна та інші культури (XVI—ХІІ ст. до н.е.) епохи пізньої бронзи

Була поширена в степовій і лісостеповій зонах Східної Європи від Дунаю до Волги.

На ранньозрубних поселеннях (у долині річки Оскол) виявлено напівземлянкові прямокутні житла зі слідами відкритих вогнищ у центрі. Біля жител — скупчення попелу. На сабатинівських і білозерських поселеннях Подніпров’я і Правобережжя виникають наземні житла з печами, збудовані з використанням каменю.

Померлих ховали в курганах, у дуже скорченому стані на боці,

кисті — перед обличчям. Могили мали зруби з колод.

Важливою рисою зрубної, сабатинівської і білозерської культур є

значна кількість бронзоливарних майстерень та скарбів бронзових виробів. До

скарбів, яких лише на Північному Причорномор’ї виявлено більше 20, входять вироби з бронзи та зливки металу.

У Причорномор’ї та Наддніпрянщині в добу пізньої бронзи був свій бронзоливарний центр.

Знаряддя праці виготовлені, в основному, з бронзи: сокири-кельти, тесла,

долота, шила, голки тощо. Асортимент знарядь доповнюють кістяні і кам’яні вироби: псалії, лощила. З’являються клепані з листів міді казанки.

З бронзи виготовляли браслети, дротяні чи литі, скроневі підвіски, шпильки,

бляшки, хрестоподібні антропоморфні підвіски, особливо в сабатинівській культурі.

Найпоширенішим типом кераміки зрубної культури є банкоподібний горщик з відбитком шнура біля вінця.

Представники Сабатинівської культури, яка займала степ і частково лісостеп Правобережжя між Дніпром і Дунаєм до узбережжя Чорного моря,

були нащадками трипільців.

Важливою рисою цієї культури є значна кількість бронзоливарних

майстерень та скарбів бронзових виробів. Зброя причорноморського типу

(наконечники стріл і списів, кинджали, короткі дволезові мечі, круглі щити)

трапляється в археологічних шарах і зображеннях в різних регіонах Середземномор’я.

3. Культура ранньої залізної доби

Початок І тис. до н. е. на території України позначився освоєнням технології виготовлення предметів з металу. Не враховуючи античних поселень Північного Причорномор’я, в Україні сформувалися дві основних господарські системи: скотарсько-кочова степова та рільницько-скотарська лісостепова.

Першими іраномовним кочовим народом в степу були кіммерійці,

пам’ятки яких датуються ІХ — серединою VII ст. до н. е.

Кіммерійці найчастіше ховали небіжчиків у більш давніх курганах.

Поховальні ями вони нерідко обшивали деревом, зводили в них дерев’яні покриття. Володіння такими архітектурними прийомами поряд з тим, що за житло слугували шатра, свідчить про те, що пращури кіммерійців мешкали в лісистій місцевості й успадкували досвід дерев’яного домобудівництва.

Мистецтво кіммерійців було переважно прикладним. Це переважно орнаментальні геометричні фігури (прямі та косі лінії, зубці, кола, спіралі тощо), якими прикрашали бронзові руків’я кинджалів, кістяні деталі збруї та кераміку. Найвідомішим зразком такого орнаменту є кістяні пряжки з кінської збруї, знайдені в Криму. Також збереглися нечисленні пам’ятки кіммерійської монументальної скульптури — надмогильні стели з зображеннями воїнів,

чимось подібні до поширених у добу бронзи, у яких виділяються деталі одягу та зброя, а голова — маленька і схематична.

У VII ст. до н. е. кіммерійців у причорноморських степах змінили скіфи, а масово переселяються туди в кінці VI–V ст. до н. е. До скіфів, окрім власне кочовиків, поступово асимілювалося й доскіфське населення.

На рубежі V — ІV ст. до н. е. скотарство скіфів, основа їхнього способу життя, стало не повністю кочовим з переважанням у стаді коней та овець, а

напівкочовим з переважанням великої рогатої худоби та свиней. На місці вони залишалися, поки вистачало трави для стад, а потім переїздили.

Скіфи-кочовики жили в кибитках, вкритих повстю, в деяких було по 2–3

«кімнати». Вода не потрапляла всередину. У такому житлі переміщувалися жінки й діти, а чоловіки більшу частину часу їхали верхи. Також у скіфів були юрти.

іграшки.Їли вони м’ясо, сир з кобилячого молока, пили кобиляче й овече молоко, а від греків навчилися вживати вино. Пили його нерозбавленим.

Відомо, що скіфи вживали щавель, селеру, гриби та ягоди, часник, цибулю.

З часом скіфи почали освоювати будівництво стаціонарних жител (навіть кам’яних), будувати укріплені поселення в пониззі Дніпра (Кам’янське,

Знаменське, Гаврилівське городища, поселення Золота Балка). Характерно,

що укріплення там зводилися за грецьким зразком.

Найбільш дослідженим центром є Кам’янське городище (Запорізька обл.). Це був центр ремісників-металургів: виробників заліза, ковалів,

бронзоливарників.

Вироби розповсюджувалися серед кочовиків. Мешканці вели обмінну торгівлю також із греками Причорномор’я.

Поблизу Ольвії мешкало плем’я калліпідів, які сіяли пшеницю, часник,

цибулю, сочевицю і просо.

Професійних гончарів, та й самого гончарного круга у скіфів не було.

Прядіння і ткацтво також були суто жіночою роботою. Сировиною слугували овеча вовно, коноплі, кропива і, можливо, льон.

Коноплі використовували і як засіб одурманювання.

Специфічним видом монументального мистецтва скіфів є численні кургани знаті, які порівняно зі звичайними могилами свідчать про значне соціальне розшарування. Так звані «царські» кургани досягали заввишки понад

20 м. На окрему увагу в будові курганів заслуговують внутрішні поховальні

камери, простір у яких створено з використанням ступінчастих перекриттів з

витесаних кам’яних блоків.

На курганах, як і кіммерійці, скіфи встановлювали кам’яні статуї високих чоловіків-воїнів.

Ускіфських похованнях збереглися деталі зброї, збруї, прикраси тіла

йодягу. Так, у Мелітопольському кургані ІV ст. до н. е. було виявлено золоте окуття чохла на лук, прикрашену рельєфними сценами з гомерівської «Іліади».

Неперевершені золота пектораль ІV ст. до н. е. з кургану Товста Могила,

срібна чаша з Гайманової Могили, золотий гребінь з Солохи.

Ювелірне мистецтво скіфської доби не можна назвати чисто скіфським, адже більшість виробів виконувалися в античних містах Північного Причорномор’я, зокрема основним центром постачання були

міста Боспорського царства, насамперед Пантікапей. Хоча, безумовно, греки

мали враховувати смаки кочовиків. Місцеві скіфські майстри були в

скіфських поселеннях, зокрема наБільському городищі.

Вони ліпили прості теракотові статуетки, виконували дрібні бронзові фігурки тварин і божеств, навершя з такими зображеннями. Майже не збереглися вироби місцевого народного виробництва: традиційні для кочовиків різьблені речі з кістки та дерева, аплікації зі шкіри та повсті.

Очевидно, під впливом греків, у кінці V ст. до н. е. у скіфському мистецтві (за винятком кам’яних статуй, відомих раніше) починають поширюватися суто людські образи.

Після того, як скіфів відтіснили в Крим (Мала Скіфія, ІІІ ст. до н.

е.) вплив греків починає простежуватися і в монументальній скульптурі.

З’являються статуї грецьких богів, а також рельєфи з зображеннями царів

(Скілура і Паллака) та тварин.

Наступним кочовим народом степів між нижньою Волгою та нижнім Дніпром стали іраномовні сармати. Домінування припадає на ІІ ст. до н. е. —

середину ІІІ ст. н. е., а на їхнє місце прийшли племена аланів.

У сарматів, на відміну від скіфів, не було навіть найменших ознак осілості, а отже, вони не будували й стаціонарного житла.

Втіленням архітектурного мистецтва сарматів є складні за будовою кургани (хоча іноді сармати підпоховували мерців у скіфські кургани).

Найвідоміші з них «царські кургани» біля с. Пороги

(Вінниччина), Соколова Могила (Миколаївщина), Ногайчинський (Крим).

Над могилами рядових сарматів кургани або насипалися дуже невисокі, або не насипалися взагалі.

Пам’ятки декоративно-прикладного мистецтва, знайдені в похованнях сарматів — це передусім численні прикраси. У їхньому оздобленні простежується «звіриний стиль», але більш схематичний, ніж у скіфів, дуже поширеним було використання у прикрасах різнобарвних коштовних каменів. До визначних пам’яток сарматського мистецтва належить комплекс золотарських виробів з кургану на околиці м. Азова.

Ювелірні прикраси та металевий посуд надходили до сарматів з Ольвії,

міст Боспору, а також з Італії, Малої Азії та Близького Сходу.

Лекція 3

Культура та дохристиянські вірування давніх слов’ян

На межі III і II тис. до н. е. з індоєвропейської спільноти виділяється германо-балто-слов’янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов’янської історії. Тривалий час на українських землях формувалася праслов’янська культура, і в цьому значну роль відігравали як традиції автохтонного етносу, так і культурні зв’язки з сусідніми народами.

Суттєві зміни в історії давніх слов’ян приходять у І тис. н. е. Це пов’язано з їхнім великим розселенням у Центральній і Східній Європі. Найяскравіше

творчий геній давніх слов’ян на території України виявися в зарубинецькій

(рубіж ІІІ/ІІ ст. до н. е. — середина — ІІІ чв. І ст. н. е.), та черняхівській

(кінець II—V ст. н .е.) культурах, також приблизно в цей період існували київська, латенська, пшеворська, зубрицька, поєнешті-лукашівська, липицька,

вельбарська культури, культура карпатських курганів.

Пам’ятки зарубинецької культури поширені на Наддніпрянщині від р. Тясмину на півдні до гирла р. Березини на півночі, а також Середньому Посейм’ї і Прип’ятському Поліссі (Україна, Білорусь). Основні пам’ятки —

городища (Пилипенкова Гора, Бабина Гора, Ходосівка), могильники

(Чаплинський, Пирогівський) та відкриті поселення.

Житла були дещо заглиблені, прямокутні, різної конструкції, з вогнищем на долівці, глиняно-плетеними чи дерев’яними стінами, мали численні господарські ями, льохи з земляним склепінням і сходинками, а також вогнища просто неба з черенями. Могильники представлено «полями поховань» без зовнішніх ознак, зазвичай поруч із поселеннями. Практично всі поховання —

кремації, іноді з посудом і прикрасами.

Кераміка ліпна, переважно груба. Однак виділяється чорнолощений посуд вишуканих форм з блискучею поверхнею.

Серед деталей убрання, що походять переважно з поховань, найчастіше

трапляються залізні та бронзові фібули, металеві браслети, булавки, кільця,

підвіски, пряжки і поясні гачки, скляні намиста.

У ІІ половині І ст. н. е. на основі зарубинецької культури виникають так звані «пізньозарубинецькі пам’ятки», які дослідники пов’язують з народом венедів, про який згадується в античних джерелах.

Найяскравішою культурою не лише України, а й усієї Східної Європи римського часу є черняхівська. Вона охоплює більшу частину сучасної України (за винятком півночі Полісся та степового Лівобережжя), Молдову,

східну Румунію і західні частини Курської та Бєлгородської обл. Росії.

В Україні близько 3500 пам’яток, зокрема поселення

у Неслухові й Ріпневі на Західному Бузі, Черепині, Теремцях і Соколі на

Дністрі, Журавці й Обухові у Наддніпрянщині, могильники (Черняхів,

Чаплинський та Пирогівський). Окрім селищ, відомі три черняхівські городища: Башмачка у Надпоріжжі, Олександрівка на Інгульці та Городок у

пониззі Південного Бугу. Вони не тільки виконували оборонні функції, а й були адміністративними центрами та резиденціями військових вождів.

Житла — напівземлянки і землянки, глинобитні хати; кам’яні будівлі — в

Північному Причорномор’ї. Майже на кожному поселенні є ями-льохи та виносні вогнища — залишки літніх кухонь. Могильники зазвичай поблизу поселень. Це «поля поховань» до двох-трьох сотень могил. Тут поєднуються трупоспалення і трупопокладення. Винятком є кургани (Кантемирівка).

Характерна ознака черняхівської кераміки — кружальний сірий посуд,

який виготовляли кваліфіковані гончарі. Це, насамперед, високоякісна кухонна,

столова і тарна кераміка. Вироби прикрашали вигадливим орнаментом.

Прикметні деталі костюма — бронзові, інколи срібні та залізні, так звані арбалетоподібні, фібули. Поширені також різні поясні пряжки, інколи пояси прикрашали бронзовими або срібними накладками і наконечниками.

До складу намиста входили відерцеподібні підвіски, срібні та бронзові лунниці й «сокири Тора», скляні, сердолікові, бурштинові, коралові, мушлеві намистини. Костюм іноді доповнювали сережками, браслетами, шийними гривнами, каблучками.

Рівень життя черняхівців характеризують такі доволі поширені побутові речі, як замки та ключі, дерев’яні відра з залізними ручками, вушками та обручами, скриньки з металевими замками, кістяні гребені, бритви, туалетні пінцети й копоушки з бронзи та срібла, залізні кресала, гральні кості та фішки тощо. Доволі часто на поселеннях, а також в окремих скарбах трапляються римські монети.

У складі черняхівської культури простежуться різні етноси. В північній частині поряд з іншими племенами мешкали слов’яни.Готи, які великою мірою визначали політичну і воєнну ситуацію, жили майже в усьому ареалі.

Менш чітко простежуються сарматські,пізньоскіфські та фракійські етнокультурні елементи. Феномен черняхівської культури з її «цивілізованістю», численністю й заможністю населення пояснюється контактами з Римом, а також владою готських королів.

Окремо слід виділити Київську культуру (ІІ/ІІІ ст. — перша половина

Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. В Україні, Білорусі та Росії зафіксовано близько 300 київських поселень і могильників (найвідоміші поселення — Глеваха, Білогородка, Обухів).

Основна маса жител — напівземлянки, близькі до квадрата з відкритим вогнищем, у нечисленних наземних хатах є печі. На деяких поселеннях є господарські споруди з глиняною обмазкою, виносні вогнища. Типові численні ями-льохи. Поховальний обряд — грунтові могильники без зовнішніх ознак із трупоспаленнями, майже без інвентарю.

Уся кераміка київської культури ліпна. Невелику групу становить столовий посуд — чорнолощені миски та вази. Набір знарядь праці й побуту,

прикрас бідніший, аніж у сусідній черняхівській культурі.

Бронзові фібули і пряжки, скляні намистини були черняхівським імпортом. Місцеві майстри виготовляли переважно залізні фібули й пряжки. Специфічні для ранніх пам’яток київської культури речі з

виїмчастою емаллю. Хоча загалом населення досить бідне.

Культури слов’ян (склавінів і антів) V—VII ст.

І цей період значно змінилася етнополітична ситуації в Європі. На

території України практично безслідно зникає низка культур римського часу,

носіїв яких було втягнуто в рух гунів, готів та аланів на захід. Землі Лісостепу,

що звільнилися на початку V ст., дедалі активніше освоюють слов’яни — нащадки носіїв київської культури, а також населення північної частини

Найвідоміша зі слов’янських культур раннього середньовіччя — празька (V—VII ст.): від басейну Прип’яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. На території України та

передусім Зимне в басейні Західного Бугу.

Серед жител переважають невеликі напівземлянки з піччю-кам’янкою

(рідше, глиняною) в кутку. Окрім жител і господарських ям, на празьких поселеннях виявлено кілька виробничих споруд (горни, кузні). Могильники на території України невеликі, з намогильними насипами до 1 м. Поховальний обряд — тілоспалення, іноді з уламками кераміки або посудинами.

Празька кераміка переважно ліпна. На ранніх пам’ятках трапляються уламки гончарної кераміки черняхівського типу.

Основні прикраси й предмети вбрання — браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки, кільця, пластинчасті підвіски і накладки,

невеликі пальчасті фібули, різнокольорові скляні намистини. Принаймні частину цих прикрас виготовляли місцеві майстри, про що свідчить знахідка 64

різноманітних ливарних форм в одному з жител поселення Бернашівка, а

також напівфабрикати браслетів ізЗимна.